< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Розвиток господарства та економічної думки європейської цивілізації в період середньовіччя (V-ХV ст.)

Економічний розвиток західноєвропейських країн в епоху Середньовіччя

В основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників -закріпачених селян.

Основний дохід люди отримували від землі, що є головним багатством. Особи, які нею володіли, панували в суспільстві. Селяни знаходилися в особистій, поземельній, судово-адміністративній і військово-політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергія вітру і рік, вугілля і деревини почала використовуватися лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено.

Місце людини в суспільстві, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина - селянином, син ремісника -ремісником.

Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Вони були зобов'язані обробляти землю феодала за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці -ренту (з лат. - повертаю, сплачую).

Відомо три форми феодальної ренти:

  • 1. відробіткова (панщина);
  • 2. продуктова (натуральний оброк);
  • 3. грошова (грошовий оброк).

Основними формами господарської діяльності були:

  • - феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор);
  • - ремісничий цех, торгова гільдія.

В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство - традиційним.

Отже, феодальне господарство епохи Середньовіччя характеризується пануванням приватної власності на землю.

Розвиток господарства епохи Середньовіччя можна поділити на три періоди:.

  • 1) Раннє Середньовіччя ^-Х ст.) - сформувалися і затвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези);
  • 2) XI-XV ст. - період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва;
  • 3) Пізнє Середньовіччя (XVI - перша половина XVII ст.) -зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації.

Соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя

Соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя

Ґенеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі формувалися в основному на соціально-економічній спадщині Римської Імперії та господарських досягненнях германських племен.

Становлення середньовічного господарства простежується на прикладі Королівства франків (У-ІХ ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції - Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

У У-УІ ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади в сусідську -марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство -основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали.

Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод -приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася -продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орній землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті.

У УІІІ-ІХ ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важко озброєні кінні воїни-рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714-751 рр.), провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів - бенефіцій - за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королю-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне - умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.

Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйори. Королівськими грамотами феодалам надавався імунітет -привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Земля поділялася на домен, де господарював самі землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі "немає землі без сеньйора".

Одночасно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодально залежне селянство. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники. їхній перехід був зумовлений різними обставинами - великими податками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу у селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768-814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.

Найвищого соціально-економічного піднесення Західна Європа досягла за правління Карла Великого(771-814). За чотири десятиліття його правління вдалося закріпити феодальну систему землеволодіння, збільшити врожайність зернових завдяки впровадженню більш раціональної системи землекористування з елементами іригації.[1]. він об'єднав під своєю владою більшу частину земель Західної Римської імперії, включаючи територію сучасних Франції, Західної Німеччини, Північної Італії, Бельгії і Голландії, Австрії і Швейцарії. Було відновлено дію римського права. Поступово припинилися розбої на відремонтованих дорогах, що дало змогу розвитку торгівлі і ремесла. Будувалися монастирі, людей залучали до науки та мистецтва. Карл Великий завершив земельну реформу, розпочату Карлом Мартеллом, тобто відбувся розподіл земельних угідь. Після смерті Карла його імперія була розділена на три частини: французьку, німецьку й італійську

Отже, протягом ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія - замкнуте натуральне господарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території.

Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI-XV ст. В XI-XШ ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів -королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура землеволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна) обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у період політичної роздробленості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права.

З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Натуральне господарство феодального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здійснюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву "комутації ренти". Його економічною основою була вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли поширенні грошової ренти. Феодалам було вигідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селянського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.

У XIV-XV ст. феодальні господарства все більші втягуються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селянина які поступово виходять з-під юрисдикції феодалів зростає їхня земельна власність. З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами - оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок.

На початку XI століття починається бурхливий економічний і демографічний підйом у Західній Європі, чому сприяє прискорення економічного розвитку, населення стабільно зростає і досягає 73 млн. чоловік у 1300 р. Дещо поліпшилися і якісні характеристики. Трохи знизилася дитяча смертність. Зросли фізичні параметри: вага в чоловіків - до 125 фунтів (55 кг), ріст - до 5 футів (157 см).

З початком нового тисячоліття починається поступове відродження забутих навичок і ремесел. Біля 1150 року почнеться видобуток кам'яного вугілля, а біля 1240 р. із Китаю буде запозичений порох, який почне застосовуватися у військовій справі, що згодом забезпечить Європі важливу перевагу в боротьбі за світове панування.

Кінь поступово почне замінювати вола в якості тягової сили. Складається система трипілля. Поліпшується обробка землі -оранка проводиться до 4 разів. Провадиться розчищення земель під нові ріллі.

В Іспанії будуть побудовані перші паперові млини, що, в свою чергу, приведе до широкого застосування паперу в книжковій справі. З'являються перші немонастирські центри утворення: Оксфорд, Кембридж, Сорбонна, Карлов університет.

У цей період з'являється багато нових міст. Тільки в Центральної Європі - більше 1500. Відроджуються і старі міста: Лютеція (Париж, 60 тис. жителів), Тулуза, Ліон, Бордо, Генуя (по 50-70 тис. жителів у кожному), Венеція (65-100 тис), Неаполь (біля 80 тис), Флоренція (100 тис), Мілан (80 тис), Севілья (біля 40 тис), Кельн (25-40 тис). Частка міського населення швидко росте і досягає 20-25%.

Але типове середньовічне місто дуже невелике. Так у Німеччині того часу було більше 4000 міст із населенням менше 2000 жителів у кожному, 250 міст із населенням від 2 до 10 тисяч і лише 15 міст із населенням понад 10 тисяч жителів. Площа типового міста також дуже мала - від 1,5 до 3 гектар.

Міста площею від 5 до 30 гектар уже рахувалися досить значними, а понад 50 - просто величезними. До початку ХІУ століття вулиці найважливіших французьких міст, а також найбільших міст Європи типу Праги, будуть замощені камінням.

Із збільшенням кількості міст зростає і їхнє значення. Посилюється поділ праці. У найбільших містах нараховується вже до 300 ремісничих фахів, в самих маленьких — не менше 15.

У міста стікається різноманітний сторонній люд: злиденні прочани, учені, студенти, купці. Вільний світ міста задасть більш швидкий ритм життя, ніж на селі. Життя в місті менш прив'язане до природних циклів. Міста стають центрами обмінів у широкому розумінні цього слова.

  • [1] Н.К. Черкащина. Економічна історія: Навчальний посібник. - Києва: ЦУЛ, 2002. -с.41.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >