< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ЕВОЛЮЦІЯ ВЕКСЕЛЬНОЇ СПРАВИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА СРСР

Особливості економічних умов та боргового права

Традиційне російське право до кінця XVII ст. не знало вексельного обігу. Торгівля та банківська справа в Росії розвивалися поза тими процесами, що створили сприятливі умови для впровадження векселів у Західній Європі. Та все ж існували специфічні боргові документи, що мали досить велику рухомість і передавалися із рук у руки. Таким документом насамперед була кабала. Цей термін арабського походження і означає договір купівлі-продажу, боргову розписку. Кабала вживалася у таких формах:

  • • звичайна боргова розписка, в якій вказувалася грошова сума боргу в золоті чи сріблі;
  • • кабала заставна у вигляді документа про заставу нерухомого майна;
  • • кабала ростова. Цей документ свідчив про зобов'язання оплатити ростові проценти на позичений капітал грошима або майном;
  • • кабала службова, або кабала з процентами, — зобов'язання відпрацювати вказану суму з процентами;
  • • кабала довірча, яка видавалася поручителеві боржником. Нести відповідальність перед поручителем за такою кабалою боржник був зобов'язаний аж до терміну погашення боргу без допомоги поручителя.

Імовірно, що перші векселі на території Росії з'явилися у Новгороді та Пскові, які підтримували торговельні відносини з купцями Ганзи. Але ця торгівля велася виключно за готівку через відсутність довіри. Історикам відомі заборони Ганзи торгувати з росіянами у кредит, створювати з їхньою участю компанії, брати в них товари на комісію і т. ін. Все це свідчить, що за таких умов потреби у виникненні векселя не було. Тому можна гадати, що німецькі векселі використовувалися в Росії лише у стосунках між німецькими купцями для переказів грошей. Отож інститут вексельного обігу за умов економічного життя Росії виникнути не міг. Він був запозичений із торговельної практики Європи і поширився лише тоді, коли зовнішня торгівля Росії набула значних масштабів.

Якщо на Заході вексель розвивався самостійно і фактично йшов попереду законодавства, то в Росії він упроваджувався державою згори. Але це не означає, що цей процес був штучним. Із часом особливості господарського обороту в Росії сформували власні умови, практику і ділові традиції вексельного обігу. Вексель став доступним для всіх, хто здатний вступати у договори; він став знаряддям особистого кредиту, представником і виразником боргу векселедавця першому векселетримачеві; він став фактично позичковим листом, який має силу вексельного права. Як наслідок, продавець товару в Росії не видавав і не відправляв товари без попереднього отримання на своє ім'я соло-векселя, тобто діяв обов'язковий акцепт.

Засади вексельного Статуту 1729р.

Перші відомі законодавчі акти, що регулювали вексельний обіг у Росії, датуються кінцем XVII ст. Наприклад, боярський Наказ гостю Сергію Лабазному від 29 серпня 1698 р. "Про стягнення у Московській великій митниці мита" містив заборону приймати векселі в оплату митних зборів. Та незважаючи на це, у зовнішньоторговельних стосунках і в господарському обігу векселі використовувалися дедалі ширше. Про це, зокрема, свідчить Указ від 28 травня 1728 р. "Про створення особливого капіталу в Голландії для зовнішніх витрат, аби цим підтримати вексельний курс на іноземні міста і про продаж для того російських товарів у більшій кількості порівняно з минулими роками", згідно з яким російські купці мали сприяти підвищенню курсу векселів, оскільки його падіння завдає збитків скарбниці.

Недосконалість поштової справи і відсутність безпеки на дорогах стали причиною переказу державних грошових коштів з одного міста до іншого за допомогою векселів і з участю купців. Так в обігу з'явилися казначейські та приватні векселі. Поширення сфери дії векселів вимагало систематизації правових засад цього процесу. Отож 16 травня 1729 р. німецькою і російською мовами було опубліковано перший вексельний Статут, у якому серед іншого зазначалося, що векселі поки використовуються не в тих масштабах, ніж в інших європейських державах, оскільки відсутнє спеціальне вексельне право. Також наголошувалося, що вексель є більш ефективним засобом переказу грошей, ніж документ, який оформлює відстрочення платежу.

Статут унормовував обіг переважно переказного векселя і лише побіжно торкався елементів правового становища простого векселя. Визнавалося за необхідне у тексті векселя вказувати валюту, тобто отримання еквіваленту боргового зобов'язання товаром або грошима. Дозволялося зобов'язуватися векселями купцям і особам, які вступали у договірні відносини з ними.

Незважаючи на очевидну обмеженість, перший вексельний Статут створював певну законодавчу базу вексельних операцій. За своїм змістом і формою викладу він наближався до провідного на той час німецького вексельного законодавства.

Статут складався з таких глав: "Про справжні купецькі векселі", "Про векселі на державні гроші" та "Форми та зразки внутрішніх векселів із тлумаченням". Щодо переказних векселів зазначалося, що у їх складанні можуть брати участь чотири особи: той, хто виписав вексель ("перший векселедавець"); переказувач; пред'явник ("по-давач") — особа, до котрої цей вексель надіслано для прийняття грошей; платник — акцептант, або той, хто приймає вексель.

Стаття 3 Статуту встановлювала відповідальність за платіж надписувачів і векселедавця, який письмово повинен повідомити платника, а акцептант мав право попереднього повідомлення про вимогу. Статті 10, 15 і 30 містили правила протесту в неакцепт! й неплатежі векселів. Статтею 14 вводилися граціонні дні (від лат. gratia — уступка, позичка). Граціонні дні складали певне число пільгових днів для відстрочення виконання грошового зобов'язання після настання строку платежу. Зокрема, 10 таких днів надавалося за векселем, що виданий терміном у стільки-то днів від написання, і три дні — за векселями "за пред'явленням". При цьому "для загальної користі" всі векселі мали виписуватися через певних маклерів, а ті зобов'язувалися заводити книги їх реєстрації (стаття 32).

Стаття 36 "Про скорий суд і про задоволення вексельних вимог" описувала механізм позову при невиконанні зобов'язань, термін якого передбачався "не більше восьми днів", після чого на суму вексельного позову майно боржника заарештовувалося і передавалося для покриття збитків позивача. У разі необхідності дозволялося складати вексель на звичайному папері, а гербовий збір сплачувати державі. Придбання гербового паперу передбачало оплату гербового збору (стаття 37). Хоч у тексті Статуту обов'язкові реквізити не вказувалися, але стаття 2 містила таке застереження: той, хто виписує вексель, має це робити на основі зразків, що подавалися у главі 3.

Та все ж Статут 1729 р. не відбивав багатьох особливостей російської економічної практики та не міг повністю забезпечувати регулювання вексельного обігу. Як зазначалося, майже весь текст Статуту присвячувався переказному векселеві, хоч найпоширенішим у господарському житті був простий вексель, тобто діяло традиційне право кабали. Саме простий вексель відповідав вимогам такого боргового документа, який можна було би скласти в домашніх умовах, легко передавати, який би мав властивість швидкого виконання тощо. Тому вексельний Статут 1729 р. впродовж свого 103-річного існування значною мірою залишався мертвою буквою.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >