< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політична влада як основний атрибут політичної системи

Поняття "влада" має багато сенсів і різноманітних підходів до розумін­ня. Французький дослідник М. Крозьє порівнює владу з тхором, про якого всі знають, але якого ніхто не бачив.

Вітчизняні політологи зосереджують увагу на трьох значеннях влади: це відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, держа­ві й суспільстві; вольовий елемент, який полягає у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, під­порядкувати їх своїм інтересам; інститут, тобто організована установа, здат­на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжних наукових джерелах виділяються чотири напрями тлу­мачення влади: біхевіористський, телеологічний, інструменталістський, структуралістський.

Біхевіористський напрям розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Ф. Ніцше, Б. Рассела, Б. Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, зате має потребу в контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.

Телеологічний напрям, представником якого був Т. Парсонс, інтерпре­тує владу як засіб досягнення певної мети, запланованих результатів. Згідно з таким тлумаченням, влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну мету, вона є засобом обміну, тобто II віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби соціальної спільноти. В такому розумінні влада подібна до грошей і є лише символом, за допомо­гою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку, обмежуючи свої права, вгамовуючи пристрасті, взамін на добровільне під­порядкування владі, встановленим нею нормам; влада, як і будь-яка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається в жорстокій конкуренції.

Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інстру­ментів. На думку О. Тоффлера, основними інструментами влади є сила, ба­гатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в су­часному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинених механізмів громадсько­го контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.

Структуралістський напрям розглядає владу як відносини між керів­никами і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і по­карання. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.

Влада - складний суспільний феномен, який виявляється на всіх рів­нях суспільної ієрархії (міжособистісної взаємодії у групах, організаці­ях, інститутах), включає як психологічні, так і інституціолізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога Є. Вятра, влада передбачає наявність у владних відносинах двох партнерів - окремих осіб, організацій тощо; наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого застосовується влада (наказ може супроводжуватися погрозою застосувати санкції у випадку непокори); підкорення наказові; суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає наказ, має право, а той, кому на­казують, має обов'язок. Отже, влада - це можливість і здатність одних со­ціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і авторитету.

Прагнення до влади є системним мотивом людини. Ніцшеанська тра­диція стверджує, що владний мотив, тобто прагнення контролювати інших людей, впливати на їхню волю, переважає у людини. Б. Скінер, навпаки, вва­жає, що більшість людей виявляють бажання бути підвладними. Владні мо­тиви можна розділити на егоцентричні й соціоцентричні. При домінуван­ні егоцентричних мотивацій особа прагне до реалізації власних амбіцій, для неї пізнавальні й афіліативні потреби не відіграють важливої ролі, а особа з соціоцентричною мотивацією прагне до реалізації суспільної мети, задово­лення своїх пізнавальних і афіліативних потреб.

Будь-яка влада як засіб обмінних процесів має здатність втрачати свою ефективність. Це явище ерозії влади. Воно характеризується такими озна­ками: управлінські дії стають дедалі менш ефективними; чим вищий адмі­ністративний рівень, тим сильніша тенденція до псування влади. До ерозії влади спричиняються такі фактори: особистісні (ендогенні) - інтелекту­альний, вольовий і моральний рівень владної особистості та її мотиваційна структура; середовище (екзогенні) - геополітичні умови, культурні тради­ції, суспільні установи;процесуальні - динамічні ситуативні умови, пов'язані з успіхом чи невдачею особи.

Сутність особистісних факторів полягає в тому, що упродовж певно­го часу радикально змінюються мотиви особи. Якщо на початку становлен­ня своєї кар'єри особа одержима благородними пориваннями, то, досягши владної вершини, вона живе для утримання влади, насолоджуючись її пе­ревагами. Особистісні фактори ерозії влади пов'язані з функціональною ав­тономією, сильною кратичною мотивацією, стилем реалізації владних по­вноважень. Чим вищий рівень владної ієрархії, тим більша вірогідність її автономізації, що, зрештою, призводить до орієнтації керівників не на ефективність прийнятих управлінських рішень, а ритуали, пов'язаними зі здійсненням високовладного статусу.

Сильна кратична мотивація, що на перших порах є позитивною (бо кращими управлінцями, як свідчать соціологічні дослідження, є люди з сильною кратичною мотивацією), згодом стає патологічною у зв'язку з по­силенням владної стабільності. У стилі реалізації влади будь-яким керів­ником переважають як інноваційні, так і рутинні засоби. Зі зміною умов виникає потреба змінити форму управління, але не всі керівники здатні відійти від звичних способів мислення і дій. Це породжує догматизм і ру­тинність процесу прийняття управлінських рішень. Цей процес особливо посилюється зі старінням керівників (геронтологічним синдромом), які не здатні мислити категоріями майбутнього.

Середовище, або кратичний простір, що впливає на ерозію влади, ха­рактеризується ступенем невизначеності, мінливості та складності. Ступінь невизначеності виявляється в тому, що менеджери, політики приймають рі­шення в умовах дефіциту достатньої інформації або її спотвореного харак­теру. Часто інформація спеціально селекціонується, щоб відповідати очі­куванням керівних органів, або явно фальсифікується. Ступінь мінливості полягає в тому, що в умовах швидких суспільних змін керівники не всти­гають приймати адекватні рішення, і тому стають більш консервативни­ми, ніж суспільні інститути. Ступінь складності показує, що цивілізаційний розвиток ускладнює суспільні відносини й обмежує розумові, чуттєві та вольові можливості людини, і тому управлінці, які приймали оптимальні рішення в простих ситуаціях, не можуть справитися з виконанням своїх обов'язків у складній суспільній системі.

На суб'єктів влади чинять значний вплив процесуальні моменти(помилки, невдачі, успіхи). Часто невдача може загартувати керівника або стати причи­ною його наступних невдач, а несподіваний успіх призвести до ейфорії, і в підсумку - до різкого падіння.

Аналізуючи процес ерозії влади, треба чітко відрізняти об'єктивні при­чини від суб'єктивної інтерпретації. Часто люди схильні правильні управлінські рішення, що не дають швидкого успіху, трактувати як неправильні і вбачати псування влади там, де насправді цього нема.

Критерієм оцінки ефективності влади є раціональність прийнятих рі­шень, яка розкривається через відношення реалізованих і нереалізованих рішень до їх загальної кількості.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впли­ву поділяється на економічну (влада менеджерів, власників), духовну (вла­да релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (влада науковців, екс­пертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову.

Політична влада включає: владу політичних інститутів держави, регіо­нів та місцевого самоврядування, а також владу політичних партій, пар­тійних коаліцій, політичних лідерів, ЗМІ (у недемократичних режимах) або їх окремі сегменти в рамках політичної комунікації. Вона спира­ється на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Залежно від того, який із цих засобів найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадиг­ми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституційна ознака політичної влади функціонує у деяких аспектах. З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві; влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забез­печує панування експлуататорських класів над експлуатованими; у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою "репресивного апарату" - армії, поліції, чиновництва, а з допомогою "ідеологічного апарату" -- Церкви, школи, засобів масової ін­формації; влада сучасних капіталістичних держав використовує, як пра­вило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспіль­ства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис­ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правля­чими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

У сучасному цивілізованому світі влада використовує, як правило, уза­конені засоби примусу, тобто впливає на громадян, коли ті порушують чин­ні правові норми. Крім узаконених, влада вдається і до нелегальних засобів примусу: підкупу, обіцянок, шантажу, штучних перешкод, формування ілю­зій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що вла­да ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законності влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною. Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональ­ний), то сучасна політична наука вирізняє сім типів: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільо­вий, соціально-евдомонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури (наприклад, визна­ння влади на основі її династичної спадкоємності). Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера. Вона найбільш нестабільна за таких обставин: по-перше, тоді, коли виникає проблема спадкоємності влади і нема ким замінити харизматичного ліде­ра; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути відсталості і не втратити "любові" народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може спричинитися до змі­ни політичної системи. Правничо-раціональна легітимність випливає з ви­знання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права. Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхню віру в мож­ливість впливати на владу і вдосконалювати владні інститути. Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни переконані, що влада забез­печує виконання поставленої мети - створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнарод­ного престижу країни. Соціально-евдемонічна легітимність ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклується про їхній добробут і здатна його забезпечити. Національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, риту­алів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька видів. Підкреслюючи важли­ву роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначи­ти, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на під­ставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліційного терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках "керівників" і керованих.

Сучасні типи легітимності ґрунтуються переважно на раціональних осно­вах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно викону­вати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управ­лінського впливу цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному ас­пекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподі­ляють владу через узгодження інтересів. Згідно з цією парадигмою, влада ви­никає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян; особистість розглядається як творець соціального порядку, органі­затор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж продемонструвати відданість спільноті; втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним тоді, коли є потреба захистити націю від зовнішніх во­рогів, а також захистити права і свободи громадян; відстоювання "стихійно­го" порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення "штуч­но" створеного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постій­ній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством у нинішніх умовах є конституція і кон­ституційні закони.

Політична влада типологізується за характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб'єкта, джерелами фор­мування, ступенем поділу влади та механізмом стримування і противаги.

За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використовує проти непокірних терор, ре­пресії, шантаж, а також узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. І лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян. Примус як основна риса владних відносин поширюється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм виділяються три види влади: видимого і прозорого правління; напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними існують тіньові механізми прийняття рішень; прихованого, криптократичного (та­ємного), правління, при якому громадськості доступна лише та інформа­ція, в якій влада зацікавлена.

За типом владного суб'єкта влада може бути інституційною, груповою, особистою. Інституційність влади полягає у фіксації обсягу повноважень, меж компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого само­врядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютною, необмеженою (східні деспотії та абсолютні монархії) і обмеженою законом (конституційні мо­нархії і сучасні республіканські форми правління), централізованою (кон­центрація влади у центральних державних органах), децентралізованою (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами держав­ної влади й органами самоврядування), деконцентрованою (розподіл влад­них повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і місцевими адміністраціями).

Якщо інституційні суб'єкти розкривають юридичні й організаційні мож­ливості владних суб'єктів, то групові реальні політичні можливості. Групови­ми суб'єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами зале­жить від їхнього чисельного складу, організаційних і фінансових можливос­тей, типу політичного режиму, ідеологічного впливу. За цими критеріями вла­да поділяється на національну, партійну, олігархо-кланову (мафіозну).

Особиста влада має інституційні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституційними можливостями, так і особис­тими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституційних можливостях визначні політичні особистості ма­ють більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває - монархічною, дес­потичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною. Крім цього особа, яка наділена владою, може стояти вище, на рівні і нижче інституційних можливостей свого часу. Вище інституційних можливостей стоять, як правило, великі особистості (такі як Дж. Вашингтон, А. Лінкольн, К. Аденаур), а нижче - одіозні постаті.

До джерел формування влади відносяться суб'єкти політичного проце­су та інституційні механізми її формування. За першою групою критеріїв влада типологізується як тиранічна, деспотична, монархічна, аристократич­на, деспотична, а за другою групою критеріїв - як династична, узурпатор­ська, виборна, призначувана, делегована.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок дер­жавної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який за­безпечує неможливість надмірної концентрації влади в одних руках або в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні по­літичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції. Механізм стриму­вання і противаги, очевидно, слід впроваджувати у структуру будь-якої по­літичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках яко­гось лідера або елітного середовища.

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість політичних та правових інститутів, слаборозвинутої ринкової економіки, відсутності або перебуванні у зародковому стані інституту незалежної фахової громадської експертизи, влада часто вдається до неправових засобів примусу (репресивних переслідувань, під­купу, шантажу, ідеологічного маніпулювання).

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказаного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка грунтується на ірраціональних заса­дах: традиційна, харизматична. Традиційна легітимність функціонує у вигля­ді соціально-евдомонічної, яка сягає своїм корінням у радянський патерна­лізм, і національно-патріотичної - етнокультурні та етнополітичні традиції. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни на­бувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і та­ємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції і політичної реформи, політична влада стала більш публічною внаслідок зростання полі­тичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юри­дично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і май­но політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщен­ня такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів в рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громад­ськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то треба зазна­чити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Через це відбувається жорстка бо­ротьба між владними суб'єктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на політичну владу мають представники великого бізнесу, які належать до політичного керівни­цтва або перебувають підпатронатними йому. В той же час представники се­реднього та малого бізнесу, а також освітньої-наукової та культурної сфери (незважаючи на посилення їхньої активності сьогодні) ще нездатні вагомо впливати на процес прийняття політичних рішень.

Феномен особистої влади виявляється рельєфнішим ніж інституційної. Суть його полягає в тому, що політичний лідер, спираючись на інституційні ресурси, близьке оточення, фінансовий капітал (як правило, тіньовий) і влас­ну харизму, володіє значною особистою владою. Але в умовах посилення ди­наміки демократичного політичного процесу політичний лідер може втра­тити як владу інституційну так і особисту, якщо результати його діяльності не будуть відповідати суспільним очікуванням. Парламентські вибори 2006­2007 рр. підтвердили закономірність цього процесу: посилили свою позицію (особисту владу) ті політичні лідери, які висунули більш привабливіші для суспільства ідеї і послідовно їх відстоювали.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демокра­тичною, а де-факто - ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олі­гархія - це група людей, яка знаходячись на вершині політичної влади і ви­користовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних та трудових ресурсів, нагромадила в своїх руках потужні фінансові та інфор­маційні ресурси. Клани - це об'єднання за родинними, дружніми, земляць­кими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На сьогоднішньому етапі, коли політична конкуренція посилюється і активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні є недостатньо збалансована і ефективна. Якщо до 2004 року політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Пре­зидента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьо­му слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома по­літичними центрами послаблює ефективність державного управління.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >