< Попер   ЗМІСТ   Наст >

четверта. Світове господарство

Міжнародні економічні зв'язки

Світове господарство як закономірний результат економічного розвитку

Реалії сьогоднішнього світу такі, що жодна країна не може існувати ізольовано, не розвиваючи різноманітних економічних та інших зв'язків з іншими країнами. Значення зовнішнього чинника у розвитку національної економіки стає дедалі вагомішим, а значить, економічна залежність країн світу посилюється. Це є ознакою виникнення світового господарства як нової планетарної економічної системи, у якій національні економіки виконують роль окремих ланок (елементів).

Світове господарство (економіка) — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозалежних національних економік.

Виникнення і розвиток світової економіки — цілком закономірний результат розвитку економіки. Він зумовлений об'єктивною логікою економічного життя суспільства, яку диктує нам ринок. Це — постійне прагнення максимізувати вигоду (корисний ефект) від використання виробничих ресурсів. Наші предки давно зрозуміли, що у разі недостатності власних ресурсів для задоволення зростаючих потреб їх можна придбати в інших людей чи навіть в інших країнах. Торгівля між країнами поклала початок інтернаціоналізації господарського життя.

Інтернаціоналізація економіки (від лат. inter — між + natio — народ) — це процес розширення економічної діяльності за межі національних кордонів, або формування стійких і різнобічних взаємозв'язків між економіками різних країн.

В основі інтернаціоналізації економіки лежить міжнародний (світовий) поділ праці.

Міжнародний поділ праці — це стійкі відносини між країнами, якими закріплюється їхня спеціалізація на виробництві певних видів товарів і послуг та задаються стимули для активної участі у взаємному обміні ними.

Традиційні фактори, що стимулюють розвиток міжнародного поділу праці та обміну:

  • • особливості географічного розміщення країн та їх природно-кліматичних умов;
  • • нерівномірність розміщення ресурсів на планеті (природних, матеріальних, трудових, фінансових);
  • • відмінність країн за рівнем економічного та науково-технічного розвитку країн;
  • • соціально-культурні особливості різних країн (різний господарський досвід, різні знання, навички, традиції).

Це загальні фактори, які діють ще з давніх здавен, заохочуючи країни до участі у світовому поділі праці, до налагодження і підтримування економічних зв'язків між собою. Якщо первісно цей поділ праці розвивався у напрямку його розширення, залучення нових країн-учасниць, то нині він в основному поглиблюється, набуваючи нових форм співпраці країн.

Сучасні фактори, що зумовлюють поглиблення міжнародного поділу праці: дефіцит внутрішніх природних ресурсів, який посилюються унаслідок прискореної розробки та погіршання умов видобутку корисних копалин, обмеженості родючих земель тощо. Ця обставина змушує сьогодні індустріально розвинені країни збільшувати імпорт сировинних та енергетичних ресурсів, шукати більш дешевих штучних замінників сировини;

поява можливостей для здешевлення виробництва продукції у своїй країні за рахунок залучення дешевої праці іммігрантів, використання передових іноземних технологій та досвіду управління;

використання можливостей для підвищення конкурентоспроможності своїх товарів шляхом перенесення їх виробництва в інші країни з метою використання тамтешньої дешевої праці, уникнення сплати митних та екологічних зборів, економії транспортних витрат;

загострення конкуренції на внутрішньому ринку, що спонукає власних товаровиробників до пошуку закордонних ринків;

прискорений розвиток НТП, який призводить до швидкого оновлення продукції, розширення асортименту та технічного ускладнення виробів. Через це нераціонально і нереально вже навіть для високорозвинених країн самотужки все це виробляти, в тому числі і таку складну продукцію, як літаки, автомобілі, комп'ютерну техніку тощо. Окрім того, створення належних умов роботи для науковців та висококваліфікованих працівників дає змогу розвиненим країнам "зманювати мізки" з усього світу та завдяки їм ще більше нарощувати свій відрив від решти країн.

Світове господарство пройшло тривалий шлях свого розвитку. Оглядаючись на нього, можна виділити певні етапи (ступені), коли світогосподарські зв'язки набували нових принципово важливих характеристик.

Основні етапи розвитку світового господарства:

  • 1) етап розвитку світового ринку товарів та формування міжнародної спеціалізації країн. Це був період, по суті, становлення світового господарства як такого. До активної торгівлі тоді підштовхнули великі географічні відкриття у XV-XVI ст. Характерні риси цього етапу:
    • - торгівля на той час була єдиною формою міжнародних економічних зв'язків;
    • - торговельні зв'язки були, як правило, нерівноправними, нееквівалентними (несправедливими) і нестійкими;
    • - ці зв'язки ще не мали правового міждержавного регулювання, а тому спірні питання часто вирішувалися із застосуванням обману і сили.

Попри це, поступовий розвиток торговельних відносин таки сприяв втягненню країн у систему світового поділу праці та отриманню ними очевидних вигод від спеціалізації господарської діяльності. Важливо зауважити, що ефект зовнішньої торгівлі полягає не лише у відкритті нових каналів збуту продукції, але й у можливостях імпорту засобів виробництва (сировини, пального, техніки, інструментів тощо).

  • 2) етап вивозу капіталу в інші країни. Цей етап прийшовся на другу половину XIX ст. Він пов'язаний з індустріальним переворотом у виробництві та поширенням акціонерної форми підприємництва. Його характеристики:
    • - активний вивіз капіталу за кордон задля отримання більших прибутків. Певна річ, необхідною передумовою інвестиціям у чужі економіки було вже налагодження стійких і дружніх відносин між певними країнами, наявність довіри інвесторів до них;
    • - активне втягнення в торгівлю об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій), цінних паперів (акцій, облігацій, векселів тощо), інформації;
    • - поява нових форм інтернаціоналізації економічного життя: міжнародної міграції робочої сили, науково-технічного співробітництва тощо.
  • 3) етап розвитку міжнародних інтеграційних процесів. Цей етап стартував із середини XX ст. Він характеризується взаємопроникненням і переплетенням безпосередньо виробничих процесів на мікрорівні, а це вже передбачає необхідність узгодження економічної політики урядами країн-учасниць такої широкомасштабної виробничої кооперації. Найяскравішим прикладом економічної інтеграції на міжнародному рівні є Європейський союз (ЄС).
  • 4) етап розвитку глобалізації економіки. Це новітній етап, який заявив про себе тим, що зовнішні економічні чинники стали відігравати суттєву, визначальну роль у розвитку усіх відкритих національних економік, культури, науки, спорту та інших сфер суспільного життя. Якщо інтеграційні процеси у світовій економіці ще носять в основному локальний, регіональний характер, то процеси глобалізації набули всезагального характеру, тобто охопили майже всі країни світу.

Глобалізація (від лат. globus — земна куля) економіки — це зростаюча економічна взаємозалежність країн світу, яка формує світове господарство як єдину, органічно цілісну систему.

Основні передумови та прояви економічної глобалізації:

  • - концентрація величезних обсягів капіталу окремими країнами і компаніями, яка уможливлює їх домінування над рештою світу, їх вплив не лише на економічний розвиток інших країн, але і на політичну ситуацію у них. Так, за розрахунками відомих дослідників Е. Тоффлера, Ф. Фукуями та С. Гантінгтона, 20% країн розпоряджається 84,7% світового ВВП, на їх громадян припадає 84,2% світової торгівлі та 85,5% сукупних заощаджень;
  • - країни-експортери розділилися на такі, що виробляють: а) капіталомістку (техніку, обладнання, прилади, інформаційні продукти тощо); б) трудомістку (деякі види сільськогосподарської продукції); в) ресурсномістку продукцію (експортери сировини — нафти, газу, деревини тощо);
  • - стався переворот у засобах масової інформації, зв'язку і транспорту. Причому, появилися такі технології, товари і послуги, які стали затребуваними в усьому світі, без яких ніде просто не можуть обійтися. Це стосується програмного забезпечення для комп'ютерної техніки, космічних технологій, швидкісного транспорту, медичних препаратів тощо. Якщо у 1995 р. число користувачів всесвітньої мережі Інтернет становило близько 23 мільйонів, то на кінець 2012 р. воно сягнуло 2,5 мільярдів чоловік. В розвинених країнах понад 80% населення користується цим благом цивілізації (в Україні — ще поки третина його);
  • - сформувалася глобальна виробнича, ринкова, фінансова та інформаційна інфраструктура, яка забезпечує міжнародну торгівлю товарами і послугами, переміщення людей, співробітництво загалом. Розвиток світової транспортної системи зумовив необхідність введення певних загальносвітових стандартів, єдиних вимог. Такою ж необхідністю стало запровадження уніфікованої системи бухгалтерського обліку і звітності, статистики; єдиної системи комерційної, науково-технічної, метеорологічної інформації тощо. Ці та інші новації суттєво прискорили та здешевили міжнародні економічні операції;
  • - бурхливе розширення світового фінансового ринку (ринку позик, інвестицій), який наприкінці XX ст. став відігравати провідну роль в системі міжнародних економічних зв'язків. Додалися нові його інструменти — механізми хеджування та управління ризиками. Про важливу роль світового ринку капіталу для національних економік свідчить, приміром, той факт, що обидві світові економічні кризи, які вибухнули в 1929 та 2008 рр., почалися саме з нього, з буму на фондовому ринку США;
  • - для вироблення єдиної політики щодо розвитку та регулювання світового господарства створена низка міжнародних організацій: формальних (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо) та неформальних ("Велика сімка" (в7), "Велика вісімка" (в8), "Велика індустріальна двадцятка" (в0), "Всесвітній економічний форум" тощо). Причому авторитет і роль цих організацій у світі постійно зростає;
  • - безпосередніми носіями економічної глобалізації стали транснаціональні корпорації. Транснаціональні корпорації (ТНК) — це великі компанії, які переносять частину своєї діяльності за межі тієї країни, у якій вони зареєстровані.

Формальними критеріями транснаціональної компанії є: а) наявність у неї філій у більш ніж двох країнах та б) величина закордонних активів не менше 25-30% всього капіталу компанії. За походженням абсолютна більшість ТНК мають певну національну приналежність (як-от, американська компанія "Форд моторз" чи швейцарська "Нестле") і лише деякі з них є багатонаціональними (приміром, англо-нідерландський нафтодобувний концерн "Роял-Датч Шелл"). Входження в іноземні економіки відбувається двома шляхами: 1) створення власних підприємств; 2) злиття і поглинання інших підприємств (через придбання їх акцій).

На початку 2000-х рр., за деякими даними, у світі налічувалося більше 60 тис. ТНК, які мали понад 800 тис. закордонних філій. Причому, число таких філій збільшується куди швидше, аніж кількість самих ТНК. У цьому проявляється головна особливість розвитку ТНК у наш час — створення мереж виробництва та реалізації глобального масштабу . Головне значення при виборі місць розміщення філій має рівень виробничих витрат, який зазвичай нижчий у країнах, що розвиваються; однак готова продукція реалізується там, де вона користується вищим попитом, — переважно в розвинених країнах. Тому-то, для прикладу, жителі Німеччини купують побутову техніку німецької компанії "Боні", яку насправді виготовляє не їхня країна, а далека Південна Корея.

Сьогодні ТНК є світовими лідерами у науково-дослідних і технологічних розробках, вони активно пробиваються до природних ресурсів на територіях інших країн та захоплюють іноземні ринки збуту. Вони вже контролюють майже 50% світового промислового виробництва; 90% світового ринку пшениці, кукурудзи, тютюну, деревини; 85% ринку міді та бокситів; 80% ринку чаю та олова. У їхньому володінні понад 80% усіх патентів і ліцензій. На них припадає понад 70% світової торгівлі, причому усе більша частина цього обміну зосереджується всередині цих компаній (внутрішньокорпоративний ринок).

Економічна міць найбільших ТНК ("Дженерал електрік", "Екссон Мобіл", "Тойота Дзідося" та ін.) сьогодні порівняна з обсягами національного виробництва (ВВП) держав середніх розмірів. Це дає їм змогу диктувати свої умови іншим країнам.

Таким чином, глобалізація економічного життя в сучасних умовах — це динамічний, складний і суперечливий процес. З одного боку, вона, безумовно, сприяє прискоренню економічного розвитку країн, збільшенню зайнятості і матеріального добробуту населення. Але, з іншого боку, посилюючи економічну взаємозалежність країн, глобалізація несе і загрози для них. Країни стають уразливими від коливань кон'юнктури світового ринку. Антиглобалісти висувають ще і ті аргументи, що ТНК монополізують національні ринки і підривають державний суверенітет. Екологічні громадські рухи звинувачують ТНК у тому, що ті переносять виробництва у чужі країни, аби уникнути зайвих для себе витрат на збереження чистоти довкілля. То ж ці проблеми потребують вирішення як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Сьогодні в рамках світового господарства уже склалася розгалужена система міжнародних економічних зв'язків. Виділимо основні форми цих зв'язків (рис. 20.1).

Основні форми міжнародних економічних зв'язків

Рис. 20.1. Основні форми міжнародних економічних зв'язків

Суб'єктами світового господарства є:

  • - на мікрорівні — фізичні та юридичні особи, які займаються зовнішньоекономічними операціями;
  • - на макрорівні — держави, які контролюють та безпосередньо організують зовнішньоекономічну діяльність;
  • - на мегарівні — міжнародні організації та інститути (Економічна і соціальна рада ООН, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, різні економічні форуми, клуби, конференції тощо).

Сучасне світове господарство — це складна, неоднорідна економічна система. Його учасниками у тій чи іншій мірі є практично всі країни світу. Однак вони надто різні за рівнем свого економічного і соціального розвитку, політичним устроєм, культурою. Існує декілька класифікацій країн світу за соціально-економічними ознаками.

Найбільш поширеною є класифікація країн за ступенем розвиненості у них ринкової економіки, яка оцінюється за такими основними показниками: ВВП на душу населення; галузева структура економіки; структура експорту та імпорту; рівень та якість життя населення. За цим підходом умовно прийнято виокремлювати три групи країн:

  • - країни з розвиненою ринковою економікою;
  • - країни з перехідною економікою;
  • - країни, що розвиваються.

Група розвинених країн налічує близько 40 країн. Вона включає, в першу чергу, промислово розвинені країни (такими наразі є 24), а також "східноазійські тигри", які заслуговують цієї назви стрімкими темпами розвитку (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд), та ряд невеличких країн, відомих як фінансові або туристичні центри світу (Ліхтенштейн, Монако, Ватикан та інші). У цих країнах ВВП на душу населення становить понад 20 тис. дол. на рік, відповідно там високий рівень заощаджень населення, дешеві і доступні позики, які стимулюють підприємницьку активність людей. Галузева структура демонструє чітко виражену тенденцію перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. Більшість зайнятих зосереджена у сфері послуг і ця частка постійно зростає. Склався міцний середній клас, який виступає гарантом соціальної і політичної стабільності в суспільстві.

Група країн з перехідною економікою охоплює наразі 28 країн. Це постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), колишнього СРСР, а також, у ряді випадків, Китай, Монголія і В'єтнам. Усіх їх об'єднує прагнення провести ринкові реформи і чимскоріш увійти в коло економічно розвинених країн світу. Між тим, ці країни розділилися за результатами реформ, досягнутими упродовж більш ніж два десятки років. Країни ЦСЄ, країни Балтії та деякі Балканські країни, успішно здійснивши радикальні реформи ("шокову терапію"), уже спромоглися стати членами Європейського союзу. Пострадянські ж країни, за виключенням Білорусі, обмежилися частковими реформами, проведеними поспіхом, по суті, простим усуненням держави від виконання її функцій. Це призвело до затяжної кризи виробництва, гіперінфляції, різкого розшарування населення та падіння добробуту його більшості. Сформувався економічний мутант — олігархічний капіталізм без створення середнього класу. Глибока смута, яку переживає Україна, — прямий наслідок, або ціна, зволікань із системними реформами.

Група країн, що розвиваються, найчисленніша — у її складі більше 130 країн. Але вона дуже строката. З одного боку, тут є країни-експортери нафти (Саудівська Аравія, Кувейт та ряд інших членів ОПЕК), які отримують величезні доходи від масованого продажу цього енергетичного ресурсу та використовують отримані "нафтодолари" для матеріального облаштування життя свого населення і ще й для позик та інвестицій у розвинених країнах.

З іншого боку, тут багато дуже бідних країн Азії, Африки, Латинської Америки та інших регіонів світу (наприклад, Сомалі, Ефіопія, Конго, Бангладеш, Гаїті). Вони не тільки економічно відсталі, але й надто залежні економічно і політично від індустріально розвинених країн (відносини типу "периферія центр"). Найбільш характерна ознака їх відсталості — аграрний тип економіки та сировинна структура експорту. Звичними явищами тамтешнього життя є бідність і злиденність, перенаселення, високий рівень безробіття та смертності. Авжеж, інтернаціоналізація економіки відкрила цим країнам доступ до благ сучасної цивілізації, але їм доводиться розплачуватися за це величезними боргами. їхні борги розвиненим країнам продовжують ще й зростати через ціновий диспаритет (між високими цінами імпорту технологічно складної промислової продукції та низькими цінами експорту сировинної продукції), через високі процентні ставки на кредити цим країнам. Залежний характер розвитку країн з традиційною (відсталою) економікою змушує їх боротися за встановлення нового економічного порядку.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >