Особливості соціально-психологічної активності державних службовців в умовах євроінтеграції

Аналіз соціально-психологічного контексту персоналу державної служби сприяє виявленню закономірностей його поведінки й діяльності, зумовлених включенням державних службовців у взаємодію з європейським соціумом та його управлінською і загальною культурою, визначає шляхи досягнення взаєморозуміння з європейськими колегами, висвітлює формування проєвропейського світогляду, пояснює відхід застарілих соціальних стереотипів паралельно з формуванням нових, розкриває витоки масових соціально-психологічних явищ.

Активізація людського фактору під час запровадження національного євроінтеграційного курсу у рамках державно-управлінського, суспільного й міжнародного аспектів європейської інтеграції обумовлює необхідність виокремлення соціально-психологічних аспектів професійної діяльності державних службовців: мотивацію, інтереси, соціально-психологічну активність, стереотипи, цінності, співактивність, міжкультурний діалог, командну роботу, суперечності зовнішнього середовища.

Співактивність державних службовців та інших учасників євроінтеграції детермінують явище соціально-психологічної активності. Ця активність обумовлена як внутрішніми — власне професійно-особистісні потреби, мотиви й інтереси, так і зовнішніми факторами — вимоги суспільства, імперативи системи державної служби, політичний курс на європейську інтеграцію. Ми визначаємо три блоки джерел соціально-психологічної активності державного службовця під час його професійної діяльності в умовах європейської інтеграції:

- власне державний службовець;
- державно-управлінське, суспільне та міжнародне середовище;
- взаємодія з іншими учасниками європейської інтеграції.

Перші два джерела відносять до потенційних мотивів соціально-психологічної активності, а взаємний обмін інформацією, взаєморегуляцію, взаємозв'язок та взаємовплив — до актуальних мотивів.

Ефективна підготовка державних службовців до професійної діяльності в умовах європейської інтеграції значною мірою визначається особливостями суспільно-політичного розвитку й психологією державних службовців як активних рушіїв європейськи зорієнтованих трансформацій [11]. Сучасний стан українського суспільства характеризується демократизацією відносин між об'єктами та суб'єктами державного управління, радикальними змінами в економічній, політичній та духовній сферах [209]. Разом з цим, соціальним перетворенням притаманні суперечності, що проявляються в поляризації суспільства за політичними уподобаннями й компромісом в реалізації підприємницьких та комерційних інтересів, орієнтації на загальнолюдські цінності й падінні загальної культури й моралі, закладанні нових правових основ життєдіяльності й правовому нігілізмі громадян, формуванні державної політики європейської інтеграції й відсутності системних механізмів її впровадження. Зрозуміло, що ці протиріччя, разом з факторами соціальної нестабільності й економічного ризику, негативно впливають на функціонування системи державної служби, створюють несприятливі психологічні умови для виконання державними службовцями завдань щодо культурно-освітньої та науково-технічної інтеграції України до ЄС. Важливість місця і ролі державних управлінців у євроінтеграційних процесах стає більш зрозумілою в контексті висновку європейських спеціалістів про те, що підготовка й вступ будь-якої країни до ЄС більше впливають на урядову та управлінську поведінку, аніж на національні інституції [182, с. 13]. Фактично цією думкою визначається пріоритет людського фактору у євроінтеграційних процесах, а державним службовцям - головним елементам системи державного управління - відводиться головне місце й роль в успішному вирішенні європейських питань. З огляду на викладене, актуалізується питання розгляду соціально-психологічних явищ, що впливають на державних службовців, регулюють їх поведінку як невід'ємну складову професійної діяльності.

Розглядаючи підготовленість персоналу державних органів до євроінтеграційних процесів, С.Костюк описує індикатори неефективності дій органів державної влади на європейському напрямі зовнішньої політики. До таких показників зокрема віднесено інституційну нестабільність, прийняття необґрунтованих рішень, непрозорість реалізації євроінтеграційного курсу, недостатність фінансування євроінтеграційних заходів [100, с. 80-81]. Разом з тим, не можна погодитися з С.Костюком в тій частині, що з 1994 року не було організовано жодної програми для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців у сфері європейської інтеграції за рахунок державного бюджету [100, с. 82]. Так, в Національній академії державного управління при Президентові України в межах підготовки магістрів державного управління існує спеціалізація "Політика європейської інтеграції", що охоплює дисципліни, в яких, наприклад, висвітлюється історія, теорія та стратегія європейської інтеграції, розкриваються особливості правової та інституційної системи Європейського Союзу, надаються базові знання з ключових питань економічної та галузевих політик [145, с. 210-215]. Окрім цього, здійснюється підготовка наукових та науково-педагогічних кадрів, за результатами досліджень захищені кандидатські й докторські дисертації з євроінтеграційної проблематики [80].

Проводиться значна робота з підготовки фахівців у сфері європейської інтеграції в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України. Для надання підготовці комплексності й прогнозованості здійснено теоретико-методологічне обґрунтування й розроблено методику вивчення потреби в навчанні державно-управлінських кадрів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України [182]. Тому, на наш погляд, такі необґрунтовані висновки щодо відсутності уваги програмам підготовки в Україні на державному рівні слід дійсно робити після всебічного й комплексного розгляду проблем підготовки державних службовців до європейської інтеграції.

Виявлення соціально-психологічних особливостей професійної діяльності державних службовців в умовах європейської інтеграції слід розпочати із з'ясування сутності взаємодії і взаємовпливу компонентів системи "державний службовець - зовнішнє середовище". Тут важливим є усвідомлення психології соціальних процесів, пов'язаних із європейською інтеграцією - моделювання й побудова нової системи суспільних цінностей, опір змінам, трансформація громадянської свідомості, виявлення проблем внутрішнього світу державного службовця в умовах взаємодії з іншими гравцями. Розгляд особистісних проблем в соціально-психологічному контексті сприяє виявленню закономірностей поведінки й діяльності персоналу державної служби, зумовлених включенням його у взаємодію з європейським соціумом та його управлінською і загальною культурою, визначає шляхи досягнення взаєморозуміння з європейськими колегами, висвітлює формування проєвропейського світогляду, пояснює відхід застарілих соціальних стереотипів паралельно з формуванням нових, розкриває витоки масових соціально-психологічних явищ. В цілому зазначене вище формує соціально-психологічний фактор, що впливає на зміст професійної діяльності державних службовців, безпосередньо залучених до реалізації державної політики у сфері європейської інтеграції.

Одразу підкреслимо, що розв'язання проєвропейських питань відбувається безпосередньо в національній системі державного управління, в українському суспільстві та на міжнародній арені. Державно-управлінський, суспільний та міжнародний аспекти європейської інтеграції - кожен з них впливає на роботу державних службовців шляхом утворення окремих нових блоків завдань і функцій апарату державного управління.

Наразі діяльність щодо активного втілення євроінтеграційної політики на теренах України об'єктивно зумовлює європеїзацію державного управління, що означає вдосконалення державно-управлінської системи відповідно до європейського виміру. Виконання цього завдання доцільно розпочинати з надання державним службовцям міждисциплінарної освіти з питань європейської інтеграції, подальшого розвитку проєвропейської управлінської культури, посилення теоретичної підготовки з питань інституційного розвитку й права ЄС, налагодження системи підготовки державно-управлінських кадрів відповідно до загальних та специфічних вимог, що детермінуються європейськими стандартами, набуття знань, умінь і навичок здійснення системного аналізу з урахуванням досвіду вирішення аналогічних питань у державах-членах і країнах-кандидатах [182, с. 4-5]. Окрім зазначеного на окремі структури системи державного управління покладена відповідальність за впровадження державної політики європейської інтеграції в різних сферах суспільно-політичного життя. Великий обсяг роботи існує в галузях, що зазнають впливу європейської інтеграції та законодавства ЄС.

Суспільна сторона європейської інтеграції зараз широко представлена представниками неурядового сектору, які не лише беруть участь в розробці та реалізації державної євроінтеграційної політики, а формують власну політику, взаємодіють з громадськими організаціями та інституціями Євросоюзу в рамках різноманітних проектів та комунікативних заходів, ведуть роботу на рівні експертів й аналітиків. Висловлюючи своє бачення тих чи інших проблем і перспектив європейської інтеграції, вони впливають на громадську думку, що, за певних умов, може вплинути й на прийняття державно-управлінських рішень. Тому державний службовець зобов'язаний управляти взаємозв'язками й налагоджувати взаємодію з громадським сектором під час спільної роботи над європейськими питаннями, займатися просвітою та організацією інформаційних кампаній щодо їх вирішення, забезпечувати підтримку євроінтеграційного курсу з боку громадськості.

Міжнародний аспект вітчизняних євроінтеграційних процесів представлений роботою з ведення міжнародних переговорів з інституціями ЄС і виконання функцій в межах європейської стратегії прийняття рішень [56] й координації процесу підготовки України до вступу в Євросоюз. Також слід нагадати про існування такого фактору, як громадяни Європи, які складають основу європейського соціального середовища. Важливість цього чинника визначається намірами країн-членів в рамках європейської інтеграції, які полягають в поглибленні солідарності між європейськими народами на основі принципу поваги до історії, культури й традицій, сприянні їх економічному й соціальному прогресу, утвердженні загального громадянства, вільному пересуванні людей і створення тісного союзу європейських народів [60]. Щойно описані наміри свідчать про необхідність налагодження діалогу культур, міжсоціумного спілкування, що потребує розширення фахового кола державних службовців - від правників і юристів до соціологів й культурологів. Тобто державні управлінці в рамках європейської інтеграції стають активними учасниками крос-культурної комунікації.

За інтерпретацією А.Мамонтова, "крос-культурний" означає "міжкультурний", "співставний" [122]. Ефективне налагодження крос-культурної комунікації залежить від адекватності й коректності співставлення особливостей національних культур під час викладення фактів, аналізу суспільно-політичних подій, трактування історичного минулого. Особливо важливого значення набуває лінгвокультурна складова комунікації, оскільки під час впливу на іншу мовну спільноту виникає проблема створення єдності структур мовної свідомості в суб'єкта й об'єкта впливу. Доцільно підкреслити, що в актах крос-культурної комунікації нерозуміння між представниками різних лінгвокультурних спільнот почасти обумовлено не стільки не знанням мови, скільки відсутністю фонових знань. Тому наявність лінгвокультурної компетентності в учасників європейської інтеграції під час налагодження крос-культурної комунікації є надзвичайно актуальною для забезпечення адекватного сприйняття інформації, яку містить мовне висловлювання державного службовця в процесі виступу, дискусії чи переговорів у міжнародному форматі. За цих умов доцільно використовувати лексичні одиниці, які мають національно-культурну семантику - лінгвокультурами, за сучасними термінами лінгвокраїноведення, доступні для сприйняття представниками європейської культури. Слід зауважити, що партнери по комунікації можуть належати до різних груп культур.

Так учений Р.Льюіс поділяє сучасну культуру на три типи:

1. Моноактивну, в яких людина, виконуючи певну роботу, розбиває діяльність на послідовні етапи і не відволікається на інші завдання. Типовими представниками є англійці, німці та північні європейці.
2. Поліактивну, носії якої звикли робити кілька справ одночасно, почасти не доводячи їх до завершення. Типовими представниками цього типу культури виступають південні європейці.
3. Реактивну, в яких найбільше значення надається ввічливості й повазі. Представниками такої культури є азійські країни [47].

У плані визначення й типологізації культури народів і країн проводив дослідження голландський соціолог Г.Хофштед. На основі результатів проведеної роботи учений зробив висновок про те, що існує чотири головні параметри для порівняння культур:

- індивідуалізм - колективізм;
- дистанція влади;
- уникнення невизначеності;
- маскулинність - фемінність [20].

З огляду на викладене можна сказати, що громадяни європейських країн зорієнтовані відповідно на індивідуалізм - індивідуалістичну культуру, та колективізм - колективістську культуру.

На погляд І.Білан, культури індивідулістичного типу характеризуються не жорсткою соціальною структурою, в якій кожен індивід опікується сам собою та своєю сім'єю. Виховання ґрунтується на відокремленні дитиною свого "Я" від інших людей, відстоюванні власної точки зору та захисті власних інтересів [20].

Під час діяльності індивідуума виконання завдання є переважаючим над взаємовідносинами, головними є особисті цілі, а не групові. Взаємозв'язки з групою досить слабкі, тому працівник може належати до кількох груп одночасно, легко переходить при цьому з однієї групи до іншої, керуючись лише власними інтересами. Досить легкою в особистісному плані є зміна роботи, в групах сповідується змагальність та конкуренція, а не кооперація та співробітництво. Вважається нормою демонстрація незалежності особистості від організацій та установ, цінується її право та власну точку зору, вміння відстоювати свої переконання та самостійно приймати рішення. Особлива увага звертається на індивідуальний та персональний успіх.

У свою чергу, І.Альошина відносно індивідуалізму вказує, що він визнаний в однойменній культурі рушієм суспільного прогресу тому, що кореспондує з такими явищами як індивідуальна ініціатива, відповідальність, право, винагорода. Для представника індивідуалістської культури обов'язковою умовою участі в будь-якій діяльності слугує індивідуальний інтерес. Більше того, робочі місця побудовані на індивідуалізмі, робота працівників оплачується на індивідуальній основі. Разом з цим фірма або організація як група розглядається як добровільна асоціація і її можна зруйнувати або залишити, якщо це відповідає інтересам індивідуума або акціонера. На практиці це означає, що люди можуть об'єднуватися для спільної цілі, залишаючись при цьому автономними гравцями, які діють у власних інтересах [15].

Висвітлюючи колективістську культуру, І.Білан підкреслює, що вона характеризується досить жорсткою соціальною структурою з чітким розподілом на соціальні групи: родини, клани, організації, які забезпечують турботу й увагу індивіду навзамін його відданості групі [20]. Колективістські суспільства значно розповсюджені у сучасному світі, оскільки в них живе близько 70% населення планети. Іноді в сім'ях з колективістською культурою проживають сім'ї з кількома поколіннями, що з раннього віку сприяє усвідомленню індивідом себе частинкою групи, формуванню самосвідомості на рівні "Ми". Тому людина змалку привчається обстоювати не "свої", а "наші" інтереси, і далі, в процесі життєдіяльності, особистість сприймає світ з точки зору групи, а не окремої особи. Виходячи з колективістських міркувань, пріоритетними визначаються інтереси групи, а не окремого індивіда, а тому відданість організації, родині, друзям - найвища цінність.

В діяльнісній площині велика увага приділяється створенню гармонії у групі, взаємовідносини є більш пріоритетними за результат, в системі цінностей індивідом підтримуються ті норми й правила, які підтримуються усіма, вітається готовність до співпраці всередині групи, рішення приймаються колективом. Отже й значущість людини визначається місцем у соціальній ієрархії, а не особистими якостями, що робить людину значною мірою залежною від організацій та установ. Тобто колективістська культура підкреслює належність кожної людини до організації [20].

На погляд І.Альошиної, у країнах із колективістською культурою індивідуалізм іноді розглядається як загроза суспільству, оскільки особистість не є самостійною одиницею, а виступає функцією групи і корпоративної приналежності [15]. Це зумовлено тим, що основою суспільства виступає група, а не індивідуум. За цієї умови позиціонування власних інтересів вважається неввічливим і непристойним. Тому колективізм в окремих випадках набуває ознак абсолютизму, а права й інтереси групи (країни, сім'ї, робочої команди або фірми) важливіші за права окремої особистості. Однак представник колективістської культури пов'язаний численними зобов'язаннями по відношенню до численних груп, що позбавляє його соціальної мобільності.

У зв'язку з цим виникає необхідність у спеціальному відборі мовних одиниць, орієнтації на суспільні цінності, в яких найбільш яскраво проявляється своєрідність, специфіка й тип національної культури, національної психології.

Зрозумілим і цілком обґрунтованим є об'єднання таких лінгвокультурем у конкретне повідомлення або текст, який безпосередньо впливає на того, кому він адресований. Відмінність лінгвокультурного тексту від іншого виду тексту полягає в тому, що він створений в результаті певного замовлення і його оприлюднення переслідує абсолютно конкретні цілі. В контексті євроінтеграції такими є інформування європейської спільноти про наміри й плани української сторони, про виконання тих чи інших домовленостей з метою покращення іміджу, зміцнення позицій на міжнародній арені, подальша реалізації політики європейської інтеграції. За цих умов текст повідомлення має бути максимально інформативним, змістовно насиченим і з використанням національно визначених лексичних та фразеологічних одиниць. Останні забезпечують лінгвокультурну адекватність і, на цій основі, апеляцію до фонових знань громадян Європи і створення у їх свідомості позитивного відношення до України.

Поряд з цим, державні службовці в процесі комунікації з представниками інших країн мають знати, що приналежність людей до різних культур зумовлює різне розуміння й сприйняття світу. Відповідно до норм і цінностей своєї культури людина скеровує власну поведінку, оцінює поведінку представників інших культур [20]. Тому успішність та конструктивність обміну артефактами, цінностями, поглядами, нормами й правилами між учасниками євроінтеграційних процесів значною мірою залежить від спеціальних знань та усвідомлення суб'єктами міжкультурного діалогу соціально-психологічних особливостей комунікації, зумовлених національними традиціями та звичаями. Окрім цього, персонал державної служби України виступає носієм вітчизняної культурної парадигми, а тому повинен не лише її достойно представляти, а й пропагувати.

Таким чином, реалізація державного євроінтеграційного напряму вимагає професійно підготовлених кадрів державної служби та органів місцевого самоврядування на всіх рівнях управління. В соціально-психологічному контексті слід вести мову про цілісну освіту європейського виміру як системне явище, а не лише про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців з євроінтеграційної політики. Доцільність такого підходу визначається сутністю і змістом освіти, її здатністю бути способом формування особистості [189, с. 190-191]. З огляду на цю тезу, отримання комплексної міждисциплінарної освіти з євроінтеграційних питань є важливою умовою і чинником формування особистості державного службовця як активного втілювача вітчизняної політики європейської інтеграції. Більше того, вищезазначена освіта забезпечує формування необхідного кадрового корпусу фахівців з європейських справ як соціального ресурсу змін [3, с. 197; 10].

Налагоджуючи професійну діяльність в рамках державно-управлінського, суспільного й міжнародного аспектів євроінтеграції, державний службовець приводить в активний стан власну психіку. Фактором його активізації є необхідність визначення кола завдань й уточнення питань стосовно європейських справ, з'ясування шляхів й добір засобів їх вирішення, а також усвідомлення та обґрунтування доцільності їх виконання. Цілком закономірно, що євроінтеграція, потребуючи взаємодії в системі державного управління та поза нею, детермінує співактивність державних службовців та інших її учасників. За цих умов і виникає явище соціально-психологічної активності (СПА) (А.Єршов, 1991), яке ми розглядаємо в контексті вітчизняних євроінтеграційних процесів [69].

Загалом А.Єршов визначає три блоки джерел СПА людини, які притаманні й державному службовцю під час його професійної діяльності в умовах європейської інтеграції. Ними є: державний службовець; державно-управлінське, суспільне та міжнародне середовище; взаємодія з іншими учасниками європейської інтеграції. Перші два джерела відносять до потенційних мотивів СПА, а взаємний обмін інформацією, взаєморегуляцію, взаємозв'язок та взаємовплив - до актуальних мотивів. Важливими є системи детермінант, які породжують різні форми СПА державних службовців під час реалізації євроінтеграційної державної політики.

До першої підсистеми внутрішніх чинників СПА персоналу державної служби відносяться внутрішні особистісні протиріччя й тенденції, які складаються із потреб, інтересів і властивостей, настанов, досвіду та боротьби раціонального й чуттєво-емоційного. Ця підсистема більш суттєва і складна, оскільки пов'язана безпосередньо з державним службовцем - суб'єктом, який усвідомлено формує, розвиває та коригує "самість –Я та світ", зорієнтовану на європейську культуру й цінності. Тому з особистісними утвореннями державного управлінця тісно кореспондують явища самоорганізації, самостійності, ініціативності, творчості, відповідальності, свідомості. Проте рівень їх прояву та реалізації визначається не лише особисто-професійними потребами й цілями, а й зовнішніми стимулами й подразниками.

За цих умов актуалізується друга підсистема - зовнішні протиріччя та зміни, що імперативно відбуваються в державно-управлінському, суспільному та міжнародному середовищі в рамках євроінтеграції і, які не лише стимулюють, а й зобов'язують державних службовців до певної поведінки та управлінських дій.

Третя підсистема чинників охоплює внутрішньо-зовнішні протиріччя, які виникли в результаті взаємодії управлінців із вищезгаданим зовнішнім середовищем та налагодження співактивності з іншими учасниками євроінтеграційних процесів. Тому взаємозв'язок та взаємодія між ними буде настільки успішною, наскільки вони сприйняли загальноприйняті норми й правила взаємовідносин, оволоділи взаємно сприйнятними способами й формами співпраці та конкуренції, перейшли від сприйняття через стереотипи до розуміння один одного під час спільної роботи, усвідомили очікувані ролі в тій чи іншій ситуації.

Підсумовуючи, зазначимо, що першість СПА у запровадженні євроінтеграційної політики належить тим державним службовцям та інституціям, які мають високий рівень самоорганізації, чітко сформовані професійно-особистісні потреби, достатній потенціал та цілі. Усе це і є тими умовами, за яких управлінці державних органів виступають активними рушіями євроінтеграційних процесів. Разом з цим їх активність в умовах нестабільності політичного курсу країни може бути спрямована лише на встановлення рівноваги із зовнішнім середовищем, пристосування до зовнішніх впливів і, в кінцевому результаті, імітацію діяльності.

Розглядаючи потенційні мотиви, відразу слід підкреслити, що державний службовець не є трансформатором, призмою чи накопичувачем євроінтеграційного середовища. Проявляючи активність в обробці відомостей стосовно цього середовища, аналізуючи та синтезуючи інформацію про існуючі в ньому умови й стан, перетворюючи та удосконалюючи їх, управлінець державних органів впливає на хід євроінтеграційних процесів, і в кінцевому результаті, змінює себе. Тобто державний управлінець з одного боку є об'єктом впливу євроінтеграції, а з іншого - виступає суб'єктом євроінтеграційних зрушень. За цих умов проявляються не лише відображувальні й регулятивні властивості його психіки, а виокремлюється й розвивається здатність прогнозувати результати управлінських дій, коригувати службово-посадову діяльність відповідно до євроінтеграційних цілей. Усвідомлення державним службовцем власних ролі й місця в євроінтеграційних процесах сприяє глибшому розумінню, а тому більш відповідальному ставленню до вирішення євроінтеграційних проблем, стимулює формування конструктивних стосунків з колегами й партнерами, залученими до їх розв'язання. У подальшому безпосередньо партнерські відносини в межах реалізації євроінтеграційної політики стають джерелом соціально-психологічної активності, перетворюються в управлінський ресурс, набувають статусу спільно виробленої цінності.

Взаємно спрямована СПА державних службовців під час професійної діяльності в умовах європейської інтеграції детермінована необхідністю виконувати свої посадові обов'язки щодо реалізації євроінтеграційної політики. У свою чергу на рівень СПА управлінців значною мірою впливають психологічні стереотипи відносно євроінтеграційних процесів, які притаманні більшості населення пострадянського простору. Такими стереотипами є [65]:

слабка трансформація негативного стереотипу "Заходу", що зберігся ще з радянських часів;

ототожнення понять "Захід" і "Європа";

ототожнення понять "Євроінтеграція" та "НАТО", що впливає на різні прошарки суспільства;

наявність придуманих чи реальних протиріч між поняттями "Євроінтеграція" та "Росія", що створює негативний стереотип, який впливає на людей старшого покоління або на ту частину суспільства, що пов'язана з Російською Федерацією;

якщо не географічна, то інша віддаленість від Європи, що зумовлена історичною пам'яттю про колишні проблеми, невиправдані очікування допомоги;

Європа ототожнюється із словом чи ідеєю "зобов'язань", діє на людей старшого середнього віку, з низьким освітнім рівнем, проживаючих на периферії та погано поінформованих;

Європа ототожнюється з машиною, яка бореться за права й свободи релігійних та сексуальних меншин й окрім запровадження та пропаганди цих "цінностей" не має інших цілей;

суспільство сприймає євроінтеграцію як процес, що проводиться владою. Цим самим здійснюється негативний вплив на тих, хто протестує проти будь-яких процесів, пов'язаних з владою (як правило це найбідніші верстви населення й найменш соціально захищені групи);

наявність у суспільстві відчуття дотримання в Європі подвійних стандартів, яке схиляє громадян до думки про те, що Європа значною мірою керується політичними інтересами, а не системою цінностей. Протиставлення системи цінностей та інтересів створює негативний фон, який впливає на широкі прошарки суспільства.

Підкреслимо, що це далеко не повний перелік цих стереотипів щодо євроінтеграційних процесів, які в тій чи іншій частині притаманні й українському соціуму. Однак важливим є сам факт існування не завжди адекватних і позитивних стандартів сприйняття українцями Європейського Союзу та пов'язаних із ним подій та явищ. Тому сприйняття державними службовцями - виконавцями й провідниками євроінтеграційної політики - частково знаходиться в системі координат, яка визначається національними суспільними поглядами й настановами. З огляду на викладене більшість вітчизняних службовців середнього та нижчого ієрархічних рівнів державного управління мислять і діють в межах національної культури. Разом з цим соціальна роль державного службовця як представника держави й провідного гравця в євроінтеграційній політиці спонукає його не лише до дистанціювання від існуючих стереотипів, а й зобов'язує їх спростування. Виконувати таке надзвичайно важливе й відповідальне завдання доцільно на постійній основі, оскільки динаміка, різноманітність і стохастичність євроінтеграційних процесів неминуче породжуватиме нові неадекватні штампи їх сприйняття. Шляхом зменшення вірогідності формування негативних уявлень про зміст, місію, цілі й завдання української політики європейської інтеграції й упередження виникнення негативних інтерпретацій та ідей щодо неї є побудова системи координат, що визначається інтегрованими українсько-європейськими суспільними поглядами та кращими здобутками європейської культури.

Необхідність зміни підходів до сприйняття євроінтеграції зумовлена тим, що вищезгадані психологічні стереотипи, набуваючи розповсюдження в суспільстві, закріплюються в різних соціальних групах та прошарках й, таким чином, стають соціально-психологічною складовою оточуючого середовища. Оскільки мотиви починають діяти в процесі взаємодії людини із середовищем [156], а в контексті розглядуваної проблеми - взаємодії державного службовця із середовищем під час євроінтеграційних процесів, то вказані стереотипи в цілому трансформуються в соціально-психологічний фактор впливу на мотиваційну сферу державного службовця. Враховуючи те, що мотивація знаходиться в основі СПА державних службовців, вищезгадані соціально-психологічні стереотипи можуть негативно впливати на їх співактивність та характер взаємодії із зовнішнім середовищем. Це відбувається через сприйняття європейської інтеграції персоналом державних органів в контексті різних систем координат й відсутності конструктивного зворотного зв'язку із зовнішнім середовищем, оскільки замість циркуляції об'єктивної інформації серед громадськості культивуються стереотипи або уявлення, якими оперують без будь-якого об'єктивного обґрунтування.

Варто зазначити, що соціально-психологічні стереотипи слугують джерелом перешкод і бар'єрів на шляху міжкультурної крос-комунікації на європейському просторі. Це зумовлено ефектами узагальнення та приписування, оскільки мислення у площині стереотипів припускає, що представники певної країни мають однакові риси. За такого підходу індивідуальні особливості людини під час налагодження процесу спілкування відносяться на задній план, що ускладнює встановлення контакту, зводить нанівець зусилля із формування умов для відкритого й конструктивного міжкультурного діалогу. Дотримання стереотипів пов'язане із повторенням і, як наслідок, посиленням окремих помилкових переконань і суджень доти, поки люди не починають сприймати їх як правду або істину, що допомагає закріпленню негативного ставлення до тих чи інших країн, націй чи подій.

Як правило в основі стереотипів знаходяться неправдиві, а іноді й викривлені факти. Вбираючи в себе реальні ознаки й характеристики певного соціального прошарку або групи, стереотипи заважають формуванню правильного уявлення про них. Тому сприйняття народами й громадянами

Європи один одного через призму негативних стереотипів теж накладає свій відбиток на форму і зміст крос-культурних комунікацій [38].

Також в основі стереотипів почасти знаходяться неправдиві й викривлені факти, які зберігають в собі окремі реальні характеристики певного соціуму або його певні прошарки. Оцінка культури певної країни за окремими рисами її представників призводить до спотворення дійсності, утруднює формування адекватного, правильного уявлення про інших людей, що теж є бар'єром на шляху обміну артефактами й цінностями.

Засобом подолання існуючих у державних службовців стереотипів й попередження утворення нових може слугувати глобальна свідомість. Соціолог Р.Хенві наводить п'ять ключових моментів в її формуванні, що відбувається під дією глобалізаційного розвитку суспільства й сфер впливу між країнами [212]:

перспективна свідомість як розуміння особистістю того факту, що його власні погляди інші люди можуть не поділяти. Більше того, вони мають право на існування власної точки зору;

усвідомлення єдності світу, наявність його постійного розвитку і взаємозалежність світових процесів;

крос-культурна свідомість як усвідомлення різноманітності ідей і можливості їх порівнювати;

знання про глобальність розвитку світу включають формування уявлення про світ як про єдиний організм із взаємозалежними елементами;

усвідомлення вибору, який необхідно зробити особистості, нації, людству в цілому.

За цих умов значною мірою актуалізується питання психологічної готовності державного службовця до професійної діяльності в умовах євроінтеграції, що проявляється в системі його ціннісних орієнтацій і мотивації, цілях життєдіяльності, переконаннях і направленості особистості.

Виокремлення соціально-психологічних особливостей професійної діяльності державних службовців для успішного вирішення завдань європейської інтеграції України в рамках її державно-управлінського, суспільного й міжнародного аспектів обумовлюється необхідністю активізації людського фактору. Розгляд вищезазначених сторін свідчить про те, що завдання, виконувані державними службовцями в рамках запровадження національного євроінтеграційного курсу, мають чітко виражений соціальний зміст і спрямованість, оскільки враховують очікування суспільства й соціальних груп від його реалізації. Тому соціально-психологічна активність державних службовців обумовлена як внутрішніми (власне професійно-особистісні потреби, мотиви й інтереси), так і зовнішніми (вимоги суспільства, імперативи системи державної служби, політичний курс на європейську інтеграцію) факторами.