Організація адвокатури на території України за Литовськими статутами та за "Правами, по которым судится малороссийский народ"
В Україні, як і в інших слов'янських державах, адвокатура існувала досить тривалий час, але не у вигляді самостійної професії, а у зв'язку з судовим представництвом, що спочатку допускалося тільки як виняток для деяких категорій осіб (дітей, жінок, людей похилого віку, ченців, глухих) і одержало згодом вільне застосування, перетворившись на професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи краще за інших ознайомлені з нормами права і процесу, стали водночас виконувати роль і правозаступників. Однак ніякої організації цей клас не мав, тому до судово-правової реформи 1864 року судове представництво, поєднане з адвокатурою, продовжувало залишатися абсолютно вільною професією. Слід зазначити, що до цього моменту адвокатура в Україні пройшла ряд етапів формування адвокатської діяльності як професії.
Професійна адвокатура в Україні сформувалася у період польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, однак справило і певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому від і фали Литовський Статут і магдебурзьке право[1].
У першому Литовському Статуті 1529 року вживається термін "прокуратор". Щоправда, трапляються терміни "адвокат" — "адвокатує", але вони стосуються адміністративних урядовців — війта.
У XVI ст. у загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах міських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — "прокуратора, або речника". Так, Литовський Статут, який діяв на всіх українських землях аж до 1840 р., в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588 років) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зокрема, у статті 10 розділу VI першого Литовського Статуту наводиться умова, за якою прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише чоловік "у Великом княжестве оселый".
Найдокладніше встановлює порядок судового захисту третій Литовський Статут, який діяльності прокураторів присвячує п'ять своїх артикулів.
Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб і судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.
Литовський Статут передбачав, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.
Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.
Окремі норми Статуту передбачали санкції за порушення основ етики захисника. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідувався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме заподіяння шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, "такие прокураторы горлом корони быти мають". Тобто передбачалася смертна кара. Таким чином, у Литовському Статуті вперше в Україні зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.
На другому етапі формування адвокатської діяльності як професії з'являється багато нового, що дозволяє визначити адвокатуру як певним чином організовану сукупність юристів-професіоналів. Загалом для України XVII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не отримав офіційного визнання і законодавчого закріплення. У результаті першої кодифікації був вироблений проект кодексу українського права під назвою: "Права, по которым судится малороссийский народ". Слід зауважити, що, хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.
У цьому Кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживаються терміни "адвокат" або "повірений". "Права" також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу.
Крім професійних адвокатів "Права" до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом або обраних за бажанням сторін).
До адвокатів ставилися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах[2].
Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безоплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.
Адвокат міг виступати в суді, лише пред'явивши "верчое челобитие", яке він отримував від клієнта.
Якщо адвокат умисно порушував свої обов'язки, що спричинило шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того суд у такому випадку був зобов'язаний позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, арештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський Статут, як уже зазначалося, узаконив за це смертну кару). За ненавмисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдало клієнтові шкоди, "Права" вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.
Усе ви ще ви кладене було однією з передумов переходу до нового, тривалого і значного, етапу формування адвокатської діяльності як професії, яким стала судово-правова реформа 1864 року.
