Про верховенство права й межі розумності
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції), тому під час оцінювання доказів (як і діянь загалом) слід ураховувати вимоги справедливості, добросовісності та розумності[1]. Застосування принципу верховенства права у судовій практиці залишається гострою проблемою. Серцевиною цього принципу є засади справедливості, добросовісності та розумності.
Ст. 8 Конституції написано з урахуванням ст. 3 Статуту Ради Європи, відповідно до якої кожна держава, яка є членом Ради Європи, визнає принцип верховенства права. Завдяки цій нормі Конституції України проблема принципу верховенства права перетворилася з кабінетно-академічної на прикладну[2].
"Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо". Хоча принцип верховенства права одержав законодавче закріплення лише у 1996 р., не можна сказати, що йдеться про абсолютно нове для нас юридичне явище. Суди і раніше використовували критерій справедливості, добросовісності та розумності під час вирішення спору, який виник із відносин, не врегульованих ні законом, ні договором[3].
Отже, суддівська дискреція[4] детермінована певними процедурними межами, в основі яких лежить справедливість, та обмеженнями матеріального порядку, в основу яких покладено розумність[5]. Виникає питання: як встановити межу "зони розумності"? Судова практика має визначити певні стандарти або ж критерії застосування принципу розумності та справедливості. Допомогти суддям у цьому мають адвокати, інші особи, які беруть участь у суді. А. Барак зауважує, що "важливість цього питання полягає в тому, що справи, в яких здійснюється суддівський розсуд, здебільшого мають велике суспільно-громадське значення. Розсуд здійснюється у сфері, яка є цариною цінностей, ідеології та політики. Іноді розсуд здійснюється в оточенні, де немає консенсусу. Це може бути предмет політичного змагання між партіями за голоси виборців. Суд має зважити загальні міркування справедливості, моралі, корисності та суспільного інтересу"[6]. В таких справах однієї лише логіки недостатньо. Суд має зважувати міркування політики. Такі справи визначають напрям, в якому право розвиватиметься у майбутньому, і визначають динамізм права. А. Барак зауважує: "Суддівський розсуд у цих ситуаціях спрямовано на те, щоб з функціональної точки зору зберегти стабільність шляхом змін і допустити зміни за допомогою стабільності[7].
В Україні документом, який зважував міркування політики, стало рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. у справі за скаргою довіреної особи кандидата на пост Президента України, яке спричинило неоднозначну реакцію у юристів. У окремих спеціалістів ("Юридична газета" від 8 грудня 2004 р.) викликав сумнів обраний з дотриманням вимог розумності та справедливості спосіб поновлення прав суб'єкта оскарження.
Між тим рішення Верховного Суду є логічним, обґрунтованим і справедливим. Воно не суперечить законодавству України, оскільки ст. 98 Закону "Про вибори Президента України" встановлює, що суб'єкт розгляду скарги, встановивши, що рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта оскарження не відповідають законодавству про вибори Президента України, задовольняє скаргу, скасовує рішення повністю або частково, визнає дії чи бездіяльність неправомірними, зобов'язує суб'єкта оскарження задовольнити вимоги заявника або іншим способом поновити порушені права та законні інтереси суб'єкта виборчого процесу. В цьому випадку Верховний Суд України відновив становище, яке існувало до порушення, і зобов'язав Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування. Тобто діяв розумно і законно.
Особливе значення має та обставина, що рішення ухвалено найвищою судовою інстанцією, коли судового перегляду його не існує. Ця обставина покладала на Верховний Суд України додаткову відповідальність. Верховний Суд України є органом консервативним у хорошому розумінні цього слова. І те, що суд, який приймає рішення з особливою обережністю, ухвалив його, чи не вперше застосувавши ст. 8 Конституції як норму прямої дії, є свідченням того, що час для такого рішення настав і воно відповідає ідеалам та сподіванням свого часу.
На суди насамперед покладається обов'язок адекватно і незалежно застосовувати право, а на державу загалом - неухильно виконувати судові рішення. І якщо такого права "не вистачає" або воно вочевидь застаріло, то суд має знайти правові підстави для рішення в аналогії, загальних засадах або за правом справедливості.
Суддівський розсуд пов'язаний з політикою. Було б лукавством цього не визнавати. Правова норма відображає доцільність і справедливість, які визначаються на основі публічної політики. Як правило, суди намагаються утриматись від урахування політичних факторів. Однак у певних випадках судді все ж не можуть здійснити вибір між різними законними варіантами, не враховуючи мети і задуму норми і без виявлення суспільної користі свого рішення. Голова Верховного Суду Ізраїлю у зв'язку з цим зауважує: "Що краще ми навчимося визнавати публічну політику, то краще розумітимемо судову функцію".
Колишня бідність суспільного життя і скованість людської ініціативи змінилась такою багатоманітністю, що жодних законів для врегулювання конфліктів і спорів уже недостатньо. Ця нова риса суспільного життя дала зрозуміти, що формується громадянське суспільство, засноване на свободі особистості.
Ситуація, з якою зіткнувся Верховний Суд, характеризувалась такими особливостями, передбачити які в законі неможливо. Разом з тим для вирішення конфлікту все ж потрібна правова основа. Ось тут перед суддями постала проблема суддівського розсуду (дискреції). Складність вирішення спору та відновлення порушених прав полягала в тому, що передбачене статтями 38, 71, 103 Конституції України право громадянина вільно обирати Президента було порушено тими державними інституціями, змістом і спрямованістю діяльності яких має бути гарантування цих прав і свобод. Масштабність порушень та їх системний характер були такими, що можливість їх оскарження та механізми відновлення такого права не були передбачені у чинному Законі "Про вибори Президента". Отже, прийняття рішення винятково на базі виборчого закону було неможливим.
Однак порушене право кандидата на пост Президента та права мільйонів людей, волевиявлення яких було викривлено, підлягало поновленню. І таке поновлення прав могло бути реалізоване тільки через дію принципу верховенства права. Складність для Верховного Суду України полягала ще й у тому, що науковці України впродовж дії Конституції так і не визначились із застосуванням ст. 8 Конституції, не подали своїх рекомендацій, залишивши суди наодинці з цією проблемою.
Не викликає сумніву, що центральною і визначальною категорією, домінантою верховенства права виступає справедливість. Римляни так і писали: "справедливість і благо є законом законів". Римські юристи були прибічниками неухильного виконання законів, однак, вводячи у поняття справедливості гуманність, допускали можливість виступати за неї проти букви закону. До понять, які належать до принципу верховенства права, входять також засади розумності та добросовісності, реалізовані, зокрема, й у нормах Цивільного та Сімейного кодексів.
Відомі російські юристи (наприклад, академік В. М. Кудрявцев, академік Р. 3. Лівшиць) дійшли висновку, що "закон і право не одне й те саме. Під правом слід розуміти не будь-який закон, не будь-яку норму, а нормативно закріплену справедливість. Саме справедливість визначає зміст права". "Коли нормативне закріплення одержує несправедлива ідея, то законом вона стає, а правом ні",- зауважує професор Зореслава Ромовська. І продовжує: "Несправедливий закон не є правом".
Усвідомлення поняття, що несправедливий закон не є правом, а, отже, суперечить принципу верховенства права і так само, якщо закон регулює ті чи інші правовідносини з недостатньою повнотою, відкриває дорогу до застосування у судовій практиці ч. 1 ст. 8 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.
За виняткових обставин, коли потрібно вирішити колізію, що виникла, якщо цей випадок, зокрема, не врегульовано законодавством, суд може скористатися "вродженим почуттям справедливості" і застосувати принцип верховенства права (ст. 8 Конституції) безпосередньо. У тлумачення і розуміння верховенства права потрібно вкладати мудрість, як її розуміли древні римляни, тобто знання суті речей, на відміну від формального підходу, коли керувались верховенством закону.
Намагаючись підкріпити принцип верховенства закону (такий любий юристам радянських часів), використовують латинські вислови, які перейшли з канонічного права і висловлені римськими папами, або фрази, які набули поширення у середні віки. Знамените pereat mundus et fiat justicia ("хай загине світ, але здійсниться правосуддя") є девізом, який часто повторював Фердинанд І, король Чехії та Угорщини, а пізніше, з 1556 р. - імператор священної Римської імперії. Не менш відоме "dura lex, sed lex" ("суворий закон, але це закон") належить значно пізнішим часам середньовіччя. У період розквіту римського права дотримувались іншого. Ульпіан вважав, що "у всіх справах справедливість має перевагу перед строгим розумінням права"[8].
Слід також зважати і на те, що відповідно до ст. 9 Конституції підписані Україною міжнародні договори є частиною національного законодавства. Отже, ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий захист, також підлягає застосуванню.
Особа, яка звертається до суду, адвокат або ж представник мають усвідомлювати, що суддя користується незалежністю, яка створює для нього потенційну можливість бути вільним від суб'єктивного впливу. Змагальність дає суддям можливості аналізу, про які він міг і не знати, та полегшує йому прийняття рішення з урахуванням тих обставин, які йому відкривають адвокати.
Українська судова традиція, на мій погляд, засвідчує певну недовіру до змагальності та недооцінює ролі адвоката. З другого боку, і сторони та їх адвокати ще не стали прикладом бездоганної поведінки і зразком змагального підходу до вирішення спору. Публічність судового розгляду і обов'язковість для суду мотивування своїх рішень збільшують елемент об'єктивності. На суддів впливає традиція, а також інтелектуальні фактори і юридична думка, яку має їхнє покоління. Суддя - частина свого часу і породження своєї ери та історії. А значить, він живе у реальному світі, в якому не завжди переважають думки про високе призначення судді та приписувана правосуддю святість намірів і помислів. Тому особа, яка бере участь у справі, її представник або адвокат, показуючи у процесі приклад поваги до суду, має оцінювати дії та рішення судді за допомогою здорового глузду і критичної оцінки, не допускаючи при цьому напруженості з судом, і проявляючи готовність до компромісів, без яких справжнє правосуддя неможливе.
- [1] Ця проблема потребує окремих теоретичних досліджень.
- [2] Козюбра М. І. Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція //
- [3] Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 4. - С. 28.
- [4] Зореслава Ромовська. Українське цивільне право. Загальна частина. Акад. курс. - Київ, 2005. - С. 42.
- [5] Дискреція (а лат. - dicretio) - розв'язання службовою особою або державним органом (у цьому випадку - судом) якогось питання на власний розсуд.
- [6] Барак Аарон. Судейское усмотрение. - M., 1999. - С. 148.
- [7] Див.: Pound R. Interpretation of Legal Histori, 1923. - P. 1: "Право має бути стабільним, і все ж воно не може стояти на місці.
- [8] Латинские юридические изречения. - М., 1996. - С. 11. Барак Аарон. Судейское усмотрение. - М., 1999. - С. 168-169.
