< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Натурфілософія

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Вона відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики в природознавстві. Видатними натурфілософами того часу були: Микола Кубанський (1401-1464) - німецький філософ, кардинал, головний твір якого - "Про вчене незнання" (1440); Філіп Теофраст Гогенгейм (1493-1541)- німецький філософ, лікар, алхімік, астролог, котрий поєднав медицину з хімією і набув загального визнання під псевдонімом Парацельса; Бернардіно Телезіо (1509-1588) - засновник академії поблизу Неаполя, де велися дослідження людини та природи; Джераламо Кардана (1501-1576) - різнобічний італійський вчений, філософ, астроном, винахідник, який запропонував "карданний вал" задовго до появи автомобіля; Франческо Патріці (1529-1597) - італійський вчений, філософ, професор Римського університету; Томмазо Кампанелла (1568-1639)- італійський філософ, поет, політичний діяч, який написав такі твори, як "Місто сонця", "Про християнську монархію", "Про церковну владу"; Джордано Бруно (1548-1600) - італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погляди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 р. він був спалений на площі Квітів у Римі.

Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій. їх визначними рисами були:

  • 1) пантеїзм (від грец. pan - все, theos - Бог - "всебожіє"). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою "природа - це Бог, розлитий у речах" був звичайною формою боротьби проти релігії;
  • 2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується у багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей натурфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися;
  • 3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом
  • 4) взаємозв'язок "мікрокосму" і "макрокосму". Мікрокосм - це "малий світ", або людина. Макрокосм - це Всесвіт, або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокосму) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута у працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;
  • 5) наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Миколи Кузанського про єдність протилежностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: у реальному світі одна протилежність є початком іншої і навпаки;
  • 6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено браком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явилася наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напівученого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Такими є загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Розвиток природознавчої науки

Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперніка, Галілео Галілея.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) - славнозвісний митець, він був піонером сучасного йому природознавства, мислителем, який застосував експериментально-математичний метод дослідження природи, а також видатним представником естетичної думки своєї епохи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив сенс наукової діяльності в її практичному застосуванні на користь людства. Він обґрунтовував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав найдостовірнішою наукою в осмисленні й узагальненні досвіду. Реалістичне мистецтво Леонардо да Вінчі ("Таємна вечеря", портрет Мони Лізи тощо) свідчить про значний розвиток художньо-естетичної думки епохи Відродження. На його погляд, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи "мудрість природи", індивідуальність, красу душі й тіла людини, Леонардо виступає як великий вчений - анатом, психолог і чудовий живописець.

Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відродження зробив Микола Коперник (1473-1543^. Він створив геліоцентричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі "Про обертання небесних сфер" Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не є нерухомою в центрі Всесвіту, як вважали Аристотель, Птолемей, а також всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі; 2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту; 3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкривали принципово нові шляхи для розвитку астрономії.

Велике значення для епохи Відродження мала творчість Галілео Галілея (1564-1642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи - Космосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника.

Епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до проблеми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Соціальні питання вивчали мислителі Нікколо Макіавеллі (1469-1527), Жан Боден (1530-1596), Гуго Гроцій (1582-1645), Толіас Мор (1478-1535), Таліма Кампанела (1568-1639).

Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує виникнення нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Головна ознака філософії Відродження-світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний характер, бо створила умови для переходу від середньовічної філософської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >