Соціальна структура художнього поля

Класична естетика немає поділу художнього поля на митців та споглядачів. Художник ще не усвідомлюють своєї визначної ролі в організації та функціонуванні духовної культури. Вони сприймаються і навіть визначають себе самі як різновид ремісників. Немає прецедентів творення на власний смак, оскільки замовником завжди виступає соціальна інституція (церква або громада, навіть приватне меценатство дуже рідко).

Глядач як представник соціальної структури художнього поля, який не бере участь у творенні мистецтва, має суто споглядальну, оціночну позицію. Виокремлення глядачів в класичній культурі має суто локальний характер, оскільки саме мистецтво переважно невіддільне від релігії як домінантної форми культури. Так німецький філософ XX ст. Г. Гадамер наголошує на тому, що в середньовіччі мистецькі твори виконують функцію "Біблії для неосвічених", а їх художній зміст є похідним. Багато виробів, які ми зараз сприймаємо як шедеври мистецтва, розташовувалися у таких місцях, де їх не можна було споглядати: античні барельєфи храмів не можна було розглянути з землі, ікони стояли покритими більшу частину року. Художні образи, зображені на них, були призначені для духів чи бога, але не для глядацького видовища.

Лише давньогрецькому театру вдається вийти за межі релігійного змісту і стати дійсно художнім феноменом під час занепаду античної демократії. Разом з демократією секуляризація античного театру і зникає (вже давньогрецький філософ Арістотель позначає, що йому здається більш доречним читати античні трагедії, ніж дивитися їх вистави). Найбільш очевидною ця самодостатність художньої культури проявляється за добу Античності. В епоху становлення полісної демократії, оскільки наявність спільноти вільних громадян передбачає їх можливість піднятися над частковими судженнями і оцінювати реальність за законами краси.

Естетична теорія в межах класичної естетики ще не має власного предметного поля, а тому внутрішньо присутня в будь-якій фундаментальній філософській концепції як проекція філософії прекрасного. Тому вона, як і філософський дискурс в цілому, зорієнтована на експлікацію власного понятійного апарату. Чітка пізнавальна орієнтація, що характеризує опозицію об'єкта та суб'єкта пізнання, екстраполюється з філософії на естетичну теорію. З достатньою мірою чіткості можна прослідкувати логічну спадкоємність (яку не можна ототожнювати з хронологією, остання не абсолютизується навіть у представника німецької класичної філософії Г. Гегеля) між окремими естетичними теоріями, їх дедукцію з певної філософської позиції.

Висновки

Таким чином, на етапі становлення класичної естетики мистецтво починає відокремлюватися від первинної єдності духовної культури, яка характеризується релігійною домінантою. Проте, це відокремлення ще неоднозначне, має не сталий, а процесуальний характер і має різну міру розвитку в окремих формах соціокультурної динаміки класичної культури (давньосхідній, античній, середньовічній). Стильова єдність класичної естетики і відносна самостійність мистецтва зумовлює наявність художнього принципу наслідування (оскільки світова гармонія розглядається як онтологічний атрибут), розуміння божественного натхнення як джерела творчості, а також відсутність внутрішніх структур художнього поля та формування естетичної думки як філософії прекрасного. В цілому можна відмітить розширення духовної сфери людини і перші спроби самовизначення предметного поля естетики.