< Попер   ЗМІСТ   Наст >

НАПРЯМИ ФІЛОСОФІЇ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

Основним центром формування професійних кадрів з філософії у першій половині XIX ст., як ми бачимо, виступала Київська духовна академія. Це зумовлювалося не лише вимогами царського уряду надавати професорські вакансії людям духовного звання, а й тим, що в академії все-таки була краща освітня база, певна стабільність філософських курсів, усталені традиції духовно-етичної орієнтації. Цілком зрозуміло, що її вихованці мали високий рівень професійної філософської культури порівняно зі своїми колегами із світських академічних закладів. І хоча при осмисленні досягнень західноєвропейської філософської думки вони інтерпретували їх в духовно-релігійному плані, переважно з морально-етичної точки зору, ставлячи одкровення Св. Письма вище за філософії, але все-таки обстоювали самостійність останньої, що, як показано при характеристиці поглядів О. Новицького, С. Гогоцького, П. Юркевича і П. Ліницького, мало своє виправдання і певний сенс.

Положення з розвитком філософії в Україні значно змінюється у другій половині XIX ст. При всій актуальності узагальнень, побудови та вимоги духовно-релігійної філософії аж ніяк не збігалися з далеко не ідеальними реаліями тодішнього життя. Крім того, за умов розвитку науки ідеалізм, за визнанням його представників, не міг задовольняти дослідне природознавство як адекватну методологічну основу. Тому крім духовно-релігійної філософії у другій половині XIX ст. набувають поширення і інші напрями філософської думки, зокрема позитивізм, що постав як реакція на спекулятивне мислення німецької класичної філософії та механістичний матеріалізм XVIII ст. Проголосивши нейтральність відносно ідеалізму та матеріалізму, він виступив від імені науки як нова лінія у філософії, вимагаючи перетворення її в позитивну науку. Заснований Г. Спенсером, Дж. С. Міллем та О. Контом, позитивізм знайшов багатьох послідовників у російськомовній філософії. В Україні одним із активних прибічників цього напряму став Володимир Вікторович Лесевич.

Володимир Лесевич

Народився В. Лесевич 15(27) січня 1837 р. в с. Денисівка Полтавської губернії. Вишу освіту він отримав у Петербурзькому інженерному училищі і в Академії генерального штабу, де зблизився в П. Лавровим, брав участь в революційному русі народництва. З 1869 р. активно співробітничав в журналах "Отечественные записки", "Русские ведомости". За участь в революційному русі 1879 р. був висланий до Сибіру, а потім проживав під наглядом поліції в Казані, Полтаві, Твері. Лише в 1888 р. йому дозволили повернутися до Петербургу, де він вступив до гуртка Михайловського. Останні роки життя В. Лесевич прожив у Києві, займаючись публіцистичною діяльністю, приділяючи значну увагу науковим дослідженням в галузі філософії. Помер 13(26) листопада 1905 р. у Києві. Автор праць: "Очерк развития идей прогресса" (1868), "Позитивизм после Конта" (1869), "Новейшая литература позитивизма" (1875), "Письма о научной философии" (1878), "Опыт критического исследования основоначал позитивной философии" (1887), "Что такое научная философия?" (1891), "От Конта к Авенариусу" (1901), "Эмпириокритицизм как единственная научная точка зрения" (1909). У 1905 р. було видано двотомник праць В. Лесевича (Собр. соч. — Пг., 1905), у 1915—1917 pp. у світ вийшло тритомне видання (Собр. соч. — СПб., 1915—1917. — Т. 1—3).

Філософські погляди В. Лесевича еволюціонували від позитивізму О. Конта до емпіріокритицизму Р. Авенаріуса, книгу якого "Критика чистого опыта" він вважав зразком наукової філософії. Негативно ставлячись до релігійно-теїстичного напряму в російській філософії, В. Лесевич критично оцінював філософські роботи В. Соловйова, виступаючи з вимогою поєднання філософії і науки, перетворення філософії в позитивну науку, яка має об'єднати всю сукупність наукових знань. Він вважав, що ні за своїм змістом, ні за своїм методом філософія не відрізняється від інших наук. Єдиною своєрідністю філософії, на його погляд, є те, що вона покликана виконувати функцію синтезу наукового знання, залишаючись при цьому позитивною наукою.

Водночас наявність цієї чисто позитивістської настанови не перешкоджала В. Лесевичу критично ставитись і до позитивізму О. Конта, тим більше, що позитивізм був сприйнятий ним в його російській інтерпретації Вирубова. Основну обмеженість філософських побудов Конта він вбачав у відсутності в них теорії пізнання. Саме це і стало причиною переходу В. Лесевича на позиції емпіріокритицизму, зокрема німецької неокритичної школи. Заслугу її представників Герінга, Авенаріуса, Паульсена, Пельтцольда він вбачав у спасінні позитивізму поєднанням його з теорією пізнання.

Перейшовши на позиції емпіріокритицизму, В. Лесевич став активним його пропагандистом, вбачаючи в ньому "новітній продукт дослідної науки". На перше місце він все-таки ставив теорію пізнання в її суб'єктивно-ідеалістичній інтерпретації, характеризуючи гносеологію як "трибунал" всіх наукових понять. При цьому Лесевич виходив з того, що уявлення, які лежать в основі нашого знання, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким ми послуговуємося, внаслідок чого пізнаємо не предмети самі по собі, а лише дані досвіду. Опосередковане знання, яке оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі В. Лесевич заперечував об'єктивність законів, роблячи крок назад порівняно з Кантом. Якщо Кант, заперечуючи категорію сутності, все-таки в чисто метафізичному плані визнавав закони навколишнього світу, то В. Лесевич перетворював їх в щось суб'єктивне.

Після зняття заборони на викладання філософії в навчальних закладах філософська думка в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст. значно активізується. Тут не тільки набувають поширення нові філософські ідеї, а й створюється перший у Російській імперії філософський журнал. Його засновником став професор Київського університету О. Козлов.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >