Доказування. Звільнення від доказування

Кожна зі сторін має право на одержання законного та обґрунтованого рішення. Ст. 60 ЦПК розподіляє тягар доказування між сторонами^[1]. Позивач чи третя особа із самостійними вимогами доводять обставини, якими вони обґрунтовують свої вимоги, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог.

Дискусія "про чисту змагальність" триває. На суд вже не покладається обов'язок зажадати додаткових доказів для повного й усебічного та об'єктивного дослідження обставин справи. Однак суд зобов'язаний сприяти сторонам у повному та всебічному з'ясуванні обставин справи шляхом попередження про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприянню їх прав (ст. 10 ЦПК). За судом залишається і обов'язок постановити обґрунтоване рішення.

У разі якщо одержання певного доказу є утрудненим, суд зобов'язаний сприяти сторонам у його одержанні у передбачених законом випадках. Слід мати на увазі, що не всі докази можна одержати шляхом залиту, зокрема запиту адвоката. Поширеною є практика, коли навіть державні органи відмовляють у видачі доказів, наприклад, копій статутних документів, рішень тощо, мотивуючи це тим, що такі документи надаються тільки на підставі вимоги суду або прокурора. Нерідко право адвоката на запит документів, передбачене законом "Про адвокатуру", ігнорується.

За таких умов "чиста змагальність", як її розуміють окремі судді, неможлива. Суд не може стояти осторонь і бути лише спостерігачем ні при визначенні того, що потрібно з'ясувати у судовому засіданні для постановлення обґрунтованого рішення, ні щодо витребування доказів шляхом їх забезпечення.

Для порівняння: ЦПК Франції передбачає, що у випадках, коли сторона посилається на документ (акт) або доказ, який знаходиться у третьої особи (не сторони), то на підставі клопотання суд виносить постанову про витребування відповідного документа або іншого доказу. Так само діє суд і у випадку, коли такий доказ або документ знаходиться у сторони.

Закон встановлює, що докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі. Оскільки свідок не належить до осіб, які беруть участь у справі, він не може подавати докази. Свідок сам є джерелом доказів. Якщо ж внаслідок пояснень свідка з'ясовується, що він має важливі для справи письмові або речові докази, то питання про приєднання цих доказів до справи вирішується судом з урахуванням клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК суд має попередити сторони про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, якщо вони вважають зайвим витребувати та приєднувати такий доказ. Чи має право суд за відсутності бажання у сторін приєднати доказ з власної ініціативи? Оскільки суд зобов'язаний постановити обґрунтоване рішення та забезпечити всебічне і повне з'ясування обставин справи, вважаю, що суд вправі витребувати той чи інший доказ і з власної ініціативи.

Для цього потрібно попередньо заслухати думку осіб, які беруть участь у справі. Слід зважати, що суд визначає межі доказування та вирішує питання предмета доказування з урахуванням вимог і заперечень сторін. Водночас сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають усвідомлювати, що витребування доказів за ініціативою суду згідно з буквальним прочитанням ст. 10 ЦПК не є обов'язком суду. Попередивши учасників процесу про можливі наслідки невитребування або ненадання певного доказу, суд формально виконав свій обов'язок.

Ст. 131 ЦПК встановлює обов'язок подання доказів чи повідомлення про них суду до або під час попереднього судового засідання у справі.

Відповідно до ст. 119,131 сторони зобов'язані надати суду свої докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Зокрема, п. 6 ст. 119 передбачає тільки зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину або наявність підстав для звільнення від доказування.

Це дало підстави для висновків, що документи (крім тих, що підтверджують сплату судового збору) можна не подавати разом з позовною заявою та не витрачатись на виготовлення копій документів і залишати без інформації другу сторону щодо доказів до попереднього судового засідання.

Таку позицію озвучено, зокрема, у виданні Юридична практика (№ 20 від 16 травня 2006 р.) Якщо відповідно до ст. 131 ч. 1 докази не подаються і сторона тільки повідомляє про них суд, то в обов'язок останнього входить встановити строк, протягом якого потрібно їх подати, з урахуванням часу для подання доказів.

Таким чином, сторона навіть під час попереднього судового засідання не зможе за певних умов ознайомитися з доказами. Цей порядок відкриває дорогу адвокатам для певних тактичних ходів з метою ускладнення для другої сторони підготовки до захисту. Становить інтерес і питання про обов'язок суду витребувати докази судом (137). Невиконання цих вимог може кваліфікуватись як прояв неповаги до суду (ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Найефективнішим у цих ситуаціях вважається застосування п. 3 ч. 1 ст. 91 ЦПК - постановлення ухвали про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. За клопотанням сторони суд має інформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів (ч. 7 ст. 137^[2]).

Головним завданням суду в розгляді та вирішенні цивільної справи є з'ясування дійсних взаємовідносин сторін і захист порушеного або оспорюваного права. Таке з'ясування можливе тільки шляхом дослідження й оцінки доказів у справі, які надаються сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі. Отже, сторони й інші особи подають докази, а суд забезпечує їх дослідження за участю сторін. Таку діяльність називають доказуванням.

"Доказуванням є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, зі збирання, дослідження й оцінювання доказів, спрямована на з'ясування дійсних прав і обов'язків учасників спірного матеріального правовідношення".

Ч. 3 ст. 60 ЦПК наголошує, що доказуванню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. По суті, у цій формулі викладено межі судового розгляду, це та бритва Оккама, за допомогою якої суд відтинає все зайве і непотрібне для справи.

Ч. 4 ст. 60 ЦПК встановлює, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Цю норму не слід плутати з існуючими презумпціями, встановленими нормами матеріального права. Так, особа, яка завдала шкоди, звільняється від відшкодування, якщо доведе, що шкода завдана не з її вини. У випадку обов'язку доказування вина відповідача у спричиненні шкоди презюмується, а обов'язок її спростувати покладається на відповідача. У такому разі за допомогою презумпції визначається питання про те, на кому лежить тягар доказування відсутності вини. Ч. 1 ст. 122 СК встановлює презумпцію шлюбного походження дитини, яка складається з двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка^[3]. Протилежне має бути доведено.

Розділ VII ЦПК містить норми, які виникають із публічних правовідносин. Тому було б доцільним передбачити особливості доказування законності оспорюваних дій та рішень і бездіяльності, а також обставин, які були підставою для прийняття відповідного акта. При цьому слід ураховувати, що в цих випадках заявник є більш незахищеною стороною, ніж державний виконавець або інша посадова особа, яка володіє більшими можливостями з відстоювання правової позиції в суді, зокрема, через свої професійні знання.

У будь-якій справі можуть мати місце обставини, які завдяки закону не потрібно доказувати. Достатньо лише вказати на них у суді. До них належать загальновідомі, преюдиціальні факти, а також обставини, визнані сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі.

Ч. 1 ст. 61 ЦПК встановлює, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Визнання сторони чи іншої особи, яка бере участь у справі,- це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які має доводити інша сторона^[4]. Таке визнання має бути висловлено. Простого незаперечення яких-небудь обставин недостатньо. Суд зобов'язаний упевнитись, що сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, правильно зрозуміла запитання й усвідомлює, що вона визнає обставину, на яку вказує інша сторона. Суб'єктом визнання можуть бути не лише сторони, а й інші особи, які беруть участь у справі. Отже, якщо той чи інший факт визнають сторони, але проти нього заперечують інші учасники, які беруть участь у справі або дають пояснення, які спростовують визнання певного факту, то такий факт підлягає доказуванню. У зв'язку з цим не можна погодитися з твердженням, що "відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача стосовно встановлення певної юридичної обставини, що зазначена в позові, має розглядатися як її пасивне визнання"^[5]. Крім того, ч. 4 ст. 176 ЦПК у випадку нечітких відповідей надає суду право зажадати конкретної відповіді - "так" чи "ні".

Тут доречно згадати ч. 3 ст. 205 ЦК, згідно з якою тільки у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. У всякому разі підстав для висновку, що відсутність заперечень з боку відповідача є визнанням позову, немає.

Позиція процесуалістів зводиться до того, що визнання учасників, які беруть участь у справі, не є для суду обов'язковим і підлягає перевірці, як і будь-який інший засіб доказування. Загалом з такою позицією можна погодитись.

Визнання за обсягом буває повним (визнаються всі факти) або частковим (визнається частина фактів); за змістом - простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженням). У поясненнях сторін про обставини справи можуть бути повідомлення, наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяють на судове та позасудове. "Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними нормами його одержання, а тому не є доказом"^[6]. Підтвердження фактів, що входять у обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав^[7].

"Оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання"^[8].

Судове визнання звільняє іншу сторону від обов'язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуальним доказовим фактом: сторона, на користь якої таке визнання зроблено, має довести факт визнання. Визнання як засіб доказування слід відрізняти від визнання позову, тобто дії, суб'єктом якої може бути тільки відповідач або його представник.

На визнані факти за загальним правилом не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли певний факт має підтверджуватися нотаріально посвідченим документом (наприклад, факт купівлі-продажу нерухомості).

У ст. 178 ЦПК передбачено випадок, коли сторона відмовляється від визнання обставин, які вона визнала на попередньому судовому засіданні. У цьому випадку стороні належить довести, що визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

Про прийняття відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття відмови сторони від визнання обставин вони доводяться у загальному порядку.

На жаль, судовий процес не вказує, як бути, якщо в судовому засіданні особа (позивач або відповідач) то визнає певні обставини, то, навпаки, відмовляється від цього визнання. Вважаю, що в цьому випадку суд має з'ясувати причини відмови від такого визнання і залежно від обставин дати свою оцінку такій поведінці. Друга сторона або її адвокат, на мою думку, з дозволу суду можуть поставити запитання про причини зміни показів та їх підстави.

У справі Б. про поділ майна подружжя позивачка відмовилася бути допитаною як свідок. У своєму поясненні вона, всупереч положенням позовної заяви (де стверджувалося, що квартира є її власністю, оскільки куплена на власні заощадження) визнала, що квартира куплена у шлюбі на спільні кошти, але зареєстрована на неї. Пізніше, у наступному судовому засіданні, вона спростувала саму себе і заявила, що квартира належить їй і не є спільною сумісною власністю. У зв'язку з цим адвокат відповідача поставив перед позивачкою Б. питання про підстави, з яких вона відмовляється від визнання обставин.

Очевидно, що в судовому засіданні недопустимо кожні 10 хвилин змінювати свої пояснення та неодноразово то визнавати певні обставини, то відмовлятись від свого визнання. Для такої зміни мають бути поважні причини. Тому в ст. 178 ЦПК доречно було б викласти перше речення в такій редакції: "Відмова від визнання в судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона..." і далі за текстом. Тобто з тексту речення доцільно виключити слово "попередньому", оскільки визнання обставин може мати місце не тільки у попередньому судовому засіданні.

Проте і без такої поправки суд має з'ясовувати поважність причин відмови від визнаних обставин.

Обставини визнаються судом загальновідомими, якщо про них знає широке коло осіб, зокрема, як правило, суд.

Такі обставини слід поділити на:

• 1) всесвітньо відомі факти - тобто факти, відомі всьому світу (наприклад, аварія на Чорнобильській АБС 26 квітня 1986 p., теракт 11 вересня 2001 р. у США, початок Другої світової війни тощо). Через масштабність наслідків дата і сам факт події відомі усьому світові.
• 2) факти, відомі на теренах України або кількох держав (Велика Вітчизняна війна, проголошення незалежності України тощо).
• 3) локально відомі факти - тобто факти, відомі на обмеженій території (наприклад, паводки, пожежі, що призвели до жертв у конкретній місцевості). Разом з тим потужні землетруси, цунамі, які спричинили великі жертви, стають відомими широкому колу осіб (цунамі в Індонезії 2005 р.) і набувають масштабу всесвітньо відомого факту.

Загальновідомі факти не потребують доказування тому, що їх достовірність очевидна, а доказування є зайвим.

Преюдиціальні обставини - це обставини, які встановлено судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало чинності; підчас розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61). Преюдиціальність має свої критерії, пов'язані зі складом суб'єктів, яких вона стосується, та межами преюдиціальності, які встановлено рішенням суду або вироком, для яких визначено різні критерії преюдиціальності.

Якщо судове рішення торкається інтересів осіб, яких не було притягнуто до участі у справі, то на цих осіб преюдиціальність не поширюється. Така ситуація може виникнути, якщо третю особу, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, не допустили в процес. При пред'явленні такою особою самостійного позову факти, встановлені в іншому процесі, не є преюдиціальними.

Властивість преюдиціальності поширюється тільки на ті факти, що зафіксовано у рішенні суду, якщо при цьому всі заінтересовані особи, яких ці факти стосуються, були залучені у процес. Однак це загальнотеоретичне положення піддано сумніву у зв'язку з новелою, введеною у ч. 3 коментованої статті.

Правило про недопустимість повторного доведення преюдиціальних фактів дозволяє уникнути винесення рішень, які суперечать одне одному з одних і тих самих питань.

Факти, встановлені вироком суду, який набрав чинності, або постанова суду в справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи з питань про те, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Таким чином, під час вирішення цивільної справи звільняються від доказування тільки два види фактів, зафіксованих у вирокові або справі про адміністративне правопорушення: 1) факт вчинення певної дії; 2) факти вчинення такої дії конкретною особою.

У ст. 32 ЦПК 1963 року звільнялись від доказування факти, які згідно з законом припускаються встановленими. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Оскільки презумпції існують через вимоги матеріального закону, то судам доведеться їх вирішувати у тому самому порядку, в якому склалася судова практика. Складається враження, що автори проекту ЦПК просто "забули" про презумпції.

Ч. 3 коментованої ст. 61 ЦПК містить істотну новелу, яка може створити труднощі під час вирішення цивільних справ. Поняття преюдиції поширено і на особу, щодо якої встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у цій справі. Отже, такого висновку можна дійти, якщо буквально розтлумачувати текст ч. 3 коментованої статті.

Наприклад. Рішенням суду житловий будинок визнано таким, що має статус гуртожитку. Наймачі квартир у цьому будинку не були притягнуті до участі у справі. Понад те, половина будинку дійсно мала статус гуртожитку, а друга половина - статус житлового будинку, і наймачі другої половини одержували квартири в порядку черговості на одержання державних квартир. Незважаючи на це до суду було подано позови про виселення наймачів з житлових приміщень на тій підставі, що є рішення суду, яке має преюдиціальну силу стосовно наймачів квартир.

Між тим можуть бути встановлені певні обставини рішенням господарського суду, які стосуються і фізичних осіб, а як відомо, фізична особа не може в більшості випадків брати участь у господарській справі. Водночас оскільки обставини, що стосуються фізичної особи, встановлено господарським судом, то за чинної конструкції ч. 3 коментованої статті вони є преюдиціальними для фізичної особи. У наведеному прикладі статус будинку як гуртожитку було встановлено рішенням господарського суду, що влаштовувало юридичних осіб, які були сторонами у спорі, але фактично порушувало права принаймні половини наймачів житлового будинку.

Оскільки спір вирішував господарський суд, то фізичні особи не можуть оспорити його рішення, позаяк цього не дозволяє їм господарський процес. Що стосується цивільного спору, то факт, встановлений господарським судом, є преюдиціальним. За певних умов може виникнути аналогічна ситуація й у випадку, якщо певну обставину встановлено в адміністративній справі. Таке "новаторське" вирішення преюдиції може стати підґрунтям для зловживань правом.

Ч. 4 ст. 61 ЦПК визначає цивільно-правові наслідки вироку суду або постанови у справі про адміністративне правопорушення. Вирок чи постанова обов'язкові для суду тільки з питань про те, чи мали місце певні дії та чи вчинені вони особою.

Порівнюючи ч. 3 та ч. 4 ст. 61, можна дійти висновку, що обставини, які стосуються особи, щодо якої застосовано адміністративне стягнення, визначаються за ч. 4 коментованої статті. Обставини, встановлені в адміністративній справі щодо інших осіб, визначаються як преюдиція в порядку, визначеному ч. 3 цієї статті.

Така ускладнена конструкція преюдиції вимагає особливої уваги з боку суддів та осіб, які надають правову допомогу, оскільки формальне застосування цієї норми може призвести до порушення принципу верховенства права і засад справедливості.

У літературі наголошувалося, що ці "зміни дозволять суду в розгляді позовів про відшкодування шкоди, спричиненої ДТП, приймати як належний і достатній доказ протиправності дій відповідача, у випадку завдання шкоди, постанови про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху". Це дійсно так. А точніше, встановлений постановою суду факт стає преюдиціальним, і його вже не потрібно доказувати, проте неможливо й оспорити тій особі, яка не притягалася до участі у справі, якщо поряд з правопорушником щодо неї встановлено певний факт, пов'язаний з ДТП.

Так, у справі № 2/9 а один суд визнав преюдиціальним факт поставки 60664 т сировини для третьої особи, а інший суд цей факт не визнав преюдиціальним. У результаті виникла парадоксальна ситуація, коли два різні рішення суду, залишені чинними вищестоящими судами, містять діаметрально протилежні висновки з одного і того самого питання, а Верховний Суд України не знайшов за доцільне перевірити це питання.

Не підлягають доказуванню і презюмовані факти, тобто такі, які за законом припускаються встановленими. Вважається, що річ, куплена або продана одним з подружжя, є купленою або проданою за їхньою взаємною згодою. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку іншими учасниками конкретної справи.

Ці правила мають неабияке практичне значення. У справі про оспорювання батьківства адвокат позивача зауважив, що відповідачка у справі не займає рішучої позиції і не з'явилася у засідання суду. Адвокат, за погодженням з клієнтом, провів переговори з відповідачкою і з'ясував, що в неї є певні зустрічні вимоги, про які вона не бажає говорити в суді. Справу про оспорювання батьківства було завершено у дещо незвичній формі - мировою угодою сторін.

• [1] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - X., 2002. - С. 35.
• [2] Ярема А. Г., Давиденко Г. І. Новели цивільного судочинства // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - № 4.
• [3] Ромовська З. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К., 2003. -С. 251.
• [4] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - X., 2002. - С. 42.
• [5] Фурса С, Цюра Т. Докази і доказування у цивільному процесі. - К., 2005. - С. 58.
• [6] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. — X., 2002. - С. 295.
• [7] Юдельсон К. С. Проблемы доказывания в советском гражданском процессе. -М., 1951. - С. 207-208.
• [8] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - X., 2002. - С. 295.