< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІДУВАННЯ ЯК САМОСТІЙНОЇ СЛІДЧОЇ (РОЗШУКОВОЇ) ДІЇ

Історичні аспекти становлення освідування

Упродовж тривалого часу поняття "освідування" у кримінальному провадженні України визначали як слідчу дію, яку проводять за необхідності виявлення або засвідчення наявності в обвинуваченого, підозрюваного або потерпілого чи свідка особливих прикмет (частина перша статті 193 КПК України 1960 року).

Проте наведене трактування аналізованого поняття сформувалося внаслідок його складного історичного розвитку. 1247 року в книзі автора Сунь Цзи, який був головою кримінального суду однієї з китайських провінцій, ішлося про освідування мертвих тіл. Згодом термін "освідування", характеризуючи здебільшого судово-медичні дослідження трупів, стали вживати в стародавньому Китаї для визначення дій, спрямованих на дослідження живих осіб[1]. Однак уже в давньоруському законодавстві, що регламентувало кримінальне судочинство, дослідження живих осіб і трупів цілком однозначно називали оглядом .

Витоками у процесі становлення освідування можна вважати також законодавство XVI століття. Зокрема, у Литовських статутах 15293, 15664 та 15885 років, які є пам'яткою русько-литовського права, українського правового наслідування, має місце, як зазначає П. Музиченко, поступове відокремлення судової влади від адміністративної, карного процесу від цивільного; становлення обов'язкового попереднього слідства в кримінальних справах і збирання доказів, що стає невід'ємною функцією посадових осіб, а не сторін у справі; установлення письмового порядку виклику відповідача до суду й ведення судових книг, у які записували вимоги позивача й судові рішення[2]. У Литовських статутах термін "освідування" не використовували, проте відображено його сутність. Зокрема, зміст розділу сьомого Першого Литовського статуту 1529 року "О ґвалтах земских, о боях, о головщинах шляхетських" містить такі положення: "присягнення тілесною присягою" (пункт 6), "знаки бы того ґвалту были" (пункт 17), "присягнути на ранах своих" (пункт 23)[3]. У подальших правових пам'ятках - Литовських статутах 1566 та 1588[4] років також ідеться про засвідчення тілесних ушкоджень особи. Розділ 11 артикуль 2 "Статуту Вялікага княства Літоускага" 1566 року регламентує, що "...естли бы кгвалтомъ на домъ наЪхалъ и не забилъ, только ранить; тогды также маеть тотъ кгвалтъ оповЪдати и раны оказати околичными сусЪдьми..."; в артикулі 26 цього самого розділу засвідчено: "...тотъ маеть присегнути на ранахъ своихъ..."; в артикулі 35 зазначено, що необхідно "...по зраненью оказати раны и шкоды свои людемъ стороннымъ околичнымъ суседомъ и обжаловати вряду, такъ тежъ раны оповЪдати и въ книги записати, а при том оповЪданью самъ маеть на ранахъ и на шкодахъ своихъ поприсегну-ти...". У Статуті Великого Князівства Литовського 1588 року дублюються вказані положення попереднього Статуту.

Таким чином, Литовські статути регламентували вимогу засвідчення слідів злочину, а саме: показати рани, розповісти про них і записати їх ознаки. Проте законодавець того часу ще не використовував поняття "освідування". Цей термін виник на початку XIX століття, коли на території сучасної України судочинство регламентувало Зведення законів, за якими Є. Колоколов склав "Правила і формы о производствЪ слЪдствий". У зазначеному джерелі кримінально-процесуального права того історичного періоду освідування як процесуальну дію визначено в загальних положеннях про дослідження події та про огляд. Так, за статтею 948 Зведення законів, том XV, наявні ознаки злочину, будь-які сліди ґвалту мають бути завжди освідувані. На підставі цього Є. Колоколов склав зразок (форму) журналу "Об освідетельствованіи явственныхъ признаковъ преступленія: боя, увгьчья и всякихъ другихъ слгьдовъ насилия". Зміст зазначеної форми наочно свідчить про наявність уже в першій половині XIX століття двох видів освідування - слідчого та медичного. До того ж слідче освідування за наявності досвіду в будь-якій науці слід було проводити в присутності обізнаних осіб.

Вагомою правовою пам'яткою українського кримінально-процесуального законодавства є Статут кримінального судочинства 1864 року[5] (Статут), що, як слушно зазначають В. І. Галаган та О. М. Калачова, був предметом дослідження багатьох учених, зокрема й сучасних. Його аналізували в контексті широкого спектру правових проблем: криміналістичних прийомів і засобів здійснення слідчої діяльності (В. С. Кузьмічов); крізь призму розвитку статусу конкретного учасника кримінального процесу (С. О. Іваницький, О. І. Литвинчук, В . Л. Льовкін, В. М. Тертишник); як історичне джерело деяких інститутів (В. М. Беднарська, Ю. О. Гришин, О. Ю. Костюченко, І. А. Малютін); як процесуальний порядок набуття процесуального статусу особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та підстави його визначення[6]. Проте дослідженню освідування як слідчої дії за Статутом не приділено належної уваги.

Слід зауважити, що сутність освідування пов'язували з визначенням огляду. З одного боку, ці терміни не були взаємозамінними, з іншого -конкретну відмінність між ними не вказували. Ці обставини надали підстави М. М. Розіну визначити освідування як "обозрТшіе установленными закономъ органами предметовъ или лиць съ цЪлями прі-обрЪтешя доказательствъ собьпія или провЪрки уже добытыхъ доказательсвъ", а "...осмотру или освидЬтельствованію можетъ біть подвергнуть любой объектъ, могущій дать названный доказательства, -мЪстность, расположеніе дома, обстановка помЪщешя, отдЪльные предметы и лица, - напр., съ цЪлями установить, не сохранилось ли на нихъ следовъ крови, не порвано ли платье, нЪтъ ли другихъ слЪдовъ борьбы и т.п."[7]. Змішування зазначених слідчих (розшукових) дій відбувалося у зв'язку з тим, що освідування в Статуті врегульовано в першому відділенні глави четвертої другого розділу поряд з оглядом.

На цьому етапі розвитку українського кримінального процесуального законодавства за Статутом виокремлювали такі види освідування за суб'єктом його проведення:

  • 1) слідче - проводить судовий слідчий (підрозділ І, відділення перше, глава четверта, розділ II);
  • 2) освідування через обізнаних осіб (підрозділ II, відділення перше, глава четверта, розділ II);
  • 3) освідування судовим лікарем - судово-медичне (підрозділ III, відділення перше, глава четверта, розділ II).

Відповідно до Статуту слідче освідування характеризувалося такими ознаками:

  • - освідування проводив безпосередньо судовий слідчий (стаття 315);
  • - обов'язковою є присутність понятих (стаття 315), кількість яких має бути не менше ніж два (стаття 321), для освідування жінок запрошують як понятих заміжніх жінок (стаття 322); до понятого за неявку до слідчого без поважних причин можуть застосовувати заходи впливу у вигляді стягування коштів (статті 323-324);
  • - під час освідування можлива присутність учасників судочинства, проте слідчий не зобов'язаний їх чекати (стаття 316). На думку М. В. Духовського, здійснення права бути присутнім під час освідування можливе за умови, якщо сторони буде завчасно повідомлено про цю слідчу (розшукову) дію. Однак таке зобов'язання не покладається на слідчого, до того ж можливими є випадки невідкладного проведення освідування;
  • - зазначену слідчу (розшукову) дію слід проводити вдень, окрім невідкладних випадків (стаття 317).

Освідуванню через обізнаних осіб притаманні такі особливості:

  • - проводять у випадках, коли для встановлення обставин справи необхідні спеціальні знання, досвід у науці, мистецтві, промислі, ремеслі чи в іншій справі (стаття 325);
  • - як обізнані особи може бути запрошено лікарів, фармацевтів, професорів, вчителів, техніків, художників, казначеїв або осіб, які за часом та в службі мають певний досвід (стаття 326);
  • - обов'язковим є попередній зовнішній огляд судовим слідчим наявних ознак злочину (стаття 330);
  • - освідування проводять у присутності слідчого та понятих, якщо немає особливих перепон (стаття 331);
  • - слідчий пропонує обізнаним особам усні чи письмові питання для вирішення (стаття 332).

Наведені ознаки, на нашу думку, свідчать, що вказаний вид освідування, є прототипом сучасної судової експертизи, за винятком вимоги стосовно запрошення при цьому понятих.

Освідування судовим лікарем за Статутом відбувалося за таких умов:

  • - підлягають освідуванню мертві тіла, пошкодження різних видів, сліди насильства та стан здоров'я потерпілого чи обвинуваченого (стаття 336);
  • - для освідування мертвого тіла священнослужителя чи монаха, крім лікаря, запрошують представника духовенства (стаття 339);
  • - за результатами освідування лікар складає акт, але не пізніше ніж за три доби (стаття 344);
  • - можливе повторне освідування - переосвідування (статті 345, 346);
  • - можливе залучення повивальної бабки як помічниці судового лікаря (стаття 350);
  • - судовий слідчий не може бути присутнім під час освідування жінки, якщо воно супроводжується оголенням прихованих частин тіла, якщо жінка вимагає цього (стаття 351).

Зазначене надає підстави стверджувати, що ці дії судового лікаря за Статутом відповідають огляду трупа або медичному освідуванню тіла живої людини відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України.

За особами, які підлягають освідуванню, виокремлювали освідування потерпілого, обвинуваченого й обвинуваченого, який "оказался су-машедшимъ или безумнымъ" (підрозділ IV, відділення перше, глава четверта, розділ II).

Освідування обвинуваченого щодо душевного розладу регламентували статтями 353-356 Статуту, питання про розумові здібності неповнолітніх - статтями 356 -356 Статуту. Як зазначав І. Я. Фойницький, таке освідування має на меті забезпечення достовірності цих обставин[8]. На думку М. В. Духовського, освідування неповнолітніх не можна ототожнювати з освідуванням душевнохворих. Так, у першому випадку метою освідування є з'ясування рівня розвитку суб'єкта, якою мірою він усвідомлює власні дії, у другому - чи є здоровим на цей час уже розвинутий суб'єкт[9].

Таким чином, у Статуті відбулася еволюція кримінально-процесуальної регламентації освідування як слідчої (розшукової) дії в напрямі деталізації її проведення. Проте аналіз відповідних норм свідчить про збереження тенденції до часткового змішування освідування з оглядом. Зокрема, у статті 318 Статуту зазначено, що під час провадження огляду та освідування судовий слідчий звертає увагу не лише на явні ознаки злочину, а й на місцевість та предмети, що розміщені поруч зі слідами злочину. За наявності необхідності роблять відповідні замірювання та креслення оглянутих місць і предметів. На наш погляд, наведена редакція правової норми свідчить про віднесення вказаного положення до процесуальної регламентації проведення огляду, а не освідування. Наслідком цього, на нашу думку, є брак чіткого визначення мети та завдань проведення освідування, об'єкта дослідження. Системне вивчення Статуту дає підстави для висновків, що освідуванню підлягали предмети, тіло живої людини, тіло мертвої людини та здоровий глузд людини. Натомість у сучасному кримінальному процесуальному законодавстві України дослідження предметів, трупа та розумових здібностей людини здійснюють під час проведення відповідних експертиз (криміналістичних, судово-медичних, психіатричних тощо).

Тож слушною є думка відомого процесуаліста XIX століття В. П. Даневського щодо незадовільності тогочасного стану попереднього слідства, насамперед під час провадження слідчих дій[10], тобто мається на увазі їх неналежне унормування в Статуті кримінального судочинства 1864 року.

Наступним етапом у розвитку кримінального судочинства було законодавство часів радянської влади. Так, 1919 року (точна дата невідома) Народний комісаріат юстиції Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) прийняв Інструкцію для народних слідчих[11] (Інструкція 1919 року). Як зауважував П. П. Михайленко, її розроблення збігається в часі з підготовкою "Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали", затвердженого 14 лютого 1919 року[12]. Загалом Інструкція доповнювала норми щодо провадження попереднього слідства згаданого Тимчасового положення[13].

Інструкція 1919 року, як і Статут кримінального судочинства 1864 року, не забезпечила чіткого розмежування освідування й огляду. З одного боку, щодо місцевості, жилих приміщень та предметів застосовують огляд, до живих людей і трупів - медичне освідування (§ 95), а з іншого - у низці параграфів спостерігаємо синонімічність зазначених понять (§§ 109-118). Також є певні питання щодо видів освідування за суб'єктами його проведення. Зокрема, у § 96 зазначено, що всі освідування проводять народні слідчі, водночас у § 108 регламентовано проведення освідування мертвих тіл судовим лікарем у присутності народного слідчого. Тож можемо констатувати наявність у зазначеній Інструкції 1919 року суперечностей у правовому врегулюванні розглядуваного питання.

Аналіз глави 3 Інструкції 1919 року, що має назву "Огляди та освідування", надає можливість визначити такі характеристики освідування:

  • - проводять у присутності двох понятих з кола осіб, які не мають будь-якого стосунку до справи (§ 96); під час освідування жінок запрошують як понятих тільки жінок (§ 97);
  • - за предметом дослідження розрізняють освідування живих осіб та освідування мертвих тіл;
  • - за результатами освідування народні слідчі складають протокол, а судовий лікар - акт (§ 113, 114);
  • - у разі виникнення сумнівів щодо висновків судового лікаря проводять переосвідування (§ 116-118);
  • - неприпустимим є примусове освідування жінок, окрім притягнутих як обвинувачених (§ 122);
  • - під час освідування жінок, що супроводжується оголенням частин тіла, народного слідчого видаляють з приміщення на їх прохання (§ 123);
  • - шляхом освідування проводять дослідження розумових здібностей обвинуваченого (§ 124);
  • - родичі обвинуваченого можуть ініціювати перед слідчим проведення освідування щодо розумових здібностей обвинуваченої особи; таке прохання не є обов'язковим для виконання слідчим (§ 125).

Наступна Інструкція для народних слідчих від 18 червня 1921 року (Інструкція 1921 року) у главі IV лише вдосконалювала певні положення щодо проведення освідування[14]. Зокрема, у нормах цієї глави наведено перелік учасників кримінального судочинства, які підлягають освідуванню: потерпілий, обвинувачений, свідок (стаття 88); освідування проводить безпосередньо народний слідчий або за участю спеціалістів-експертів (стаття 89). Інститут понятих удосконалено в напрямі універсальності положенням щодо присутності під час проведенні освідування не менше ніж двох понятих, як в Інструкції 1919 року. Водночас додано норму, що конкретно регламентувала в разі оголення частин тіла присутність двох понятих тієї самої статі, що й особа, яка підлягає освідуванню (стаття 90). У попередній Інструкції 1919 року це правило стосувалося лише жінок. Також з'являється нормативна вимога проведення освідування вдень, за винятком невідкладних випадків (стаття 92).

За Інструкцією 1921 року стає можливим проведення освідування за допомогою спеціалістів-експертів, що за своєю формою наближене до сучасного процесуального врегулювання проведення експертизи. Так, народний слідчий має повідомити експерта про мету освідування, а також дані попереднього слідства, що мають значення для ефективності його дослідження (стаття 98). Експерт викладає свою думку письмово у вигляді висновку, окремо від відповідного протоколу народного слідчого (статті 99 та 104). Для освідування трупів, дослідження будь-яких пошкоджень, слідів насильства та стану здоров'я потерпілого від злочину чи обвинуваченого народний слідчий запрошує судового лікаря (стаття 101).

16 грудня 1922 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет своєю постановою "Про набрання чинності Положення про судоустрій УРСР" доручив Народному комісаріату юстиції до 1 лютого 1923 року розробити Кримінально-процесуальний кодекс України. Уже 13 вересня 1922 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет затвердив перший КПК УРСР. Ми поділяємо думку В. Т. Маляренка з приводу того, що це був справді комплексний законодавчий акт, який регулював провадження у кримінальних справах в органах попереднього слідства та судах, визначав повноваження органів прокуратури на всіх стадіях кримінального процесу[15].

На жаль, у зв'язку з кодифікацією радянського кримінально-процесуального законодавства 1922 року, посиленої уваги до процесуального порядку проведення освідування як самостійної слідчої дії приділено не було. У КПК УРСР 1922 року освідуванню, поряд з оглядом, присвячено главу XV, відповідно до якої зазначеній слідчій дії характерні наступні особливості:

  • - освідування має відбуватися вдень, за винятком невідкладних випадків (стаття 193);
  • - слідчий не може бути присутнім під час освідування особи іншої статі, якщо це супроводжується оголенням особи, крім випадків, коли ця особа не заперечує проти його присутності (стаття 194);
  • - про результати освідування слідчий складає протокол (частина перша статті 195);
  • - за необхідності для участі в освідуванні запрошують експертів (частина друга статті 195);
  • - для освідування потерпілого чи обвинуваченого та в інших випадках, коли необхідна медична експертиза, слідчий запрошує лікаря (стаття 196);
  • - протокол медичного освідування складає лікар та підписує слідчий (стаття 198)[16].

Аналізуючи КПК УРСР 1922 року, доходимо висновків, що залишалися неврегульованими питання щодо суб'єктів проведення освідування в разі необхідності оголення особи, якщо слідчий іншої статі, ніж особа, що підлягає освідуванню; не вказано конкретні випадки проведення слідчого та медичного освідування; невизначеною є відповідальність за результати проведення медичного освідування, оскільки його проводить лікар, а протокол підписує слідчий; немає вказівки на будь-які підстави проведення цієї слідчої дії.

Не вирішує ці питання й наступний КПК УРСР від 15 вересня 1927 року , з прийняттям якого втратив чинність КПК 1922 року. З цього приводу С. Канарський зазначає, що в кодифікованому кримінально-процесуальному законі 1927 року освідування - це слідча дія, метою якої є пошук та отримання доказів; це огляд медичного характеру, тобто освідування проводять у випадках, коли під час слідства необхідно, наприклад, установити стан здоров'я потерпілого, тілесні пошкодження в потерпілого3. Тож можемо констатувати, що в першій половині XX століття освідування ще не було цілком самостійною слідчою дією.

У главі 15 КПК УРСР 1927 року, поряд з регламентацією проведення огляду, наведено такі положення:

  • - провадження освідування має бути вдень, окрім невідкладних випадків (частина перша статті 186);
  • - слідчий не може бути присутнім під час освідування особи іншої статі у випадках: 1) оголення тіла; 2) якщо особа заперечує проти присутності слідчого. Винятками є (коли проведення медичної експертизи не обов'язкове): 1) наявність крайньої необхідності; 2) неможливість доручити освідування іншій особі. У цьому разі обов'язковою є присутність двох понятих тієї самої статі, що й особа, яка підлягає освідуванню (стаття 188). Досліджуючи зазначене питання, М. Є. Шаргей уважав, що законодавець мав на увазі передусім медичне освідування, оскільки медичні працівники вповноважені освідувати будь-яку особу незалежно від її статі[17];
  • - про результати освідування слідчий складає протокол (стаття 189); під час медичного освідування протокол складає судовий лікар, його підписують лікар і слідчий (стаття 191)[18].

Таким чином, законодавчі документи, що регламентують процесуальний порядок проведення освідування у кримінальному судочинстві першої половини XX століття, не містять чіткого розмежування освідування й огляду, подекуди освідування ототожнюють не лише з оглядом, а й проведенням експертизи. Натомість з'являються конкретні положення щодо участі понятих і форм процесуальних документів, що складають за результатами освідування слідчий або спеціаліст.

28 грудня 1960 року було прийнято КПК УРСР, який діяв до листопада 2012 року. Щодо цього Кодексу І. С. Галаган зазначив, що структура КПК УРСР по суті залишилася колишньою. Кримінально-процесуальні норми розміщено за розділами та главами відповідно до розгортання провадження в кримінальній справі. Норми загального порядку, що виходять за межі окремих стадій процесу, уміщено в розділі першому[19].

Зі змісту частин першої та другої статті 193 КПК України 1960 року випливало, що освідуванням є огляд тіла живої людини (підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка) слідчим - слідче освідування, або медичним працівником - судово-медичне освідування, з метою виявлення або засвідчення в неї особливих прикмет.

13 квітня 2012 року Верховна Рада України прийняла КПК України, що набрав чинності 20 листопада 2012 року. Відповідно до частини 1 статті 241 зазначеного Кодексу, слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого для виявлення на їхньому тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу.

  • [1] Янченко І. М. Кримінально-процесуальний примус при провадженні слідчих дій : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Янченко Інна Миколаївна. - X., 2010. - С. 117.
  • [2] Суд і судочинство на українських землях у ХІІ ст. / [за заг. ред. П. Музиченка]. -О. : Астропринт, 2000. - С. 23.
  • [3] Первый или Старый Литовский Статут // Временник Общества истории и древностей Российских, 1854. - Кн. 18. - С. 2-106.
  • [4] Статут Великого Княжества Литовского 1588 года. История Беларуси IX-XVIII веков. Первоисточники. - Минск, 2001. - 195 с.
  • [5] Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематический комментарий / при участии : А. О. Кони, В. К. Случевского и др.; /подъ общей ред. проф. М. Н. Гернета]. - М. : Изд-во М. М. Зива, Т-во Типографии А. И. Мамонтова, 1914. - Вып. III. - 944 с.
  • [6] Галаган В. І. Встановлення процесуального статусу окремих осіб, які беруть участь у досудовому провадженні : [моногр.] / В. І. Галаган, О. М. Калачова. - Луганськ : СПД Рєзніков В. С, 2012. - С 19-20.
  • [7] Уголовное судопроизводство : пособіе къ лекціямь / Н. Н. Розин. - СПб : Право. 1914. - С. 331.
  • [8] Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства : в 2 т. / Фойницкий И. Я. - СПб. : Альф а, 1996. - Т. 2. - С. 257.
  • [9] Духовской М. В. Русскій уголовный процессъ / Духовской М. Д. - М., 1905. - С. 248.
  • [10] Даневский В. П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа / Даневский В. П. - К. :Изд. Семенко Сергей, 2003. - С. 49.
  • [11] Землянский П. Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы Советской власти (на материалах УССР) / Землянский П. Т. - К. : Тип. МВД УССР, 1972. - с. 232-259.
  • [12] Михайленко П. П. Нариси з історії кримінального законодавства Української PCP / Михайленко П. П. - К., 1969. - С 123.
  • [13] Калачова О. M. Визначення слідчим процесуального статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Калачова Ольга Миколаївна. Луганськ, 2008. - С. 22.
  • [14] Землянский П. Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы Советской власти (на материалах УССР) / Землянский П. Т. - К. : Тип. МВД УССР, 1972. - С. 273-304.
  • [15] Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів : [моногр.] / Маляренко В. Т. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 77.
  • [16] Уголовно-процессуальный кодекс УССР от 20 сент. 1922 г. (с изм. по 1 окт. 1925 г.). -X. : Юрид. изд. Наркомюста СССР, 1925 г. - 99 с.
  • [17] Шаргей М. Е. Уголовно-процессуальный кодекс УССР 1927 года: текст и постатейный комментарий / Шаргей М. Е. - X. : Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1928. - С. 154.
  • [18] Канарский С. Уголовный процессуальный кодекс УССР : науч.-теорет. и практ. коммент. / С Канарский, П. Люблинский. - [2-е изд., перераб. и доп., с изм. по 5 авг. 1929 г. - К. : Юрид. изд. Наркомюста УССР, 1930. - С 192.
  • [19] Галаган И. С Об уголовно-процессуальном кодексе Украинской ССР / И. С Галаган // Об уголовно-процессуальном законодательстве союзных республик : [сб. ст.] / под ред. проф. Д. С. Карева. - М. : Госюриздат, 1962. - С. 90.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >