ВСТУП

Відповідно до статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Це важливе положення деталізується в інших положеннях Основного Закону держави. Зокрема, відповідно до статті 28 Конституції України, кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Конституція України гарантує кожному право знати свої права й обов'язки (стаття 57), які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (стаття 64). Ці та інші конституційні права й свободи людини гарантуються і забезпечуються особі під час кримінального провадження, під час якого застосовують заходи кримінального процесуального примусу як один з ефективних інструментів боротьби зі злочинністю.

Однією з гарантій забезпечення прав і законних інтересів людини на досудовому розслідуванні є чітка та недвозначна процесуальна регламентація діяльності учасників кримінального провадження з метою дотримання процесуальної форми під час проведення слідчих (розшукових) й інших процесуальних дій, прийнятті проміжних і підсумкових процесуальних рішень. Натомість наявність колізій при здійсненні такої діяльності спричиняє появу суперечностей у правовому регулюванні процесуальних правовідносин і розбіжностей у теорії кримінального процесуального права та практичній діяльності з розслідування кримінальних правопорушень. Зазначене стосується деяких аспектів провадження слідчих (розшукових) дій, врегульованих КПК України, зокрема освідування.

Законодавча регламентація у статті 241 КПК України порядку проведення освідування є недосконалою, оскільки чітко не визначено мету й завдання цієї слідчої (розшукової) дії, що призводить до змішування зазначених понять у науковій юридичній літературі. Крім цього, недостатньо визначеними залишаються види освідування та процесуальний порядок їх провадження; не чітко сформульовано в законі фактичні підстави його проведення; немає процесуальної регламентації порядку провадження примусового освідування. Це надає можливість органам досудового розслідування у правозастосуванні на власний розсуд тлумачити деякі положення закону, що створює умови для необґрунтованого обмеження прав і свобод учасників кримінального провадження, залучених до проведення слідчих (розшукових) дій. Тож особливого значення набуває розроблення нових і вдосконалення наявних кримінальних процесуальних, організаційно-тактичних заходів, що застосовують під час проведення освідування, покликаних підвищити його якість та ефективність, оскільки у КПК України донині не усунуто всі прогалини провадження освідування, які мали місце у наразі нечинному КПК України 1960 року.

Враховуючи викладене, авторами розроблені процесуальні й тактичні основи проведення освідування в сучасних умовах кримінального провадження України та сформульовані науково обґрунтовані рекомендації щодо цієї слідчої (розшукової) дії. При цьому досліджено ґенезу освідування як самостійної слідчої (розшукової) дії у кримінальному провадженні; визначено мету та завдання освідування; з'ясовано фактичні та юридичні підстави проведення освідування; визначене коло суб'єктів освідування та запропоновано їх авторську класифікацію; досліджено питання розширення переліку осіб, щодо яких може бути проведено освідування; встановлено особливості проведення освідування, що супроводжується оголенням освідуваної особи; з'ясовані можливість й умови проведення повторного освідування; розкриті особливості тактичних прийомів фіксації перебігу та результатів освідування, зокрема в разі застосування заходів процесуального примусу. При підготовці монографії використано окремі норми КПК Білорусі, Латвії, Молдови, Російської Федерації, Узбекистану щодо сутності освідування та його унормування у кримінальному провадженні, а також узагальнені дані проведеного у 2009-2012 роках анкетування 441 слідчого органів внутрішніх справ України, що представляють м. Київ, а також Донецьку, Івано-Франківську, Кіровоградську, Луганську, Полтавську та низку інших областей України. При визначенні ключових аспектів досліджуваної проблеми використаний особистий багаторічний досвід роботи авторів у слідчих підрозділах органів внутрішніх справ України.

Системний аналіз положень статті 241 КПК України у цілому та її окремих частин, зокрема, надав можливість на монографічному рівні викласти правові та наукові основи провадження освідування під час розслідування кримінальних правопорушень, сформулювати пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства України у цьому напрямі.

Дослідження проблем проведення освідування як слідчої (розшукової) дії за КПК України надало можливість визначити його загальну мету, що передбачає формування доказів, зафіксоване у протоколі освідування, а також безпосередню мету освідування - виявлення або засвідчення наявності на тілі підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. Завданням освідування є виконання комплексу процесуальних дій відповідно до процесуальної форми, спрямованих на пошук слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет.

На думку авторів, можливим є проведення повторного освідування у таких випадках: 1) у разі отримання нових даних, що підлягають перевірці, з безпосередньою метою виявлення та засвідчення наявності або відсутності у підозрюваного свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет; 2) у разі недосягнення загальної мети під час проведення первинного освідування - формування доказів, зафіксованого у протоколі освідування. У монографії також аргументовано склад обов'язкових і факультативних учасників проведення освідування, залежно від виду освідування та процесуальної форми кримінального провадження; сформульовано пропозицію щодо обов'язкового фіксування технічними засобами освідування, проведеного примусово, і надання освідуваній особі копії протоколу освідування й матеріалів відеозапису тощо.

При підготовці монографії досліджене поняття "особливі прикмети", до яких, на думку авторів, належать не лише ознаки зовнішності, що можна сприймати на чуттєвому рівні та які надають можливість установлювати тотожність конкретної особи під час розслідування кримінальних правопорушень, а й одяг загалом, його окремі предмети й елементи. У зв'язку з цим обґрунтовано положення про те, що освідування може супроводжуватися оглядом одягу чи взуття освідуваної особи. Звернено особливу увагу на дотримання прав громадян, невтручання в їх особисте і сімейне життя під час проведення освідування, зокрема - коли існує нагальна потреба проведення освідування, яке супроводжується оголенням особи, чи застосування заходів процесуального примусу.

Комплексний розгляд і критичний аналіз статті 241 КПК України надав можливість дійти висновку, що зазначена норма не повною мірою врегульовує всі нагальні питання щодо проведення освідування. Тож запропоновано, аргументовано і обґрунтовано необхідність внесення принципових змін і доповнень до частин 1-5 статті 241 КПК України.

Висвітлені у монографії теоретичні висновки і рекомендації можуть стати підґрунтям для подальших наукових досліджень проблем проведення освідування у кримінальному провадженні; використовуватися у навчально-методичній роботі при підготовці підручників, навчальних посібників, монографій, наукових статей, проведенні лекційних, семінарських та практичних занять у вищих навчальних закладах України; у практичній діяльності органів досудового слідства під час розслідування кримінальних правопорушень.

Автори висловлюють щиру подяку Ю. П. Аленіну, І. В. Басистій, A. Ф. Волобуєву, А. В. Іщенку, Н. С. Карпову, Д. П. Письменному, B. О. Попелюшку, Є. Д. Лук'янчикову, Ю. Ю. Орлову, Л. Д . Удаловій, А. М. Цільмак, П. В. Цимбалу, С. С. Чернявському, М. О. Яковенку, іншим науковцям України за слушні зауваження та поради, висловлені під час підготовки монографії до друку.