< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Господарство українських земель у княжий період

Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального господарства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що збірники законів України-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польсько-литовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V—VII ст. у східнослов'янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади під назвою верьв. Вона складалася з самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII—IX ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави (кінець IX — середина XII ст.).

Виникнення державності у східних слов'ян треба віднести в цілому на VI—VIII ст. Арабські історики Масуді і Джайхані (обидва X ст.) говорять про східнослов'янські держави: Славію, Куявію і Артанію[1]. Протягом X ст. відбулося об'єднання київськими князями всіх східнослов'янських племен та племен неслов'янського походження, що дало змогу створити сильну, могутню державу. Київська Русь вважалася ранньофеодальною державою де тільки розпочиналися утворюватися та втілюватися у життя феодальні відносини. Розвивалося землеволодіння, з'являлися земельні володіння дружинників, місцевої знаті. Наприкінці X ст. — появилися християнської церкви.

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI—XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волинській землі: Небельську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Попонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-волинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов'язане з зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр. Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Поступово панівний клас (великий князь, місцеві "світлі князі", "великі бояри", "княжи мужи") експлуатував народні маси, забирали данину з певних земель, які згодом ставали їх власністю. Так сформувався клас феодалів переважно із князівської дружини. Існували також холопи, яких часто називали челяддю, що виконували всілякі сільськогосподарські роботи, і віддавали феодалу частину врожаю.

Відбулися зміни в головній галузі економіки країни — землеробстві, підвищилась продуктивність праці за рахунок використання рала і плуга з залізною робочою частиною. Вирощували жито, пшеницю, овес, просо, сочевиць, льон. Знайшло розповсюдження городництво та садівництво.

Основною рисою феодального господарства була натуральність.

Більшість населення Київської Русі проживала у сільській місцевості. Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово більшість рабів, крім двірських, отримали земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян. Київська Русь славилася майстрами - ремісниками та їх виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи, основна продукція - сокири, серпи, коси, лопати, ножі, цвяхи, замки, ключі, обручі тощо.

Виготовлення зброї займало провідне місце. Успішно розвивалося гончарство, широко поширене і в містах, і в селах. У господарському житті Київської Русі важливе значення мала торгівля: внутрішня і особливо зовнішня. В цілому внутрішня торгівля розвивалася повільно.

У Київській державі існувала досить розвинена грошова система. Селянські господарства залишалися основою економічного життя, хоча вотчині господарства князів та бояр були перспективнішими.

За часів існування Київської Русі зовнішня торгівля ще більше розвинулась завдяки торгівлі з Візантією і арабськими країнами. Вивозилося хутро, віск, льон, мед, лляні тканини, вироби з срібла, заліза. Завозилося: шовкові тканини, парчу, оксамити, зброю, прянощі, фаянс, скло, фарби, благородні та кольорові метали тощо. В процесі торгівлі використовувалися різни атрибути, що виконували роль грошей. Спочатку, ще до зародження Київської Русі, у слов'ян грошовою одиницею виступав "скот", тобто вартість грошей вимірювалася худобою. Пізніше "куна" від слова куниця (хутро куниці). В 11 ст. з'являється "гривня" " — злиток срібла вагою близько 400 г. Гривня поділялась на ногати, резани. Одна гривня дорівнювала 20 ногатам, 50 резанам. Були і золоті гривні, але вони не набули поширення. В XII ст. гривня зменшилась у вазі в два рази. В другій половині XIII ст. з'явився карбованець, який поступово витіснив гривню[2].

Розвиток феодальної земельної власності для Київської Русі виявився не досить позитивним. Оскільки експлуатація смердів призвела до напруження місцевих феодалів, які почали будувати свої міні держави і виступати проти Великого князя Київського. Міжусобні війни послабили економічну міцність Київської Русі. Великий вплив справили Хрестові походи, які змінили раніше налагоджені торговельні шляхи, які зменшили прибутки держави. Починаючи з середини XII ст., починається розпад Київської держави на окремі самостійні князівства. Настає епоха феодальної роздробленості.

З формуванням великого землеволодіння і феодально залежного селянства в XI—XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

  • [1] Економічна історія лекції. Н. О. Тимочко, О. А. Пучко, Л. М. Рудомьоткіна, А. О. Маслов, Р. Д. Толстов с. - 353.
  • [2] Економічна історія лекції. Н. О. Тимочко, О. А. Пучко, Л. М. Рудомьоткіна, А. О. Маслов, Р. Д . Толстов С. 353.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >