< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Розвиток національних економік в міжвоєнний період (1919-1939 РР.)

Становлення світового господарства, країн Європейської цивілізації США та Японії в міжвоєнний період.

В кінці XIX початку XX ст. в економічній літературі для опису змін, що відбувалися, почали використовувати термін "імперіалізм", переважно у значенні експансіоністської зовнішньо політичної діяльності капіталістичних держав.

Етимологічно "імперіалізм" походить від латинського imperare (командувати) лат. imperium (влада, панування). В європейські мови (англ. imperialism, фр. imprialisme тощо) цей термін також означає опосередковано поняття " імперія "Оксфордський словник англійської мови констатує, що як словоформа "імперіалізм" вперше зустрічається в XVI столітті [1]. Перше його вживання в сенсі, що наближається до сучасного, датується 1858 роком[2] - епохою Pax Britannica[3]

.

На початку століття з'являються перші теорії імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства. Найпоширенішими підходами до аналізу імперіалізму були економічний та політичний.

Засновником економічної інтерпретації імперіалізму вважать англійського ліберального економіста Дж. А. Гобсона. Він удосконалив цей термін у своїй монографії у 1902 "Імперіалізм". Він систематизував раніше опубліковані матеріали й оцінки, та представив імперіалізм як двоєдину категорію. В її основу він поклав два взаємодіючих компонента - економіку і політику. В основі формування нового суспільства та його розвитку лежать перш за все фінансові інтереси класу капіталістів, що є "керуючим імперського двигуна". Формування сталого надлишку капіталу у виробництві, через малу місткість внутрішнього ринку, перешкоди, що виникають під час розподілу капіталу, а також інвестиційні ускладнення не дають можливість великим фірмам розвиватися на макро та мега рівнях. Це спонукає фінансову буржуазію шукати нові інвестиційні можливості за кордоном але там також є своя конкуренція. Так для того щоб усунути конкуренцію фінансова олігархія використовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні авантюри створюючи загрозу війни. Саме прояв ризику, агресії, расизму, націоналізму, на думку Гобсона, імперіалізм був би неможливий, що в кінці все одно призводить до війни.

У свої вченнях Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за допомогою суспільних реформ, які б обмежували доходи олігархічних кіл, що були пов'язані з імперіалістичною політикою.

Економічну інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гільфердинг ("Фінансовий капітал"), Я. Ріссер, Г. Шульце-Геверніц та ін. У вітчизняній науці та публіцистиці російською мовою це відбувається не пізніше 1916 року, з виходом роботи В. І. Леніна "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" .

Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II Інтернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, український дослідник П. Мигулін та ін.) намагалися обґрунтувати тезу, згідно з якою імперіалізм не є прямим породженням капіталізму.

Таку ж позицію підтримував в своїй праці "Соціологія імперіалізму" (1919) И. А. Шумпетер. Німецький учений з позиції соціал-дарвінізму обстоював думку, що саме природа людини (а не суспільство) призводить до неминучості виникнення війни. Він вважав це "нормальним" та загальним явищем для суспільства у якому є обов'язково клас "воїнів" - це традиційна структура суспільства. Монополії це викривлення природи капіталізму і породження успадкованої від феодального порядку системи протекціонізму й тарифів. А імперіалізм з'являється через наявність егоїзму фінансової олігархії.

Тобто, імперіалізм, на його думку, не є нормальним розвитком капіталізму, а являє собою результат випадкового поєднання мілітаризму, монополії та фінансової олігархії. У разі усунення двох останніх шляхом проведення реформ і за умов вільної ринкової економіки капіталізм вийде на розумний шлях свого розвитку.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. поступово накопичуються та загострюються соціально-економічні суперечності між провідними країнами світу, що призводить до блокового протистояння між ними. Економічні й територіальні претензії країн-суперниць намагалися розв'язати під час Першої світової війни, яку можна назвати першою кризою світової цивілізації.

Головною причиною розв'язання війни було прагнення монополій різних країн, і передусім Німеччини, здійснити розподіл економічний, територіальний) світових сфер впливу. "Світова політика" Німеччини була німецьким варіантом "загального" імперіалізму, сутність якої полягала в тому, щоб підняти німецьку імперію з рівня континентальної держави до рівня світової наддержави. Німецька "світова політика" мала за мету підрив британського світового панування, що повинно було звільнити колоніальні території "для середньоєвропейських держав, які прагнули розширення". Англо-французька коаліція шляхом воєнних дій намагалася припинити економічне зростання Німеччини, остаточно позбавити її колоній, сировини та ринків збуту й тим самим повернути собі позиції лідерів у світі.

Проте хоч як це парадоксально, факт розв'язання світової війни свідчив про певний етап формування світового ринку. Світогосподарські зв'язки пронизували економіку багатьох країн. Розпочався процес взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв'язків у ході війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери економічного впливу у світі, підкорити своїм національним інтересам економіку інших країн, котрі потрапили в колоніальну і напівколоніальну залежність до великих держав.

Перша світова війна тривала з літа 1914 р. до осені 1918 р. Основні бойові дії відбувалися на європейському континенті, де були розташовані головні центри фінансового життя, промислового та сільськогосподарського виробництва. Масштабність воєнних дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

У найважчому становищі опинилася Німеччина. Згідно з Версальським мирним договором (28 червня 1919 р.) Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію. Значні території передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині. Саарська область переходила на 15 років під управління Ліги націй, а її вугільні шахти передавалися Франції. Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній. Репараційні виплати склали 132 млрд. золотих марок (20 млрд. у перші два повоєнні роки). Таких грошей Німеччина не мала, то контрибуція сплачувалася вагонами, паровозами, фабричними верстатами, автомобілями, с/г сировиною. Таке становище викликало занепокоєння урядів країн Антанти, хоч їхня економіка теж зазнала великих збитків.

Англія - зазнала значних людських і матеріальних втрат - 1/3 національного багатства, світовий фінансовий центр перемістився з Лондона в Нью-Йорк, удвічі зменшився експорт товарів, зріс імпорт. Продовжувалося відставання від США у розвитку гірничо-видобувної, сталеплавильної, текстильної, суднобудівної промисловості. Але Англії вдалося збільшити свої колоніальні володіння, вона компенсувала частково свої втрати за рахунок німецьких воєнних репарацій.

Ще більше, ніж Англія постраждала у війні Франція. Втратила 10% працездатного населення, видатки на війну підірвали стабільність французької валюти. Але під час війни розпочалася індустріалізація економічно відсталих південних районів Франції, що не були окуповані Німеччиною. Нестача сировини, енергоресурсів змусила промисловців дбати про інтенсифікацію виробничих процесів, запроваджувати нові технології, що пізніше дало свої позитивні результати.

Японія, виступаючи на боці Антанти, не брала участі в бойових діях. Вона розширила свої колоніальні володіння, нав'язала невигідні економічно-торговельні умови Китаю. Все це дозволило за роки війни подвоїти промислове виробництво, втричі збільшити експорт промислових товарів у Китай та країни тихоокеанського регіону, зміцнити в цілому свій економічний потенціал, однак надзвичайно руйнівний землетрус (загинуло 140 тис. чол.) поставив японську економіку перед цілим рядом серйозних проблем.

США з запізненням вступили в війну на боці Антанти, підтримували торговельні відносини з усіма воюючими країнами, постачаючи їм всі види стратегічної сировини -зброю, боєприпаси, продукти харчування, перетворившись в економічно найрозвинутішу державу світу. Якщо напередодні війни борги складали 7 млрд. дол., то на кінець ворогуючі країни заборгували 9,8 млрд. дол. Золотий запас зріс з 1 млрд. 891 млн. дол. у 1914 р. до 3 млрд. 163 млн. дол. 1918 р. Національне багатство збільшилося з 192 млрд. дол. 1914 р. до 488 млрд. дол. у 1920 р. Капіталовкладення за кордоном - з 3,5 млрд. дол. до 6,5 млрд. дол. Таким чином, центри господарського життя перемістились з Західної Європи в США.

Як було відмічено вище, економічне становище Німеччини викликало занепокоєння з боку країн Антанти. Для неї був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Дауеса новий репараційний план, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції, представниками країн-переможниць.

Основна мета плану - відновити промисловий потенціал Німеччини, щоб вона могла виплатити репараційні борги Англії І Франції, а останні ліквідують свою заборгованість перед США. План встановлював розміри платежів Німеччини на перші п'ять років по 1 - 1,75 млрд. марок щорічно, а потім - по 2,5 млрд. марок на рік.

Це дало можливість німецької промисловості повністю переоснастити свою матеріальну базу, практично стовідсотково оновити виробниче обладнання і створити базу для майбутнього відновлення військового виробництва.

Контроль за німецьким держбюджетом, грошовим обігом кредитом, залізницями здійснювався спеціальним комітетом експертів який очолював генеральний агент з репарацій -представник США - О. Юнг, а згодом- П. Гілберт.

Згідно з "Планом Дауеса" відродження німецької промисловості було розраховано на реалізацію її продукції на ринках країн Східної Європи та СРСР, які повинні були стати аграрно-сировинними придатками німецького промислового комплексу.

Перетворення Східної Європи й СРСР у ринки збуту німецької промислової продукції, крім прибутків американським банкам, які стали фактичними власниками німецьких промислових концернів, вирішувало ще 2 основних для американців завдання: ліквідація французького впливу в Східній Європі та недопущення індустріалізації СРСР[4].

Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса.

Один зі співавторів і виконавців "Плану Дауеса", німецький банкір Шахт, підбиваючи його підсумки в 1929 р. з задоволенням зазначав, що "Німеччина за 5 років отримала стільки ж іноземних позик, скільки їх отримала Америка за 40 років, що передували Першій Світовій війні"[5]

В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга. Він визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. В умовах світової економічної кризи реалізація плану Юнга була зупинена, влітку 1931 р. президент США Герберт Гувер заявив про введення мораторію на виплату американських боргів по міжсоюзним зобов'язанням військового часу на 19311932 рр.. з одночасним припиненням усіх інших міждержавних платежів, включаючи репараційні. Потім з урахуванням тяжкості ситуації в міжнародних фінансах було поставлено питання про повне анулювання репараційних виплат за планом Юнга. У 1932 р. на конференції в Лозанні була визначена сума заключного німецького платежу в 3 млрд. марок, що підлягала сплаті протягом 15 років (після закінчення 3-річного мораторію на 1932-1934 рр..).

  • [1] (Oxford English Dictionary online - (Subscription required)
  • [2] Imperialism (стаття на academickids.com) - academickids.com / encyclopedia / i / im / imperiaUsm.html
  • [3] (imperialism (стаття на wordiq.com) - wordiq.com / definition / Imperialism). 38 Hobson JA: Imperialism, A Study (1902) - marxists.org/archive/hobson/1902/imperialism/index.htm на сайті marxists.org).
  • [4] ("Історія Великої Вітчизняної війни" в 6 томах, М., Воениздат, 1960, т. 1, с. 4, 34-35, "Історія Другої Світової війни" в 12 томах, т. 1, с. 20, М. В. Фрунзе, Вибрані твори, т . 2, с. 479, Історія СРСР, М., "Просвіта", 1983, ч. 3, с. 171).
  • [5] Епперсон, "Історія Великої Вітчизняної війни" у 6 томах, т. 1, С. 4.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >