ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ПРЕДСТАВНИЦТВА В СУДІ

Загальні положення

Сторона, третя особа, особа, які відповідно до закону захищають права чи інтереси інших осіб, можуть вести справи через представника. Таким чином, процесуальне представництво передбачає виконання процесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи.

"Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно"^[1]. Ст. 59 Конституції передбачає, що кожен має право на правову допомогу та вільний у виборі захисника своїх прав. Для надання правової допомоги під час вирішення справ у судах в Україні діє адвокатура.

Відповідно до ст. 12 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу адвокатами чи іншими фахівцями у галузі права. Новий ЦПК вніс певні зміни щодо участі адвоката у процесі. Адвокат у процесі поєднує дві функції: надає правову допомогу і водночас виконує обов'язки представника, захищаючи права, свободи та інтереси осіб.

Цивільне правове та процесуальне представництво мають низку спільних ознак. Цивільно-правове представництво - створення, зміна і припинення цивільних прав і обов'язків. Мета судового представництва — захист інтересів довірителя, допомога у здійсненні ним процесуальних прав і виконанні процесуальних обов'язків.

Традиційно спірними в літературі є питання про те, чи представництво є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, чи можна віднести представників до числа осіб, які беруть участь у справі.

Ці питання є дещо схоластичними, вони здебільшого потрібні як тема для дисертацій, ніж для потреб практичної діяльності. ЦПК 2004 року відносить представників до числа осіб, які беруть участь у справі. Отже, цим слід керуватись. Що стосується питання, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то нам більше імпонує саме таке розуміння процесуального представництва. Слід лише мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду, тобто мати повноваження своїми діями створювати загальноцивільні права і обов'язки для свого довірителя.

У всякому разі представництво у суді має низку відмінностей від загально цивільного представництва:

а) представництво за загальноцивільним правом може бути в будь-яких угодах, а за процесуальним - тільки в суді;
б) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а в процесі поряд із представником може брати участь, а іноді має представлюваний^[2].

В. І. Тертишніков вказує і на низку інших відмінностей, якими представництво в суді обґрунтовується як самостійний правовий інститут. У всякому разі різницю між цивільно-правовим і процесуальним представництвом можна провести за метою і характером відносин між представником і довірителем, а також за колом осіб, які можуть виступати як судові представники.

У разі процесуального представництва представник здійснює комплекс процесуальних дій, обумовлених потребою захисту інтересів особи, яку він представляє у суді. Ці дії та їх межі визначено у процесуальному законі.

У ст. 223 СК передбачено, що особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається. Автор проекту Сімейного кодексу З. Ромовська зауважує, що "суддя, який приймає заяву про усиновлення, має пересвідчитися у тотожності особи, яка написала заяву, і того, хто її подає, переконатись у справжності намірів особи, в усвідомленні нею правових наслідків усиновлення, бажанні та можливості виховувати дитину в своїй сім'ї"^[3].

Особиста участь у справі не позбавляє особу права мати представника.

Юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Юридичних осіб можуть представляти в суді й інші особи на підставі довіреності. На практиці в судах вимагають, щоб довіреність видавалась тільки працівнику конкретної юридичної особи (наприклад, юрисконсульту). Закон не містить такої вимоги для представництва юридичної особи в суді. Тому юридичну особу може представляти й особа, яка не працює на підприємстві, але одержала у встановленому порядку довіреність.

В. І. Тертишніков висловлює позицію, що "наявність доручення в юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень"^[2]. Думка є спірною. Той факт, що юрисконсульт перебуває у трудових відносинах з підприємством, яке він представляє, не змінює правового змісту договору доручення. Не можна погодитись і з твердженням, що юрисконсульт представляє підприємство на підставі трудового договору. Підставою для представництва у суді є не трудовий договір, а все-таки договір доручення.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють відповідні органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, нанесеної органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє щодо представництва держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції.

Інститут представництва за ЦК України "розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за яким прав та обов'язків набуває ця остання. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, через яке мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах "^[5]. Така позиція колективу суддів Верховного Суду може бути прийнята з певними застереженнями. Адже у процесі вирішення справ представники сторін можуть досягнути мирової угоди, тобто укласти правочин, який має певну специфіку, бо підлягає схваленню судом^[6].

"Судове представництво є спеціальним видом представництва. Адвокат добровільно обирається стороною (третьою особою, заінтересованою особою) і діє в межах наданих йому повноважень. Правовідносини виникають з договору доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується здійснити від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії" (ст. 386 ЦК України).

Це дозволяє з'ясувати принципову різницю між правовим становищем адвоката у кримінальному і цивільному судочинстві. В силу вимог ст. 44, 48 КПК захисник зобов'язаний надавати обвинуваченому юридичну допомогу і використовувати всі вказані у законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, які виправдовують обвинуваченого, підозрюваного або пом'якшують його відповідальність. Але "захисник не діє від імені обвинуваченого", він є самостійним учасником кримінального процесу з повноваженнями, які визначені у законі. "Захисник у кримінальному судочинстві - особа, яка спеціально уповноважена відстоювати законні інтереси обвинуваченого, підсудного, і надає йому потрібну допомогу в реалізації його процесуальних прав". Для здійснення процесуальних дій він не потребує (після його допуску до процесу) додаткових спеціальних повноважень від обвинуваченого.

Ці положення дещо похитнулися у зв'язку зі змінами в Кримінально-процесуальному кодексі, якими передбачено, що адвокат, який не є членом адвокатського об'єднання, діє на підставі угоди. Однак і у разі укладення такої угоди повноваження захисника у кримінальній справі визначено процесуальним законом.

Зміст судового представництва в цивільному процесі становлять процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Подальші дії є наслідком виконання адвокатом професійних обов'язків. Відповідно до ст. 57 ЦПК 2004 р. пояснення представників, допитаних як свідків, визнаються засобом доказування. В літературі висловлено позицію, що для юридичних осіб представництво означає єдину можливість реальної участі у цивільному процесі.

Така думка не є безспірною. Відповідно до ст. 29 ЦК України юридичні особи набувають прав і беруть на себе обов'язки через свої органи Керівнику підприємства не потрібна довіреність. Він діє на підставі статуту підприємства і документа, який підтверджує його особу як відповідного органу юридичної особи. Відтак можуть існувати принаймні дві точки зору:

а) юридична особа безпосередньо бере участь у справі через за допомогою свого органу (директора);
б) представництво юридичної особи в суді здійснюють органи юридичної особи або належно уповноважені представники. В цьому випадку, по суті, ставиться знак рівності між представником та органом юридичної особи. Не заглиблюючись у теоретичні нетрі цього питання, хотів би наголосити, що проблема існує. На мій погляд, правильною є позиція, за якою юридична особа безпосередньо бере участь у справі через директора або представника, який діє на підставі довіреності.

Тому особа, яка посвідчує довіреність, зобов'язана попередити довірителя про всі можливі наслідки делегування таких повноважень, а також роз'яснити довірителю право на обмеження певних повноважень, які можуть бути застережені у виданій довіреності. Але ж довіреність може бути посвідчена не лише нотаріусом, який зобов'язаний це зробити (потрібно ще й доповнити відповідну Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій), а й у підприємстві, де довіритель працює, закладі, де він лікується або перебуває за рішенням суду тощо. І далеко не завжди посадові особи, які посвідчуватимуть довіреність, усвідомлюватимуть свій обов'язок роз'яснити довірителю зміст переданих прав і наслідки цих дій

Разом з тим ця проблема вимагає ґрунтовнішого дослідження та глибокого аналізу можливих наслідків від тих змін, які запропоновано у ЦПК щодо представництва в суді. Можливо, доцільно повернутись до усталеної форми довіреності, практики, яка давно склалася і не викликала серйозних заперечень у практичних працівників.

Цікаву думку щодо становища фахівця у галузі права висловили судді Верховного Суду України, які наголосили: "Згідно зі ст. 12 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право на допомогу, що надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі справа в установленому законом порядку. Зі змісту цієї норми випливає, що правову допомогу зазначеній особі може надавати не один адвокат або фахівець, тобто їх кількість не обмежується. Фахівець у галузі права (крім адвоката) за своїм статусом не є представником особи, яка бере участь у справі, тому вимога про допуск його до участі у цивільному процесі в установленому законом порядку на представника не поширюється"^[7].

ЦПК Франції щодо представництва у суді (ст. 412) встановлює, що доручення про надання допомоги в суді має своїм наслідком право і обов'язок консультувати сторону і підтримувати її заперечення, не створюючи при цьому для неї зобов'язань. Статті 413 та 417 ГПК Франції визначають, що повноваження здійснювати представництво має наслідком обов'язок надавати допомогу особою, яка одержала спеціальні повноваження відмовлятись від продовження процесу або приймати таку відмову, визнавати позовні вимоги і рішення суду, робити або приймати пропозиції про визнання або виражати свою згоду. Будь-яка особа, яка має намір представляти сторону або надавати їй допомогу, зобов'язана подати докази того, що вона одержала для цього повноваження або доручення. Але адвокат звільняється від такого обов'язку.

Такий підхід пов'язаний з особливим статусом адвоката (а також судового повіреного) та додатковими гарантіями і відповідальністю адвоката перед клієнтом у Франції. Якщо порівняти цей підхід з вирішенням становища адвоката в Україні, то такий особливий статус (діяти на підставі ордера), відповідно до ГПК України, має тільки адвокат, який працює у складі адвокатського об'єднання. Наділення адвокатів України різними повноваженнями залежно від того, працюють вони індивідуально чи у складі адвокатського об'єднання, є помилковим і суперечить Закону "Про адвокатуру" і, на мій погляд, Конституції України.

Зміст судового представництва в цивільному процесі складають процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Всі подальші дії є наслідком виконання адвокатом професійних обов'язків.

Надання правової допомоги і представництво в суді взаємопов'язані, але нетотожні поняття. Надання правової допомоги реалізується через інститут представництва. Але судове представництво може бути обумовлено й іншими причинами. Учаснику процесу може бути складно особисто брати участь у суді не тільки через відсутність у нього юридичної освіти, а й тому, що справа розглядається в іншому місті. Особиста участь у такому процесі пов'язана із труднощами (поїздка, відрядження за кордон, потреба взяти відпустку, матеріальні витрати тощо). Наявність судового представника вирішує в цілому ці проблеми^[8]. Для недієздатних громадян представництво - практично єдина форма участі в цивільному процесі.

ЦПК 2004 року відносить представників до числа осіб, які беруть участь у справі. Отже, цим слід керуватись. Що стосується питання про те, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то я дотримуюсь думки про саме таке розуміння процесуального представництва. Слід лише мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду. Тобто повноваженням своїми діями створювати загальноцивільні орава і обов'язки для довірителя.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, завданої органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, і Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє при представництві держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції.

Питання про осіб, які можуть бути представниками, пов'язано з поняттям правової допомоги. Право на правову допомогу гарантоване ст. 59 Конституції України, але розгорнутої реалізації цього права поки що не сталося. Разом з тим існують Основні положення про роль адвокатів, ухвалені УПІ Конгресом ООН, Резолюція (78) 8 про правову допомогу і консультації (ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 2 березня 1978 року), Рекомендація № К (93) 1 щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення (ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 8 січня 1993 р.) та низка інших рекомендаційних документів.

У більшості країн Європи діють спеціальні закони, які стосуються правової допомоги. Наприклад, закон Англії "Про суди та правові послуги" 1990 року, закон Франції "Про правову допомогу" № 91-647 від 10.07.1991. В Україні такого закону немає, що є істотним недоліком у реалізації права громадян на доступ до суду й одержання правової допомоги. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла 18 років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва. Одна і та сама особа не може бути представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо спору або беруть участь у справі на другій стороні. Отже, заборона стосується і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, проте беруть участь у справі на другій стороні.

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Слова "у цьому процесі" дають підстави вважати, що в іншому процесі ці самі особи можуть бути представниками. Вважаю, що посада секретаря судового засідання несумісна для виконання обов'язків представника у суді, в якому він працює, крім випадків, коли він діє як представник відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, або як законний представник. У всякому разі це випливає з етичних засад правосуддя. Питання потребує уточнення на законодавчому рівні.

Кодекс встановлює заборону для судді, слідчого, прокурора бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Проблему представництва у ЦПК вирішено дещо спрощено. Слід мати на увазі, що повну цивільну дієздатність має не тільки особа, яка досягла 18 років (повноліття). Відповідно до ст. 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Слід наголосити, що у разі припинення шлюбу до досягнення повноліття набута особою повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи. Отже, представниками можуть бути не тільки особи, які досягли 18-річного віку, а й ті, що досягли повної цивільної дієздатності з підстав, передбачених ст. 34 ЦК України.

Ст. 35 ЦК України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ст. 35 ЦК). У законодавстві інших країн такий правовий інститут відомий як "емансипація" (ст. 37 ГПК РФ).

Не вирішено досить чітко і питання про можливість бути представником осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами, а також осіб, які страждають на психічний розлад. Ці особи можуть вчиняти угоди, що виходять за межі дрібних побутових, за згодою піклувальника. Але відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів може бути оскаржена до суду особою, цивільна дієздатність якої обмежена, або органу опіки та піклування (ст. 37 ЦК).

За відсутності представника у сторони, обмеженої у цивільній дієздатності, суд зобов'язаний зупинити провадження у справі та запропонувати органу опіки і піклування призначити або замінити законного представника. Вважаю, що особи, які перебувають під опікою і піклуванням, не можуть бути допущені у процес як судові представники. Такої позиції дотримується і судова практика Російської Федерації.

Європейський суд з прав людини щодо надання безоплатної правової допомоги займає жорстку позицію в контексті ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. І хоча ч. 3 ст. 6 Конвенції встановлює гарантії надання безоплатного захисника тільки обвинуваченим у кримінальних справах, Європейський суд розширив тлумачення цієї статті, використовуючи тест "рівності двох рук", тобто рівності сторін у змагальному процесі.

У справі "Ейрі проти Ірландії" заявниця звернулася зі скаргою на те, що їй було відмовлено у наданні безплатного адвоката у цивільній справі, коли вона добивалась судового рішення про роздільне проживання з чоловіком. Безплатна допомога щодо таких справ в Ірландії не надавалась, а пані Ейрі не мала коштів для сплати вартості судового процесу. Пані Ейрі вважала, що порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки вона позбавлена права доступу в суд через дорожнечу процесу, а також те, що вона наразилась на дискримінацію (ст. 14 Конвенції), оскільки була позбавлена судового захисту, яким могли користуватись заможні люди.

Європейський суд відкинув аргумент уряду Ірландії, що заявниця сама могла стати перед судом і реалізувати своє право на доступ до правосуддя без допомоги адвоката. "Конвенція спрямована на те, - вказав Європейський суд у своєму рішенні, — щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, здійсненні на практиці й ефективні... Суд вбачає очевидним, що заявниця опинилась би у невигідній ситуації, якщо б її чоловіка представляв адвокат, а її ні. Крім того, на думку суду, було б нереалістичним уважати, що заявниця могла ефективно вести свою справу... Це рішення показове ще й тому, що до нього в Ірландії безоплатна юридична допомога не надавалась у жодній із категорій цивільних справ. Після цього рішення стало очевидним, що Європейський суд покладає на національні держави відповідальність за дотримання принципу рівності у наданні юридичної допомоги в контексті реалізації права на доступ до правосуддя".

На практиці виникають проблеми з вирішенням питань, пов'язаних з відстороненням від участі у справі адвоката у зв'язку з тим, що у нього немає допуску до державної таємниці, а обставини справи стосуються питань, пов'язаних з державною таємницею. Цікавим у цьому контексті є вирішення цього питання в Росії.

Згідно з ухвалою Конституційного суду РФ від 10 листопада 2002 р. № 314-0 за скаргою громадянина Романова Юрія Петровича на порушення його конституційних прав статтями 21 і 21-1 закону Російської Федерації "Про державну таємницю" адвокат не може бути відсторонений від участі у розгляді справи у зв'язку з відсутністю у нього допуску до державної таємниці.

На жаль, в Україні аналогічного рішення Конституційного Суду України немає. А закони юридичної логіки та політичної доцільності іноді ведуть конституційні суди різних країн у протилежних напрямах.

[1] Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс. -К.,2005.-С. 154.
[2] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - X., 2002. - С. 99.
[3] Ромовська З. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К., 2003. - С. 429.
[4] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - X., 2002. - С. 99.
[5] Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / Ярема А. Г. та ін. - К., 2005. - С. 92.
[6] У межах цієї роботи автор не торкається проблемних питань комерційного представництва, а також виконання доручень біржовими брокерами, торговцями цінними паперами та щодо прав довірчих товариств. Варто лише зауважити, що на підставі ст. 20 Закону "Про об'єднання громадян" зареєстровані об'єднання можуть представляти та захищати інтереси своїх членів у державних і громадських органах, а також у суді на підставі зазначеного закону.
[7] Ярема А. Г., Давиденко Г. І. Новели цивільного судочинства // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 9. - С. 28.
[8] Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс. -К.,2005. -С. 154.