Перегляд ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду за нововиявленими обставинами

Намагаючись захистити свої порушені права, особи звертаються до суду із заявами про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Щодо їх вирішення склалася неоднакова судова практика.

Деякі суди не приймають такі заяви до розгляду, зважаючи на те, що відповідно до вимог ст. 361 ЦПК предметом перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення суду або ухвали суду, якими завершується провадження у справі, тобто справа вирішується по суті, заява залишається без розгляду або закривається провадження у справі. Інші ухвали суду першої інстанції не можуть бути предметом перегляду за нововиявленими обставинами. Зокрема, ухвала про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду є ухвалою суду, що постановляється в порядку виконання згідно з вимогами статей 65, 56 Закону, та не є ухвалою, якою вирішується спір або встановлюються перешкоди для його вирішення.

У судовій практиці мали місце випадки, коли заяви осіб, які не брали участь у розгляді справи, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами приймалися до розгляду.

Наприклад, Токмацький районний суд Запорізької області прийняв до розгляду заяву про перегляд ухвал про видачу виконавчого документа у трьох справах. Усі заяви суд задовольнив, ухвали про видачу виконавчого документа скасовані, а при новому розгляді у задоволенні двох заяв про видачу виконавчого документа відмовлено, щодо однієї заяви провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК.

Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду в порядку апеляційного оскарження

Закон не передбачає можливості апеляційного оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документа. Не міститься вказівки на таку ухвалу й у ч. 1 ст. 293 ЦПК, яка наводить перелік ухвал, на які може бути подано скарги окремо від рішення суду.

Однак у ч. 2 цієї статті зазначено, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, приєднуються до апеляційної скарги на рішення суду. Виходячи із системного тлумачення процесуального законодавства, можна стверджувати, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку або самостійно, або разом з рішенням по суті.

Ухвала про видачу виконавчого документа є судовим рішенням, яким завершується провадження у справі, тому вона не може бути оскаржена на підставі ч. 2 ст. 293 ЦПК. Водночас відсутність можливості такого оскарження створює умови для порушення права на судовий захист осіб, чиї права можуть бути порушені такою ухвалою.

Надто важлива ця обставина за умов, коли рішеннями третейських судів порушуються права осіб, не залучених до третейського розгляду справ, які не укладали третейську угоду, а в ст. 34 Закону № 1701-ІУ зазначається, що треті особи не мають право на оскарження рішення третейського суду.

Вбачається, що з урахуванням міжнародно-правових зобов'язань України та положень Конституції правильною слід визнати практику, яка склалася у судах Запорізької області. З метою запобігання таким протиправним явищам, що виникли з набуттям чинності Закону № 1701-IV, з метою реалізації положень ст. 55 Конституції, що передбачає право кожної особи (фізичної чи юридичної) на судовий захист своїх порушених прав і свобод, апеляційний суд Запорізької області запровадив практику прийняття до апеляційного розгляду апеляційних скарг на ухвали компетентних (місцевих) судів про видачу виконавчих документів за рішеннями третейських судів.

Апеляційний суд Запорізької області при цьому керується таким.

У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 p. № 3477-1V "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожний у випадку спору про його цивільні права та обов'язки має право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону.

Тобто ст. 6 Конвенції захищає право кожного у випадку спору про його права та обов'язки, зокрема і право особи, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши цю особу до розгляду справи.

У рішеннях Європейського суду з прав людини в справах "Garcia Manibardo проти Іспанії", "Levages Prestations Services проти Франції" наведено таку правову позицію: "Суд повторює, що ст. 6 Конвенції не примушує держави-учасниці створювати апеляційні або касаційні суди. Проте якщо такі суди існують, гарантії, передбачені ст. 6, має бути дотримано, зокрема особам, які вважають своє право порушеним, має бути забезпечено ефективне право доступу до правосуддя у рішеннях, що стосуються "їхніх цивільних прав і обов'язків".

У справах "Waite проти Канади", "Prince Hans-Adam II проти Ліхтенштейну", "Levages Prestations Services проти Франції" також зазначено, що право доступу до правосуддя, закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути певною мірою обмежене державою. Проте такі обмеження не можуть звужувати право доступу до правосуддя таким чином і такою мірою, що сама його суть виявиться порушеною; зрештою, ці обмеження відповідатимуть п. 1 ст. 6 Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використаним способом і поставленою метою.

Ст. 293 ЦПК містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову у видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу.

Таким чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову в його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов'язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 293 ЦПК, сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом не ухвалюється.

Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке вирішення цього питання нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і тим самим є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Однак згідно з ч. 2 ст. 2 ЦПК, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовують правила міжнародного договору.

Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за № 475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції під час вирішення питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа мають керуватися саме нормами ст. б Конвенції, вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду в порядку, передбаченому ст. 297 ЦПК.

Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції передбачено гарантію забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Аналіз цієї норми засвідчує, що апеляційне та касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на це оскарження. Такий висновок міститься у рішенні Конституційного Суду від 11 грудня 2007 р. у справі № 11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б. П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України.

Статтею 56 Закону № 1701-IV передбачено право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією самою нормою Закону визначено порядок і строки подання апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали.

З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, Понад те, зобов'язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів.

Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-П "Про судоустрій України", відповідно до якої всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Так, в ухвалі від 19 червня 2008 р. апеляційного суду Запорізької області у справі за апеляційною скаргою С. Ю. на ухвалу судді Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 7 червня 2007 р. про видачу виконавчого документа за рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі "Українська товарна біржа" зазначено: "що С. Ю. оскаржує ухвалу суду першої інстанції, яка відповідно до положень ст. 293 ЦПК не підлягає окремому від рішення оскарженню. Крім того, цю ухвалу оскаржує особа, яка не брала участі як під час розгляду справи в третейському суді, так й у суді першої інстанції місцевого загального суду.

Проте згідно з Рішенням Конституційного Суду від 25 грудня 1997 р. № 9-зп ч. 1 ст. 55 гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушено.

Відмова у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу суду, яка не передбачена ст. 293 ЦПК, подана особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права і обов'язки, є відмовою у правосудді.

Європейський суд з прав людини тлумачить зазначену правову норму таким чином: "Суд нагадує, що ст. б охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов'язків. У цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових (рішення Hornsby v. Greece від 19 березня 1997 p.); "в силу ст. 1 Конвенції кожна договірна сторона " гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції". Обов'язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов'язків держави (рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 p.).

Аналогічна ситуація має місце у випадках оскарження окремих ухвал, постановлених судом під час або за результатами розгляду справи. Адже ст. 293 ЦПК також не передбачено право особи на оскарження такої ухвали. Разом з тим відповідно до ст. 211 ЦПК апеляційний суд відкриває апеляційне провадження по скаргам на зазначені категорії незалежно від того, чи постановлено рішення суду.

Отже, зважаючи на те, що оскаржуваними ухвалами часто фактично узаконюються незаконні рішення третейських судів, порушуються права осіб, які не брали участі у справі, та з огляду на те, що ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачена можливість застосування аналогії закону, судова колегія вважає за можливе прийняття до розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду".

Правильність такої позиції також підтверджується практикою Верховного Суду.

Так, Верховний Суд України розглянув справу за касаційною скаргою TOB "СП МДМ" про скасування ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду.

Рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі від 14 серпня 2006 р. частково задоволено позов

TOB "Макс Лайн" до Б.Г. про спонукання до вчинення дій і визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, визнано за TOB "Макс Лайн" право власності на нежитлове приміщення.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2006 р. задоволено заяву TOB "Макс Лайн" про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. В листопаді 2006 р. TOB "СП МДМ" оскаржило зазначену ухвалу суду в апеляційному порядку. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 21 листопада 2006 р. апеляційну скаргу повернено TOB "СП МДМ" на тій підставі, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскарженню не підлягає.

Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась із зазначеним висновком з таких міркувань.

Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону № 1701-IV право оскаржити ухвалу про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду мають лише сторони третейського розгляду справи. За змістом зазначеної норми особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку як ухвалу про видачу виконавчого документа, так і ухвалу про відмову в його видачі з підстав незалучення їх до участі в третейському розгляді справи.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, TOB "СП МДМ", серед іншого, посилалося на те, що воно є власником об'єкта нерухомого майна, спір про який вирішено третейським судом, однак до участі в третейському розгляді справи його залучено не було.

Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, суддя апеляційного суду на зазначене посилання уваги не звернув, оцінки йому не надав і дійшов помилкового висновку, що ухвала про видачу виконавчого документа не може бути оскаржена TOB "СП МДМ" в апеляційному порядку. Виходячи з наведеного, ухвалою від 28 січня 2009 р. Верховний Суд України частково задовольнив касаційну скаргу TOB "СП МДМ", скасувавши ухвалу апеляційного суду Запорізької області і передавши справу про прийняття апеляційної скарги TOB "СП МДМ" на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, діяльність третейських судів з вирішення спорів, а також недосконалість законодавчого регулювання такої діяльності призводять до виникнення великої кількості проблем у діяльності судів. З огляду на те, що кількість справ, які розглядаються третейськими судами, стрімко зростає, а практика розгляду судами загальної юрисдикції справ, пов'язаних з їх діяльністю, є вкрай суперечливою, вирішення цих проблем є невідкладним завданням для чого потрібно вдосконалювати законодавство, а також формувати єдину практику розгляду судами зазначених справ