< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Проблеми суверенітету та європейської інтеграції

Суверенітет як поняття міжнародного права

Суверенітет є основним поняттям і фундаментом міжнародного права. Формування міжнародного права як правової системи є тісно пов'язане з концепцією суверенітету. По перше, суверенність є найважливішим поняттям міжнародного права і фундаментом, на якому вона ґрунтується, формування міжнародного права як правової системи тісно пов'язане із концепцією суверенності.. По-друге, суверенність є атрибутом держави як суб'єкту міжнародного права, у площині міжнародного права не можна говорити про держави "несуверенні", бо тзв. залежні держави насправді є несуверенними територіальними організаціями і як такі можуть бути суб'єктами міжнародного права.

Отже, стосунки між державами, що є суверенними за суттю, можуть регулюватися лише міжнародним правом.

Ознаками суверенітету держави є, насамперед, самовладність, тобто правова незалежність від будь-яких зовнішніх чинників, і всевладність, тобто компетенція нормування всіх стосунків всередині держави.

Самовладність як зовнішній аспект суверенності означає, що держава — суверенний суб'єкт міжнародного права — має всі елементи, які забезпечують спроможність до дій у міжнародному праві, зокрема:

  • — налагоджувати та підтримувати дипломатичні відносини (право депутації);
  • — нести відповідальність в сфері міжнародного права (і, відповідно, виступати з претензіями в цій сфері);
  • — виступати стороною перед міжнародними судами, які ухвалюють рішення на підставі загального міжнародного права (процесуальна спроможність).

Всевладність як внутрішній аспект суверенності означає повну владу держави над усіма особами та речами, що знаходяться на її території. З територіального управління держави випливає персональне управління, яке виявляється передусім у ставленні до громадян держави, що перебувають поза її межами.

Суверенітет є цілісним, неподільним поняттям, а тому немає "повного суверенітету", "неповного" чи "обмеженого". Суверенітет не можна збільшити чи зменшити; він або є, або його немає. Держава, яка передає іншій державі хоча б один із своїх елементів спроможності до дій (наприклад, договірну спроможність), перестає бути суверенним суб'єктом і переходить під міжнародний протекторат.

Виходячи з цього, хибними є усілякі концепції "подільності суверенітету" як такі, що суперечать його суті і спричиняють спотворення та партикуляризацію цього поняття.

Правова незалежність від інших держав означає, що держава, яка підписала міжнародний договір, не передала іншій державі жодного елементу своєї спроможності до дій у сфері міжнародного права (наприклад, до підписання міжнародних договорів). Саме правова незалежність від міжнародних організацій є передусім свідченням того, що міжнародні організації не є федераціями. Вступаючи до міжнародної організації, держава не стає складовою федерації, а зберігає свою суверенність, залишається суверенним суб'єктом міжнародного права. Однак на підставі міжнародного договору (в тому числі договору, що є статутом міжнародної організації), держава може обмежити здійснення свого суверенітету.

У практиці міжнародних відносин обмеження здійснення суверенітету є обмеженням власної компетенції, внутрішньої компетенції чи виключної компетенції держави (це рівнозначні поняття). Ці поняття випливають із статусів загальних міжнародних організацій (Пакт Ліги Націй, ст. 15, п. 8; Статут ООН, ст. 2, п. 7).

Власна компетенція держави є поняттям відносним, її межі залежать від стану міжнародного права на даному етапі його розвитку і — індивідуально — від обсягу міжнародних зобов'язань окремих держав.

Якщо держава укладає міжнародний договір, в якому зобов'язується не підписувати певних міжнародних договорів (наприклад, союзних), то маємо справу з обмеженням здійснення суверенітету в його зовнішньому аспекті. Якщо ж держава підписує договір, який стосується міжнародного захисту прав людини або договір про захист закордонних інвестицій, то вона погоджується на обмеження здійснення свого суверенітету у його внутрішньому аспекті. Усе це можна визначити також як обмеження внутрішньої компетенції або власної компетенції держави. Такі явища трапляються дедалі частіше і спричиняють не обмеження суверенітету, а лише обмеження його виконання.

Вступаючи в міжнародну організацію, держава надає їй певні повноваження, що зовсім не означає передання чи трансферу державних повноважень або "суверенних прав" на користь міжнародної організації: певною мірою лише обмежуються власні компетенції держави на користь міжнародної організації. Отже, загальновживане словосполучення "передання" міжнародній організації державних повноважень або суверенних прав, є термінологічно хибним, оскільки держави-члени не передають міжнародній організації жодного зі своїх повноважень, а лише обмежують власні компетенції, визнаючи за нею чітко окреслені для неї компетенції. Повноваження та компетенції міжнародної організації не тотожні попереднім повноваженням держави, хоч з огляду на кількісні межі можуть бути подібними до відповідних повноважень держав.

Так само неможливим є "передання" державних повноважень або "суверенних прав" міжнародним інституціям, які не мають атрибутів державності та суверенності.

Передання "суверенних прав" чи державних повноважень можливе лише у відносинах між державами тоді, коли держава змінює свій статус у міжнародному праві, переходячи, наприклад, під протекторат іншої держави (що вже є надбанням історії), або коли держави утворюють федерацію (союзну державу), або коли держава входить до складу вже створеної федерації.

Держави — члени міжнародної організації — незалежно від сфери наданих їй повноважень — залишаються суверенними суб'єктами міжнародного права. Ця ситуація може змінитися лише за умови, що організація перетвориться на федерацію, а її дотеперішні держави — члени стануть складовими створеної у такий спосіб федерації. Третього немає.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >