Консультації спеціаліста
Введення в процес такої процесуальної фігури, як спеціаліст - це крок до гармонізації українського процесу з європейською практикою. Коментована стаття передбачає, що під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або роз'ясненнями спеціалістів. Процесуальне становище спеціаліста за Кодексом 1964 р. чітко не було врегульовано, але його присутність і необхідність була очевидною. Верховний Суд в одній зі своїх постанов рекомендував судам залучати спеціалістів у складних справах, які стосувалися податкових відносин. У новому Кодексі спеціаліст одержав більш чіткий і зрозумілий статус. Наприклад, суд має право провести огляд і дослідження письмових доказів у місці їх зберігання. Але для "дослідження" документів нерідко потрібна участь відповідних спеціалістів у сфері бухгалтерського або податкового обліку. Така діяльність в судах мала місце. Це не експертиза. Адже тут не дотримується спеціальна процесуальна форма, не проводяться спеціальні досліди, експерименти тощо. Суду надається науково-технічна допомога. Таких спеціалістів іменували у судах "свідками". Ці дії називають фактичною процесуальною діяльністю, яка має місце у тих випадках, коли зміни процесуального закону не встигають за розвитком суспільних відносин[1]. Фактична поява такого роду відносин сприяла закріпленню норми про спеціаліста у новому ЦПК.
Порядок допиту спеціаліста такий само, як і порядок допиту експерта. Роз'яснення та консультації спеціаліста не зараховано статтею 57 ЦПК до доказів. Вони тільки допомагають суду розібратися в тих чи інших питаннях, аби суд міг зробити певні правові висновки.
Промова адвоката у судових дебатах. Репліка
Виступ у судових дебатах - одне з найвідповідальніших завдань сторони, її адвоката у суді першої інстанції. Дебатами завершується розгляд справи. У виступі особи, які беруть участь у справі, подають своє бачення справи, підводять підсумок розгляду справи по суті, висловлюють міркування стосовно фактичних обставин справи та пропонують свою оцінку доказового матеріалу, дослідженого у суді, вказують на правову норму, якою слід керуватись, і викладають своє судження щодо обґрунтованості позовних вимог. У промовах можна посилатися лише на обставини та докази, досліджені в судовому засіданні.
Мета виступу полягає в тому, щоб допомогти суду дати належну оцінку дослідженим у справі доказам, правильно встановити фактичні обставини справи і зробити логічно обґрунтовані висновки476. Перша і найголовніша умова судової промови адвоката: в її основі має лежати юридична оцінка обставин справи. Протягом виступу слід тримати основний тезис промови; пам'ятати про те, що саме сторона або її представник хочуть довести суду, переконати суд у правильності своєї правової позиції.
Адвокат (а саме на нього лягає основний тягар доказування) розпочинає промову, коли у суду є ще певні сумніви, фактичні обставини ще не зовсім усвідомлені, роль і значення кожного доказу окремо і в їх сукупності ще не одержали завершеної оцінки у свідомості суддів.
Адвокату, іншому учаснику передусім потрібно заволодіти увагою суду. Найважливіший засіб для цього - щира переконаність виступаючого у правильності зайнятої ним позиції. І якщо судді відчують упевненість адвоката у правоті його довірителя, ця переконаність знайде у них відгук, змусить з особливою увагою поставитись до його аргументів. Бути впевненим у своїй правоті, а не просто здаватись переконаним - важлива умова для встановлення контакту із слухачами. Людина має говорити тільки те, у що вірить!". Для адвоката це правило є надто важливим. Невипадково відомий судовий діяч А. Ф. Коні наголошував: "Говори з переконанням, а слова прийдуть самі собою". Щоб забезпечити увагу суддів, тобто не лише привернути їх увагу, а й утримати її, промова має бути логічно стрункою та послідовною. Порушення послідовності виступу призводить до втрати слухачами ходу думки оратора.
Пропонуючи суду певний правовий висновок з аналізу фактичних обставин справи, виступаючий має обґрунтувати його посиланням на конкретну норму закону. Судове рішення - строго логічний результат застосування загальної норми закону, що подана до конкретної життєвої ситуації, яку вирішує суд. Виступаючи в дебатах, адвокат по суті пропонує суду проект рішення у справі, тому слід ретельно продумати логічний взаємозв'язок і співвідношення окремих частин промови та перевірити їх відповідність доказовому матеріалу.
Якими б складними не були обставини цивільної справи, їх юридичний аналіз, якою б заплутаною не виглядала життєва ситуація, їх належить викладати в максимально простій і зрозумілій формі. Про найскладніші речі потрібно говорити просто і доступно.
При цьому слід пам'ятати, що промова має бути прозорою і лаконічною. Нічого зайвого, жодних прикрашань, ніяких відступів заради красного слівця. Платон зауважував, що "красномовство є мистецтвом керування умами". Але варто пам'ятати й те, на що звертав увагу А. Міцкевич: "Одного неточного, невдало сказаного або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати все враження".
Практика показує, що ще до початку судового розгляду слід мати заготовлені тези або план виступу. Вони мають містити вказівку на факти, які входять до предмета доказування, й інші обставини, що мають значення для справи, перелік доказів, якими ці факти мають або можуть бути встановлені, та посилання на норму закону, яка регулює ці відносини. Потрібно внести до плану й ті заперечення, якими обґрунтовує свою позицію друга сторона, тобто ті ключові пункти заперечень другої сторони, які становлять лінію спору. Аналізується також судова практика зі спірних положень позову, за потреби вивчається вся доступна правова література щодо застосування законодавства, яке регулює спірні відносини. "В результаті такої підготовки відкидається все спірне і недостатньо переконливе, правова позиція набирає прозорості та правової чистоти".
У судовому засіданні такий план полегшує роботу адвоката (представника), допомагає йому швидко орієнтуватись у процесуальному матеріалі та цілеспрямовано допитувати свідків і експертів.
Істотно доповнені за час судового процесу тезиси перетворюються на ґрунтовний план, який містить міркування фактичного і правового порядку, які має бути використано адвокатом (представником) у процесі судових дебатів.
Як побудувати промову? З чого починати? Почати її з аналізу доказів, щоб обґрунтувати ними факти, які мають значення для справи, а потім підвести фактичні обставини під загальну норму закону? Або спочатку викласти зміст правової норми, яка регулює спірне правовідношення, після чого обґрунтувати фактичний склад дослідженими доказами і зробити належні правові висновки? Не буває способу викладу, придатного для всіх випадків". Завдання виступаючого в процесі судових дебатів полягає в тому, щоб подати обставини справи в найвигіднішому світлі для довірителя.
Перш ніж перейти до оцінки доказів, потрібно їх згрупувати, викласти за певною системою, простою і логічною. У процесі судового розгляду докази постають перед судом у розрізненому стані, уривками. Адвокат (представник) має їх зібрати воєдино, вичленити ті, які підтверджують обрану ним правову позицію, та представити їх суду. Не слід забувати про критику доказів і обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої заперечення або протиставляє їх правовій позиції.
Найскладнішою є оцінка показів свідків. Більшість із них дає правдиві покази, але факти справи у їхньому висвітленні мають різний вигляд. Якщо є підстави для сумніву в об'єктивній достовірності показів свідка, адвокат має критично проаналізувати точність їх спостережень, твердість пам'яті й адекватність відтворення та передавання фактів, зіставити покази з умовами, в яких були свідки, та вказати на можливі підстави їх хибної думки. Така критика показів свідка здебільшого краще, ніж пряма вказівка на його неправдивість. Однак якщо брехня очевидна, про це слід сказати прямо.
Під час аналізу доказів слід ураховувати ставлення до них іншої сторони, які виявилися в процесі судового слідства. Наприклад, якщо покази свідка не оспорюються протилежною стороною, то немає потреби докладно переконувати суд у достовірності доказу. Досить згадати про цей доказ у промові. Проте якщо друга сторона піддає докази гострій критиці, їх належить підкріпити, зіставивши з іншими матеріалами справи. Іноді досить лише наголосити на значенні певного доказу, не піддаючи його аналізу, якщо цим доказом встановлюються факти, які визнаються другою стороною.
"Ретельне групування і систематизація доказового матеріалу набагато підвищують переконливість пропонованої адвокатом оцінки доказів. Але недостатньо встановити факти, потрібно дати їм правильну юридичну оцінку, а це можливе тільки у випадку, якщо суд керуватиметься тим матеріальним законом, який підлягає застосуванню у певному випадку. Тому адвокат має подати суду вагомі доводи на підтвердження свого тезису про потребу вирішення справи на підставі строго визначеної правової норми".
Приклад. У справі Д. адвокат був переконаний в упередженості суддів. Заяву про відвід було відхилено. Тоді адвокат вирішив створити пастку для суду. Державна адміністрація заявила позов про виселення Д. і визнання ордеру на одержання кооперативної квартири недійсним. Позов ґрунтувався на тому, що Д. ввів в оману суд і не вказав, що він перебував на квартирному обліку, а також не подав довідки про перебування на обліку на одержання квартири, чим, на думку позивача, було порушено вимоги ст. 18 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і нами дання їм житлових приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. Таким чином, позов ґрунтувався не на тому законодавстві, яке слід було застосувати. Адвокат заперечував проти позову з посиланням на Кодекс і Статут кооперативу, замовчуючи про наявність Правил обліку громадян, які бажають вступити в житлово-будівельний кооператив (затверджені постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради 5 червня 1985 p.). Суд, вважаючи порушення очевидним, проігнорував заперечення адвоката і не звернув увагу на те, що з точки зору кооперативного обліку Д. не допустив порушення Правил. В апеляційному порядку рішення було скасовано.
Обсяг і характер аргументації на користь застосування певного закону визначаються особливостями конкретної справи. Якщо питання про те, який закон належить застосувати, є спірним, адвокату потрібно навести переконливу аргументацію на користь своєї позиції. У цих випадках корисними є статті у правовій літературі, конкретні аналогічні справи, опубліковані, наприклад, у газеті "Юридическая практика", тлумачення закону, надане Конституційним Судом чи Верховним Судом, або посилання на правові позиції Верховного Суду тощо.
Очевидно, що сторона, яка не має юридичної підготовки та певних навичок виступу, не зможе повною мірою скористатися можливостями, які надає право, виступити в судових дебатах. Разом з тим участь клієнта у судових дебатах зобов'язує адвоката продумати питання, які стосуються реалізації цього важливого процесуального права. Отже, з довірителем слід обговорити співвідношення двох промов - довірителя й адвоката. Варто порекомендувати довірителю уникати у виступі правових аспектів спору, обмежившись фактичною стороною. Правовий аналіз - не справа довірителя: він не юрист і для надання правової допомоги запросив адвоката, промова якого пролунає після виступу довірителя.
Дії адвоката в цьому випадку слід оцінити критично. Він не вжив усіх заходів, щоб переконати суд у помилковій позиції. Переконаність адвоката в тому, що суддя не має достатнього досвіду і погано орієнтується у житловому законодавстві, ґрунтувалась на тому, що суддя нещодавно працює в суді, раніше був працівником міліції і допускав помилки навіть в елементарних питаннях порядку ведення процесу. Тому не без елементів нахабства, що недопустимо, адвокат сприяв помилці суду, сподіваючись на те, що в апеляційному суді рішення буде скасовано. Такий розрахунок може дорого коштувати клієнту, якщо суд другої інстанції не зважить на аргументи адвоката.
Довірителю обов'язково варто порекомендувати уникати особистих нападів на супротивника. "Нічим не допомагаючи справі, недружелюбний, неприязний тон, а часом і різкі випади проти другої сторони можуть тільки викликати справедливі зауваження з боку головуючого". Слід пам'ятати народну мудрість: "Від лиха рана загоїться, а від лихого слова - ніколи". Участь у дебатах - право довірителя, і якщо він хоче їм скористатись, адвокат має допомогти клієнту в підготовці до виступу. "Отже, завдання адвоката, особи, яка надає правову допомогу, - обговорити з клієнтом, що і як сказати суду, дати поради, утримати від можливих помилок". Водночас слід роз'яснити клієнту, що виступ у дебатах - його право, а не обов'язок.
За клопотанням сторін і третіх осіб у судових дебатах можуть виступати лише їхні представники. І це правильна позиція. Іноді невдалий виступ довірителя шкодить позитивному вирішенню справи.
Суд не обмежує тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи або повторюється. Досвідчені юристи рекомендують не зловживати довготерпінням суду, цінувати його час і зробити все, щоб не затягувати свій виступ. Надто довга промова викликає у суддів роздратування та негативні емоції, що може вплинути на рішення (ніщо людське суддям не чуже).
Недоліком у викладі вважають доказування положень, які не викликають сумніву у суддів. Не рекомендують зупинятись подовгу на одному доказі.
Готуючи промову, слід ураховувати, що вона призначена для професійних суддів, а не присяжних і народних засідателів. Суддів чекають наступні справи, вони фактично склали для себе думку щодо справи. Тому адвокат має усвідомлювати, що довести певне положення і переконати суддів у його правильності - це різні поняття, хоч і тісно пов'язані між собою. "Довести - значить встановити істинність певного положення, а переконати - це створити враження, вселити впевненість, що істинність тезису доведена, зробити слухача своїм однодумцем, співучасником своїх замислів і дій"[2].
У суді друге важливіше за перше, якщо говорити про практичну сторону питання. Ще Квінті ліан писав: "Логікою можна довести судді, що правда на вашій стороні; торкнувшись його почуттів, можна досягти того, щоб він сам хотів цю правду, а чого хочеш, тому і віриш. Хай моя справа стане його власною, хай разом зі мною він захоплюється і обурюється, розчулюється і страждає, хай без міри дарує мені свою прихильність і співчуття". У книзі "В залі суду", битва за уми" відомі американські психологи Ф. Зімбардо та М. Ляйпне писали: "Судові адвокати, поза сумнівом, є комунікаторами, мета яких - переконати аудиторію (присяжних або суддю) погодитися з певною думкою про об'єкт дискусії. Щоб аудиторія прийняла його точку зору, адвокат має вплинути на численні думки присяжних, а також на характер сприйняття ними матеріалів справи". П. С. Пороховщиков застерігає від інтонаційно невиразної, монотонної мови: "Остерігайтесь говорити струмочком: вода тече, дзюрчить, лепече і ковзає по мозку слухачів, не залишаючи сліду. Аби уникнути стомливої одноманітності, потрібно скласти промову в такому порядку, щоб кожний перехід від одного розділу до другого вимагав переміни інтонації".
Якщо адвокат пропонує суду правовий висновок із аналізу фактичних обставин справи, він має обґрунтувати його посиланням на норму закону. "Судове рішення - це строго логічний результат застосування загальної норми до обставин конкретного випадку. Пропонуючи суду проект рішення у справі, адвокату слід ретельно продумати логічний взаємозв'язок і співвідношення окремих частин промови, перевірити їх відповідність між доказовим матеріалом, дослідженим у судовому засіданні та фактичними обставинами, встановленими ними, обсудити обґрунтованість правових висновків, які випливають із застосування норми закону до даного конкретного випадку". Приклад промови у справі.
Шановний суд!
Справа, яку вам належить вирішити, є безприкладною за складністю і тривалістю. Пішов дев'ятий рік з того дня, коли справа була прийнята до провадження судом (на моє переконанням, це було зроблено помилково). З тих пір Верховний Суд України двічі повертався до її вирішення, двічі скасовував рішення судів і направляв справу на новий розгляд. Це покладає на нас, учасників процесу, та суд особливу відповідальність за правильне і законне вирішення справи.
Понад три роки я представляю інтереси відповідачів і переконаний, що заявлений позов про визнання ордера недійсним і виселення з кооперативної квартири не підлягає задоволенню.
1. Сім'я Сідляренко проживала у двокімнатній квартирі та складалася з 6 осіб, що підтверджується довідкою ЖЕКУ від 1.03.1995. Один з членів сім'ї, Сідляренко Сергій, хворіє з дитинства на душевну хворобу. Його мати померла під час пологів. Медичним висновком від 28.04.1999 визначено, що Сідляренко Сергій 1975 року народження хворіє на хронічну психічну хворобу і, відповідно до переліку захворювань, за станом здоров'я не може проживати в комунальній квартирі, в одній кімнаті з членами сім'ї, у тому числі в ізольованій квартирі, та має право на першочергове надання житлового приміщення.
Умови проживання двох сімей у тісній двокімнатній квартирі були жахливими. Кататонічні приступи та крики серед ночі душевнохворого заважали не лише сусідам, а й лякали маленьку дитину, гнітюче впливали на психічний стан всієї сім'ї. Перебуваючи на обліку для одержання комунальної квартири, сім'я усвідомлювала, що дві квартири, потрібні для вирішення житлових проблем, вона на комунальному обліку не одержить, а тому вступили ще і на кооперативний облік. Згідно з п. З Правил обліку громадян, які бажають вступити в кооператив, "сім'я може одночасно перебувати на кооперативному і квартирному обліку".
В. Д. Сідляренка прийнято до кооперативу "Автотранспортник-10" і з моменту реєстрації статуту (п. 10 Примірного статуту кооперативу), тобто з 21 червня 1993 року він став членом кооперативу. У зв'язку з інфляційними процесами у державі, які є фактом загальновідомим, будівництво кооперативного будинку призупинилось через відсутність коштів. Управління житлово-будівельних кооперативів Київського міськвиконкому з метою завершення будівництва запропонувало членам кооперативу внести повну вартість паїв. Сідляренку видали довідку від 17 квітня 1995 р. про те, що згідно з рішенням комунального житлоуправління від ЗО березня 1995 р. йому дозволено внести гроші за трикімнатну квартиру в сумі 511200000 крб. у строк до 20 квітня 1995 р. І хоч це було, по суті, ультиматумом, Сідляренко гроші сплатив і в матеріалах справи е квитанція № 60 від 20 квітня 1995 р. про внесення цієї суми.
Отже, з цього моменту, відповідно до ст. 15 Закону "Про власність", Сідляренко став власником квартири. Йому видали ключ і надали можливість завершити недоробки, які залишили після себе будівельники. Переселитись у кооперативну квартиру сім'я не могла, бо забудову ще не було завершено. Зокрема, не було води, електроенергії, газу і тепла.
Спільне проживання двох сімей і психічно хворого сина Сідляренка у двокімнатній квартирі було нестерпним, і сім'я розпалася. Сідляренко В. розлучився з дружиною й одружився з Г. Після завершення ремонту він із хворим сином і новою дружиною вселився до кооперативної квартири. Колишня дружина Сідляренка (відповідач у цій справі) залишилась проживати у старій квартирі, а пізніше одержала комунальну квартиру, яку приватизувала.
Вже після того, як Сідляренко вніс повну вартість паю, за рішенням органу місцевої влади його викликали до міськвиконкому і вручили ордер від 6 вересня 1995 року на кооперативну квартиру, яку він, по суті, вже викупив. Сідляренко намагався пояснити, що в нього змінився склад сім'ї, але його запевнили, що це лише формальність, що він викупив квартиру і тому є її власником. Такими є обставини, які встановлені судом.
2.15 січня 1997 року Головне управління житлового забезпечення м. Києва пред'явило до Харківського районного суду м. Києва позов про визнання ордера на кооперативну квартиру недійсним і виселення Сідляренка з квартири на тій підставі, що "під час вирішення питання про надання Сідляренку В. Д. квартири в ЖБК "Автотранспортник-10" управління було введено в оману відповідачем відносно витребування останнім поліпшення житлових умов і його перебування на квартирному обліку". Ігноруючи існуючу на той час судову практику, суд прийняв заяву до свого провадження та задовольнив позовні вимоги. У вину Сідляренку було поставлено те, що він "приховав перебування на квартирному обліку з 27.02.84. Київський міський суд залишив рішення в силі, а скаргу Сідляренка - без задоволення.
Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України рішення судів скасувала. В Ухвалі Верховного Суду вказано, що
- 1) суд не застосував норм законодавства, згідно з якими квартири в житлово-будівельному кооперативі надаються в межах 13,65 кв. м житлової площі на одну особу, але не менше рівня середньої забезпеченості;
- 2) суд цих правових норм не застосував і не з'ясував, чи відповідала квартира, яку отримали відповідачі, зазначеним вимогам, з урахуванням того, що на час отримання квартири сім'я складалася з 6 осіб;
- 3) суд не дав оцінки тій обставині, що між Сідляренко В. Д. та Сідляренко Г. О. шлюб розірвано, і 18 лютого 1995 р. він уклав шлюб з Г.;
- 4) приймаючи рішення, суди не звернули уваги, що при повній сплаті пайових внесків за квартиру, надану члену житлово-будівельного кооперативу, у нього виникає право власності на неї.
Під час нового розгляду справи суди знову задовольнили позовні вимоги і при цьому не виконали вказівок Верховного Суду, які для судів є обов'язковими. Тому Судова палата з цивільних справ Верховного Суду 6 червня 2002 року знову скасувала всі рішення та вказала, що суд, який заново розглядав справу, не виконав вказівок Верховного Суду, які є обов'язковими.
3. Незважаючи на ці обставини, позивач продовжує вимагати задоволення позовних вимог. Тому Сідляренко В. пред'явив зустрічний позов, вказуючи, що за рішенням органу місцевої влади він сплатив повну вартість паю, а тому відповідно до ст. 15 Закону "Про власність" став власником спірної квартири. Оскільки його права власності до уваги не беруться, він просить визнати його власником квартири. Його позов підлягає задоволенню, а вимоги щодо його виселення є безпідставними з таких міркувань:
Сідляренко В. Д. прийнятий у члени кооперативу 21 червня 1993 року, а з 20 квітня 1995 р., сплативши на вимогу житлового управління вартість паю, став власником цієї квартири. Тому твердження, що він у вересні 1995 р. при одержанні ордера ввів це житлове управління в оману, є надуманим. Підставою для оплати квартири є членство в кооперативі (куди Сідляренко був прийнятий на законних підставах, і законність вступу в кооператив позивачем не оспорюється). Рішення житлового управління про повну сплату квартири прийняте за півроку до надання ордера. Отже, твердження, що Сідляренко при одержанні ордера ввів в оману житлове управління, безпідставні. Питання про надання квартири та її повну сплату вирішено ще до надання ордера на квартиру і саме з ініціативи житлового управління.
4. За своєю природою цей позов має за мету примусово позбавити Сідляренка квартири, виселити його з неї та ще й безоплатно. Такі дії недопустимі та суперечать ст. 41 Конституції, яка передбачає, що "ніхто не може бути позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної потреби, на підставі й у порядку, визначеному законом, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості".
Вимога про виселення Сідляренка разом з його психічно хворим сином суперечить засадам розумності, справедливості та добросовісності, а відтак і принципу верховенства права. Тяжко хворий на невиліковну психічну хворобу син потребує підтримки від держави. Квартира надавалась у пільговому порядку саме тому, щоб поліпшити вкрай важкі житлові умови сім'ї та насамперед хворого Сідляренка Сергія. З урахуванням його права на окрему ізольовану кімнату квартира надана в розмірі, який не перевищує діючих на той час норм.
Що стосується доводів позивача, то суду не надано жодного документа, який би був неправдивим. У вину ставиться те, що Сідляренко, після того як повністю виплатив вартість квартири, а також зробив ремонт і усунув недоробки за будівельниками, не повідомив під час одержання ордера, що склад його сім'ї змінився. Однак у кооперативних будинках ордер не є визначальним для надання квартири. У ЖБК квартири надаються на підставі членства, сплати пайового внеску та рішення загальних зборів. Сідляренко став членом кооперативу у 1993 році, а будинок добудували з трудовою участю і самих членів кооперативу тільки наприкінці 1995 року.
Отже, з боку Сідляренка не було обману. Недоліки будівельників і несвоєчасну здачу житла намагалися приховати, і під час виписки ордерів жодних документів не вимагали. Обман вимагає активних дій: подання фіктивних документів, надання неправдивих відомостей. Нічого такого Сідляренко не робив. У його діях немає обману, а відтак, немає підстав для позбавлення його квартири та права користування нею.
Стверджують, що при одержанні ордера він приховав інформацію про зміни у складі сім'ї. Кожна сторона має довести обставини, на які вона посилається. Сідляренко твердить, що він повідомляв працівників житлового управління, що в нього змінився склад сім'ї. Йому відповіли, що це в даній ситуації тільки формальність, адже квартира вже викуплена і він є її власником. А що стверджує позивач? Він робить припущення, що такого не могло бути. І ось на цьому припущенні, що такого не могло бути, ґрунтується правова конструкція позовних вимог. Я стверджую, що саме так все було. І ґрунтується це твердження на міцному фундаменті перевірених у суді доказів: Статуту кооперативу з відміткою про його реєстрацію в місцевій раді, рішення про дострокову виплату паю з метою добудови житлового будинку, квитанції про внесення всієї суми вартості квартири, довідки ЖЕКУ про те, що сім'я Сідляренка на момент його вступу в кооператив складалася з 6 осіб, висновку лікарів про невиліковну хворобу сина і його право на ізольовану кімнату.
Про значення цих обставин для справи двічі наголошував у своїх рішеннях Верховний Суд, скасовуючи рішення судів. Отже, Сідляренко на момент виписки ордера вже був власником квартири, а тому виписка цього документа для нього як власника дійсно була зайвою і непотрібною формальністю.
Шановний суд! Суди першої та другої інстанції вже двічі помилились під час вирішення цього спору, двічі їх виправляв Верховний Суд. Не всі обставини цієї справи можна правильно оцінити, якщо на цю ситуацію дивитись тільки з точки зору закону. Житлове управління не мало права змушувати членів кооперативу внести повну вартість паю ще до завершення будівництва. Будівельники порушили всі норми, не здавши своєчасно об'єкт в експлуатацію та залишивши недоробки, які Сідляренко змушений був виправляти власними силами. Інфляція знецінила виділені для будівництва кооперативу кошти, що позбавило замовника будинку можливості профінансувати будівництво кооперативу на 100 відсотків. На цьому тлі та обставина, що в житловому управлінні вже після того, як члени кооперативу викупили свої квартири, було вирішено видати на квартири ордери, дійсно виглядає як певна формальність. І Сідляренко як член кооперативу, який викупив квартиру і став, по суті, її власником, міг з повним правом і не брати цей ордер. І, можливо, цієї історії з виселенням не сталося б. То ж, шановні судді, прислухайтесь до вказівки вищої судової інстанції і зверніть увагу на ст. 15 Закону "Про власність" та її положення про те, що за повної сплати пайових внесків за квартиру, надану члену житлово-будівельного кооперативу, у нього виникає право власності на неї.
Закон і справедливість у цій непростій справі одностайні - тому у задоволенні вимог про виселення Сідляренка та його тяжко хворого сина з належної їм на праві власності квартири прошу відмовити, а зустрічний позов задовольнити та визнати Сідляренка власником спірної квартири. Я закінчив.
Коментар. Якщо відповідач пред'являє зустрічний позов, то його заперечення не можуть обмежуватись вимогами позивача, йому потрібно ще і обґрунтувати свої зустрічні вимоги. Спростовуючи вимоги позивача, необов'язково критикувати всі міркування позивача, які стосуються фактичних обставин, їх доведеності та правового висновку. У певних ситуаціях достатньо тільки вказати, наприклад, відсутність фактів, з якими позивач пов'язує свої вимоги, щоб оспорити обґрунтованість позову.
Іноді для спростування заявленого позову достатньо показати, що матеріальний закон, на який посилається позивач, не підлягає застосуванню. Спір проти позову може ґрунтуватись і на критиці наданих доказів з мотивів їх неналежності або недопустимості.
У випадку подання зустрічного позову відповідач не лише критикує первісний позов і спростовує його, а й вводить у справу новий процесуальний матеріал, оскільки зобов'язаний довести факти, які лежать в основі його зустрічних вимог, і має навести норму закону, яка підлягає застосуванню[3].
У пропонованій промові найбільшу складність становить юридичний аналіз двох обставин, які, по суті, виключали одна одну: набуття права власності на квартиру відповідно до ст. 15 Закону "Про власність" та той факт, що ордер був виписаний без урахування обставини, що склад сім'ї змінився. І хоча Верховний Суд двічі наголошував на обставини, які підлягають застосуванню, але двічі суди нижчого рівня не змогли поєднати ці вказівки та припускались помилок.
Репліка. З дозволу судді промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові. Право репліки має бути використано адвокатом для викладу додаткових міркувань з приводу оцінки доказів, їх достовірності, значення фактичних обставин справи та їх правової кваліфікації, якщо промова процесуального супротивника дає для цього підстави.
Якщо аргументи другої сторони непереконливі, репліка може виявитись навіть шкідливою. Критикуючи слабкі місця у промові супротивника, які не заслуговують на особливу увагу, адвокат може надати їм в очах суду значущість і силу, якої в дійсності немає. Репліка - це право, а не обов'язок адвоката, і часом важливо зіграти на вмінні утриматись від спокуси "відповісти" своєму противнику. Суд завжди оцінить вашу стриманість. Невипадково Р. Гарріс наголошував, що з усіх "складнощів, які оточують адвоката, стриманість є його кращим попутником, а здоровий глузд — найкращим керівником.
Тому висновок про те, чи потрібно виступати повторно, повністю залежить від змісту судових дебатів.
У нарадчій кімнаті обговорення питань здійснюється в порядку, передбаченому ст. 19 ЦПК. Ніхто, крім складу суду, не може перебувати в нарадчій кімнаті під час ухвалення рішення. Суддя у нарадчій кімнаті не має права розглядати інші судові справи. Хотілось би наголосити, що не лише у нарадчій кімнаті, а й у судовому засіданні суддя не має права розглядати інші справи.
Нерідко можна побачити таке: головуючий веде процес, слухає справу, а в цей час інші судді читають іншу справу та роблять відповідні записи щодо неї. Грішать цим найчастіше судді апеляційного суду[4].
- [1] Боннер А. Т. Избранные труды по гражданскому процессу. - СПб., 2005. - С. 403.
- [2] Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Риторика для юристов. - Ростов-на-Дону, 2003.-С. 407.
- [3] Ватман Д. П., Елизаров В. А. Адвокат в гражданском процессе. - М., 1969. -С. 132-133.
- [4] Адвокат З. одержав письмові пояснення у осіб, які були присутні у залі засідань суду, і оскаржував рішення апеляційного суду, крім його критики по суті, також тим, що: а) суддя обмежив виступи однією хвилиною, що було недостатньо для викладу позиції сторони; б) двоє суддів не слухали справи, а вивчали і вели записи з матеріалів інших справ, які на той час не слухалися судом (з архіву автора).
