< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Формування і розвиток інституціональної теорії

У період розвитку нових напрямків в економічній теорії наприкінці XIX - у першій половині XX ст. у США виникає ще один - соціально-інституціональний як реакція на панування монополій в ринковій економіці. В подальшому він отримав назву інституціоналізм (від лат. - спосіб дії, звичай, настанова, вказівка).

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні сутності господарських процесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру - такі, як держава і профспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім'я і традиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. Усе це об'єднали спільним терміном - інститути, або інституції, що й дало назву цьому економічному напряму.

Інституціоналізм протиставляв себе класичним та неокласичним поглядам і виступала з різкою критикою ортодоксії, а саме проти:

  • - теорії гедонізму (максимальної вигоди для себе),
  • - ідеології індивідуалізму (з теорією колективних дій та інститутів),
  • - статичного підходу (пошуку економічної рівноваги) за динамічний підхід (розгляд явищ в історичній послідовності),
  • - абстрактного методу аналізу.

Інституціоналісти досліджували три групи проблем, тісно пов'язаних зі сферою державної політики:

  • - взаємовідносини праці та капіталу;
  • - взаємозв'язок монопольного сектора економіки з дрібним і середнім бізнесом;
  • - взаємодію приватних і суспільних інтересів.

Інституціоналісти на противагу марксизму запропонували триєдину соціальну структуру, що складається з матеріальної, інституціональної та ідеологічної основ.

Періодизація інституціоналізму: 1-й період - виникнення інституціональних теорій у 20-30-ті роки XX ст. (не залишив після себе цілісної школи чи сильного лідера);

  • 2-й період - період затишшя - 40- 50-ті роки XX ст.;
  • 3-й період - нове піднесення, яке почалося в 60-ті роки. XX ст.

Ранній інституціоналізм охоплював 1-й і 2-й періоди. Вчені періоду - Т. Веблен, Дж. Коммноз, У. Мітчел. У ранньому інституціоналізмі трактування економічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон'юнктури.

Методологічні принципи інституціоналізму:

  • а) еволюційний характер теорії;
  • б) технологічний детермінізм;
  • в) розширене трактування предмету політичної економії, застосування так званого міждисциплінарного підходу;
  • г) чітко означений критицизм.

Засновником соціально-психологічного інституціоналізму став американський економіст Торстейн Веблен (18771920/1857-1929). У праці "Теорія бездіяльного класу" (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошував на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежували економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища. В основу розвитку суспільства й економіки як його частини ним були закладені психологічні чинники: звички, поведінку, традиції, уявлення, прагнення. Предмет політекономії Т. Веблен визначив як поведінку людини стосовно матеріальних засобів існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників.

Критицизм Т. Веблена: засуджував і критикував не тільки ортодоксальні погляди, а й сам капіталістичний спосіб виробництва, зокрема процеси монополізації, зростання розмірів і сили корпорацій, ліквідацію вільної конкуренції. Історичний розвиток він трактував як виникнення, зростання суперечностей між інституційним і зовнішнім середовищами та поступове їх вирішення, а рушійною силою історичної еволюції вважав переважно технічний і технологічний прогрес засобів виробництва.

Т. Веблен поділив капіталістичне виробництво на сферу "індустрії" та сферу "бізнесу" та визначив напрями узгодження інтересів між цими сферами. Під "індустрією" він розумів матеріальну форму капіталістичного виробництва, тобто безпосередньо виробництво, а під "бізнесом" - керуючу силу виробництва, сферу обігу. "Бізнес" підпорядкував виробництво й індустрію власним фінансовим інтересам, а тому основною суперечністю тогочасного світу Т. Веблен вважав невідповідність інтересів індустрії та бізнесу. Причиною суперечності виробництва та обігу вчений вважав розвиток кредиту, що призводить до утворення "абсентеїстської" власності. Суспільні інтереси ж повністю збігаються з інтересами індустрії.

Для вирішення існуючої суперечності Т. Веблен запропонував "революцію інженерів": постійне зростання місця й ролі технологічних факторів виробництва, завдяки чому має значно підвищитися значення інженерно-технічного персоналу, а це спричиниться до відокремлення функцій власності, контролю та управління. Цей процес призводить до встановлення "влади технократії", інтереси якої збігаються з інтересами суспільства.

Також Т. Веблен обґрунтував необхідність встановлення "соціального контролю".

Послідовниками Т. Веблена стали:

  • а) американські вчені: Вільям Гамільтон (автор терміну "інституціалізм"), Джон Р. Коммонс (1862-1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948), Дж. К. Гелбрейт, Уолт Ростоу;
  • б) англійські науковці Джон А. Гобсон (1858-1940) і Джон Вайолет Робінсон;
  • в) француз Франсуа Перру (1903-1987);
  • г) австрієць Йозеф Шумпетер (1883-1950);
  • д) голландець Ян Тінберген та інші.

Послідовники Т. Веблена визначали інституції, як словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв; які означають домінуючий і постійний спосіб мислення або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації (В. Гамільтон). У цьому контексті визначають, що першим, хто запровадив у економічні дослідження термін "інституціоналізм" у 1919 р., став У. Гамільтон.

Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.

В еволюційному розвитку інституціоналізму виділяють такі основні напрями: а) ранні:

  • - соціально-психологічний (Т. Веблена);
  • - соціально-правовий (Дж. Коммонза);
  • - емпіричний, кон'юнкрурно-статистичний (школа кон'юнкрури У. Мітчела);
  • б) пізні:
    • - інституціонально-соціальний (соціологічний), або післявоєнний (Адолф Берлі, Гардінер Мінз, Жан Фурастьє, Франсуа Перру);
    • - неоінституціоналізм (Рональд Коуз, Дуглас Норт, Роберт Фогель).

Так, основними рисами соціально-правового інституціоналізму Дж. Коммонза виступили: позитивізм, практицизм, прагматизм. Основа теорії: на основі первісності права зробити все для збереження й модифікації капіталістичного ладу в цілому.

Вчений розробив "теорію соціального конфлікту", один з різновидів концепції соціального солідаризму, що значно вплинула на теорії "держави суцільного добробуту". Соціальні конфлікти, за Дж. Коммонзом, не мають антагоністичного характеру, не базуються на класових виробничих відносинах. Вони є необхідним і неминучим чинником розвитку, проявом багатоаспектної взаємодії різних груп у соціальному організмі.

Соціальні конфлікти ліквідуються мирним шляхом, тобто урегульовуються за допомогою інституціоналізації (встановлення процедурних правил, діяльності регулюючих органів, прийняття законодавчих актів).

Ідея класового миру дістала продовження в теорії "колективних дій", що відображає діяльність колективних інститутів, корпорацій, профспілок, політичних партій тощо, які досягають примирення шляхом укладання компромісних, добровільних угод. На такій основі Дж. Коммонз передбачає подальший розвиток економіки й суспільства та формування уряду "різних інтересів", який би відображав у кінцевому підсумку суспільні інтереси.

Такі висновки і стали базовими для сучасних теорій "держави суцільного добробуту". Вихідними економічними відносинами в Дж. Коммонза є угоди, під якими він розумів будь-які конкретні зобов'язання суб'єктів суспільного життя. На шляху мирної еволюції угоди можна вирізнити етапи "конфлікту", "залежності" та "порядку" (врегулювання відносин). Поняття вартості в системі Дж. Коммонза має відбиток також правового детермінізму; воно визначається як згода в майбутньому виконати попередньо взяте зобов'язання.

Емпіричний інституціоналізм В. Мітчелла мав орієнтацію на конкретні варіанти державного втручання. Головними явищами економічного життя вчений вважав гроші та грошовий обіг, а капіталістичну економіку він розглядав як "грошову цивілізацію" (одстоював позиції мінової концепції). Працюючи в Національному бюро економічних досліджень і постійно критикуючи абстрактний метод економічної науки, учений вміло використовував описово-статистичний інструментарій (динамічні ряди, індекси, регресійно-кореляційний аналіз та ін.). Займаючись прогнозуванням розвитку капіталістичної економіки, У. Мітчелл розробив так званий гарвардський барометр, який обчислювався на основі середніх величин -індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку. Цікаво, що перед великою депресією у США гарвардський барометр показував "ясно".

У. Мітчелл зробив теорію економічних циклів, висунув ідею безкризового циклу та капіталістичного планування. Згідно теорії, безкризовий цикл складається з чотирьох фаз: депресії, пожвавлення, розквіту й рецесії [1]. Проте незважаючи на відсутність фази кризи, У. Мітчелл визнавав постійний характер циклічних коливань і обстоював активне державне втручання у вигляді антициклічних антикризових заходів. Лідер кон'юнктурної школи пропагував навіть капіталістичне планування, під яким розумів постійне державне регулювання економічних процесів, що має індикативний, рекомендаційний характер.

Таким чином, негативізм позиції Т. Веблена був урівноважений позитивізмом Дж. Коммонза та практицизмом У. Мітчелла. Ранні інституціоналісти істотно вплинули на економічну думку, особливо на формування ідей ліберального реформізму.

Резюме

Неокласичні концепції XIX - початку XX ст. Теорії монополії та конкуренції Е. Чемберлина та Дж. Робінсон. Консервативна (ортодоксальна) течія неокласичної школи.

Економічні теорії неолібералізму. Теоретичні витоки сучасного неолібералізму: лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана-Л. Роббінса, віденська школа Ф.Хайека та чиказька школа Ф. Найта-М. Фрідмана. Основні риси класичного лібералізму та їх використання в неоліберальних концепціях. Особливості німецького неолібералізму. Три групи німецького неолібералізму, їх основні відмінності. Питання теорії економічного ладу та економічної політики у працях В. Репке та А. Рюстова.

Класифікації національних господарств та визначення стадій історичного і економічного розвитку в теоретичних розробках В. Ойкена та Ф. Бьома. Кельнська школа неолібералізму А. Мюллер-Армака та Л. Ерхарда. Концепція соціального ринкового господарства. Основні елементи концепції соціального ринкового господарства: теорія і політика ладу В. Репке-А. Рюстова, ідеальні типи господарства і принципи економічної політики В. Ойкена-Ф. Бьома, ідеї щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллер-Армака - Л. Ерхарда. Вчення В. Ойкена про два типи економічних систем.

Традиційний американський інституціоналізм.

Методологічні засади неокласичної теорії. Економічні теорії неолібералізму. Вчення Е. Кеннана-Л. Роббінса. Віденська школа Л. Мізеса - Ф. Хайека. Чиказька школа Ф. Найта - М. Фрідмана. Економічні погляди В. Репке та А. Рюстова, В. Ойкена та Ф. Бьома, Кельнська школа неолібералізму А. Мюллер-Армака та Л. Ерхарда. Ідеї А. Мюллер-Армака -Л. Ерхарда. Вчення В.Ойкена.

  • [1] Рецесія - відносно невисокий, некритичний спад виробництва або сповільнення темпів економічного зростання.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >