Позов третьої особи із самостійними вимогами
Положення статей 123 і 124 цього Кодексу застосовують до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження.
У зв'язку з допущеною неточністю між ч. 1 ст. 123 ЩІК та ч. 1 ст. 34 Кодексу є певна колізія. У ст. 34 Кодексу вказано, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ч. 1 ст. 123 Кодексу, яка поширена на позови третіх осіб із самостійними вимогами, передбачає, що позов може бути поданий до початку розгляду справи по суті. У разі застосування відсильної норми завжди є загроза колізії або неоднозначного тлумачення. Тому було б доцільніше здійснити повне регулювання позовів третіх осіб із самостійними вимогами і не використовувати відсильну норму. Ця невідповідність існувала і до внесення змін до ЦПК Законом "Про судоустрій", однак її так і не було виправлено.
На нашу думку, виходячи з правової природи вимог третіх осіб, цю колізію слід вирішувати на користь ст. 34 Кодексу. Тобто третя особа із самостійними вимогами має право подати позов до однієї або обох сторін до закінчення судового розгляду. Перше видання цього коментарю було здано до друку ще до набрання ЦПК чинності. У виданих пізніше коментарях автори зайняли аналогічну позицію[1]. Буквальне тлумачення коментованої статті унеможливлює звернення до суду третьої особи із самостійними вимогами після початку розгляду справи по суті. Третя ж особа із самостійними вимогами може і не знати, що до суду подано позов до іншої особи щодо майна, яке належить третій особі. Як правило, про наявність такої ситуації третя особа із самостійними вимогами дізнається випадково. Зa таких обставин можливим є звернення до цих осіб із самостійним позовом і прохання про об'єднання справ (якщо справи вирішуються в одному суді). У всякому разі така особа має подати позов про вступ у справу із самостійними вимогами, незалежно від того, чи розпочато справу по суті, посилаючись на ч. 1 ст. 34 ЦПК.
Оскільки третя особа вступає у справу, пред'явивши позовні вимоги до однієї або обох сторін, то документ, з яким вступає третя особа у справу, так само називають позовною заявою. При цьому зауважують про вступ у справу як третьої особи із самостійними вимогами. Третя особа, вступаючи в розпочатий процес, по суті порушує самостійне позовне провадження. Вважаю, що зберігає силу позиція судової практики ЦПК 1963 р. про те, що "припинення з будь-яких причин провадження за позовом особи, за заявою якої вперше порушено справу, не є підставою для аналогічних дій щодо вимог третьої особи "[2].
Розгляд спору за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги стосовно предмета спору, сприяє винесенню законного та обґрунтованого рішення.
Зазвичай у позові третьої особи додатково вказують суд і суддю, упровадженні якого перебуває цивільна справа, в яку вступає третя особа; номер цивільної справи, яку відкрито за первісним позовом, найменування сторін та інших осіб.
Об'єднання та роз'єднання позовів
Суддя або суд мають право об'єднати в одне провадження кілька однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того самого відповідача. Таке об'єднання позовів в одне провадження має на меті прискорити розгляд справи і забезпечити правильне вирішення спору. Водночас такий розгляд справ усуває можливість постановлення рішень, що суперечили б одне одному.
На практиці трапляються випадки, коли кілька позивачів звертаються до кількох відповідачів за умови однорідності вимог. Коментована стаття прямо не передбачає такої можливості, втім така практика відповідає принципу процесуальної економії[3]. Вимоги, які об'єднуються, мають бути однорідними. "Позови, які об'єднуються, мають випливати з одного і того самого правовідношення або з різних правовідносин, пов'язаних між собою. На встановлення однорідності вимог не впливає їх зміст, тобто допускається об'єднання навіть різних за характером вимог (наприклад, в одному провадженні можуть бути об'єднані вимога про визнання договору недійсним і вимога про стягнення завданих при цьому збитків)".
Об'єднання позовів може бути здійснено позивачем (позивачами) або судом. Якщо в суді перебуває кілька справ з однорідними вимогами, то позивач або позивачі можуть заявити клопотання про їх об'єднання. Реально суддя об'єднує однорідні вимоги тоді, коли кілька справ з однорідними вимогами перебувають у його провадженні. Якщо ж справи знаходяться у різних суддів, то таке об'єднання є малоймовірним. Брати собі "чужі" справи судді не поспішають.
Для українського процесу є проблематичним захист групового інтересу, оскільки процедуру таких спорів законодавчо належно не врегульовано. Набули поширення такі спори і стали знахідкою для юристів англосаксонської системи права. "Термін право "громадського інтересу" вперше було сформульовано та використано в 1969 році у промові американського генерального аторнею Едварда X. Леві для характеристики діяльності адвокатів, які представляли осіб або інтереси, що були " не представлені або недостатньо представлені" у традиційній американській правовій системі"[4]. З'явилася категорія юристів - спеціалістів у сфері захисту громадського інтересу, які не представляли інтереси приватних клієнтів, а захищали "громадськість"т. Право громадського інтересу зарубіжними вченими визначається по-різному. Його розуміють як використання процесу й громадської адвокатури з метою поліпшення захисту меншості або неблагополучних груп й осіб або громадського інтересу. Громадський інтерес також вбачають у захисті прав, які вже належать не окремій особі, а певній групі, всьому суспільству або його частині (наприклад, право на безпечне навколишнє середовище); дехто визначав захист суспільного інтересу як скаргу на дію суспільної політики. І. В. Решетнікова (якій належить пріоритет у розробленні цієї теми) визначає право громадського інтересу як інтегрований правовий інститут, що охоплює норми різних галузей права. Такі норми містять гарантії представлення у судах невизначеного кола осіб, а також інтереси окремих осіб або їх груп[5]. Проблемами інтересу займався Р. Є. Гукасян, визнаючи, що повної тотожності між державним і громадським інтересом не існує. Автор розуміє охоронювані законом інтереси як "соціальні потреби, взяті законом під свою охорону не шляхом надання їх носіям суб'єктивних матеріальних прав, а надання їм (чи іншим особам) права звернутись за захистом до суду або до інших форм захисту"[6]. "Прикладами об'єктів захисту права громадського інтересу є право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право вільного доступу до інформації про стан довкілля (ст. 50 Конституції України, ч. 1 ст. 9 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" та ін.).
Для України актуальним є питання: як реалізувати охоронювані законом групові інтереси. Такі позови можуть закласти прокурор або Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Для США характерні групові та похідні (непрямі) позови (правило 23, 23.1 Федеральних правил цивільного судочинства). Груповий позов дозволяє захищати інтереси великої групи осіб, персональний склад якої невідомий на момент порушення справи, одному або кільком учасникам групи без спеціальних повноважень з боку інших осіб т.
Виникає питання: чи можливий позов на захист громадських інтересів стосовно невизначеної групи осіб? Відсутність відповідного правового регулювання наштовхується на те, що суди не визнають позовів на захист громадського інтересу. Так, Печерський районний суд м. Києва відмовив у прийнятті позовної заяви п'ятьом громадянам про поновлення порушених прав на безпечне для життя та здоров'я середовище, оскільки позивачі звернулися в інтересах усього суспільства. Суд відзначив, що ними не було надано довіреності на ведення справ від усіх громадян, права яких захищаються цим позовом[7].
У цьому випадку громадяни, на мій погляд, повинні були подавати позов від свого імені й у власних інтересах, оскільки кожен з них користується правом на безпечне довкілля. У такому разі суду було б складніше відмовити у прийнятті позовної вимоги. Отже, ст. 126 ЦПК може бути використано для захисту групових інтересів, але з урахуванням положень чинного ЦПК. Група з 20-30 осіб може доручити (за потреби з наданням довіреності або за допомогою угоди про надання правової допомоги) звернутися з позовом у їхніх інтересах до певного відповідача. Такими можуть бути спори про завищений розмір плати за комунальні послуги (наприклад, від мешканців певного будинку), про усунення перешкод і припинення будівництва, яке несе загрозу обвалу або інших негативних наслідків для будинку, в якому проживають позивачі, позов вкладників до банку про розірвання депозитного договору. В результаті адвокат у одному процесі може представляти кілька десятків осіб, що полегшує навантаження щодо сплати судових витрат (адвокатського гонорару). Вирішений спір полегшує подальше звернення з позовом інших громадян у цьому, наприклад, будинку, бо вирішена справа щодо групи осіб виявляється "спробним каменем", який встановлює орієнтири для подібних позовів. Отже, такий позов стає визначальним для інших громадян зі схожими вимогами. Оскільки адвокат може виступати у суді як представник і на підставі ордера, і на підставі договору, то у такій угоді може бути зазначено, що він представляє 30-40 осіб. Звичайно, за певних умов суддя може роз'єднати такий позов, але не більше. Якщо позов від імені 30 осіб роз'єднати на три позови, то роботу суду це не полегшить, а відтак є підстави вважати, що суддя не розділятиме такий позов з однорідними вимогами.
Питання "групових позовів" набуло нового поштовху у зв'язку з внесенням до ст. 96 ЦПК положення про право на звернення за судовим наказом про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало чинності, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Така норма (п. 5 ч. 1 ст. 96) передбачає можливість пред'явлення позовів про встановлення факту продажу товарів неналежної якості на користь невизначеного кола споживачів.
Закон надає право судді або суду у випадку, коли це доцільно, вирішити питання про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійне провадження, про що постановляється ухвала. Роз'єднання позову є доцільним у випадку, якщо одна з однорідних вимог стосується інтересів третіх осіб. Роз'єднаній справі присвоюється новий номер. Про роз'єднання позовів або про відмову в клопотанні щодо роз'єднання позовів суд постановляє ухвалу в нарадчій кімнаті.
- [1] Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - K.: Атіка, 2008. -С. 291; Кравчук В. M., Угриновська О. І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. - К.: Істина, 2006. - С. 376.
- [2] Цивільний процесуальний кодекс Української PCP. Науково-практичний коментар. -K., 1973. -С. 106.
- [3] Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К.: Атіка, 2008. - С. 292.
- [4] Проблеми теорії та практики цивільного судочинства / За заг. ред. проф. В. В. Комарова. - X.: Харків юридичний, 2008. - С. 762.
- [5] Проблеми теорії та практики цивільного судочинства / За заг. ред. проф. В.В. Комарова. - X.: Харків юридичний, 2008. - С. 764-765.
- [6] Гукасян Р. Е. Избранные труды по гражданскому процессу. - М.: Проспект, 2008. -С. 42.
- [7] Проблеми теорії та практики цивільного судочинства / За заг. ред. проф. В.В. Комарова. - X.: Харків юридичний, 2008. -С. 771.
