< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Амстердамський договір

Наступний договір, що змінив попередні, було підписано в Амстердамі 2 жовтня 1997 року, а чинності він набув 1 травня 1999 року (повна назва: Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували Європейські Співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів). У договорі увагу зосереджено на зміцненні політичного союзу, внесено зміни до положень, які стосуються передусім основних прав спільноти, інституцій, процедури ухвалення рішень, спільної закордонної політики та політики безпеки, а також сфери юстиції та внутрішніх справ, договір доповнено розділом про політику зайнятості. Усі зміни, впроваджені Амстердамським договором, були зумовлені бажанням наблизити Союз до його громадян. З метою забезпечення свободи переміщення осіб у межах ЄС передбачено утворити територію свободи, безпеки та справедливості. З набуттям договором чинності питання візової політики, політики біженців та імміграційної політики, а також судової співпраці в цивільних справах були перенесені на рівень Співтовариств. До договору долучено правовий доробок Шенгенської угоди з 1985 року, однак окремі повноваження в цій сфері зберегли за собою Данія, Велика Британія та Ірландія. Амстердамський договір розширив компетенції Співтовариства в сфері захисту середовища, громадського здоров'я та прав споживачів. У межах інституційних змін розширено повноваження голови Європейської Комісії та підвищено роль Парламенту в процедурі ухвалення спільних рішень. Одним з важливих питань було також застосування в процесі європейської інтеграції принципу еластичності (ближчої співпраці), згідно з яким у межах чинної інституційної системи ті держави-члени, які виявлять на це волю, можуть інтегруватися глибше за інших.

Ніццький договір

Продовженням започаткованої Амстердамським договором інституційної реформи стало підписання 26 лютого 2001 року Ніццького договору (набув чинності 1 лютого 2003 року, повна назва: Ніццький договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували Європейські Співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів). Договір впровадив зміни, покликані приготувати інституційну систему та систему ухвалення рішень ЄЄ до функціонування в складі двадцяти семи держав — членів. Найважливіші зміни до Договору про Європейський Союз стосувалися процедури призупинення певних прав, що випливали для держави — члена із застосування договору, якщо ця держава серйозно та постійно порушує основні принципи ЄЄ; призначення спільного представника в межах спільної закордонної політики та політики безпеки; принципів тіснішої співпраці в другій та третій підвалинах ЄС; боротьби із кримінальною злочинністю. Зміни, впроваджені Ніццьким договором у текст Договору про заснування Європейського Співтовариства, стосувалися розширення сфери ухвалення рішень кваліфікованою більшістю голосів і принципів функціонування окремих органів та інституцій після розширення ЄС

Конституція для Європи

Ніццький договір не врегулював усіх питань і змін, яких вимагало ефективне функціонування після розширення ЄС. Тому Європейська Рада на зустрічі в місті Лаекен 15 грудня 2001 року схвалила Декларацію про майбутнє Європейського Союзу, в якій закликала до подальшої роботи з удосконалення Співтовариства. Щоб забезпечити прозорість і масштабність реформування, Рада ухвалила рішення про скликання в лютому 2002 року Європейського Конвенту. В ньому взяло участь сто п'ятдесят представників усіх зацікавлених сторін: представники урядів п'ятнадцяти держав — членів та тринадцяти держав — кандидатів, представники їхніх національних парламентів, представники Європейського Парламенту, Європейської Комісії, Комітету регіонів та Економічно-суспільного комітету, а також європейські суспільні партнери (наприклад, позаурядові організації), омбудсмени. Завданням Конвенту був аналіз найважливіших питань, пов'язаних із розвитком ЄЄ та приготування проекту Конституції для Європи. Після року роботи на пленарних сесіях і засіданнях робочих груп Конвент представив проект правового акта, який було покладено в основу діяльності міжурядової конференції.

Робота над конституцією завершилася підписанням 29 жовтня 2004 року в Римі Договору, який засновує Європейську конституцію. Процес ратифікації договору в державах — членах був порушений, оскільки 29 травня 2005 року Франція, а 1 червня 2005 року Нідерланди не підтримали на референдумі цей документ. Враховуючи це, на засіданні 16 та 17 червня 2005 року Європейська Рада визнала ратифікацію цього документа у термін, передбачений попередніми постановами, тобто до 1 листопада 2006 року, неможливою. До кінця 2006 року Договір ратифікувало 18 держав — членів, а саме: Австрія, Бельгія, Кіпр, Естонія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Литва, Люксембург, Латвія, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина, Італія, Болгарія та Румунія. Однак через те, що Конституцію схвалили не всі держави, чинності вона не набула.

Лісабонський договір

Негативні тенденції в розвитку інтеграції вдалося подолати в січні 2007 року, коли Німеччина під час свого президентства в ЄЄ запропонувала укласти новий договір, врахувавши в ньому основні засади конституційного договору. Текст договору, що дістав назву Лісабонського, був оприлюднений на саміті ЄС в Лісабоні 18-19 жовтня 2007 року і підписаний 13 грудня в лісабонському монастирі ієрономітів. Згідно зі ст. 6 Договору, він повинен набув чинності 1 січня 2009 року, за умови складення всіх ратифікаційних документів або першого дня наступного місяця після складення ратифікаційних документів державою — учасником договору, яка останньою виконала цю формальність. В Ірландії референдум відбувся двічі: в червні 2008 року та в жовтні 2009 року. Під час першого ірландська громадськість не підтримала договір, натомість у другому перемогли прихильники цього документа (67% за та 33% проти). Останньою умовою набуття чинності Лісабонським договором було складення ратифікаційних документів Чехією, яка найдовше відтягувала момент ратифікації. Лісабонський договір набув чинності 1 грудня 2009 року, а отже, з одинадцятимісячним запізненням. Таким чином, ініційовану в 2002 році Європейським конвентом роботу над інституційною реформою Європейського Союзу було завершено.

Лісабонський договір запровадив до правового порядку ЄС такі найважливіші новації:

  • — процедуру виходу з Європейського Союзу (держава, що прийняла рішення про вихід з ЄС, нотифікує свій намір у Європейській Раді, відбуваються переговори про умови виходу, які після схвалення Європейським Парламентом приймаюся кваліфікованою більшістю голосів Ради ЄС);
  • — встановлення права громадянської ініціативи (Комісія повинна розпочати законодавчий процес на заявку щонайменше мільйона громадян ЄС);
  • — зміцнення значення принципів надання допомоги та пропорційності (кожен національний парламент має можливість з'ясувати, чи враховані у рішенні Комісії ці принципи);
  • — збільшення значення Європейського Парламенту завдяки розширенню сфери застосування процедури спільного ухвалення рішень;
  • — удосконалення процесу ухвалення рішень за допомогою розширення сфери справ, які приймаються кваліфікованою більшістю голосів у Раді. Починаючи з 2014 року кваліфікована більшість буде вираховуватися за принципом подвійної більшості: держав — членів і населення. Подвійну більшість становитимуть принаймні 55% держав — членів, що презентують щонайменше 65% населення ЄС;
  • — запровадження посади постійного голови Європейської Ради, якого обирають на два з половиною роки, змін у складі Європейського Парламенту та зменшення складу Комісії;
  • — упорядкування каталогу повноважень ЄС й окреслення сфер його самостійної діяльності (виключні компетенції), а також сфер, в яких можуть діяти самі держави — члени (спільні компетенції) та в яких дії Союзу є тільки доповненням до дій держав — членів (дії на підтримку, координаційні та допоміжні дії). До виключних повноважень договір відносить небагато питань, а саме: митний союз, встановлення правил конкуренції на внутрішньому ринку, грошова політика для держав єврозони, питання збереження морських біологічних видів та спільна торговельна політика.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >