Апеляційна скарга на рішення Дніпровського районного суду м. Києві від 25 серпня 2005 р.

Рішенням від 10 серпня 2005 р. Дніпровський районний суд задовольнив позовні вимоги Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації про виселення Сідляренка В. Д. разом з його сином, хворим на тяжку душевну хворобу, з квартири № 204 ЖБК "Автотранспортник-10" в м. Києві, вул. Радянська, 42/10 та визнання ордеру недійсним. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішення вважаємо незаконним і таким, що порушує права власності, гарантовані статтею 41 Конституції України.

1. Про незаконність і необґрунтованість рішення.

Суд належно не з'ясував предмет судового розгляду і допустив неповноту судового слідства.

Заявлено позов про визнання недійсним ордера, виданого Сідляренку В. Д. на кооперативну квартиру. Отже, основним предметом спору є питання вступу в чергу на одержання кооперативної квартири та вступу до кооперативу. Після прийняття Сідляренка В. Д. в члени кооперативу у нього виникло право на одержання трикімнатної кооперативної квартири. Надання ордера на кооперативну квартиру є похідним від основного питання справи - законності прийняття в члени кооперативу. Суду потрібно перевірити, чи правдивими були надані Сідляренком відомості при вступі на кооперативний облік, а також при вступі в кооператив. Які документи і відомості надавав Сідляренко при вступі на кооперативний облік і чи відповідали вони дійсності, суд не перевірив належним чином.

Суд неповно з'ясував обставини справи і цю неповноту пояснював тим, що ні Головне управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, ні третя особа - ЖБК

"Автотранспортник-10", не надали документи, на підставі яких саме рішень та розпоряджень Сідляренко В. Д. із сім'єю в складі чотирьох осіб був направлений та прийнятий в члени кооперативу "Автотранспортник-10".

Відповідно до закону, кожна сторона має довести обставини, на які вона посилається. Основний (первісний) позивач посилається на те, що Сідляренко В. Д. є членом кооперативу "Автотранспортник-10", а також те, що він подав неправдиві відомості, які були підставою для прийняття Сідляренка В. Д. у члени кооперативу. Таким чином, у предмет доказування входять обставини, які пов'язані із вступом Сідляренка до числа членів кооперативу, а також оцінка документа, в якому містяться неправдиві відомості. Такого документа у справі немає. Та його і не було. Жодних відомостей, які б не відповідали дійсності, Сідляренко В. Д. не надавав. Не витребувавши від первісного позивача та третьої особи цих документів, суд допустив неповноту судового слідства та невірно з'ясував фактичні обставини справи.

Вину Сідляренка В. Д. суд угледів у тому, що він не подав документів про зміну складу його сім'ї. Таких документів від нього ніхто не вимагав. Тобто вину відповідача вишукують в тому, що він зайняв пасивну позицію і після того, як став членом кооперативу, не повідомив про зміни у складі сім'ї. Однак законодавство вимагає документального підтвердження неправдивих відомостей (письмової заяви, іншого документа, в якому було б викладено неправдиві відомості. Такого документа немає. Згідно зі ст. 59 ЖК ордер може бути визнано недійсним у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов. Такі документи подаються при вступі на чергу для одержання державної або кооперативної квартири. Дані про потребу у житлі Сідляренко В. Д. подавав при вступі на кооперативний облік та при вступі в кооператив, тобто на дату 21 червня 1993 р. ніяких відомостей про потребу в житлі Сідляренко В. Д. більше не давав. Станом на 21 червня 1993 року він та його сім'я дійсно потребували поліпшення житлових умов.

2. Про неправильне прийняття справи до провадження.

На момент подання позовної заяви, тобто у січні 1997 р. діяло правило, визначене постановою Пленуму Верховного Суду СРСР, за яким член кооперативу не може бути позбавлений права на кооперативну квартиру, якщо він не виключений у встановленому порядку з кооперативу (п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 лютого 1988 р. № 1). Під час приймання позовної заяви і первісного вирішення спору суд проігнорував цю обставину. Відповідно до позиції судової практики (яку ми вважаємо правильною і на сьогоднішній день) виселення члена кооперативу (за умови виключення його зі складу кооперативу) може бути проведено тільки за позовом ЖБК або прокурора. Можливість пред'явлення такого позову іншими особами, а також виконкомом Ради народних депутатів не передбачена (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 18 вересня 1988 p.). Судова практика станом на момент подання позову (18 січня 1997 р.) не передбачала можливості подання позову про виселення члена ЖБК на підставі ст. 59 ЖК, тобто у порядку визнання ордеру недійсним. І це була правильна позиція. Тільки 25.05.1998 р. Пленум Верховного Суду помилково (як на наш погляд) передбачив можливість розгляду справ про виселення члена кооперативу у зв'язку з визнання ордера недійсним. Це помилкова позиція судів.

3. Про неправильне застосування закону.

Для вирішення цього питання слід з'ясувати, яке законодавство Сідляренко В. Д. порушив. Спір стосується кооперативної квартири. Чинне законодавство регулює питання вступу на кооперативний облік та питання вступу на облік для одержання державної квартири різними нормативними актами.

Питання вступу на житловий облік для одержання державної квартири регулюють Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради від 11 грудня 1984 р.

Питання вступу на облік і надання кооперативних квартир регулюють Правила обліку громадян, які бажають вступити в житлово-будівельний кооператив (затверджені постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради 5 червня 1985 p.).

При вступі на облік для одержання державної квартири діють зовсім інші критерії, ніж для одержання кооперативної квартири. Цієї різниці суд не взяв до уваги.

Предметом спору є надання ордера на кооперативну квартиру. Отже, суд має з'ясувати, які документи подав Сідляренко для вступу в ЖБК, чи містили вони неправдиву інформацію, чи відповідали вони вимогам Правил обліку громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу.

Суд під час вирішення цих питань, на що звертав увагу і Верховний Суд України, застосовував не той нормативний акт, який підлягав до застосування, і тому допустив неправильне застосування закону. Замість застосування Правил обліку громадян, які бажають вступити в кооператив (затверджені постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради 5 червня 1985 р.), суд застосував до кооперативного обліку Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради від 11 грудня 1984 р.

Суд дійшов помилкового висновку, що Сідляренко допустив порушення, бо одночасно стояв і на квартирному обліку, і на кооперативному обліку. При цьому суд безпідставно стверджує, що Сідляренко В. Д. увів в оману посадових осіб, стаючи на кооперативний облік, не вказавши, що він перебуває на квартирному обліку для одержання комунальної квартири.

Висновок суду є помилковим і суперечить правилам кооперативного обліку. Так, суд не врахував, що згідно п. З Правил обліку громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу, "кожна сім'я може перебувати на кооперативному обліку за місцем роботи одного з членів сім'ї (за їх вибором) і у виконавчому комітеті Ради народних депутатів за місцем проживання. Сім'я може одночасно перебувати на кооперативному і квартирному обліку" . Тобто якщо Сідляренко стояв на обліку, і на одержання державної квартири і на одержання кооперативної квартири, а також, якщо він перебував на обліку у підприємстві, де працював, і за місцем проживання, то це не є порушенням Правил обліку громадян, які перебувають на кооперативному обліку.

Суд цієї обставини не врахував, і застосував п. 18 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, замість норми ст. 3 Правил кооперативного обліку.

Відповідно до ст. 8,9 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Радою Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 185, "у першу чергу до членів житлово-будівельного кооперативу приймаються громадяни:

1) які перебувають на обліку для одержання жилих приміщень у будинках державного або громадського житлового фонду;
2) які користуються відповідно до ст. 45 Житлового кодексу УРСР правом першочергового одержання жилих приміщень у будинках державного або громадського житлового фонду".

Таким чином, якщо б Сідляренко і не вказав, що він перебуває на квартирному обліку, то це тільки позбавляло його права на першочергове одержання квартири в ЖБК, і жодним чином не позбавляло його права на вступ в ЖБК. Застосовуючи до відносин за кооперативним обліком норми, які стосуються правил обліку квартир у державному фонді, суд заплутався у наслідках тих чи інших дій та прийшов до помилкових висновків про те, що ненадання відомостей при вступі до ЖБК про перебування на квартирному обліку для одержання державної квартири тягне за собою визнання недійсним ордера на одержання кооперативної квартири. При цьому суд посилається на ст. 59 ЖК, яка стосується надання комунальних квартир, а не кооперативних квартир.

Сідляренко В. Д. ставав на облік у ЖБК у зв'язку з хронічною душевною хворобою сина і довідку про це він надав відповідним органам. На ці обставини звертав увагу в Ухвалі від 19 квітня 2000 р. Верховний Суд України: "Громадяни, відповідно до п. 22 Правил знімаються з кооперативного обліку у випадку поліпшення житлових умов, внаслідок якого займана ними квартира відповідає вимогам пункту 28 примірного статуту ЖБК. Ці правові норми суд не застосував і не з'ясував чи відповідала квартира, яку отримали відповідачі, зазначеним вимогам, з урахуванням доводів відповідачів відносно того, що на час її отримання їх сім'я складалася з шести осіб".

Незважаючи на цю вказівку Верховного Суду, яка є обов'язковою, суд не дав оцінки наявній у матеріалах довідці про склад сім'ї. Таким чином, суд не виконав вказівки Верховного Суду України.

Не врахував суд і п. 8 підпункту 3 Правил про те, що незалежно від розміру комунальної квартири право на одержання кооперативної квартири мають особи, які страждають хронічним захворюванням, у зв'язку з чим не можуть проживати у комунальній квартирі. Цій обставині суд взагалі не дав оцінки, оскільки керувався не Правилами обліку громадян, які бажають вступити в ЖБК, а зовсім іншими Правилами, які регулюють надання державних квартир.

У зв'язку з відсутністю документів, які були підставою для прийняття на кооперативний облік, суд обґрунтовує незаконність вступу Сідляренка в ЖБК документами, які стосуються постановки на облік і одержання не кооперативної, а комунальної квартири. Але предметом спору є виселення з кооперативної квартири, а не державної.

На цю обставину, а також на те, що в цьому випадку слід керуватись не правилами обліку на одержання державної квартири, а правилами, які регулюють прийом на кооперативний облік, вказував і Верховний Суд України під час вирішення справи. Але суд, замість того щоб виконати вказівку Верховного Суду і витребувати документи, які були підставою для вступу в члени ЖБК, обґрунтовує своє рішення документами, які були підставою для прийняття на квартирний облік для одержання державної квартири, тобто документами, які не стосувалися ні вступу в ЖБК, ні постановки на кооперативний облік.

Таким чином, суд під час вирішення справи не тільки допустив неправильне застосування закону (застосував не ті Правила і не ті норми ЖК), а й не виконав вимог Верховного Суду України та не врахував, що сім'я, у якої є хворий на тяжке хронічне психічне захворювання, має право на квартиру в ЖБК незалежно від розміру квартири, в якій він проживає.

4. Сідляренко В. Д. було зараховано до ЖБК "Автотранспортник-10" на підставі списків, поданих міською державною адміністрацією. Від надання цих списків суду і позивач, і третя особа (у яких ці списки мають знаходитись) ухилилися. Неповнота матеріалів так і не була усунута. Вирішуючи питання про виселення з кооперативної квартири на тій підставі, що були надані неправдиві відомості, суд зобов'язаний з'ясувати, які документи були подані для вступу на кооперативний облік та в члени кооперативу, і які з цих відомостей є неправдивими, а також правомірність прийняття в члени ЖБК. Цих обставин суд так і не з'ясував.

У матеріалах справи є статут ЖБК "Автотранспортник-10". Верховний Суд України, скасовуючи рішення, наголосив, що "судом не був досліджений статут ЖБК "Автотранспортник-10". Суд так і не дослідив цей статут у повному обсязі і не дав оцінки положенням цього статуту.

У статуті зазначено, що він прийнятий загальними зборами згідно з протоколом № 1 від 21 червня 1993 р. Всього членів ЖБК - 333, присутні на загальних зборах - 330. Однак суд так і не витребував список членів кооперативу, хоч Сідляренко В. Д. і пояснив, що він був присутній на цих загальних зборах і разом з іншими членами кооперативу голосував за прийняття статуту.

Відповідно до п. 9, 10 статуту ЖБК Сідляренко В. Д. став членом кооперативу з дня реєстрації статуту. Зокрема, п. 10 статуту передбачає, що "громадяни, яких включено до затвердженого виконавчим комітетом списку осіб, що вступають до організовуваного житлово-будівельного кооперативу, вважаються членами цього кооперативу з дня реєстрації статуту". Список затверджено, реєстрація статуту проведена 21 червня 1993 р. Ця обставина підтверджується відміткою на статуті в якій вказано, що його зареєстровано 21 червня 1993 р. Отже, Сідляренко В. Д. став членом кооперативу з 21 червня 1993 р. Для вирішення питання, чи були правдивими відомості, подані Сідляренком В. Д., належало витребувати документи про постановку на кооперативний облік та вступ в кооператив станом на 21 червня 1993 р. Цього суд не зробив. Сідляренко, ставши членом кооперативу з 21 червня 1993 р., одержав право на трикімнатну кооперативну квартиру.

Не дав суд оцінки і рішенню про затвердження списку громадян, які бажають вступити до ЖБК (рішення від 17.04.95 № 127), яким повторно затверджено список членів ЖБК "Автотранспортник-10".

Цим рішенням та статутом ЖБК "Автотранспортник-10", спростовується висновок, що суду не надано документів, на підставі яких Сідляренко В. Д. став членом ЖБК "Автотранспортник-10". Суд просто не дав оцінки цим документам, допустивши явну неповноту судового розгляду.

Отже, Сідляренко став членом ЖБК з 21 червня 1993 р. і з цього моменту мав право на одержання кооперативної квартири ще до видачі ордера на державну квартиру. При наданні документів на вступ в ЖБК Сідляренко не подавав неправдивих відомостей і на законних підставах був прийнятий в члени ЖБК. Державна квартира була надана значно пізніше, ніж Сідляренко був прийнятий до ЖБК і одержав право на кооперативну квартиру. Ці важливі обставини суд не врахував.

5. Згідно із ст. 15 закону "Про власність" член ЖБК, який сплатив повністю внесок за квартиру, стає її власником. Суд підтвердив, що Сідляренко В. Д. повністю сплатив пайовий внесок за кооперативну квартиру. Однак при цьому суд не застосував ст. 15 закону "Про власність" і відмовив у визнанні Сідляренка В.Д. власником квартири. Таким чином, суд не застосував закон, який зобов'язаний був застосувати. Тим самим суд порушив і вимогу ст. 41 Конституції про те, що право приватної власності є непорушним.

Визнавши право власності на квартиру в ЖБК суд, в порядку передбаченому законом, міг дати оцінку правомірності одержання кооперативної квартири і за позовом заінтересованих осіб позбавити Сідляренка цього права. Але такий позов про позбавлення права власності Сідляренка на кооперативну квартиру не заявлявся. Вирішуючи позов про визнання ордера недійсним, суд вийшов за межі позовних вимог і застосував наслідки (позбавлення права власності), які не передбачені законом для визнання ордера недійсним. Тобто суд примусово відчужив належний Сідляренку об'єкт права власності - кооперативну квартиру.

У цьому випадку суд порушив ст. 41 Конституції, за якою "примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної потреби таза умови попереднього і повного відшкодування їх вартості". Однак жодних мотивів суспільної потреби примусового відчуження кооперативної квартири суд не подав. Вирішуючи питання про відшкодування квартири, суд не врахував, що позивач не здійснив попереднього і повного відшкодування вартості квартири. Тобто до того моменту, доки Сідляренку В.Д. не відшкодовано повну вартість квартири, суд не мав права приймати рішення. Такі дії є винятком і мають обґрунтовуватись вимогами суспільної потреби. Жодних доводів на те, що в цьому випадку є підстави для застосування примусового відчуження через суспільну потребу суд у рішенні не наводить.

6. Сідляренко В. Д. з 21 червня 1993 р. став членом ЖБК і з цього часу мав право на одержання кооперативної квартири. Його право на одержання квартири було повторно підтверджено довідкою від 1 квітня 1995 р., в якій вказується, що рішенням комунального житлового управління № 19/2-95 від ЗО березня 1995 р. він затверджений членом кооперативу.

З 20 квітня 1995 року він згідно зі ст. 15 Закону "Про власність" став власником кооперативної квартири.

Верховний Суд України, скасовуючи рішення, в Ухвалі від 19 квітня 2000 р. наголосив, що у Сідляренко В.Д. вже після одержання права на кооперативну квартиру змінився склад сім'ї, і 18 лютого 1995 р. Сідляренко уклав новий шлюб з Баєвою Є. Л. Цій обставині, не зважаючи на вказівку Верховного Суду, суд не дав належної оцінки.

Ця обставина не є і не може бути підставою для позбавлення Сідляренка В. Д. права на кооперативну квартиру. Судова практика визначилася з цього питання. У випадку, якщо після вступу в кооператив у члена кооперативу змінився склад сім'ї, то за його згодою йому може бути надана квартира меншого розміру. Оскільки у Сідляренка В. Д. з'явилася нова сім'я, то на момент надання ордеру потрібно оцінювати склад цієї сім'ї. Якщо врахувати склад цієї сім'ї, а також право його сина на окрему ізольовану площу, то й у цьому випадку Сідляренко В. Д. мав право на трикімнатну кооперативну квартиру.

Оскільки на момент одержання державної квартири його колишньою жінкою Сідляренко Г. О. утворилися дві різні сім'ї, а сам Сідляренко не давав згоди на вселення у цю державну квартиру, то у суду не було підстав вселяти Сідляренка В. Д. до чужої сім'ї. На цю обставину звертав увагу і Верховний Суд України, але його вказівка не була врахована судом.

Суд не перевірив, чи Сідляренко В. Д. давав письмове зобов'язання звільнити квартиру, яку він займав при одержанні ордера на державну квартиру, перш ніж примусово вселяти його до чужої сім'ї з хворим сином. У судовому засіданні Сідляренко Г. О. пояснила, що у зв'язку з тим, що утворилися дві нові сім'ї, ордер на державну квартиру вона одержувала особисто і Сідляренко В. Д. за цим ордером не звертався, згоди на переселення у державну квартиру не давав. У свою чергу, Сідляренко В. Д. підтвердивши пояснення колишньої дружини, вказав, що ордер на кооперативну квартиру він одержував сам, і його колишня дружина згоди на переселення у кооперативну квартиру не давала, бо у нього вже була інша сім'я. Ці пояснення суд нічим не спростував і без достатніх підстав, незаконно прийняв рішення про вселення Сідляренка В. Д. у квартиру його колишньої дружини.

Так, при одержанні державної квартири (п. 72 Правил обліку) надаються паспорти всіх членів сім'ї з відміткою про виписку з квартири, яку вони раніше займали. Але оскільки при виписці ордера будинок фактично не був закінчений, то державний орган, який надавав ордер, не вимагав виписки.

Так, Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України по аналогічній справі Б. в ухвалі від 25.03.98 р., скасовуючи рішення суду, вказала: "Згідно з п. 29 Примірного статуту ЖБК (186-85-п), якщо до заселення будинку склад сім'ї члена ЖВК зміниться, внаслідок чого надана йому квартира не відповідатиме вимогам, передбаченим п. 28 цього статуту, членові кооперативу на його прохання може бути надана інша квартира, яка відповідає новому складу сім'ї". Пленум Верховного Суду в п. 4 постанови від 18 вересня 1987 року № 9 роз'яснив: "Якщо до заселення будинку склад сім'ї члена кооперативу зменшився, це може бути підставою для надання йому меншої квартири, ніж та, яку раніше було виділено, тільки на його прохання". (Виписка з ухвали додається).

Отже, зміна складу сім'ї для Сідляренка не тягне ні виключення його з кооперативу, ні надання квартири меншого розміру, якщо тільки він сам не просив цього. Проте і при зміненому складі сім'ї Сідляренко зберігає право на 3-кімнатну квартиру.

7. Суд, діючи упереджено й однобічно, допустив ще низку інших, менш значних порушень.

Так, у вину відповідачам ставиться те, що вони не надали інформації про поліпшення житлових умов. Крім того, суд вважає, що дії Сідляренка В. Д. та Сідляренко С. В. про зняття їх з реєстрації у квартирі по вул. Ревуцького, 44-Б є такими, що "направлені для введення в оману органів правосуддя". По-перше, це не є оманою, оскільки Сідляренко В. Д. та його син жодного дня не проживали у квартирі по вул. Ревуцького, 44-Б, а, по-друге, ці дії не входять у предмет судового розгляду. Тобто суд, вийшовши за межі позовних вимог, дає оцінку діям відповідачів, які стосуються інших відносин, і, до того ж, таких, які мали місце після пред'явлення позову.

На підставі наведеного та керуючись ст. 41 Конституції України, ст. 289- 293, 299, 309 ЦПК України, ст. 15 Закону "Про власність", п. 8, 9, 10, 50 Примірного статуту Житлово-будівельного кооперативу, та п. 8 Правил обліку громадян, які бажають вступити у житлово-будівельний кооператив, затверджених постановою Ради Міністрів України і Укрпрофради 5 червня 1985 р. № 228

прошу:

апеляційну скаргу задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 червня 2005 року про виселення Сідляренка Володимира Дем'яновича, Сідляренка Сергія Володимировича та відмову у визнанні права власності на квартиру скасувати.

Постановити нове рішення, яким у задоволенні вимог первісного позивача відмовити, а зустрічні вимоги Сідляренка про визнання права власності на квартиру задовольнити.

Додаток: докази оплати державного мита, дві копії позовної заяви для позивача та третьої особи.

01.09.2005 р. Г. О. Сідляренко

Для прикладу подано конкретну справу, яка вирішувалась судами протягом понад 8 років. У цьому випадку правовий інтерес має не тільки форма апеляційної скарги, адаптована до вимог нового Кодексу, а й правові позиції, які стосуються складного і заплутаного спору, та посилання на потребу врахування норм Конституції під час вирішення спорів щодо примусового відчуження спірної квартири.

Великий обсяг скарги викликано складною структурою спору, тривалим його розглядом в судах, неоднозначністю правових позицій. Водночас слід визнати, що скарга надмірно ускладнена і недостатньо підготовлена для сприйняття її суддями. В ідеалі апеляційна скарга повинна мати обсяг не більше двох сторінок. Саме такий обсяг апеляції дозволяє судді швидко розібратись у суті справи та визначитися з рішенням.

Під час оскарження ухвал про забезпечення позову слід насамперед перевіряти дотримання вимог сумірності, а також наявність на момент розгляду заяви належно оформленого позову. Забезпечення позову до подання позовної заяви, відповідно до ч. 4 ст. 151 ЦПК, допускається тільки з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності.

Слід також мати на увазі, що обмеження у забезпеченні позову, встановлені ч. 3, 4, 5 ст. 152, не є вичерпними. Законом можуть бути встановлені й інші обмеження. У наведеному прикладі таке обмеження передбачено ст. 23 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Цікаво, що в апеляційного суду, який скасував на підставі наведеної вище апеляційної скарги ухвалу суду першої інстанції, були сумніви щодо такої заборони. Тому, постановляючи скаргу, апеляційний суд мотивував рішення тільки посиланням на порушення вимог сумірності.

Проблемним є і дотримання строків щодо оскарження ухвали про забезпечення позову. Відповідно до ст. 153 ЦПК суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Проте у тих випадках, коли ухвала постановляється без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання. За такого порядку важко дотриматись строків оскарження ухвали, встановлених ст. 294 ЦПК, тобто з дня проголошення ухвали. Оскільки суд розглядає заяву без повідомлення відповідача та інших заінтересованих осіб, то ухвала про забезпечення позову на практиці взагалі не проголошується.

Слід визнати, що це питання урегульовано ЦПК незадовільно. Ст. 293 ЦПК встановлює право оскаржити забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову, але не враховує специфіки такої дії. Ст. 154 ЦПК встановлює, що особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення, протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали може подати до суду заяву про їх скасування, яка розглядається протягом двох днів. У контексті ст. 154 ЦПК, як можна зрозуміти, йдеться про суд першої інстанції. Таким чином, ні ст. 154, ні ст. 294 та 295 ЦПК не враховують специфіки розгляду заяв про забезпечення позову.

Очевидно, що строк на оскарження ухвали про забезпечення позову мав би відраховуватись з дня отримання копії ухвали. Отже, поки судова практика з цих питань не стабілізується, доцільно для підстраховки заявляти клопотання про поновлення строку у випадках, коли з дня постановлення ухвали минуло понад п'ять днів і строк є формально пропущеним.

Заява про апеляційне оскарження й апеляційна скарга подаються апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив судове рішення. Новелою Кодексу є обов'язок особи, яка подає апеляційну скаргу, одночасно надіслати її і до суду апеляційної інстанції.

Додаток: докази оплати державного мита, дві копії позовної заяви для позивача та третьої особи.

01.09.2005 р. Г.О. Сідляренко

Проблемним є і дотримання строків щодо оскарження ухвали про забезпечення позову. Відповідно до ст. 153 ЦПК суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Проте у тих випадках, коли ухвала постановляється без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання. За такого порядку важко дотриматись строків оскарження ухвали, встановлених ст. 294 ЦПК, тобто з дня проголошення ухвали. Оскільки суд розглядає заяву без повідомлення відповідача та інших заінтересованих осіб, то ухвала про забезпечення позову на практиці взагалі не проголошується.

Така норма коментованої статті дозволяє завчасно доручити справу певному судді апеляційного суду для моніторингу за своєчасністю надсилання справи до апеляційного суду і може бути додатковим контролем за проходженням справи. Слід також мати на увазі, що питання про поновлення строку на подання апеляційної скарги за новим кодексом вирішує апеляційний суд. Отже, відповідний суддя апеляційного суду, якому передали апеляційну скаргу, може ще до одержання справи з суду першої інстанції ознайомитися з основними положеннями скарги та попередньо вивчити питання про наявність підстав для поновлення відповідного строку на оскарження. На практиці нічого такого не відбувається, оскільки у ЦПК не вказано мети такого направлення копії апеляційної скарги безпосередньо до апеляційного суду. Макіавеллі писав, що розумний правитель не стане писати законів, які не виконуватимуться. В цьому випадку передбачено направлення копії апеляційної скарги, але цій дії не кореспондує якийсь певний обов'язок для суду, не передбачено і наслідків за недотримання цього обов'язку. Отже, це питання не було достатньо продуманим, а відтак тільки захаращує роботу суду і збільшує його документообіг.