< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Субстанційна генерація природного права

По-різному трактували природне право у період позитивізму та и сучасній світовій філософії, де почергово перевагу віддавали осіним правовим ідеям різних філософських течій. Тобто генера -(відтворення) природного права закономірно наближалася до евної субстанції як граничної засади, до узагальнення. Перший поштовх у субстанційній генерації природного права дав позитивізм, зокрема вчення І. Канта, Г. Гегеля, І. Бентама та інших.

Зокрема, Кант розумів природне право як сукупність норм, що наявні у свідомості людини, але не залежні від цієї свідомості, від досвіду людини. Природне право виникло до появи людини на світ, але людина може його усвідомити, керуватися ним як своєрідною "інструкцією життя". Тому не дивно, що філософ вважав позитивне право головою без мозку, відходом від природи з метою узурпації свобідної волі людини без жодних договірних засад. Не завжди вимоги законодавця є правом, оскільки в них часто відсутні емпіричні принципи, систематичні знання засад природного права. Ці принципи має диктувати свідомість, розум людини, тоді природне право можна називати приватним правом, а позитивне - публічним.

Людина наділена свобідною волею, яка повинна проявлятися в межах природного права, в межах вищої абсолютної моралі, що має властивість імперативності у формі совісті та сумління. Позитивне право має сприяти цьому, допомагати формувати природно-правову концепцію думок, емоцій і дій людини. Навіть мораль, сформована на досвіді, теорії та інших чинниках, не завжди відповідає природному праву. Тому з моралі, яку навіть схвалює людство, не потрібно робити культу, не вважати її всесильною. Адже люди можуть визнавати і мораль, що суперечить природному праву, певний період не усвідомлюючи цього. Лише згодом така моральна норма обов'язково "відімре". Мораль у свідомості, в думці людини, узгоджена з природним правом є підставою для імперативності та правомірності. Держава зобов'язана своїм існуванням людині, громадянинові, а не навпаки, оскільки людина проявляє більше справедливості до держави, ніж держава - до людини. Така "невдячність" держави є наслідком нехтування законодавцем норм природного права.

Слід віддати належне античним дослідникам, які вважали правомірною таку послідовність наук: фізика, етика, математика, філософія, а потім вже інші науки. У кожній із цих наук об'єктом дослідження є природні закони. Фізика почала їх досліджувати найпершою. Фізичні процеси - це дія природних законів, без людей, а етика - це духовні процеси, що стаються з людьми. Морально-етичні норми повинні бути синхронними з нормами фізичних процесів, а це вже філософія права з юридичним ухилом та використанням філософської логіки. Тому філософія права може бути філософською наукою, але тільки для філософів, а для юристів вона є і повинна бути юридичною наукою, оскільки потрібно використовувати норми природного права для формування норм позитивного права. Це зможе робити тільки юрист.

У дослідженнях Гегеля не йдеться про природно-правові норми, а лише про філософське обґрунтування позитивного права, що він і називав природним правом. Його тезу про розумне просте існування природної правової свідомості потрібно аналізувати з позицій як позитивного, так і природного права, ставлячи основне запитання: що є дійсним і що є розумним?

Перша позиція, без сумніву, призводить до критики, оскільки позитивне право, хоч і є дійсним, але не завжди розумним. Водночас тут можна вести дискусію про те, що шкідливими є норми позитивного права, які суперечать здоровому глузду та природному праву, вони не є довговічними, тому й, можливо, недійсними, а також нерозумними. Але дійсність не визначається часом, вона відображає реальність, незважаючи на те, скільки існувала негативна правова норма. Вона визначається тим, чи реально вона була, чи піддавалася реалізації, навіть якщо ефекту в регулюванні суспільних відносин не приносила. Тобто в абсолютному аспекті ця норма не дійсна, а у відносному аспекті - дійсна, і законодавцеві та державі загалом вона видається розумною. Такий її прояв свідчить про фальшиву дійсність і фальшиву розумність.

З позицій природного права означена теза заслуговує на увагу, оскільки природне право є дійсним і розумним (і навпаки). Однак позитивістам не так легко довести дійсність природного права. Вони твердять, що його не існувало і не існує, бо ніде не зафіксовано, не санкціоновано і т. ін. Для підтвердження цього посилаються на Гегеля.

Звичайно, закони Природи прямо назвати правом не можна. Це різні речі. Але треба враховувати вчення про закони Природи, на яких базуються різні науки: фізика, хімія, астрологія, біологія та багато інших. Ці закони є правилами Всесвіту, які Природа сама встановила і санкціонувала. Тут є і сила примусу. Людина мусить коритися Природі, а не навпаки. В окремих випадках людина змінює закони Природи, руйнує їх, але це стосується лише допустимих меж. Закони Природи закріплені офіційно в наукових відкриттях (у галузях наук). Це свого роду нормативно-правові акти, на основі яких літають штучні супутники Землі, космічні кораблі, людина виходить у космічний простір і т. ін. Незнання чи недотримання цих "нормативно-правових актів", офіційно зафіксованих законів Природи не забезпечувало б цивілізацію суспільства, його науково-технічний прогрес. Таким чином, сукупна система діючих загальнообов'язкових нормативних "приписів" Природи, вчення про ці "приписи" формує природне право, яке насильно регулює всі явища Природи, але врегулювати насильно суспільні відносини не може, оскільки людина онтологічно наділена свобідною волею, розумом, який не завжди підкоряється природному праву, його законам.

Розглядаючи "закони права", Гегель плутає закон із правом, що є суттєвою помилкою багатьох неюристів, навіть зі світовим іменем. Звичайно, він розумів під цим терміном нормативно-правові акти, закони як зовнішній прояв права. Закон має підстави називатися правовим, якщо він узгоджений з Конституцією (позитивний варіант), природним правом (природно-правовий варіант). Тому природне постійно діє у позитивному, причому діє розумно і справедливо.

Таким чином, безперечний авторитет Гегеля вніс (або посилив) серйозну дискусію про природне право, що негативно позначилося на вірі у всесильність позитивного права, його можливості досконало регулювати суспільні відносини.

Природне право не може призвести до анархії, оскільки на ньому побудований світ, онтологічні засади. Але для людини зі свобідною волею воно виглядає хаотичним. Природний хаос не може призвести до анархії, оскільки всі життєві процеси самореалізовуються. Основне, щоб людина глибше "прислухалася" до природного права. Тому в одній з основних своїх праць "Деонтологія, або наука про мораль" І. Бентам виводить принцип внутрішнього імперативу обов'язку людини, який ґрунтується на природному праві, але виступає у формі морального обов'язку.

Саме поняття "деонтологія" Бентам вивів несвідомо із природного права, де фігурує "онтологія". Фактично "деонтологія" означає життєдіяльний процес під кутом зору природного права. Життя людини складається із суцільних обов'язків. Виконати їх можна у полі позитивного права й у просторі природного права. Але у першому випадку якість буде нижчою і користі буде менше, ніж у другому. Бентамівський утилітаризм (користь) також полягає у внутрішньому імперативі обов'язку як природному обов'язку людини. Тобто, у Бентама теорія природного права розвивається на "тіньовому принципі". Мислитель розвиває природно-правове вчення, але, обтяжений юридичним позитивізмом, формулює непослідовні думки, не вникає у глибинну сутність Природи.

Отже, виникнення юридичного позитивізму в Західній Європі є закономірним явищем, оскільки поява великої кількості видатних філософів у період бурхливого розвитку капіталістичних відносин, масових відкриттів у фізиці, біології, астрології, хімії сприяли раціональному поясненню природного права. Не знаходячи аналогічних відкриттів у природному праві, філософи почали обґрунтовувати позитивне право, яке прискорено розвивалось і не встигало за технічним і суспільним прогресом XIX ст. Тому виникла філософія права, яка, не заперечуючи природних законів, досліджувала ідею позитивного права. При цьому надавалися пріоритети етичним постулатам, моральним законам та імперативам, щоб доповнити позитивне право і не доводити його повну неспроможність регулювати суспільні відносини. Існувала лише апріорність природного права, яку зводили до моралі, ідеї без метафізики. Тільки значно пізніше усвідомлення природного права поступово змінило вектор його розуміння.

Кінець ХГХ ст. характеризувався підвищеним інтересом до природознавства не тільки філософів, а й юристів, біологів, лікарів та інших науковців. Дослідників почали більше цікавити будова світу, фізіологія людини, зв'язок людини з Природою. Особливе місце займала дарвіністська теорія, еволюція людини, матерія та її форми.

Праці Канта, Фіхте, Гегеля, Бентама, в яких теорія та філософія права мали яскраво позитивістський зміст, філософи та юристи не наважувалися заперечувати. Нова течія - емпіріокритицизм - ще не сформувалась, але корені класичного позитивізму вже почали руйнуватися. Цьому сприяла історична школа права, нова "позитивна" філософія, право сильного і слабкого, антропологічні закономірності тощо.

Природне право також відверто не заперечували, але критикували, хоча й досить обережно. Напади на природне право були стриманими. Тому виникли різні філософсько-світоглядні підходи до його тлумачення: історичний, позитивістський, біологічний, соціальний та інші.

Надаючи перевагу історичним чинникам у формуванні позитивного права, Савіньї, наприклад, підкреслював цінність ролі звичаїв, традицій та інших надбань нації. Саме звичаєве (як усне, так і письмове) право він вважав природним правом. Таке право не критикували, а, навпаки, висловлювались рекомендації щодо його активного використання. Ці рекомендації стосувалися, зокрема, римського права, яке Савіньї також вважав до певної міри природним.

Таким чином, німецька історична школа права критикувала натуралізм, який панував у ХУШ столітті. У Німеччині сучасне на той час право було не спроможне регулювати суспільні відносини. Тому Гроцій (XVI ст.), Савіньї, Пухта та інші почали розвінчувати природно-правову школу, заперечувати природне право як таке. Натомість підвищували роль народного духу, звичаєвого права, але при цьому сліпо вірили у власні традиції, не досліджуючи їхньої природи. Адже звичаї і традиції можуть бути й негативними, оскільки їх також творили люди. Очевидно, критерієм, орієнтиром для позитивного права повинні бути ті норми, за якими розвивається не суспільство, а Природа, Всесвіт.

Р. Ієрінг доводив, що самого природного права для регулювання суспільних відносин недостатньо. Необхідно творчо використовувати соціальні факти, культурні надбання, певні інтереси народу та інші чинники. Але історію права необхідно використовувати у зіставленні з природним правом.

Ф. Шеллінг під природним правом розумів учення про природні закони разом зі вченням про дух права, який сприймає людина, що, на нашу думку, є різними поняттями. Справді, будь-яке право (позитивне) залишає у свідомості людини свій відбиток, своє розуміння, свій варіант, який є інтелектуальною власністю. Людина, таким чином, формує норми на підставі будь-якого права (природного і позитивного) у своєму дусі. Але це не природне право взагалі, це може бути "індивідуальне природне право" кожної людини, тому його доцільно називати духовним правом.

Природне право поглинає позитивне право, але тільки ті норми, які не суперечать Природі. Суперечливі норми позитивного і природного права є неправом і поглинанню не підлягають. Це фальшиве право. Воно володіє таким ступенем насильства, який надміру обмежує свобідну волю людини, що встановлена її онтологією. Натомість природне право себе не руйнує, руйнації піддається неправо, фальшиве право, яке претендує на фізичну надвладу у формі тоталітарних режимів. Природне право має духовну надвладу, супервладу. Ця влада не заважає людині проявляти свобідну волю, але при перевершенні допустимих меж карає. Крім того, природне право наділяє позитивне право певними повноваженнями у випадках узгодженості. Таке позитивне право володіє природно-правовим принципом збереження, оскільки воно не руйнує цілісності Всесвіту, а, навпаки, "допомагає" природному праву своєю реальною наявністю регулювати поведінку людини так, як цього вимагає Природа.

Г. Єллинек (як юрист) вбачав у юридичному позитивізмі обмеженість і нездатність повністю регулювати державні відносини. Він закликав використовувати при цьому принципи природного права, природно-правові ідеї рівноцінності окремих особистостей, правову природу міжнародних договорів. На думку вченого, право має бути життєдіяльним. Таку життєдіяльність позитивного права забезпечує етичний мінімум, що є мінімальною природною вимогою.

Звичайно, кожна критика або заперечення природного права має раціональне забарвлення. Чомусь деякі дослідники, боячись визнати його, називають його суб'єктивним маренням чи спекуляцією філософськими підходами, видумками і т. д. Тобто заперечується весь життєвий досвід людини, її дослідження від античності до сучасності, де лише одиниці не визнавали природне право, а всі інші надавали йому перевагу, обґрунтовували його існування. На нашу думку, таке відсторонення природного права має релігійне підґрунтя, вигідне світобачення, корисність формувати позитивне право у бажаному (для нової мети) руслі без орієнтирів на закони світобудови. Це - міна уповільненої дії, яка може призвести до катастрофи, оскільки стояти осторонь і скеровувати державні процеси на "чистий, яскравий позитивізм" - це загибель держави і демонстрування неспроможності будівництва справді правової держави.

Отже, природне право у період пізнього класичного позитивізму трактували неоднозначно. Різні філософсько-світоглядні підходи зводилися не стільки до категоричного його заперечення, скільки до визнання його невидимим явищем, яке важко дослідити. Наголошувалося на корисності природного права, оскільки воно відображає абстрактні правила поведінки, формує суб'єктивні правові ідеали, забезпечує умови людського існування. Вважалося, що природне право народжується в людській свідомості, яка породжує народну свідомість, народний дух, що тим самим призводило до сплутування його з людським (позитивним) правом. Критика природного права переважно базувалася на тому, що воно не має історії, не вникає в історичні процеси життєдіяльності, за винятком звичаїв і традицій (які дехто також називає природним правом). Це спричинило появу нових течій у правознавстві, які іноді навіть суперечили одні одним.

Зупинимося на трактуванні природного права в таких філософських течіях XX століття, як ірраціоналізм, неокантіанство, неогегельянство. Названі напрями певною мірою поєднували в собі як новизну філософського осмислення буття людини, так і, водночас, історичну спадковість попередніх філософських ідей.

Течія ірраціоналізму була спрямована проти позитивізму і тим самим намагалася підтримувати вчення про природне право. Адже визнання позарозумової суті буття, позасвідомих шляхів його пізнання веде до вищого сенсу нормативно-цілісної реальності. Згідно з цим, природне право міститься у нескінченності та невичерпності Природи, є комплексом метафізично облікованих норм і законів, на яких побудований світ. Лише наявні підтексти цих норм і законів вступають у гру людського розуму. Позитивне право є тільки одним із проявів права метафізичного світу. Такими підтекстами слугують закони фізики, астрології, біології та інших наук, які підтримують зв'язок реальності з трансцендентальними першоосновами буття, наштовхують на естетичне споглядання людиною світу, на символічне мислення, доводять необхідність злиття особи зі Всесвітом.

Розум людини приводить у порядок лише ту частину знань про природне право, які отримані в результаті раціонального пізнання. Однак дня більш повного пізнання природного права потрібна ще й воля (як метафізичний об'єкт). Хоча вона може призвести й до безнадійного стану, регресу, песимізму, якщо не керуватися почуттями любові, високим покликанням пізнання, не вдаватися до вільного вибору життєвих альтернатив, посилаючись на самоорганізацію та самореалізацію (тобто синергетичні принципи). Навіть виведення істини у природному праві має індивідуальний, суб'єктивний характер, оскільки мислення людини є унікальним одиничним і в індивідуальному розумінні неповторним. Все залежить від впливу природних сил на людину, власної волі та філософських аспектів любові, які вона повинна усвідомлювати протягом життя.

Цінність ірраціоналізму як філософського напряму осмислення буття полягає в тому, що він сприяв розвиткові пізнавальних здібностей людини (незважаючи на певне пізнання своїх можливостей), розвивав її віру в природне право, яке діє і уникнути санкцій якого неможливо.

Природне право є позадержавним. На основі природного права формується моральне право. Але природне право не слід сплутувати з мораллю і процесами державотворення. Воно існує до держави, у державі і після держави. На ньому тримається не лише держава, а й цілий світ, тому воно завжди актуальне, хоча людина його не створила.

Натомість моральне право створила людина. Воно особливо актуальне у додержавний і післядержавний періоди. У державний період моральне право практично поглинається позитивним (державним) правом. Фактично моральне право є чистим вченням, оскільки в ньому немає ідеології, насильства тощо. Природне право - абсолютно "чисте" право, оскільки в ньому немає людської культури, воно багатоальтернативне, світове, без відстоювання будь-якої теорії, крім природної.

Все різноманіття світу відбивається у волі, але у свідомості людини вона проявляється особливим способом. Цей світ А. Шопенгауер оголошує світом уявлень, оскільки, в його розумінні, сам суб'єкт пізнання є носієм цього світу, умовою всіх явищ: бо тільки для суб'єкта існує все, що існує, а сам суб'єкт перебуває поза простором і часом та пізнанню не підлягає.

Шопенгауер, вводячи поняття величини постійної (якості вчинку) і змінної (міри прояву цієї якості) тим самим вирішує проблему взаємозв'язку та взаємовідповідності природного і позитивного права. При цьому виявляється, що позитивне право є лише блідим відблиском, деформованою проекцією ідеального (бо сформованого "чистим розумом"), природного права. Шопенгауер характеризує причини таких деформацій, однак цей аналіз стосується більшою мірою проблем позитивного права і виходить за межі теми нашого дослідження.

Слід зазначити, аналіз природного права у філософії Шопенгауера ґрунтується на його етиці. Адже просвітницька установка етики Нового часу була відображенням її гуманістичного духу.

Завдаючи удару раціоналізмові, філософ, тим самим, руйнував цю систему філософських координат, яка існувала в дошопенгауерівський час і ґрунтувалась на знаменитому декартівському вислові: "Я мислю, отже, я існую". У цій системі індивід включався у філософію Нового часу як суб'єкт наукового пізнання, а також як опосередкована цим пізнанням діяльність, що призводило до підпорядкування етики гносеології. Шопенгауер бачив це, розуміючи, що підпорядкованість - це залежність. Тому, бажаючи звільнити етику від цієї залежності і, тим самим, утвердити автономію особистості, він у своїй філософії не надає пізнанню провідної ролі щодо етичного буття людини. Замість раціональної традиції "Я мислю, отже, я існую", він висуває за змістом діаметрально протилежний принцип "Я існую, і лише тому мислю!".

Отже, Шопенгауер переосмислює філософську спадщину своїх попередників, виходячи із засад і потреб вже зовсім іншої, пост-класичної парадигми філософствування - не для обґрунтування й розбудови системи світорозуміння, за якою діяльність світового начала і благо людини зрештою збігаються у процесі усвідомленого чи ні (сумісного) здійснення людьми певного наперед заданого, раціонально осяжного плану; а, навпаки, для виявлення щонайглибшого первинного могутнього творчого рушія і, водночас, справжньої автентичної реальності безсуб'єктної трансцендентної світової Волі, щодо якої воля суб'єктна (трансцендентальна) є похідною, вторинною.

Прихильники природничих ідей І. Канта намагались використовувати їх для вирішення сучасних для них пізнавальних завдань. Унаслідок цього виникло модернізоване і більш досконале кантіанство, (неокантіанство), яке ґрунтується на окремих чинниках пізнання. Основні філософські ідеї неокантіанства розвивались у двох школах: марбурзькій і баденській (фрейбурзькій).

Зокрема, баденська школа досить обережно підходить до поняття природного права. Розуміння природного права представники цієї школи зводили до природи речей, релігійної ієрархії цінностей, трансцендентальної аналітики та емпіризму, ірраціонального змісту кантівської теорії. Природне право порівнювали з одиничним, особливим і конкретним, а позитивне - із загальним. Тому досліджувалося не так саме природне право, як твердження про нього, його принципи дій у часі і просторі, наголошуючи при цьому на проблемах істини, краси, щастя, моральності й, особливо, різновидах святості. Ці категорії надчуттєвого поняття природного права супроводжувалися трансцендентальними переживаннями, що відображалось в ідіографічних науках, які описували особливе.

Неогеґельянство мало позитивний вплив на вчення про природне право, його розуміння і трактування. При цьому особливо цінним було використання поняття інобуття, зокрема інобуття духу, яке іменували абсолютним духом, що було дуже важливо для усвідомлення природного права. Адже основними концепціями абсолютного духу неогеґельянці вважали розум, думку і слово. Думка пов'язана з існуванням людини. Завдяки думці людина існує на світі, реалізовує свою онтологію згідно з приписами Природи. Людське мислення є основою, сутністю, першоосновою завершеної світобудови. Деонтологія людини полягає в єдності думки і розуму, що їх пов'язує слово. Причому думка має активну силу, своєрідну дію, яка подібна до волі і може мати руйнівну силу у Всесвіті. Людина як вінець Природи повинна поширювати думку в межах природно-правових норм. А слово має слабшу силу від думки, але висловлювання вголос може бути також зазіханням на цілісність Всесвіту, якщо не дотримуватись норм природного права. Тим самим неогеґельянці доводили, що розвиток, деонтологія Природи (світу), в тому числі суспільства, повинні відображати логічну діяльність світового розуму, де абсолютний ідеалізм, інтуїція (як доінтелектуальне і позаінтелектуальне пізнання) не заперечуються, а основні засади світобудови формують цілісне природне право.

Загалом такі філософські течії, як неокантіанство і неогеґельянство, сприяли поступовому відродженню вчення про природне право. У XX ст. природничі науки почали досліджувати проблеми сущого і зіставляти їх із соціальними науками, що в результаті призвело до обґрунтування правової теорії.

Тобто позитивісти намагалися регулювати суспільні відносини, не вдаючись до глибини їхньої сутності, онтологічних причин виникнення. Повне нехтування сутністю і причинами не притаманне позитивізму, але здійснювалось воно поверхово, оскільки до уваги бралися лише очевидні, "свіжі" факти, "гарячі" сліди. Звідси й з'явилась наука соціологія - як одна з основних позицій позитивізму.

Соціологізм, який зародився у класичний період позитивізму, сприяв у майбутньому появі соціології права, яка відстежує факти і висуває завдання перед теорією права, галузевими юридичними науками дати відповідне правове обґрунтування і створити (в разі потреби) нову позитивно-правову норму. Але саме відстеження правових явищ і формулювання правової проблеми будуть якісними тільки тоді, коли використовуватимуться філософські підходи та категорії. Особливо корисним для соціології права є використання ідеї природного права, а також ерліховської теорії живого права.

Звичайно, роль фізики для природного права велика. Первинність фізики щодо інших наук, в тому числі філософії, очевидна. Адже весь деонтологічний процес людини ґрунтується на фізичних явищах, явищах Всесвіту, які досліджує передусім фізика. Саме фізика експериментально доводить існування природних законів, філософія потім обґрунтовує їх, а юристи застосовують ці закони у регуляції суспільних відносин, що призводить до виникнення поняття природного права. Але фізика не єдина (хоча первинна) природна наука, яка тлумачить природне право. Астрологія, біологія, хімія, психологія та інші науки одночасно підтверджують існування таємниць Природи і людини, їхній онтологічний зв'язок. Щоб детальніше з'ясувати ситуацію природного права, необхідно "піднятись" вище від фізики, тобто здійснити метафізичний аналіз. Тому єдність мови і фізики (фізикалізм) приводить до необхідності появи метафізичної мови, яка стоїть вище над мовами усіх інших наук. Але неопозитивісти не погоджувалися на метафізичні дослідження, хоча відчували у цьому потребу, оскільки природне право зводилось до природних законів (легістське розуміння природного права), висловлюючись, водночас, на користь метафізики.

Зауважимо, що в сучасній Європі виник новий напрям у філософії - постпозитивізм, який критикує неопозитивізм за його примітивізм, прямолінійність, позанаукову свідомість. Справжня наука не може обійтися без висвітлення законів Всесвіту, зв'язку людини з Природою.

Різні інтерпретації доктрини природного права є допустимими. Філософія емпіріокритицизму і філософія неопозитивізму стають своєрідними адвокатами природного права, заохочуючи прихильників природного права дедалі глибше і повніше здійснювати філософсько-правові дослідження. Ці та інші відносно короткочасні філософські течії не спроможні розмити вчення про природне право, яке досліджувалося тисячоліттями.

Визнаючи природне право, екзистенціалісти вважають, що воля впливає на кожну людину індивідуально. Така універсальна характеристика людського існування, як свобода, дає можливість виробити власні правила використання природного права. Причому вплив природного права на людину не припиняється й після її смерті. Тим самим вони доводять, що природне право має вплив на минуле, теперішнє і майбутнє, що становить основу фундаментальної онтології. Людина користується нормами природного права, але це користування є здебільшого таємним або здійснюється на підсвідомому рівні. В цьому й полягає реальність природного права у забезпеченні свободи людини і недопущенні свавілля.

Свавілля не має нічого спільного зі свободою, швидше це деформація свободи, спотворений вигляд свободи. Свавілля як вседозволеність виходить за межі природного права і характеризує людину з негативного боку. Знання природного права не доводить людину до свавілля. Свобода обмежена рамками природного права. Ці рамки людина повинна знати, інакше свобода буде спотворена і перейде у свавілля. Тут важливу роль відіграє свідомість як природно-правова категорія, завдяки якій людина здійснює свій вибір поведінки. Ці природні задатки людини, які скеровані на недопущення поневолення її свобідної волі, є трансцендентною необхідністю.

Це означає, що екзистенційне розуміння природного права полягає в тому, що життя людини, має проходити згідно з природно-правовими нормами. Дотримуючись їх, людина сама для себе вершить щасливу долю, що є важливою вимогою до деонтології людини.

Тому замість інтелектуального пізнання світу Берісон запропонував інтуїтивне пізнання.

Слід наголосити, що інтуїтивізм чи не найбільше дав поштовх до відродження вчення про природне право. Тепер можна сказати, що право (взагалі) має два імперативи: зовнішній і внутрішній. Зовнішній імператив права - це фактично сприйняття позитивного права, чинного законодавства, а внутрішній імператив - сприйняття природного права (або природних ідей позитивного права). Внутрішній імператив права, який ґрунтується на онтології, скерований на гносеологію. Інакше інтуїція буде не наукою, а певним видом відчуттів, уявленням без метафізики.

Метафізична інтуїція пов'язана з інтелектом, але в тій частині, де інтелект проявляє творчість, здатність до проникнення в таємниці світу, естетичне сприйняття природних законів, глибинне внутрішнє бачення сутності тощо. Тобто метафізика скеровує пізнання на таке інтелектуальне споглядання, де наслідком виступають доводи серця, внутрішнє переконання (яке, до речі, визнає й позитивне право - кримінально-процесуальний кодекс), духовне бачення світу. Тоді інтелектуальна інтуїція дає можливість вникнути у її таємниці, які перебувають у підсвідомій зоні.

Природне право підсвідомо сприймає кожна людина, але, не відчувши його зовнішнього імператив}', злякавшись таємниць, вона починає заперечувати його. Але життя є космічним процесом (з цим погоджується багато вчених), де відсутні схеми, шаблони, стереотипи, і людина має ті ж властивості, що й Природа. Тоді як можна пояснити співвідношення цілого і частин, органічну єдність світу, коли існує неоднорідний простір, коли інтелект не може дати відповіді на суть життя, а пояснює лише його форму, його атрибути? Інтуїтивне сприймання сенсу життя людини на Землі дає зовсім іншу картину, ніж інтелект. Відбувається не розуміння світу, а усвідомлення його, осягнення еволюції розвитку. При цьому інтуїтивне світосприйняття не пов'язане з корисливою метою, воно не потребує допомоги позитивного права. Нескінченність інтуїції, інтуїтивні прозріння та натхнення призводять до абсолютних (а не відносних) знань, а ірраціональне тлумачення Природи інстинктивного життя людини породжує своєрідну інтуїтивну культуру.

Інтуїтивна культура не збігається з інтелектуальною культурою. Наявність високої інтелектуальної культури зовсім не означає на-і явність інтуїтивної культури. Саме якість сприйняття природного права - це результат розвинутої інтуїтивної культури. Інтелектуальну культуру можна сформувати швидше, навіть використовуючи елементи примусу. Для інтуїтивної культури примус протипоказаний, а для її формування потрібен час, умови налаштуватися на внутрішнє сприйняття природних законів, уміння прислуховуватися до дій Природи. Звичайно, для цього необхідно мати розвинутий інтелект, емпіричні, базові знання.

Часто від інтуїції очікують певних підказок, вибору альтернативної поведінки. І в разі неправильного вибору говорять, що інтуїція "підвела". Це свідчить про примітивне (позитивістське) розуміння інтуїції, нездатність розуміти дію природного права.

Така "туманна" інтуїція ніколи не дасть конкретної відповіді, оскільки потрібна віра у природне право, довіра йому, бачення своїх огріхів, уміння сприймати енергетичний світ і т. ін. Аналогічне стосується людини, яка володіє надзвичайною чутливістю, але користується крайніми принципами: надзвичайною довірою - категоричною недовірою (підозрою), покладання лише на когось - покладання лише на себе. Така ніби розвинута інтуїція є фальшивою, викривленою і призводить людину до розпачу і труднощів у житті.

Отже, інтуїція сприяє глибокому пізнанню природного права, що в результаті формує високий ступінь інтуїтивної культури людини. А природне право, зі свого боку, дає поштовх для розвитку інтуїції, а далі - інтуїтивної культури.

Поява позитивізму в Європі і розвиток учення про позитивне право знизили актуальність досліджень природного права. Проте теми, пов'язані з внутрішніми процесами психологічної діяльності людини, її взаємозв'язку з Космосом, не були забуті і поступово відроджувалися. Оскільки позитивне право захищало інтереси насамперед органів влади, нехтуючи при цьому статусом людини, поява психологічної та неофройдистської течій логічно обґрунтувало спробу вийти з цього філософського глухого кута, що був зумовлений позитивізмом. При цьому онтологічна проблематика змістилася у площину психіки, а реальність визнали як таку, що має власну природу, підпорядковується особливим закономірностям розвитку і, головне, далеко не завжди має аналог у світі фізичних явищ.

Психоаналітична теорія ґрунтується на нормах природного права. Оскільки людина є не тільки біологічною істотою, а й духовною, то її духовне (психічне) життя також є відображенням життя Всесвіту. Все, що діється навколо людини, шляхом своєрідного "відеозапису" відтворюється в її психіці. Місцем збору такої інформації є підсвідома зона. Людина своїми аналізаторами (зір, слух, нюх, дотик, смак) "копіює", "фільмує" навколишнє життя, утворюючи "мікрокасету", яка постійно поповнюється (за винятком часу, коли мозок відпочиває - сон, сп'яніння тощо). Ця "мікрокасета" міститься у підсвідомій зоні і постійно впливає на свідому зону, думки, почуття, а згодом - на дії людини. Звідси й випливає дія природного права у власному вимірі, варіанті.

Індивідуальність природно-правових норм пояснюється, по-перше, тим, яку інформацію отримала людина; по-друге, як вона пройшла "цензора" (передсвідому зону); по-третє, як часто вдається людина до підсвідомої зони і куди дівається інформація зі свідомої зони. Розглянемо ці випадки.

Якість і кількість життєвої інформації залежить від активності життя людини, її соціального статусу, ступеня освіченості, духовної культури та іншого. Місце перебування, контактування з іншими людьми і Природою, пошуки знань та інших життєво необхідних чинників є джерелом будь-якої інформації: правомірної і неправомірної. Тобто людина має можливість постійно засвоювати (активно чи пасивно, довільно чи мимовільно) як позитивну, так і негативну інформацію. Будь-який життєвий факт можна оцінити, принаймні, двояко, але на якій саме інформації зосередити свою увагу - це справа самої людини, її внутрішнього психічного життя.

Формування індивідуальних природно-правових норм здійснює "цензор", (передсвідома зона), в якій здійснюється коливання: запам'ятовувати інформацію (поміщати її у свідому зону) чи ні (поміщати її у підсвідому зону). Тобто, якщо інформація потрапила у передсвідому зону, то вона опиниться або у свідомості, або у підсвідомості, що залежить від скерування її передсвідомістю. Звідси випливає значення перед свідомості. У житті людини роль передсвідомості відіграє її налаштованість на життя: з позицій добра, зла, байдужості. Якщо людина дивиться на світ крізь призму добра, то "цензор" працює на повну силу, внаслідок чого у свідомості чи підсвідомості буде завжди позитивна інформація. Якщо ж людина дивиться на світ крізь "окуляри" байдужості, то "цензор" не працює на повну силу, працює неякісно, неуважно. Тому в підсвідомість і свідомість, поряд із позитивною інформацією, потрапляє і негативна. У випадку сприйняття світу через призму зла "цензор" зіпсований, деформує інформацію, внаслідок чого інформація у свідомості та підсвідомості наповнюється негативним змістом, а сама людина стає злою, незадоволеною, ненависною і т. ін.

Обґрунтування індивідуальності норм природного права полягає в тому, що та інформація, яка "пройшла" передсвідому зону, безслідно не зникає. Якщо вона потрапила у свідомість, то шляхом забування опиняється у підсвідомості, а якщо ж потрапила у підсвідомість, то іншим шляхом - пригадування - поміщається у свідомості. Крім того, якщо людина не вдається до пригадування, то інформація із підсвідомості сама дає про себе знати (там є духовні й вищі моральні основи людської деонтології). Тут невпинно діє "лібідо", тобто те, що хвилює людину. "Лібідо" потребує постійного перегляду, "розшифрування"; виведення негативної інформації, що відбувається шляхом вибачень і введення найбільш якісного "цензора" - любові. У даному випадку здійснюється сублімація (заміна негативних бажань, потягів, думок). Сублімація є також творчістю, інтелектуальною діяльністю, що пов'язується із зайнятістю корисними для Всесвіту справами.

Таким чином, сприйняття людиною норм природного права характеризується культурою підсвідомості. Рівень культури підсвідомості відповідає рівню природної правомірності людини. Слова і дії, співмірні з нормами природного права, ще не свідчать про сповідування цих норм. Показником у даному випадку є культура підсвідомості.

Культуру підсвідомості формує не тільки людина сама для себе, а й попередні покоління. Це доводить, що людина не є відірваною, ізольованою від Всесвіту чи інших поколінь, а є динамічним об'єктом природного права, наступним накопичувачем його норм. Причини неправомірності також слід шукати не тільки в самій людині, а й у деонтології родоводу.

Суттєвого удару по природному праву завдало вчення Фромма, зокрема в тій його частині, де йдеться про постійні впливи природних і надприродних сил на людину. Не применшуючи ролі духу людини, її думок, ідей на власну поведінку, остання (поведінка) все ж таки залежить від впливу природних законів. Звичайно, "друга природа" існує, але її непомітно підживлює сама Природа (справжня, "перша"). Віддавати перевагу одній або іншій "природі" неправильно. Людина до кінця свого життя виконує природну функцію за певними природними правилами, хоча соціальний чинник (неприродна інтелектуальна діяльність) дуже руйнує природний чинник. Така руйнація порушує цілісність Всесвіту, збільшує кількість природних катаклізмів, негативних соціальних явищ.

Теорія особистості Адлера в основному скерована на підтримання природного права, але потребує деякого уточнення. Йдеться, зокрема, про відчуття неповноцінності й малоцінності людини та принцип їх компенсації. Чи природно, що людина повинна почувати себе неповноцінною чи малоцінною? Самоприниження призводить до приниження частини Всесвіту, зневаги до нього і втрати почуття віри у справедливість природних законів. Іншою є людина з усвідомленням своїх можливостей, оскільки в цьому випадку вона може виконувати лише те, що їй визначено буттям.

Перевищення нею своїх можливостей - це також порушення норм природного права. Сюди ж можна віднести й вивищення своїх здібностей, приниження можливостей інших людей, знецінення результатів праці іншого мікровсесвіту.

Людина є найціннішим творінням Природи. Незважаючи на те, що думки та дії індивідуальні, все ж загальним показником їхньої корисності для Природи є тривалість життя. У разі перевершення допустимих меж зла в дусі людини вона достроково помирає. Якщо природні закони не знищують людину, значить вона виконує потрібну функцію для збереження цілісності Всесвіту. Тому людина повинна шукати щастя не у причинах, а у власній меті життя. Бажання бути сильнішим за духом, вищим розумом повинно узгоджуватися з природним правом, з метою деонтологічної діяльності.

Принцип компенсації у житті людини не повинен зводитися до примітивізму. Компенсація здійснюється сама по собі, синергетично. Втручання недосконалого інтелекту людини у питання компенсації породжує здебільшого нові проблеми, дисгармонію. Для людини, її інтелектуальної діяльності принцип компенсації має полягати в нескінченному пізнанні себе як частини Всесвіту. Намагання зрозуміти природну функцію людини у Всесвіті підносить її. У цьому полягає зв'язок компенсації та вищості, де мотиви, соціальні спонукання скеровані правомірним чином принести велику частину добра замість піщинки зла.

Загалом у психоаналізі й неофройдизмі, незважаючи на деякі суперечності, природне право отримало значну підтримку. Особливо це стосується людини, яка є проекцією всіх природних та суспільних законів і яку слід розглядати на основі рівнозначного врахування вимог позитивного і природного права.

Різноманітні філософські течії ХІХ-ХХ ст. посіяли розгубленість, нерішучість серед дослідників. Цей період можна назвати етапом наслідування філософських концепцій, визнаних авторитетними вченими. Пізніші течії минулого століття, хоча й були неоднорідними, проте скеровані проти революційного позитивістського розуміння світу.

Незалежний шлях дослідження обрав Гуссерль, щоб інтуїтивно висловлювати апріорні судження про світобудову. Заперечувати хибні твердження різноманітних течій, на його думку, означало потрапити у заплутану науку про Природу, в якій власні висновки не йтимуть логічної структури. Апріорні закони необхідно виводити з власних почуттєвих якостей, тоді вони будуть простими і зрозумілими, відображатимуть очевидні явища, будуть математично точними, реабілітуватимуть заідеологізовані моральні норми, духовні цінності. У його методі феноменологічної редукції йдеться про необхідність досліджувати природне право, яке не пов'язане з ученням про позитивне право. Правова свідомість у сфері природного права звільнена від позитивістської правосвідомості. Але для формування позитивістської буденної правосвідомості необхідно володіти внутрішнім аспектом правосвідомості, який відображає незалежні знання про природне право. Тобто людина повертається назад для того, щоб іти вперед, вдається до онтології, щоб отримати деонтологію. У дослідженні феноменологічної редукції Гуссерль розглядає два стани: ейдичну та трансцендентальну (трансцендентально-феноменологічну) редукції.

Ці стани є свідченням того, як людина має будувати процес пізнання природного права: спочатку відчути суб'єктивне "Я", абстрагувавшись від земних проблем, людських законів, а потім інтуїтивно, за допомогою розвинутого інтелекту пізнати істину, виробити почуття переживання за неї. Адже пізнати природне право, раціонально зосереджуючись на діях позитивного права, не можливо. Потрібно передусім створити ірраціональну ситуацію, подивитися на земні проблеми абстрактно, "зверху", створивши особливий стан свідомості. Тим самим феноменологія допомагає проникнути у таку сферу, яка недоступна емпіричним дослідженням. Феноменологічна установка не суперечить природній установці. Але природну установку слід перевірити на абсолютну істинність. Тобто наявність здорового глузду в людини ще не означає, що вона мислить природно-правовими категоріями. Необхідно з'ясувати її онтологічні установки, засадничі поняття світобудови і лише тоді можна вважати природну установку за феноменологічну.

Ці та інші вчення мають велику цінність для теорії природного права. Саме сприйняття природно-правових норм можливе тільки завдяки любові. Людина повинна любити все, що у Всесвіті створила не вона. Навіть не розуміючи деяких явищ природи, вважаючи їх негативними, людина природно повинна любити їх. Це характеризує феноменологічну теорію цінностей. Адже те, що, можливо, неприємне для тіла, необхідне для душі. Саме з позицій двоїстості людини потрібно виходити у поясненні любові людини до Природи. Особливо слід наголошувати на духовних цінностях, применшуючи роль матеріальних. Саме надання переваги духовному над матеріальним свідчить про прихильність людини до природного права.

Отже, феноменологія досліджує філософські проблеми природознавства. Фактично феноменологія об'єднана з теорією природного права, тому природне право отримало від неї підкріплення, реальні феномени переведені у природно-правові інститути. Норми, які регулюють свідомість людини, є абстрактними імперативами, що узгоджуються і одобрюються природною, моральною поведінкою людини. Наявність духовно-правових компонентів життя є очевидними речами, які обґрунтовує природне право. Людина, зберігаючи свою таємницю підсвідомо, приречена постійно за допомогою природного права шукати себе у світі. Тому феноменологія доводить існування мікрокосмосу, науково обґрунтовує природно-правову конструкцію світу, математичне природознавство. Особливо сприяє цьому феноменологічна онтологія, послідовне проведення аналізу феноменів, ейдичний опис життєвого світу з метою не забуття, а постійного нагадування про добру волю та благорозумність людини. Прирівняння природної свідомості до феноменологічної утворює своєрідну європейську геометрію, де теорія простору пов'язана зі світом почуттєвого досвіду, з трансцендентальною свідомістю. Така свідомість абстрагована від людини та суспільного середовища, спрямована на об'єкт, утворюючи інтенційність і феноменологічну етику, яка сприяє кращому, природному переконанню людей. Взагалі феноменологія, її єдність здійснює природно-правовий аналіз почуттєвого змісту, систематизує роботу думки людини.

Значний внесок у пізнання природного права внесли американський і французький персоналізм, який основну увагу приділяє людині, особі, персоні.

Із персоналізму випливає, що у природному праві містяться закони Космічної душі, які адекватні законам людської душі й задовольняють її природні потреби, оскільки у людині (як фундаментальній онтологічній категорії, як першоелементі буття) закладена природна норма ставлення до світу, іншої людини і самої себе. Ці норми є природними законами деонтологічної мети, потреб духу людини. Людина, пізнавши природне право, має можливість визначити більш-менш чіткі життєві орієнтири. Але самого пізнання замало, оскільки це діяльність лише інтелекту. Людина стає особою лише тоді, коли в неї розвинуті не тільки інтелект, а й закони любові, фактичне ставлення до Всесвіту. Закони любові є основними законами природного права, які не встановлюють меж, що допомагає особі долати різноманітні бар'єри, проявляти творчу активність.

Повнота проявів активності особи визначає сенс життя, в якому духовні цінності мають пріоритет над матеріальними. Згідно з нормами природного права, людина повинна спочатку досягти духовних цінностей, які породжують відповідну порцію матеріальних цінностей. Інакше відбувається конфлікт цінностей (між духовними і матеріальними) у самій людині, а потім цей конфлікт переноситься на відносини людини із суспільством (державою), оскільки порушується природно-правова гармонія. Будова Всесвіту і людини довершена, але нарівні з вольовою активністю людини у здобутті цінностей існує відповідальність. Тому для збереження гармонії Всесвіту необхідне духовне і моральне виховання, підтримання досконалості тілесно-душевної частини людини шляхом приведення духу людини у єдність із Природою, Космічною душею, постійного діалогу зі Всесвітом. У цьому основна суть американського персоналізму, відмінного від прагматизму.

Отже, пізнання природного права у персоналізмі зводиться до відродження духовних традицій античної та середньовічної філософії, до внутрішньої зосередженості людини, а не гонитви за матеріальним. Несвідомість, свідомість і дух - головні категорії внутрішньої зосередженості й визначають основні засади природного права як естетичну домінанту, "логіку серця" та культуру емоцій духу. Оскільки людина почала втрачати природно-правову орієнтацію через зовнішнє буття (матеріальні потреби), необхідно включатися в колективне життя, завдяки чому вона шляхом спілкування, виховання долатиме труднощі, знайде істину і справедливість, налагодить взаємодію з Природою. Дієвий характер особистісного спілкування застерігає, збагачує духовні потреби і забезпечує, підтримує центральне місце людини в Космосі.

На основі середньовічної християнської філософії, зокрема вчення Хоми Аквінського, зародилась нова філософська течія -неотомізм. Суть її зводиться до того, що для пізнання природного права необхідний як розум, так і віра. Адже дію природного права, сприймання його санкцій може осягнути кожна інтелектуально розвинена людина. Завдяки своєму розумові можна побудувати досить чітку логічну систему природного права, обґрунтувати його ідеальну справедливість і т. д. Але коли людина задумається, як виникло природне право, хто створив світ, звідки з'явилася перша людина і таке інше, то раціонально це осягнути неможливо. Оскільки людина не може мислити трансцендентально, то вона повинна повірити у надприродні явища та закони. Тому природне право піддається раціональному осмисленню людиною, а надприродне право - ірраціональному, тобто вірі, причому віра має бути первинною, а розум не повинен брати під сумнів віру чи намагатися змінювати онтологічні принципи світобудови.

Тобто, прийнявши на віру виникнення природного права, людина своїм розумом може проаналізувати, що рослинний, тваринний світи і тіло людини розвиваються за єдиними законами. Деякі відмінності свідчать про призначення у світі того чи іншого організму. Дух людина формує сама для себе. Але з метою недопущення порушення норм природного права потрібно, щоб закони розвитку, формування духу були синхронними до законів функціонування тіла. Крім того, людина інколи підсвідомо, конструюючи різні прилади, предмети, побутові речі, використовує ці природні закони. Чим глибше використані природні закони, тим досконалішою є культура діяльності людини. Наприклад, якісний літак так чи так максимально наближений до конструкції птаха, механізм автомобіля - до організму людини тощо.

Важко збагнути: чи Природа створена для людини, чи, навпаки, людина - для Природи, чи одне і друге взаємно. Адже Природа існувала дуже довго без людини. Поява людини на світ не означає, що Природа має коритися їй, скоріше навпаки. Але людина використовує дари природи, примножує ЇЇ і т. д. При цьому дії людини мають бути природними (а не штучними), що підтверджує недопустимість порушення норм природного права. Щоб людина могла жити у злагоді з Природою, вона містить всі, без винятку, екстракти Природи, які є компонентами крові. Ці екстракти формують душу людини, і якщо їх не вистачає чи вони зникають із крові, людина вдається до Природи, шукаючи відповідних компонентів у вигляді ліків. Тому різні недуги прийнято лікувати народним, природним методом. А для підтримання життєдіяльного тонусу людина вдається до відпочинку, наприклад, перебування на "природі". Тут відбувається природна реабілітація духу людини. Людина своїми думками, почуттями виводить себе з напруженого режиму життя із не завжди потрібної гонитви за матеріальним у природний стан. Думки синхронізуються з тими захованими впливами природного права, і людина набирає онтологічного стану, що називається "відпочила", "набралася" сил та енергії. Тобто людина повинна завжди утримувати свій дух у природному стані, приділяючи достатню увагу природній їжі.

Отже, ортодоксальна філософія неотомізму, незважаючи на різні напади з боку інших течій, міцно стояла на позиціях реанімації вчень Хоми Аквінського, на засадах солідаризму, єдності релігії та науки. Причому неотомізм дає підстави стверджувати, що пізнання природного права неможливе самим лише розумом. Це призводить до переоцінки можливостей розуму, хибних теорій, відносної істини, гордині. Природне право слід пізнавати за двома напрямами: релігією і наукою, які доповнюють одна одну, повніше описують емпіричний матеріал, більше наближаються до абсолютного пізнання. З неотомізму випливає онтологічне (задум Божий) і логічне (пізнавальна діяльність людини) обґрунтування природного права. Отже, природне право, пізнане у тандемі філософії і релігії, охороняє абсолютні цінності світобудови, його жорстку структуру, скеровує людину на пошуки земних засад людської святості, пошук власної душі, яка часто губиться у матеріальних життєвих проблемах. Тому природне право скероване на переорієнтацію потреб людини, вдосконалення її внутрішнього світу та способу існування, духовно-практичні відносини. Збереження духовності людини шляхом дотримання норм природного права є щоденною життєвою проблемою. Здійснюючи посильну працю як обов'язковий вид діяльності в існуванні (безробіття таїть у собі велику духовно-природну небезпеку), людина своєю свобідною волею повинна оволодіти принципами індивідуалізму, колективізму і солідаризму одночасно. У цих принципах поєднуються вимоги як Природи, так і суспільства, що обґрунтовується метафізикою, натурфілософією про такі можливості людини.

Неотомізм ще раз довів існування надприродного права. Адже кожна галузь виконує свої гносеологічні функції, а філософія Природи, природна теологія синтезують дослідження всіх наук і доводять, що буття може бути абсолютним і відносним. Абсолютне буття - трансцендентальне, ірраціональне, безсмертне, а відносне - практичне, раціональне, смертне. Звичайно, доведення безсмертності душі не є прерогативою позитивістських наук. Але достатньо того, що у крові людини є компоненти (екстракт) живої

Природи. Всесвіту, які після смерті людини повертаються назад у Природу (людина є мікрокопією Природи), а відтак можна стверджувати, що душа людини (екстракт Природи) вічна, існуватиме стільки, скільки й сама Природа. Тому Боже буття є надприродним і самодостатнім, безумовно досконалим, що й досліджує надприродне право.

Заслуговує на увагу "Теорія космогенезу" Тейяра. Еволюцію світу він розглядає у двох періодах: до появи людини на Землі і після її появи, причому не вбачає у цьому дію природного права, визнаючи існування хаосу в природі.

Зауважимо, що у Всесвіті справді відбувалася і відбувається еволюція, але жодного хаотичного випадку не існує. Наявність досконалих природних законів не "дозволяє" Всесвіту набувати хаотичного розвитку. Період існування Всесвіту без людини характеризує еволюцію під впливом астрологічних та інших законів. Це не безладдя, хоча існували зміни структури ґрунту, гір, лісів, і т. д., а закономірний результат дії природних законів. Дія цих законів не призведе до знищення Всесвіту, хоча не можна також сказати, що це призведе до досконалості. Просто весь процес еволюції Всесвіту без людини був досконалим, хоча появлялися видозміни.

Поява людини на Землі призвела до пришвидшеного темпу соціалізації та інших видозмін. Людина своєю свобідною волею, інтелектом зазіхнула на вседозволеність. Думка, слово і дія людини почали активно впливати на Всесвіт як у позитивному плані, так і в негативному. Позитивний варіант - це збереження цілісності Всесвіту, негативний - його руйнування. Але однаково - це не хаос. Природне право не дозволить хаотичний розвиток. Всесвіт має самозахисні, амортизаційні варіанти, запасні виходи. При порушенні норм природного права людина вдається до аварійних систем Всесвіту для самозбереження. Навіть у випадку знищення Всесвіту неправомірною поведінкою людини у природно-правовому просторі це не буде хаосом, а закономірним результатом дії природного права. Зрештою, до такого знищення (також закономірної еволюції) Всесвіт готовий. Час залежить від нагромадження зла, що перевершить допустиму дозу, порушить природну рівновагу.

Розглядувані етапи не слід вважати стрибками, а плавними переходами з одного стану в інший. Тут до одних природних законів додаються інші. Узгодження "нових" законів зі "старими" є синхронним (точна взаємна відповідність періодів перебігу змінюваних процесів), без жодних колізій, зіткнень чи прогалин. Кожний етап еволюції світу вносить додаткові закони, які стають єдиним світовим правовим механізмом, що запущений в рух лише один раз. Правовий механізм світу не знає збоїв, зупинок чи ушкоджень: еволюція триває.

Філософія є засобом критичного аналізу епохи, усвідомленням універсальних процесів і проблем, вирішення яких визначає рівень і темпи суспільного розвитку. Тому не дивно, що з огляду на бурхливі, а часто і трагічні події ХХ-ХХІ ст., від філософії вимагали пояснення причин різноманітних протистоянь між народами і всередині народів, обґрунтування перспектив розвитку людства та індивідуального сенсу людського існування зокрема.

Крім соціальних потрясінь, пов'язаних зі світовими війнами, на формування радикальної зміни у філософському осмисленні світу вплинули також розчарування в результатах використання науки і техніки, дисгармонія між соціальним і біологічним у людині, невиправданий оптимізм щодо її високої духовності.

У філософії права ці зміни проявлялись у загостренні проблеми визнання чи невизнання природного права, протистоянні, незважаючи на органічну взаємодію та взаємовплив, матеріалізму і позитивізму, заглибленні в онтологію людини і Природи.

При цьому урізноманітнення філософських концепцій і течій стало характерним явищем XX ст., закономірним проявом його суперечливої сутності. Філософська і трансперсональна антропологія, неомарксизм, структуралізм і постструктуралізм, деконструктивізм, постмодернізм і постпозитивізм, езотерична й аналітична філософія - всі ці та інші філософські напрями були відображенням складності й суперечливості суспільних процесів.

Філософія права, зокрема теорія природного права, перебувала у взаємозв'язку з названими філософськими течіями та проявляла себе як наслідок їхнього впливу.

Досліджувати теорію природного права немислимо без філософської антропології. Адже духовність людини є її властивістю сприймати дух природного права. Ступінь сприймання відповідає ступеневі досконалості (за умови дотримання прийнятих природно-правових норм). Тому дух людини є недосконалим, що впливає на ступінь досконалості душі. Досконалим у людини є лише її біологічний організм, тіло, яке людина часто несвідомо псує. Тому природне право для антропологів має дати відповідь на питання про природу людини, смисл її життя й існування, відмінність людини від інших живих істот, а також їхню подібність. Ці проблеми є вічними і трактуються по-різному.

Дотримання норм природного права має своєрідний терапевтичний потенціал, завдяки якому людина завжди перебуває у здоровому стані. 1 навпаки, при кожному порушенні цих норм наступають відповідні хвороби, недуги тощо. Поява духовної кризи як наслідок відвертого нехтування нормами природного права призводить до тяжких захворювань. Людина зобов'язана жити, активно діяти, щоби підтримувати гармонію Всесвіту, і при цьому дотримуватись норм природного права. В іншому випадку надходять сигнали-попередження у вигляді хвороб чи бід, а в результаті - заміна одного "зіпсованого" мікрокосмосу іншим, що означає смерть.

Така система пріоритетів, як панування матеріального над духовним, соціального над природним, була скерована відверто проти природного права, його визнання. Зміни в суспільному розвитку вимагали його оновлення марксизму, пристосування його до сучасних вимог. У 20-ті роки XX ст. у філософській і суспільній думці Заходу заявило про себе таке явище, як неомарксизм.

До природного права неомарксизм ставився досить стримано. Незважаючи на намагання здійснювати реальну інтерпретацію природи (звільнившись від лише економічних обґрунтувань), її єдності із суспільством, осмислювати світ і визначати місце в ньому людини, новітні марксисти все ж ратують за насилля, вважаючи, що класова боротьба є природним явищем, а явища природи бувають суперечливими. В цьому полягає їхня діалектика як основний метод пізнання. В неомарксизмі Природного обґрунтування набувають також суспільна власність на засоби виробництва, планове ведення господарства, диктатура пролетаріату. Прихильники неомарксизму все природне право зводять до поєднання суспільно-економічних законів і законів Природи. Природне поняття свободи людини так чи так вони пов'язують із соціалістичним, комуністичним розвитком суспільства, де людина має почуватися природно. Таким чином, сутнісні сили неомарксизму були скеровані на виправдання марксизму з метою уникнення кризовості його наукових концепцій. Вважаючи, що свідомість є відображенням світу, неомарксиста пропагували власне розуміння природного права, вигідне для своєї політичної мети.

Структуралізм не всі дослідники вважають філософською течією, а швидше науковою методологією для дослідження світогляду людини, ідею у філософсько-правових категоріях. У структуралізмі, а також і в атомізмі є спроба відшукати природні закони, що дадуть можливість розвинути вчення про природне право. Адже існують духовні зв'язки між людьми, які склалися як свідомо, так і несвідомо. Природний потяг людини до спілкування з однією людиною можна пояснити наявністю прихованих структурних зв'язків. Тобто визнається, що відносини між людьми є до певної міри структуралізованими. Очевидно, що причиною цього є атомічна будова душі людини (у крові містяться мікроелементи всього Всесвіту). Ці мікроелементи й виконують притягальну чи відштовхувальну функцію, подібно до різнополюсних і однополюсних магнітів. Тому спілкування між людьми має природно-правовий характер, який не завжди вдається помістити в поле позитивного права.

Утверджені етапи методу структуралізму, пов'язані з розчленуванням, аналізом і єдністю, підказують дію природного права, а також його вплив на взаємостосунки між людьми, між людиною і Природою. При цьому необхідно провести структурний аналіз, визначити природні засади кожного суб'єкта правовідносин, оцінити ймовірні наслідки. У практичному житті людина вдається до такого аналізу, хоча часто й на підсвідомому рівні.

Зокрема, мовні знаки, мовні феномени мають природний зміст (ментальність), хоча багато залежить від якості соціалізації, впливу зовнішніх чинників. Так, людина, яка виросла в одній місцевості, розмовляла однією мовою під час переїзду в інший регіон, хоча й набуває нових мовних феноменів, проте її природна мовність у вигляді акценту, міміки, жестів зберігається до кінця життя. Можливо цей природний феномен буде дещо розмитим, не чітко проявленим, але він зберігається. Таким чином, за спадковістю, системою виховання та іншими чинниками він стає своєрідним природним кодом, що передається через покоління як закономірний зв'язок.

Можна стверджувати про природно-правовий вигляд людини, колір її шкіри, характер зморщок, лінії на долонях, розміри пальців, очей, носа, вух і т. ін. Деякі природно-правові закономірності використовує і позитивне право (відбитки пальців, запах тіла). Іншими словами, структуралізм, структурна антропологія вносить досить багато цінного для дослідження природного права і підтвердження його існування. Адже всі антропологічні зміни людини є результатом впливу природних законів.

Постструктуралізм (на відміну від структуралізму) стверджує, що мислення людини є нелінійним. Справді, природа мислення людини не відбувається згідно з лінійними законами. Навіть письмовий текст людини містить у собі таємницю підтексту (свідомо або несвідомо невисловлених думок), завдяки чому проявляється дух автора. Навіть дух позитивного права можна виявити, якщо думати нетрадиційно, нелінійно. Тим самим зрозуміло, що природне право діє нелінійно, що воно не поміщається в межах правового поля, зате існує у правовому просторі, в якому нескінченною є кількість причин, пов'язаних з конкретністю думки, слова чи поведінки. Незважаючи на це, людина повинна природно задовольнятися дією всіх природних законів, а не намагатися їх сформулювати лінійно, раціонально.

Отже, постструктуралізм досліджує ті правові явища, які виникають несистематично, парадоксально, у вигляді життєвих "сюрпризів". Ефективна стратегія цієї тенденції дозволяє створювати такі метафізичні універсали, які дають змогу здійснювати неструктурні підходи до пояснення природного права, висловлювати сумніви щодо позитивних правових явищ. Ідеться про пошук причин суперечностей між свідомістю і підсвідомістю, стабільністю і нестабільністю, що виникають здебільшого в підсвідомій зоні. Підсвідома зона - це кодова програма правової поведінки людини, неструктурне природно-правове явище, яке раціонально пояснити неможливо. Процес отримання нових знань шляхом дискурсу про природу людини, її поведінку призводять до дискурсу про природне право, яке існує в ірраціональних структуризованих системах, а для інтелекту людини природне право міститься в неструктуризованій підсвідомій і свідомій зонах.

Дуже близьким за змістом до постструктуралізму є деконструктивізм. їх об'єднує практично однакова методологія, скерована на певні структури або утворення нових структур. Філософська парадигма деконструкції як художня транскрипція філософії асоціюється зі сприйняттям людиною природного права. Так, природний потяг людини до матеріального збагачення відвертає її увагу від духовного росту. Внаслідок цього людина, нічого не підозрюючи, отримує життєві неприємності, проблеми зі здоров'ям, безвихідні ситуації, які часто називає іронією долі чи природною несправедливістю. Вона часто не підозрює, що іронічного забарвлення життя можна уникнути, якщо зосередити увагу на духовному, а деконструкція (в уяві людини) "спрацює" на матеріальне. Таким чином, дію природного .права людина повинна розуміти деконструктивно, як те, в чому проявляється не зосередженість, скерована бажаннями, а незавершеність, що є таємницею і правовою природною гармонією. Отже, природне право не передбачає появу нової події у свідомості людини, воно стає самодостатнім, щоб самому обертатися в подію.

Спосіб мислення, світосприйняття та світовідчуття в контексті деконструктивізму є характерним і для іншої філософської ідеї -постмодернізму. Для природного права постмодернізм має позитивне значення. Адже йдеться про те, що позитивізм і наближені до нього течії довели Європу до духовно-моральної кризи, яка переросла в інші кризові явища. Парадигмальний спосіб мислення, надія на культуру, постійне відставання теорії від події, диктаторство цивілізації та інші чинники дійсно призвели людство до хворобливого стану. Але на цій підставі відмовлятися від філософії не слід. Це закономірні процеси, які відбуваються у філософсько-правовому осмисленні світу. Поява різного роду ідейних течій, жорсткий режим ринкової економіки, домінування права сильного та у зв'язку з цим знецінення природного права - це все тимчасові явища, після яких наступить етап нового Відродження. Напевно, дедалі більше стає зрозумілим, що тільки ті держави, те суспільство, ті науковці, які наближаються до здорового глузду, сповідують природні норми, стають справді незалежними від господарських і політичних інститутів, є справді внутрішньо вільними. Нині, за таких значних темпів розвитку подій, як ніколи раніше, потрібні нові поняття, нова європейська ідеологія, новий стиль мислення, якнайшвидший відхід від господарських і політичних стереотипів. Потрібно досягти домінування в людській свідомості не матеріального, а духовного, оскільки, як свідчить соціальна практика, матеріальна культура випереджає духовну і ставить останню на межу ЇЇ існування.

Постпозитивізм пропонує нові раціоналістичні теорії, здійснюючи, агонію опонентів позитивізму. Заміна однієї позитивістської теорії іншою веде згодом до заміни першої. Цей процес нескінченний і безрезультатний, оскільки підтвердити ту чи ту позитивістську теорію немає чим, а заперечити завжди можна. Знаходження виходу зі складної ситуації завдяки вивченню історії розвитку наукового пізнання, синергетики, теорії катастроф та інших доводить, що постпозитивісти шукають критерії раціональності. Однак ці критерії не є абсолютними, а відносними, тимчасовими, для пояснення "ізольованих" природних явищ. Позитивістські парадигми змінюють одна одну безрезультатно.

Єдина стабільна парадигма, яка є абсолютним критерієм у правовідносинах,- це природне право. Це доводить й історія розвитку вчення про природне право, це підтверджують природничі, фізико-математичні науки, а також практичне життя багатьох незаідеологізованих народів. Метафізики застарілої не буває, а "теологізм", "міфологізм" (як часто скептично називають позитивісти) слід сприймати стримано, без вбачання їхньої гносеологічної шкідливості. Потрібно використовувати метафізичну методологію, розуміти трансцендентальність як спосіб пізнання.

Звичайно, рано чи пізно позитивістська наука визнає природне право, що дасть можливість активно й успішно здійснювати філософські та філософсько-правові дослідження.

У вченні про природне право існують езотеричні аспекти. Фактично сприйняття природного права є внутрішньою культурою кожної людини. Сприймати природне право можуть люди, які мають достатньо розвинутий інтелект і почуття віри. Тому в природному праві суб'єктом є не офіційна еліта (лише особи з високою інтелектуальною культурою), а духовно-інтелектуальні особи, які здатні сприймати вічні закони і застосовувати їх у життєвій діяльності. Причому формування такої природно-правової культури здебільшого відбувається приховано, для себе. Лише окремі фрагменти, як правило, обнародуються, щоб не було підозри в якійсь фанатичності, дивакуватості тощо.

Іншими словами, природне право існує повсюдно, воно завжди встановлює справедливу, абсолютну істину за вчинене людиною добро чи зло. Природно-правові санкції наступають навіть за думки і слова. Час настання санкцій має свій термін: вони впливають на людину негайно або через деякий час, залежно від ступеня і міцності духовної захищеності людини. Але якщо людина зуміє подолати свою егоїстичність шляхом вибачення, природно-правова санкція не настане або "зніметься". Причому таке "зняття" може бути безслідним або потягне за собою покращення стану здоров'я чи появу успіхів у життєдіяльності.

Важливу роль в езотеричній філософії відіграє антропософія як учення про людину. Людина повинна коритися природному праву, оскільки вона є мікрокопією Природи. Зокрема, ферменти душі (астральне тіло) - це матеріальне відображення небесних світил, зірок. У вигляді кванту сузір'я ці ферменти потрапляють у кров людини, в якій містяться "атоми" всієї Природи. Після смерті людини ці "атоми", очевидно, відправляються на своє попереднє місце і чекають подальшого "розпорядження" надприродної сили. Пізнання природного права виробляє відчуття власної душі, способи проникнення в невидимі надфізичні світи і перетворення аури, орієнтацію на внутрішнє духовне життя, сприяє глибшому пізнанню людського буття. У природному праві існують змінні та постійні закони у вигляді груп. Кожна група незмінних законів містить незліченну кількість інших законів, які регулюють світові процеси, здійснюють одухотворення Природи. Будова світу складна, її пізнання є метакультурологічним. Тільки завдяки філософії кожного виду культури можна точніше простежувати дію природного права, його незмінних законів, які утримують єдиний природно-екологічний організм.

Така інтерпретація природного права досить переконливо доводить зв'язок людини з Космосом. У людині зосереджена вся повнота світу. Онтологічні закони світу є онтологічними законами людини. Тобто біологічний розвиток людини здійснюється за єдиними законами функціонування світу. Але людина наділена свобідною волею, тому необхідно, щоб закони волі людини збігалися із законами світу чи власного організму. Смерть (біологічна) людини не означає зникнення мікрочастин світу, які в ній перебували. Мікрочастини не видимі, але існують так, як розум існує в мозку (адже при трепанації черепа людини хірург бачить мозок, а не розум). Тому для підняття соціального статусу людини в соціумі необхідно дбати спочатку про власну духовну культуру.

Різні точки зору сприйняття світу, їх зміна - це не тільки закономірна діяльність людини, а й різна якість, різний ступінь усвідомлення нею природного права. Змінюючи точки зору в бік адекватного розуміння природного права, людина володіє значною природно-духовою силою, стає більш захищеною від негативних духовних впливів інших людей, перетворюється на активний механізм великого світового годинника, більше пристосовується до земного життя і отримує за це заслужену частину матеріальних благ. Тобто вибір точки зору залежить від самої людини, хоча наслідки неправильно обраної позиції бувають різними.

Онтологія природного права є основою логіки природного права. Логіку створює людина, формуючи думку, слово. Тому досконале слово маг бути онтологічним. Слово - це "атом" світу. Висловлене слово - це висловлений "атом" світу, як "атом" "другої культури". І якщо цей "атом" суперечить онтології, то він руйнує першу культуру. Тобто спосіб висловлення означає те, як людина розуміє світ: систематично чи несистематично, логічно чи нелогічно. Природно-правове порушення за допомогою слова менш небезпечне, ніж порушення думкою, але небезпечніше, ніж дією. Думки є потаємним, а слова можуть бути багатозначними, не завжди дієвими і, взагалі, слів існує менше, ніж думок. Тому повсякденні та професійні слова мають природно-правову природу. За порушення норм природного права у формі слова настає як позитивно-правова санкція (рідше), так і природно-правова (постійно).

Отже, західна філософія Нового часу мала великий вплив на формування вчення про природне право. Поява філософських ідей, тенденцій, напрямів створила значну природну панораму для наукових досліджень права, його онтології. Ця панорама описує шлях людського буття у світі, який має природно-правовий характер, античне та християнське світосприйняття. Духовна експансія Сходу на Захід у другій половині XX ст. у формі релігійно-філософських систем значно піднесла метафізичне розуміння права. Метафізична правова культура, випробувана позитивізмом, стала вищою, стабільнішою. Вчення про природне право знову набирає актуальності й цінності у формуванні цивілізованого суспільства.

Отже, субстанційна генерація природного права сприяла розширеному поняттю природного права, яке розуміється у широкому розумінні як система норм і як наука.

У широкому розумінні природне право як система норм - це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватися людина, підтримуючи онтологічні принципи світо-порядку й обґрунтовуючи трансцендентальність власної свобідної волі для активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.

У вузькому розумінні природне право як наука - це вчення про правову обґрунтованість і про гарантії державного й міжнародного захисту прав людини, нації та інших суб'єктів суспільного життя в чинній політичній системі.

У широкому розумінні природне право як наука - це вчення про філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, про синергетичні правові процеси, правову красу для морального обґрунтування свобідної волі людини у правовому просторі.

Філософський підхід у науковому дослідженні полягає у зіставленні норм позитивного та природного права. Позитивне і природне право мають спільні (скеровані на регулювання поведінки людини, підтримання гармонійності Всесвіту; спільність значної частини моральних норм; відображеність у позитивному праві природно-правових принципів і функцій у позитивному праві; наявність процедурного позитивного права і процедурного природного права; чотирьох ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність), характерних для позитивного права; притаманність чотирьох ознак складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) позитивному і природному праву; спільна логіка підтримання світового і державного правопорядку; природне право, як і позитивне, не заперечує наявності владних структур) та відмінні (позитивне право створила людина, чого не можна сказати про природне право; теорія природного права завжди онтологічна, а теорія позитивного права в кращому випадку намагається випливати з онтології; природне право є досконалим, вічним, а позитивне - недосконалим, короткочасним; частина норм природного права незмінна, а норми позитивного права - змінні, хоча й консервативні; природне право регулює онтологічні й деонтологічні процеси, а позитивне - лише деонтологічні; природне право змінюється повільно й еволюційно, позитивне - швидко й революційно; не всі норми позитивного права відповідають природному праву, природне право - еталон для позитивного; природне право - металічне, а позитивне - раціональне; існує надприродне право, але надпозитивного права немає; для позитивного права важливою є елементарна мораль, а для природного - висока мораль; позитивне право заперечує природне, а природне право підтримує позитивне; позитивне право обмежує свобідну волю, застосовує примус, сприяє виконанню волі іншої людини, а природне право підтримує, охороняє свобідну волю людини) ознаки.

Тобто природне право є важливим напрямом дослідження філософії права взагалі.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >