Теоретичні основи вивчення проблеми психологічної готовності державних службовців до професійної діяльності

Питанням вивчення теоретичних основ психологічної готовності державних службовців до професійної діяльності вивчалося багатьма дослідниками. У даній частині монографії проаналізовано теоретичні підходи до висвітлення й розуміння готовності спеціалістів до діяльності в цілому і, державних службовців до роботи у євроінтеграційних умовах, зокрема. Провідною складовою готовності до професійної діяльності визначено психологічну складову, яка розуміється вченими як комплексне психологічне утворення, поєднання функціональних, операціональних та особистісних компонентів. У свою чергу, під психологічною готовністю розуміється психологічний феномен, з допомогою якого пояснюють стійкість діяльності людини в полімотивованому середовищі. Особливо виділяється мотиваційно-цільовий аспект цього феномену, оскільки саме у мотиваційній сфері відображаються і проявляються найбільш значимі його характеристики.

Особливим чином відзначимо, що ефективність вирішення актуальних євроінтеграційних питань органами державної влади й місцевого самоврядування в кінцевому результаті визначається особистісними стійкими конструктами державного службовця, розвиненістю конкретних і разом з цим специфічних професійних якостей, таких як толерантність, здатність йти на компроміс, уміння домовлятися тощо. Тобто на передній план у запровадженні євроінтеграційної політики поряд з професійними інтересами й здібностями управлінців виводяться їх психологічні властивості.

Усебічне вивчення психологічних основ готовності до професійної діяльності державних службовців різних рангів і категорій є необхідною умовою ефективного вирішення практичних завдань, зорієнтованих на реалізацію політики європейської інтеграції. Загальновідомо, що остання залежить від зовнішньополітичних факторів і значною мірою визначаються внутрішньополітичними чинниками. Різноманітність напрямів впливу не лише викликає нерівномірність протікання євроінтеграційних процесів в Україні, а й спричиняє зміни в характері й змісті завдань для органів виконавчої влади. Отже, державному службовцю в процесі виконання службово-посадових обов'язків необхідно постійно гнучко реагувати на зміни в середовищі, а значить бути психологічно готовим до різноманітних нововведень [60]. Тому суперечність полягає в тому, що професійна діяльність державних управлінців в умовах європейської інтеграції не завжди постає у "формі нормативно-ухваленого способу діяльності, в якому узагальнено й закріплено досвід попередників" [99, с. 21-24].

У професійній діяльності в органах державної влади відображається досить широке коло видів робіт, завдань і функцій - від контрольно-аналітичних та оперативно-розпорядчих до прогнозно-планових, організаційно-управлінських, адміністративних, представницьких. Оскільки це потребує участі представників багатьох первинних професій (економістів, юристів тощо), то соціально-професійну групу державних службовців пропонується розглядати як "метапрофесію". Тому професійна діяльність державних службовців як системне явище у державному управлінні передбачає наступні її види - правозахисна, аналітична, бюджетно-фінансова, організаційно-управлінська, соціально-терапевтична, консультаційно-педагогічна, інформаційно-комунікаційна. Найбільш загальною або інтегративною діяльнісною рисою слугує виконання основних - контрольно-аналітичних та організаційно-управлінських функцій. Особливе місце займають вимоги до керівника, який має відповідати базовим вимогам, визначених управлінським рівнем керівної посади. І чим вищий рівень посади керівника в організації, тим більше він потребує універсальної управлінської компетентності - політичної, юридичної, економічної, соціологічної, психолого-педагогічної, управлінської [86, с. 47-49].

Висвітлюючи основи кадрової політики в державному управлінні, авторський колектив учених і дослідників Національної академії державного управління при Президентові України зазначають, що саме практична діяльність державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування великою мірою сприяє успішному розв'язанню проблемних питань у сфері забезпечення національної безпеки, зокрема здійснення завдань економічного, політичного й культурного розвитку суспільства, є чинником інституціональної спроможності національного кадрового потенціалу [97, с. 24].

Описуючи структуру й зміст професійної діяльності державного службовця, О.Смоленський акцентує увагу на професіоналізмі й компетенції останнього, пов'язує процеси державотворення й реформування державних інституцій із професійною підготовкою кадрів. Так, структура професійної діяльності на посадах в державних органах та їх апараті охоплює мету, предмет, засоби і процедури діяльності. Мета виконання службово-посадових обов'язків державним службовцем передбачає створення умов для забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини як найвищої соціальної цінності. Предмет його діяльності полягає в забезпеченні реалізації завдань і функцій держави. До засобів діяльності вчений відносить правовий інструментарій, організаційні інститути органів державної влади й місцевого самоврядування у різних сферах суспільно-політичної діяльності, організаційно-розпорядчі й консультативно-дорадчі функції, процедури, що включають підготовку нормативно-правових актів органів державної влади й місцевого самоврядування, забезпечення їх реалізації, контролю виконання на основі аналізу та прогнозування політичного та соціально-економічного стану держави [133, с. 331-332].

Розкриваючи поняття, принципи і види державної служби, С.Ківалов й Л.Біла зазначають, що її основною ознакою є професійна діяльність і, зокрема, в державних органах та їх апараті. Тут важливими є принципи державної служби, у яких втілено основоположні ідеї, настанови, виражаючі об'єктивні закономірності й науково обґрунтовані напрями реалізації її компетенцій, завдань і функцій. Одним із базових є принцип професіоналізму і компетентності, який забезпечується системою професійної підготовки за допомогою засвоєння професійних знань, умінь і навичок. Підкреслимо, що вчені-юристи серед інших важливих галузей професійних знань таких, як держава і право, наука управління, економіка, відводять місце для психології як цілісної і систематизованої сукупності знань про діяльність щодо реалізації повноважень органів державної влади [88, с. 41].

Слід зазначити, що проблеми професійної компетентності державних службовців були предметом наукового пошуку багатьох науковців, зокрема С.Газарян [40-41], Л. Гогіної [50], Н.Гончарук [51], ТГречко, В.Гриненко [52], Н.Драгомірецької [61], ТЛахомової [139-140], О.Петренко [142], А.Сіцінського [173], С.Хаджирадєвої [197-198], І.Шпекторенка [203-206], М.Ярмистого [208]. Л.Пашко розглядає рівень професіоналізму державних службовців як процес професійно-особистісного "розгортання" оцінюваного службовця у визначений період діяльності [141].

Формування професійної компетентності державних службовців та високого рівня готовності до виконання функцій держави відбувається в результаті їх професійного розвитку. В.Олуйко інтерпретує професійний розвиток державних службовців як фактор стабілізації кадрових процесів у державному управлінні України, що можливий за умови формування інституту кадрового резерву, вдосконалення системи професійної освіти державних службовців та визначення вимог до професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів України на сучасному етапі [134]. Цій тематиці останнім часом присвячено чимало наукових публікацій: Н.Липовської [111-113], О.Мельникова [124], Л.Прудиус [151], С.Серьогіна [167-170], О.Слюсаренко [175], М.Терентьєва [184-187].

Дослідники О.Д.Лазор та О.Я.Лазор відносять до професійної діяльності осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті і практично виконують завдання і функції держави. Складовою професійної діяльності державних службовців ці автори вважають надання послуг. До засобів діяльності науковці відносять внесення пропозицій з відповідних питань, прийняття рішень, узгодження й підписання документів у межах власної компетенції, виконання обов'язків представництва підрозділу з певних питань, участь у нарадах, отримання необхідної інформації для виконання завдань і функцій [107].

З огляду на викладене доцільно звернутися до досліджень, в яких розглядаються проблеми психологічної готовності до професійної діяльності в різних соціально-економічних сферах. Рівень та межі дослідження щойно зазначеної теми досить ґрунтовно висвітлюють В.Корнещук та С.Яворський. Вони підкреслюють, що для розуміння процесів формування готовності особистості до професійної діяльності слід розглянути сам феномен "професійна діяльність". Так, вживаючи термін "трудова діяльність", науковці аналізують визначення професійної діяльності у працях інших дослідників, характеризують підходи до розкриття цього феномену і виокремлюють три аспекти трудової діяльності:

• - предметно-діючий, що охоплює процес запланованої зміни людиною предмета праці за допомогою певних засобів;
• - фізіологічний, що проявляється у функціях людського організму;
• - психологічний, що включає усвідомлення цілі та її здійснення, а також низку психологічних явищ - увага, воля, інтелектуальні властивості [99].

На наш погляд, дещо суперечливим є визначення професійної діяльності як складного багатознакового об'єкта, інтегруючим компонентом якої є суб'єкт праці, що здійснює взаємодію всіх компонентів системи з урахуванням розмаїття ознак, які відбивають її специфіку (А.Ліненко, 1998) [113]. Суперечність полягає в тому, що суб'єкт не завжди може бути інтегруючим компонентом, тобто невід'ємною частиною об'єкта, адже це суперечить характеру взаємозв'язку і взаємодії у системі "суб'єкт-об'єкт", їх природі, місії та функціям за визначенням. Оскільки не відомо, яка система мається на увазі, то складно зрозуміти яку взаємодію, яких системних компонентів і яким чином здійснює суб'єкт праці - людина.

В якості дослідницького інструментарію для вивчення професійної діяльності А.Ліненко пропонує праксеологічний підхід й оперує таким поняттям, як "досконала професійна праця" з такими її сферами, як: визначення мети, прогнозування, планування, препарація, інвігіляція тощо [113]. Судячи з логіки й викладу змісту останніх, тут має місце певна термінологічна неточність, оскільки у вищезгаданому контексті під сферою, скоріше всього, можна зрозуміти складові досконалої професійної діяльності. Хоча кожна із складових як напрямок діяльності - цілепокладання, прогнозування, планування - безумовно, можуть бути окремою сферою досконалої професійної діяльності.

Розглядаючи компоненти досконалої професійної праці, А.Ф.Ліненко вносить до змісту процесу визначення мети етап програмування діяльності, пошук засобів "оволодіння метою", оцінка особистого сенсу зусиль та наявність ефекту від власних професійних дій.

До прогнозування віднесено "передбачення вирішення мети", що ґрунтується на формуванні гіпотез, методах моделювання, процедурах оцінювання. Також до прогнозної роботи включено "визначення порядку та послідовності професійних дій і терміну виконання", що, на наш погляд, слід віднести до етапу програмування під час визначення мети.

Така сфера, як "препарація", передбачає усебічний детальний аналіз подальшої діяльності та внесення до неї свідомого вдосконалення. На наш погляд, тут теж існує певна змістовна невідповідність, оскільки на основі аналізу подальшої діяльності робиться прогноз щодо можливих варіантів її здійснення. Цей термін набуває адекватного сприйняття, якщо під препарацією за визначенням розуміти аналіз видів робіт, які необхідно здійснити у процесі діяльності. За цих умов створюється можливість деталізувати роботи, встановити можливі неузгодження під час їх виконання та внести необхідні правки й уточнення.

У рамках складової під назвою "інвігіляція" реалізовуються організаційні заходи, які мінімізують опіку й тиск на оточуючих під час роботи.

На нашу думку, виокремлення вищезгаданих складових досконалої професійної праці має досить умовний характер і потребує більш чіткого визначення в контексті системи професійної діяльності - "людина-людина", "людина-знакова система", "людина-технічна система", "людина-біологічна система" або конкретної професії. Адже залежно від типу зворотного зв'язку, характеру й терміну взаємодії між суб'єктом і об'єктом праці в цих системах залежить наявність та актуальність тих чи інших компонентів професійної діяльності. Важливими також є параметри суб'єкта праці - людини, тобто її кваліфікація, вік, досвід, психофізіологічний стан і характеристики об'єкта праці - професійної діяльності, тобто її вид, складність, термін існування, інноваційність. Слід додати, що в окремих професіях системи "людина-людина", зокрема, пов'язаних із наданням психологічної допомоги, існують стандарти діяльності фахівця, принципи її регламентації і морально-етичні норми й вимоги до самого працівника. Необхідною умовою ефективної професійної діяльності психолога, на думку В.Духневича, слугує змога актуалізувати власні потенції, здібності та можливості [64]. Це забезпечується таким внутрішнім станом професіонала як "психологічне благополуччя", що використовується для позначення стану, не пов'язаного з переживанням стресу, певного особистісного чи професійного погіршення. Воно є психологічним поняттям, що допомагає особистості оцінювати власне життя з когнітивних позицій та емоційного стану.

Ситуація із розкриттям характеру взаємодії суб'єкта і об'єкта праці ускладнюється тим, що, на погляд Б.Федоришина, в окремих концепціях абсолютизується роль професійних інтересів і ставлення до професії як основний психологічний фактор формування професійної придатності особистості [192].

З огляду на викладене доцільно розглянути закономірності процесу засвоєння професійної діяльності (В.Шадриков), які охоплюють формування [201]:

• - цілей діяльності (необхідність цієї роботи зумовлена тим, що ціль визначає спосіб та характер діяльності, структуру останньої та дії в межах її реалізації, які підпорядковані підцілям. Також ціль діяльності має два аспекти: в одному міститься задача або завдання, а в іншому - образ майбутнього результату. Фактором встановлення цілі-завдання є мотивація, а чинниками для отримання цілі-образу є уявлення про результат роботи та окремі дії);
• - інформаційної основи як сукупності інформаційних ознак предметних і суб'єктивних умов професійної діяльності (оскільки інформаційні ознаки відмінні для різних професій, то й інформаційна основа професійної діяльності поділяється на матеріальну та ідеальну. Матеріальна включає професійно важливу інформацію у вигляді сигналів, а ідеальна наповнена образами цих сигналів та їх значенням);
• - виконавчої частини діяльності, яка проявляється в інтелектуальних або сенсомоторних діях (обидві категорії дій актуалізуються та закріплюються шляхом навчання й утворення нейрофізіологічної основи навичок);
• - професійно важливих якостей, які виокремлюються у підсистему індивідуальних якостей особистості під час взаємодії.

На нашу думку, в наукових положеннях В.Шадрикова мова йде не стільки про закономірності, скільки про один з варіантів налагодження професійної діяльності. Щодо двох аспектів цілей діяльності, зауважимо, що відбулось зміщення акцентів у розумінні цілей та місії діяльності, оскільки ціль визначає те, що або чого ми маємо досягти, а місія - те, що й чому ми маємо робити, і в який спосіб. Мотивація ж слугує інтегративним фактором як під час досягнення цілі, так і під час виконання місії. Теза щодо цілі-образу як уявлення про результат та дії з його досягнення теж є дискусійною, оскільки це зумовлено специфікою різних видів діяльності. У професіях, пов'язаних, наприклад, із комп'ютерною технікою та програмно-апаратним забезпеченням, результат діяльності відомий і чітко параметризований на рівні стандарту якості певної продукції, так само як і прописано дії та види робіт, які необхідно здійснювати. Інша справа, коли мова ведеться про професійну діяльність, пов'язану із творчістю, винахідництвом або інноваціями. За цих умов дійсно ціль може формуватися у вигляді певного образу та з приблизним переліком необхідних робіт. Додамо, що висловлені зауваження не знижують цінності наукового доробку вищезгаданих дослідників, а, навпаки, свідчать про складність феномену "професійна діяльність" та наявність прогалин в його дослідженні. Природно, що така нерозробленість торкається, певною мірою, і понять, дотичних до щойно згаданого явища і, зокрема, психологічної готовності до професійної діяльності.

На думку О.Глушко, термін психологічна готовність до діяльності було введено в проблемне поле психологічної науки в 1976 році білоруськими дослідникам М.Дьяченко і Л.Кандибовичем [42]. Так, психологічна готовність розглядається як поняття, що відображає виявлення суті властивостей і стану особистості. У свою чергу, залежно від змісту і конкретних завдань, що розв'язуються суб'єктом трудової діяльності, готовність поділяють на короткотривалу (ситуативну), що детермінується відповідними психічними станами, і відносно сталу, що визначається стабільними якостями (особливостями) особистості. Разом з цим, готовність у професійній діяльності розглядається не лише як властивість чи ознака окремої особистості. Вона, по суті являється концентрованим та інтегрованим показником потенційних можливостей особи виконувати певну роботу або завдання, слугує мірилом її професійних здібностей, свого роду, основою та критерієм їх оцінювання.

Значну увагу науковці приділяють професійній діяльності в системах "людина-людина", які функціонують у силових структурах. Природно, що особливість завдань й умов роботи останніх зумовлює інтерпретацію цього явища у такому сенсі, як "оптимальна бойова готовність". Вона поділяється на психічну - загальну і спеціальну, технічну і фізичну [115].

Одним із вагомих напрацювань у сфері державного управління, в якому ґрунтовно досліджується феномен психологічної готовності до професійної діяльності, є дисертаційне дослідження Ю.Молчанової [128]. Вивчаючи соціально-психологічні умови підвищення ефективності управлінської діяльності керівника системи державної служби, дослідниця розкриває зміст, структуру і психологічні компоненти процесу управління. Новизна підходів полягає у розкритті сутності управлінської діяльності саме в соціально-психологічному контексті та з акцентом на особистісному компоненті. При цьому відзначається, що досягнення соціально-психологічної ефективності базується на урахуванні соціальних, психологічних, тектологічних й акмеологічних особливостей учасників управлінського процесу на двох рівнях: організаційному та особистісному.

Цінним з позицій добору основи психологічної готовності державних службовців до провадження євроінтеграційних процесів є емпірично доведений Ю.Молчановою висновок про об'єктивну необхідність існування в управлінців комплексу "відповідних мотивів, знань, умінь, навичок та особистісних якостей, які здатні забезпечити успішну взаємодію учасників управлінського процесу" [128, с. 11]. Тому науковець визначає психологічну готовність керівника до управління як "складне системне утворення, що пов'язане із складовими управлінського процесу і забезпечує успішну взаємодію особистості з іншими учасниками управлінської діяльності". Важливо, що структура психологічної готовності керівника охоплює мотиваційну, когнітивну, операційну та особистісну складові, здібності й задатки, які відповідають вимогам, змісту та умовам управлінської діяльності [128, с. 13].

У контексті професійно важливих якостей державного службовця С.Загороднюк розглядає роль і місце управлінського спілкування в підвищенні його соціально-психологічної готовності до виконання організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій [77-79]. Науковець доводить, що рівень розвитку управлінського спілкування слугує показником вищезгаданої готовності. Ця теза обґрунтовується необхідністю організовувати взаємодію в системі державної служби і соціальному середовищі, орієнтуватися й передбачати розвиток ситуації спілкування між колегами, керівниками й підлеглими, створювати передумови для переконливого спілкування, управляти спілкуванням, досягати цілей і бажаних результатів управління. А одним із шляхів формування соціально-психологічної готовності до професійної діяльності в системі державної служби є розвиток технології управлінського спілкування. Ефективність комунікативного підходу засвідчують дані когнітивного експерименту, у процесі якого впроваджувалась андрагогічна модель навчання державних службовців (Н.Протасова, 2000) з освоєнням теорії і набуттям практики оволодіння комунікативною, інтерактивною і перцептивною складовими комунікації.

Оскільки щойно викладені теоретичні напрацювання С.Загороднюка та Ю.Молчанової ґрунтуються на емпіричних даних й результатах їх аналізу, видається доцільним зосередити увагу саме на соціально-психологічних аспектах професійної діяльності державних службовців в євроінтеграційних умовах, психологічних структурах їх особистості та з'ясувати вимоги європеїзації державного управління до їхніх професійних та особистісних якостей.

У свою чергу, О.Назаров розрізняє такі структурні компоненти психологічної готовності, як образ структури дії, загальний психофізіологічний стан, психологічна спрямованість особистості [132]. Тут доцільно звернути увагу на явище рефлексії професійного становлення, що розглядається М.Барбан як "здатність людини виокремлювати, аналізувати, оцінювати, пізнавати, усвідомлювати свої можливості, особистісні та професійно важливі якості, різні боки своєї діяльності та розвитку як професіонала" [18, с. 8]. Із визначення щойно згаданого феномену зрозуміло, що психологічна готовність до професійної діяльності передбачає роботу фахівця із своїми потенційними можливостями та якостями у площині майбутньої роботи та виробничих завдань. Тому формування психологічної готовності обов'язково має охоплювати розвиток професійної рефлексії і, зокрема, "Я-настрой на професію" та символічну репрезентацію професії для "Я" (образи "Я - в професії"). Звичайно, у контексті державної служби такі аспекти психологічної готовності навряд чи є змістовно повністю сприйнятливими, однак можна використати напрацювання, що стосуються структуризації психологічної готовності й уточнення її змісту залежно від виду діяльності.

О.Іванова важливе місце і роль відводить професійній готовності до діяльності, оскільки визначає її як детермінанту професійного становлення фахівця [82]. Науковець зазначає, що процес формування професійної готовності має ієрархічний характер стадій готовності абітурієнта, курсанта, випускника освітнього закладу системи внутрішніх справ, молодого спеціаліста, професіонала. Разом з цим професійна готовність носить інтегративний характер й охоплює функціональну, емоційну та особистісну взаємозалежні та взаємообумовлювані підструктури.

Дослідник Ж.Половнікова теж підкреслює ієрархічну природу психологічної готовності та визначає останню як систему професійно важливих індивідуально-психологічних якостей особистості, яка володіє необхідними професійними знаннями, уміннями й навичками [144]. Психологічна готовність проявляється в стані оптимальної мобілізованості під час виконання професійних задач.

В окремих дослідженнях категорія "готовності" розглядається у взаємозв'язку з іншими особистісними феноменами в контексті управління. Вони, на нашу думку, не просто тісно пов'язані із соціально-психологічною готовністю до професійної діяльності, а досить щільно інтегровані в неї.

Так, Б.Щербатюк розглядає феномен самовизначення та його психологічні особливості у жінок, орієнтованих на управлінську діяльність [207]. Основною складовою цього явища слугує готовність особистості до знаходження свого місця в суспільстві, що охоплює урахування і співвіднесення суспільних вимог та здібностей особистості, комплекс внутрішніх умов, що визначають здатність до вирішення важливих питань життєдіяльності.

В багатьох концептуальних теоріях головним чинником професійного становлення визначається особистість, а особистісний і професійний розвиток вбачається як єдиний цілісний процес. Це зумовлено індивідуальними характерними рисами особистості, її активністю та якісними змінами у процесі розвитку. Для характеристики самоактивності фахівця Л.Колісніченко використовує поняття саморегуляція як переважно усвідомлене планування, побудова та перетворення суб'єктом власних дій і вчинків стратегії життєдіяльності загалом відповідно до життєвих потреб, мотивів, особистісно значущих цілей, спрямованості [93].

Тому професійне навчання рекомендовано будувати, маючи на меті створення умов для підтримки розвитку особистості, забезпечуючи стимулювання її власної активності у поведінці й професійному становленні та реалізації.

Висвітлюючи феномен професіоналізму в діяльності, А.Рождественський виокремлює саморегуляцію як системотворчий чинник розвитку такого явища як "психологічна надійність професіонала" [157]. Науковець робить акцент на необхідності високого рівня взаємодії систем професійної діяльності й психофізіологічного стану, оскільки цим забезпечуються сприятливі функціональні стани, які допомагають протистояти несприятливим чинниками професійного середовища та сприяють розвитку професіонала. Також виділяється низка чинників його психологічної надійності, серед яких [157, с. 276-277]:

• - глибина й зміст переживання професійних ситуацій та адекватність ставлення до них;
• - ієрархія потреб та цінностей;
• - професійна "Я-концепція", що охоплює уявлення особистості про себе як про суб'єкт професійної діяльності;
• - небажання працівника з досвідом успішної діяльності змінювати себе або свою діяльність.

На думку В.Хапілової, готовність до успішної професійної діяльності забезпечується такою системною характеристикою особистості як конкурентоздатність фахівця [199]. Далі науковець уточнює, що це система психологічних характеристик, яка забезпечує адаптацію менеджера до менеджерської діяльності та її виконання на найвищому професійному рівні. На практиці це проявляється в здатності генерувати нові, оригінальні ідеї, аргументовано доводити їх важливість для соціального, професійного та особистісного розвитку й створювати умови для їх ефективного розвитку, започатковувати нові й перспективні напрями діяльності та мобілізувати персонал організації на їх реалізацію.

З позиції В.Завірюхи складовими конкурентоспроможної особистості виступають здатності та здібності до професійного самозростання [76]. Останні є складним психологічним багаторівневим утворенням, до якого входять простіші здатності та здібності людини, що у сукупності забезпечують потенційну можливість виконання елементів професійної діяльності в їх єдності, тобто безпосереднє здійснення діяльності взагалі.

Досліджуючи соціально-рольову позицію майбутнього фахівця,

О.Літвінова відзначає тісний зв'язок готовності до виникнення життєвих домагань із його очікуваннями як передбаченням бажаного майбутнього у формі образу [114].

Зрозуміло, що явища конкурентоздатності й очікування корелюють із психологічною готовністю до роботи в умовах європейської інтеграції. Це зумовлено тим, що реалізація євроінтеграційної політики вимагає від державного службовця генерування нових ідей та нестандартних рішень, нестандартних підходів до втілення стандартних рішень, потребує розробки нових напрямів роботи в рамках виконання тих чи інших міжнародних домовленостей України. І, звичайно, налагодження діяльності охоплює прогнозування очікуваного результату, формування його майбутнього образу.

Враховуючи наявність в системі професійного навчання державних службовців різних кваліфікаційних рівнів (магістратура, бакалавра, виникнення у слухачів бажання змінити у майбутньому профіль роботи шляхом освоєння нової спеціалізації під час навчання, наприклад, на сферу європейської інтеграції, заслуговують на увагу дослідження Б.Федоришина стосовно основ професійної орієнтації [192]. Оскільки у вищезгаданій системі навчаються фахівці, які визначились у професійному плані, то вбачається доцільним проведення активної професійно-інформаційної роботи. Це необхідно для "професійного дозрівання" особистості, розвитку її здатності аналітично проектувати психологічну структуру майбутньої професійної діяльності в умовах євроінтеграції на психологічну сферу власної особистості.

Важливим з позицій орієнтації на професійну перспективу, на погляд Н.Іванцева, є механізм ідентифікації із професійною групою, як передумова професійного та особистісного розвитку фахівця і побудови системи його ціннісних орієнтацій [83]. Остання розглядається як особлива форма реалізації ставлення особистості до власного "Я" і соціального світу. Розглядаючи питання детермінації та закономірностей розвитку ціннісних станів свідомості, учений підкреслює, що суттєві трансформації внутрішніх зв'язків особистісної організації відбуваються в нових умовах інституціоналізованої діяльності і в нових умовах оволодіння фахівцем засобами діяльнісного існування. В результаті особистісно-психологічних змін індивід піднімається на інший рівень самоорганізації та самовияву в системі взаємовідносин та взаємозв'язків із зовнішнім середовищем і, передусім, із референтною групою [83, с. 1].

Наголошуючи на існуванні різних дефініцій понять "ідентичність" та "ідентифікація", М.Марусинець пояснює це тим, що ідентичність є фундаментальним компонентом і механізмом розвитку самосвідомості, який опосередковується соціокультурними та історичними обставинами життя, індивідуальним життєвим шляхом людини та іншими динамічними чинниками [123]. Тобто, особистість змушена адаптуватись до нових соціально-економічних умов і надавати власній соціальній активності відповідного змісту й спрямування. Більше того, в умовах кризи "надіндивідуального цілого" імперативно формуються нові моделі соціальної поведінки індивіда й конструювання іншої персональної системи цінностей. Таким чином професійна ідентичність має розглядатися у контексті соціальної перервності й нестабільності, що формують такого суб'єкта, який здатен легко змінювати свої соціальні ролі та відповідні ідентичності. Інакше кажучи, особистість відмовляється від "справи усього життя" як професії, що дає їй можливість актуалізуватися й самоствердитися, досягти бажаного матеріального й соціального статусу [123, с. 95].

Оскільки більшість із згаданих вищедослідників наголошують на впливові середовища на професійну діяльність та пов'язаних із нею феноменів, то слід зауважити, що сучасна вітчизняна державна служба функціонує не просто в умовах швидкоплинності періодичного загострення соціально-економічної та політичної ситуації, а в умовах системної суспільно-політичної кризи. З огляду на це обґрунтованим є розгляд такого явища, як професійне становлення особистості. Так, науковцем С.Єрмаковою, серед інших характеристик останнього, виокремлюються готовність до постійного професійного зростання, пошук оптимальних прийомів якісного і творчого виконання діяльності відповідно до індивідуально-психологічних особливостей працівника [74].

Постійна трансформація професійного становлення відбувається шляхом переходу професіонала з однієї стадії на іншу, що породжує її кризу. Під цим явищем розуміється нетривала за часом перебудова професійної свідомості, супроводжувана зміною вектора професійного розвитку.

Вивчаючи детермінанти професійного становлення особистості як суб'єкта діяльності, В.Васильков детально аналізує процес розвитку особистості [34]. При цьому важливим і необхідним є розгляд особистісного становлення в контексті соціальної ситуації розвитку людини. До того ж її входження до різних формальних та неформальних груп визначає відношення особистості до їх норм і цінностей, дає можливість засвоїти нові соціальні ролі. Таким чином фактором розвитку особистості слугує розвиток групи.

Розкриваючи умови та критерії професійного становлення фахівців, Г.Ржевський теж акцентує увагу на чинниках, що детермінують процес професійного розвитку [154]. При цьому науковець оперує конструктом "соціальна ситуація професійного розвитку", яка є підставою для поділу процесу професіоналізації на окремі стадії та етапи. В результаті виконання загальних завдань на кожному з етапів відбувається формування нових утворень, що визначають рівень професійної зрілості фахівця і, таким чином, створюють передумови для переходу на наступні етапи і стадії. Тобто, соціальна ситуація, що вимагала від спеціаліста засвоєння професійних норм і цінностей або адаптації, змінюється ситуацією, пов'язаною із досягненням професійної самостійності або соціальною ситуацією професійного становлення.

Отже, державний службовець, зазнаючи впливу євроінтеграційних процесів, змушений адаптуватися до нових умов. Адже входячи до формальної групи, якими є державні службовці, він визнає, хоча можливо й не повною мірою, норми та цінності цієї групи і змушений засвоювати нові соціальні ролі, наприклад, "європейськи зорієнтованого чиновника". Більше того, європеїзація державного управління як процес розвитку системи та ієрархічно впорядкованої групи людей імперативно спонукає державного службовця до адаптації до нових умов діяльності й пошуку варіантів професійного становлення в умовах європейської інтеграції.