< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ОСВІДУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Сутність та особливості процесуальної регламентації проведення освідування

Освідування як слідча (розшукова) дія, що полягає в огляді тіла живої людини з метою виявити або засвідчити наявність у неї особливих прикмет, а також слідів злочину, у практичній діяльності з розслідування злочинів проводиться нечасто. Більшість опитаних нами слідчих органів внутрішніх справ України (201 - 45,6 %) зазначила, що їм узагалі не доводилося проводити освідування у кримінальному провадженні; украй рідко проводили цю слідчу дію 138 (31,3 %) слідчих, а досить часто - лише 102 (23,1 %) респонденти. Це, на нашу думку, є наслідком прогалин у кримінальному процесуальному законодавстві України щодо визначення сутності та процесуальної регламентації вказаної слідчої (розшукової) дії, а в низці випадків - неправильного визначення змісту освідування, коли це поняття розуміють як окремий вид огляду особи, регламентований не в КПК України, а у відомчих наказах та інструкціях. Підтвердженням зазначеного є такі положення.

Зі змісту частин 1 та 2 статті 241 КПК України вбачається, що освідуванням є огляд слідчим, прокурором чи судово-медичним експертом, лікарем тіла живої людини з метою встановлення на ньому слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. Саме так, як зазначено в законі, розуміє слідчу дію, що розглядаємо, абсолютна більшість проанкетованих нами слідчих - 312 (72,9 %). Однак серед практичних працівників органів досудового розслідування мають місце й інші погляди щодо визначення сутності освідування, які, на наше переконання, є помилковими. Зокрема, поняття "освідування" за законодавством України опитані нами слідчі розуміють як огляд лікарем-наркологом водія для встановлення стану алкогольного сп'яніння чи наркотичного збудження - 1921 (43,5 %) респонденти. Освідування як огляд трупа з метою встановлення на ньому слідів злочину й особливих прикмет визначають 70 (15,9 %) слідчих.

У країнах англо-американської системи права поняття "освідування" як самостійної процесуальної дії взагалі немає. Дії, які охоплено цим поняттям, у зазначених країнах здійснюють під час проведення особистого обшуку або судово-медичної експертизи[1] .

Освідування як слідча (розшукова) дія посідає важливе місце в системі засобів збирання доказів. Однак дотепер серед процесуалістів і криміналістів залишається невирішеним питання, чи слід уважати освідування різновидом слідчого огляду, чи воно є самостійною слідчою (розшуковою) дією. Висловлено низку поглядів щодо питання, що свідчить про його складність і необхідність подальшого дослідження.

У Тлумачному словнику В. Даля термін "освідувати" визначено як "старанно дивитися, пильно оглядати, робити огляд, пізнавати істину на справі"[2]. С. І. Ожегов та Н. Ю. Шведова одним із значень терміна "освідування" називають огляд з метою засвідчити, виявити що-небудь[2]. Тож освідування - це насамперед огляд, проведення якого здійснюють з метою пізнати істину, щось виявити.

У науковій та навчально-методичній літературі освідування вважають видом слідчого огляду В. С. Кузьмічов, Г. І. Прокопенко[4], М. В. Салтевський[5], В. Ю. Шепітько[6], А. П. Шеремет[7] та інші вчені. Частково цей підхід поділяє Р. С. Бєлкін. Зазначений автор до слідчого огляду відносить лише слідче освідування, а судово-медичне освідування, на його думку, є різновидом судово-медичної експертизи[8].

Протилежний погляд обстоюють С. М. Стахівський[9], А. П. Черненко[10], Ю. М. Чорноус[11]. Ці науковці, розглядаючи систему та класифікацію слідчих дій, відносять до них зокрема й освідування, тобто визначають його як самостійну слідчу (розшукову) дію.

Іншу позицію обґрунтовує М. І. Скригонюк, який освідування не відносить до слідчої дії - огляду, зазначаючи, що воно за своїм правовим змістом близьке до огляду місця події, та, водночас, називає видом слідчого огляду за предметом проведення слідчої дії.

Досліджуючи місце судово-медичного освідування в кримінальному процесі, С. А. Шейфер зазначає, що його не можна вважати самостійною слідчою дією та проводити поза межами судової експертизи. Головний аргумент цього автора полягає в тому, що обстеження живих осіб шляхом медичного спостереження часто пов'язано з виконанням складних завдань, які вимагають глибоких професійних знань.

Безперечно, у процесі розслідування виникають такі завдання медичного характеру, що не можуть бути виконані внаслідок освідування як різновиду огляду, об'єктом якого є тіло людини. Для виконання таких завдань слід призначати судово-медичну експертизу. Проте, на думку А. Я. Дубинського, можуть виникати завдання й меншої складності (визначення стану сп'яніння, виявлення зовнішніх змін організму людини тощо), які може бути успішно виконано без експертного дослідження.

Неоднозначність позицій щодо цього питання є наслідком підміни криміналістичного та процесуального значення освідування. Зокрема, у статті 241 КПК України регламентовано провадження слідчої (розшукової) дії - освідування. Проте поняття слідчого огляду в кримінальному процесуальному законодавстві немає. Тож у процесуальному значенні освідування можна розглядати як самостійну слідчу (розшукову) дію, що має специфічні мету, завдання, склад учасників, процесуальні умови й тактичні прийоми проведення.

Окреслену проблему порушує у своєму дослідженні С. О. Сафронов. Він уважає, що освідування є одним з різновидів огляду та, водночас, є самостійною слідчою дією щодо огляду тіла живої людини[12]. Поділяючи наведену позицію, Ю. Г. Торбін пропонує визнавати освідування в криміналістичному та процесуальному значеннях. У першому значенні освідування - це здійснювана шляхом чуттєвого сприйняття пізнавальна діяльність особи, яка проводить зазначену слідчу дію, що спрямована на безпосереднє виявлення слідів, особливих прикмет на тілі людини, а також установлення інших властивостей, ознак чи фізіологічного стану, що мають важливе значення, з метою їх використання в процесі доказування для розкриття та розслідування злочину.

У процесуальному значенні, на думку зазначеного автора, освідування - це самостійна слідча дія, що провадиться відповідно до постанови слідчого (дізнавача, прокурора) або ухвали суду, у необхідних випадках примусово, на стадії попереднього розслідування або судового розгляду шляхом безпосереднього сприйняття особи, яку освідують, з метою встановлення на ній слідів, особливих прикмет чи інших властивостей, ознак або фізіологічного стану та їх використання в процесі розкриття та розслідування злочину для встановлення істини[13].

Безперечно, огляд й освідування мають спільні риси за своєю природою, призначенням і деякими прийомами проведення. Вони спрямовані на виявлення засобів злочину та інших фактів, що мають доказове значення. Освідування, як і огляд, здійснюють переважно шляхом чуттєвого сприйняття. У процесі їх проведення використовують також методи спостереження, здійснюють різні вимірювання, порівняння й експерименти з виявленими слідами, їх опис і фіксацію за допомогою технічних засобів.

Спільними для них є й деякі процесуальні положення. Під час проведення як освідування, так і огляду, який в кримінальному провадженні інколи називають слідчим, передбачають присутність понятих з тією відмінністю, що участь понятих під час проведення освідування є обов'язковою, за винятком випадків, коли їх, відповідно до абзацу першого частини 7 статті 223 КПК України, у разі безперервного відеозапису перебігу освідування можуть узагалі не залучати. Відповідно до зазначеної норми, участь понятих під час огляду (крім житла чи іншого володіння особи) не є обов'язковою, оскільки питання їх присутності під час огляду, зокрема огляду місцевості, речей, документів, транспортних засобів тощо, вирішують слідчий, прокурор залежно від доцільності участі понятих під час проведення цієї слідчої (розшукової) дії.

Освідуванню притаманні як процесуальні, так і тактичні особливості. їх аналіз надає можливість обґрунтувати самостійність освідування, відмежувавши його тим самим від слідчого огляду й інших процесуальних дій, під час здійснення яких специфічним об'єктом вивчення є тіло живої людини, глибше розкрити сутність, призначення й зміст огляду, визначити процесуальний режим і тактичний порядок його проведення.

Розглядаючи питання про самостійність освідування як слідчої (розшукової) дії, необхідно керуватися, передусім, вимогами кримінального процесуального законодавства. Процесуальний порядок проведення огляду й освідування визначено в одній главі 20 КПК України, що має назву "Слідчі (розшукові) дії". Натомість в окремих статтях врегульовано процесуальні аспекти проведення освідування особи (стаття 241) та огляду (стаття 237 цього Кодексу), до видів якого віднесено огляд місцевості, приміщення, речей і документів.

Завдання освідування значно вужчі, ніж завдання огляду. Освідування обмежується встановленням особливих прикмет, слідів злочину, а під час огляду не лише виявляють сліди злочину, а й добувають інші докази: з'ясовують обстановку місця події, виявляють нові джерела доказів та інші обставини, що мають важливе значення й підлягають доказуванню на досудовому розслідуванні.

Слід також зазначити, що дії слідчого під час освідування набувають деяких особливостей, зумовлених специфікою об'єкта освідування, яким є певний учасник кримінального провадження, завданнями та процесуальним порядком проведення цієї дії, а також морально-етичними нормами, пов'язаними певною мірою з обмеженням особистих прав оглянутої особи, насамперед, права на тілесну недоторканість, повагу до її людської гідності, невтручання в приватне життя тощо.

Тож погодимося з А. Е. Жалінським, що самостійність певної слідчої дії доказують шляхом констатації особливостей, відмінних від інших слідчих дій[14]. У цьому аспекті освідування має принципові відмінності від слідчого огляду, зокрема:

  • - об'єкти вказаних слідчих дій різні: об'єктом освідування є лише тіло живої людини й одяг, що на ній; об'єктами слідчого огляду можуть бути місце події, місцевість, приміщення, речі чи документи;
  • - освідування можуть проводити лише за мотивованою постановою прокурора, чого не вимагається для проведення всіх видів слідчого огляду;
  • - слідчий огляд у всіх ситуаціях проводить лише слідчий, а освідування в разі оголення особи іншої статі, ніж слідчий, за його дорученням здійснюють судово-медичний експерт або лікар;
  • - освідування, на відміну від слідчого огляду, стосується права громадянина на недоторканність, зокрема й тілесну. Тому законодавець визначив освідування як самостійну слідчу (розшукову) дію і в окремій нормі КПК України встановив притаманні лише їй процесуальні, тактичні й етичні правила проведення.

Таким чином, освідування у кримінальному провадженні слід уважати самостійною слідчою (розшуковою) дією, що має специфічні мету та завдання, коло учасників, процесуальний порядок проведення. Це дає підстави виокремити її серед інших подібних їй слідчих (розшукових) дій, про що вже зазначено раніше.

У науці кримінального процесуального права та криміналістики поширеним і загальноприйнятим є підхід, відповідно до якого, залежно від послідовності проведення, слідчі (розшукові) дії класифікують на первинні та повторні. Повторною є така слідча дія, яку проводять два й більше разів у межах одного провадження з метою перевірки наявної та отримання нової інформації, що належить до предмета раніше проведеної слідчої дії[15]. На думку одних учених, ідеться про те, що після першого допиту, огляду, обшуку слідчу дію проводять знову, але в іншому обсязі із застосуванням різних прийомів[16]. Інші науковці схильні вважати, що після першого допиту, огляду, обшуку тощо дію проводитимуть у повному обсязі[17]. Причиною цього можуть бути: неякісне проведення первинних слідчих дій, порушення порядку їх проведення, визнання їх результатів незаконними[18].

Привертає увагу та обставина, що прихильники обох наведених позицій серед слідчих дій, щодо яких можуть вирішувати питання про їх проведення повторно, називають лише допит, огляд і обшук. Тож відразу слід з'ясувати закономірне питання, чи входить до цього переліку освідування.

У КПК України не встановлено вимог щодо кількості проведення освідування в межах одного кримінального провадження щодо однієї особи та будь-яких обмежень щодо цього. Якщо загальної мети освідування у зв'язку з низкою причин об'єктивного чи суб'єктивного характеру не буде досягнуто, може виникнути необхідність повторного проведення освідування. Цей підхід обстоює більшість з опитаних нами слідчих органів внутрішніх справ України. Зокрема, на запитання про те, чи можливе і в яких випадках проведення повторного освідування, позитивну відповідь дали 249 (56,5 %) слідчих. До випадків й умов, за наявності яких можливе проведення повторного освідування, проанкетовані слідчі віднесли: отримання нових даних, що підлягають перевірці, — 73 (39,2 %); письмову заяву чи клопотання особи — 9 (2 %); необхідність проведення освідування в іншого судово-медичного експерта -4 (0,9 %); наявність опору й неможливість проведення слідчої дії -4 (0,9 %); проведення в один день з первинним освідуванням — 1 (0,2 %) слідчий.

Узагальнивши положення КПК України, наведені в юридичній літературі погляди науковців і проаналізувавши результати анкетування з питань проведення повторного освідування, уважаємо за можливе його проведення повторно, однак у чітко визначених випадках:

  • 1) у разі отримання нових даних, що підлягають перевірці, для досягнення безпосередньої мети - виявлення та засвідчення наявності або відсутності в підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет;
  • 2) у разі недосягнення загальної мети під час проведення первинного освідування, коли в силу ряду об'єктивних (наприклад, прихованість слідів або особливих прикмет) чи суб'єктивних (зокрема, неналежний рівень спеціальних знань) причин не вдалося сформувати докази та зафіксувати їх у протоколі освідування.

Повторне освідування, на наше переконання, слід проводити, як і первинне, відповідно до процесуальної форми, визначеної в статті 241 КПК України, лише на підставі постанови прокурора. Саме за цих умов слідчий має реальну можливість переконати прокурора в наявності одного з указаних випадків, коли в проведенні повторного освідування особи виникає нагальна потреба.

Отже, слушною є думка З. Сизової, що можливість проведення повторних слідчих дій є дуже важливою для прийняття правильного рішення, сприяє підвищенню якості досудового розслідування, оскільки такі процесуальні дії допомагають усунути наявні помилки та прогалини в розслідуванні[19].

Можливість повторного проведення окремих слідчих дій у кримінальному провадженні на законодавчому рівні здебільшого не закріплено. Про повторність проведення слідчих (розшукових) дій ідеться лише в частині 5 статті 248 КПК України, де зазначено про повторне звернення до слідчого судді після його попередньої відмови в наданні дозволу на проведення негласної слідчої (розшукової) дії, та в частині 4 статті 274 цього Кодексу у контексті повторного отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження.

Водночас зазначені випадки поширюються на порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, для яких визначено спеціальний процесуальний режим, пов'язаний, насамперед, з необхідністю отримання дозволу слідчого судді, урегульований у відповідній главі 21 КПК України. Натомість у визначенні процесуального порядку проведення таких слідчих (розшукових) дій, як допит, огляд, обшук, пред'явлення для впізнання, слідчий експеримент тощо, про їх проведення повторно в законодавстві не йдеться, хоча й концептуально не заперечено таку можливість. Ураховуючи викладене, уважаємо, що освідування у визначених нами випадках може бути проведено повторно у кримінальному провадженні, проте встановлювати спеціальний законодавчий дозвіл на це в статті 241 КПК України немає потреби.

Кримінальне процесуальне законодавство України не визначає випадків обов'язкового проведення освідування. Слідчому надано право самому вирішувати це питання, керуючись зібраними ним матеріалами кримінального провадження, під час планування досудового розслідування в цілому і щоб визначити, за допомогою яких слідчих, процесуальних чи непроцесуальних дій необхідно перевірити висунуті ним версії.

Проте процесуальною формою визначено певні умови для проведення освідування. Зокрема, указану слідчу (розшукову) дію, відповідно до КПК України, мають здійснювати лише після внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, згідно з Положенням, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 17 серпня 2012 року № 69[20]. Щоправда, в частині 3 статті 214 КПК України визначено, що огляд місця події в невідкладних випадках може бути проведено до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюють негайно після завершення огляду. Оскільки огляд як самостійна слідча (розшукова) дія врегульовано в статті 237 зазначеного Кодексу і в цій нормі не передбачено освідування як вид огляду, можемо констатувати, що проведення освідування не належить до невідкладних слідчих дій і не може проводитися до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Умовою проведення освідування є також відсутність необхідності провадження судової експертизи, відмінність від якої розглянуто в попередньому розділі.

Відповідно до змісту положень статті 241 КПК України залежно від суб'єкта проведення можна виділити два види освідування:

  • - слідче освідування, яке проводять безпосередньо слідчий чи прокурор;
  • - судово-медичне освідування, яке проводять судово-медичний експерт або лікар.

Кожен із зазначених видів освідування проводять у практичній діяльності з розслідування злочинів залежно від мети й поставлених завдань. Цю думку підтверджують результати проведеного Є. Д. Лук'янчиковим і Б. Є. Лук'янчиковим дослідження, відповідно до якого освідування судовий медик проводив за 49,0 % вивчених цими авторами кримінальних справ, а лікар - за 7,8 % справ[21]. В інших випадках, а це близько половини, освідування проводив сам слідчий. Тож у кримінальному провадженні цю слідчу (розшукову) дію однаковою мірою можуть проводити як безпосередньо слідчий, прокурор, так і судово-медичний експерт або лікар, залежно від того, чи є необхідність залучення фахівців, які володіють спеціальними медичними знаннями.

Крім зазначених видів освідування, М. І. Петров пропонує виокремлювати ще такий вид освідування, яке проводить слідчий за участю лікаря-спеціаліста за рішенням слідчого[22].

На нашу думку, запропонований вид освідування є складовою слідчого освідування, оскільки суб'єктом його проведення є слідчий, а запрошення спеціаліста - це лише тактична особливість проведення цього різновиду освідування, передбачена частинами 1, 2 статті 71 КПК України.

Водночас слід зазначити, що в чинному КПК України питання щодо видів освідування вирішено неоднозначно. На перший погляд, норма статті 241 цього Кодексу свідчить про наявність лише одного виду освідування - слідчого, яке проводять виключно слідчий, прокурор з підстав, зазначених у цій процесуальній нормі. За необхідності під час проведення освідування можуть залучати судово-медичного експерта чи лікаря для надання допомоги слідчому з використанням спеціальних знань.

Однак системний аналіз частини 2 статті 241 КПК України дає підстави для висновку про виокремлення медичного освідування як самостійного виду цієї слідчої (розшукової) дії. Про це, на наше переконання, свідчить положення, згідно з яким освідування, що супроводжується оголенням освідуваної особи, здійснюють особи тієї самої статі, за винятком його проведення лікарем і за згодою особи, яку освідують. Слідчий, прокурор не вправі бути присутніми під час освідування особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголювати особу, що підлягає освідуванню. Оскільки слідчий, прокурор у зазначеному законом випадку не можуть бути присутніми під час проведення даної слідчої (розшукової) дії, то вони й не мають права складати відповідний протокол. У частині 3 статті 104 КПК України зазначено, що у вступній частині протоколу мають міститися відомості про особу, яка проводить процесуальну дію, а в частині 5 статті 241 цього Кодексу немає прямої вказівки на суб'єкта складання протоколу за результатами освідування. До того ж слідчий, прокурор не зможуть скласти описову частину протоколу, оскільки не були присутніми під час проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії.

Висловлену нами думку підтверджує також тлумачення вжитих у частині 2 статті 241 КПК України термінів "участь" та "проведення" за словниками української мови. Зокрема, одним із значень терміна "проводити" є здійснювати, робити що-небудь[23]. Натомість "участь" визначено як виконання разом з ким-небудь якоїсь роботи, здійснення якоїсь справи; спільна дія, діяльність кого-, чого-небудь[24]. Із цього вбачається, що в передбаченому законом випадку, пов'язаному з оголенням особи, освідування має проводити безпосередньо лікар у межах самостійного виду освідування - медичного.

Однак у науці кримінального процесуального права та криміналістики переважає думка про більш розширене поняття зазначеного виду освідування. Так, Р. С. Бєлкін і Г. Г. Зуйков уважають, що медичне освідування слід проводити в разі, якщо для його виконання потрібні спеціальні знання в галузі медицини - для виявлення подряпин на тілі, укусів зубів, плям крові, слідів хірургічних операцій тощо .

Проведення освідування часто пов'язано з необхідністю встановити на тілі людини зазначених слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. Це потребує використання спеціальних знань у галузі медицини, тож слідчий доручав проведення освідування судово-медичному експерту чи лікарю.

Завдання судово-медичного освідування, за визначенням Ю. Г. Торбіна, полягає не лише у виявленні слідів злочину, а й у вирішенні низки інших питань щодо механізму та давності їх виникнення, ступеня тяжкості ушкоджень тіла людини[25].

На думку І. М. Янченко, медичне освідування може мати дві форми: а) судово-медичної експертизи, метою якої є вирішення спеціальних питань зі сфери судової медицини; б) медичного освідування, яке проводить лікар за дорученням слідчого переважно до порушення кримінальної справи[26].

Вважаємо, не можна погодитися із жодною з тез цієї авторки. На наше переконання, судово-медична експертиза й освідування не можуть співвідноситися між собою як загальне й окреме. Під час проведення судово-медичної експертизи живих осіб, відповідно до змісту пунктів 1.4.3 та 3.2.5 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи, затвердженої наказом МОЗ України від 17 січня 1995 року № 63, у висновку експерта вказують їх прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце мешкання, документ, що посвідчує особу. Тож потерпілий, підозрюваний чи інші особи не лише фізично присутні під час проведення цієї експертизи, а й їх тіло досліджує судово-медичний експерт з метою відповіді на поставлені перед ним запитання. Однак цей огляд тіла особи є складовою проведення судово-медичної експертизи, а не окремою формою медичного освідування.

Крім цього, освідування, зокрема такий його різновид, як судово-медичне, - це слідча дія, яку насправді, відповідно до частини першої статті 193 КПК України 1960 року, проводили після порушення кримінальної справи, і жодні винятки з цього правила процесуальний закон того часу не встановлював. Інші подібні випадки огляду тіла живої людини - на предмет алкогольного сп'яніння, наркотичного збудження тощо - виходили за межі необхідності проведення слідчих дій і врегульовувалися не КПК України, а відомчими нормативними документами. Тож про проведення освідування як слідчої дії до порушення кримінальної справи за КПК України 1960 року, на наш погляд, не йшлося.

Проблематика судово-медичного дослідження була предметом розгляду багатьох учених (Г. І. Грамовича, Ю. А. Калінкіна, В. М. Махова, Б. В. Романюка та інших). Незважаючи на це, нині залишаються невизначеними сутність судово-медичного освідування, процесуальний механізм його призначення, а також статус осіб, які його проводять чи беруть у ньому участь.

Брак у законі чіткої процесуальної регламентації порядку проведення судово-медичного освідування спричинив суттєві розбіжності серед науковців у визначенні його сутності. Зокрема, у юридичній літературі це освідування розглядали і як різновид огляду, і судово-медичної експертизи, і як самостійну слідчу дію[27].

Зокрема, В. П. Колмаков зауважує, що за необхідності використання спеціальних знань під час огляду тіла живої людини проводять судово-медичне освідування як вид судово-медичної експертизи з дотриманням усіх вимог, що висувають до експертизи. Якщо освідування проводять як слідчу дію, то посадова особа має дотримуватися законодавчих вимог до цієї слідчої дії[28]. Наведена позиція потребує уточнення, оскільки освідування (незалежно від виду) є самостійною слідчою дією та не може виконуватися за вимогами судово-медичної експертизи, про що ми вже зазначали. До того ж залишилося невизначеним, у яких саме випадках освідування проводять як вид судово-медичної експертизи, а в яких - як самостійну слідчу дію.

Можливість проведення судово-медичного освідування лише слідчим обстоює Б. В. Романюк. На думку цього автора, оскільки вказана дія є слідчою, її не вправі проводити інший суб'єкт. Водночас судово-медичний експерт або лікар, яких залучає слідчий до проведення судово-медичного освідування, виконують лише пізнавальну функцію[29]. Це твердження є суперечливим, оскільки в певних випадках слідчий не зможе провести судово-медичне освідування через брак наявних у нього спеціальних знань і йому доведеться звертатися до обізнаних осіб за допомогою, надання якої матиме необхідний та самостійний характер, тому, на наш погляд, утворює окремий вид освідування - судово-медичне.

На думку Ю. Г. Торбіна та Є. В. Баранова, у разі якщо слідчий доручає проводити освідування лікарю, ця особа набуває процесуального статусу спеціаліста . Наведене твердження також є спірним, оскільки функція спеціаліста у кримінальному провадженні є допоміжною: спеціаліст може надавати консультації та безпосередню технічну допомогу (частини 1, 2 статті 71 КПК України). Тож спеціаліст лише допомагає у провадженні процесуальної дії, а судово-медичне освідування експерт або лікар мають здійснити самостійно.

Донині залишається законодавчо неврегульованим процесуальний статус особи, яка проводить судово-медичне освідування. Визначення в КПК України відповідного статусу такої обізнаної особи сприятиме підвищенню якості й ефективності виконання судово-медичного освідування. Поділяємо думку О. О. Бондаренка з приводу того, що чинне кримінальне процесуальне законодавство необхідно доповнити положеннями, які надаватимуть судово-медичному експерту й лікарю, що виконують судово-медичне освідування, право: ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються предмета судово-медичного освідування; порушувати клопотання про надання додаткових матеріалів; отримувати винагороду за проведення цієї процесуальної дії, якщо її виконання не входить до кола їх службових обов'язків; на забезпечення безпеки. Зазначений автор уважає, що судово-медичного експерта й лікаря слід також наділити обов'язками: виконати судово-медичне освідування й повідомити про це особу, яка доручила його проведення; без дозволу слідчого не розголошувати дані матеріалів перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини й події, дізнання або досудового слідства, що стали їм відомі у зв'язку з проведенням освідування; заявити самовідвід за наявності для цього підстав; повідомити слідчого про самовідвід та його підстави[30]. До підстав для відводу вказаних осіб у випадку їх залучення до проведення освідування, на наше переконання, повною мірою припустимо віднести загальні положення, визначені в статті 79 КПК України.

Крім цього, вважаємо цілком слушною висловлену в спеціальній літературі думку про доцільність передбачення кримінальної відповідальності осіб, які здійснюють судово-медичне освідування, за складання завідомо неправдивого документа про його проведення; розголошення матеріалів та іншої інформації про злочини й події, досудового слідства[31].

Заслуговує на увагу запропоноване В. М. Маховим обґрунтування неприпустимості ототожнення діяльності осіб, які проводять судово-медичне освідування, з діяльністю спеціаліста. Цей автор цілком слушно зазначає, що регламентація участі зазначених суб'єктів кримінального судочинства у кримінальному провадженні передбачає різні засоби процесуальної фіксації її результатів[32].

Водночас судово-медичний експерт чи лікар мають до освідування переважно медичний підхід і менше уваги приділяють установленню та фіксації особливих прикмет і слідів, які можуть надалі мати значення для проведення трасологічних досліджень з метою визначення механізму завдання тілесних ушкоджень. У цьому зв'язку слушною є думка С. О. Сафронова щодо проведення освідування слідчим із залученням до участі в ньому судового медика або лікаря[33]. Це надасть можливість поєднати юридичні та медичні знання під час проведення освідування, щоб установити наявність і характер тілесних ушкоджень - ран (вогнепальних, різаних або колотих, рубаних або завданих тупим предметом), саден, подряпин, синців, слідів дії отруйної речовини, визначити їхні розміри, локалізацію на тілі та правильно й повно відобразити встановлені обставини в протоколі аналізованої слідчої (розшукової) дії.

У частині 2 статті 241 КПК України лише вказано на необхідність проведення судово-медичного освідування у визначених випадках. Доцільно також акцентувати увагу на тому, що кримінальним процесуальним законодавством України не регламентовано порядок залучення судово-медичного експерта й лікаря до проведення саме судово-медичного освідування.

У частині другій пункту 3 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ СРСР від 11 грудня 1978 року № 1208, що нині є нечинними, була вказівка на письмову форму доручення органів прокуратури, МВС, Комітету державної безпеки і суду про проведення судово-медичного освідування. Проте форму цього доручення конкретно не визначено[34]. Немає відповіді на це питання й у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 року № 6, у яких узагалі не визначено таку форму обстеження людини, як освідування[35].

З одного боку, залучення судово-медичного експерта чи лікаря до проведення освідування за письмовим дорученням слідчого буде відповідати порядку ініціювання слідчим взаємодії із цими суб'єктами кримінального провадження. Письмове доручення може бути адресоване як певній обізнаній особі, що має провести цю слідчу (розшукову) дію, так і керівникові установи чи організації, у якій ця особа працює.

З іншого боку, будь-яке процесуальне рішення слідчого приймають у формі постанови (частина 3 статті 110 КПК України). У частині 2 статті 241 КПК України регламентовано випадок проведення освідування лікарем - у разі оголення освідуваної особи. Водночас законодавець дозволяє проведення освідування, що супроводжується оголенням особи, слідчим однієї статі з освідуваним. Таким чином, рішення про проведення освідування з оголенням особи лікарем або посадовою особою певної статі приймає слідчий. Тож логічним є прийняття слідчим процесуального рішення про проведення медичного освідування у формі постанови, що цілком відповідає законодавчим вимогам і потребам практики.

На нашу думку, рішення про проведення судово-медичного освідування та залучення для цього лікаря слід приймати у формі відповідної постанови. Як зазначено у частині 2 статті 241 КПК України, освідування здійснюють на підставі постанови прокурора. Тож саме в резолютивній частині цього процесуального документа має бути зазначено, кому саме доручають його виконання - безпосередньо прокурору, слідчому чи лікарю. У разі якщо освідування, згідно з постановою прокурора, розпочато слідчим, а надалі, у зв'язку з необхідністю використання спеціальних медичних знань, доводиться доручити його подальше проведення лікарю, на наш погляд, прокурор має виносити іншу постанову, за якою покласти обов'язок проведення освідування саме на лікаря.

У будь-якому разі керівник установи, отримавши чи письмове доручення, чи відповідну постанову, зобов'язаний забезпечити виконання процесуального рішення слідчого, доручивши проведення судово-медичного освідування підлеглій особі, яка узгоджує зі слідчим організаційні питання (наприклад, час доставки підозрюваного, необхідність надання медичної документації тощо). Зазначену слідчу (розшукову) дію проводять здебільшого за місцем передування її виконавця, що в більшості випадків обумовлено необхідністю використання приладів і спеціального обладнання. Безпосередній порядок проведення судово-медичного освідування виходить за межі кримінально-процесуальної регламентації та визначений відомчими нормативними актами, які регламентують діяльність судово-медичних експертів і лікарів під час огляду тіла живої людини.

Проведення слідчого освідування, відповідно до частини 2 статті 241 КПК України, здійснюють на підставі постанови прокурора. Цей процесуальний документ має ґрунтуватися на фактичних даних, що свідчать про наявність на тілі конкретної особи слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет. Постанова прокурора нині є єдиною юридичною підставою для проведення цієї слідчої (розшукової) дії, виконання якої є обов'язковим для учасників кримінального провадження. Тому важливого значення набуває питання про те, якому саме суб'єкту кримінального провадження доцільніше приймати це процесуальне рішення.

У КПК України 1960 року винесення постанови про провадження освідування було прерогативою слідчого - посадової особи, яка безпосередньо здійснювала досудове розслідування, проводила необхідні слідчі дії та несла за них повну відповідальність. Цієї позиції дотримуються нині законодавці Російської Федерації (частина 2 статті 179 КПК Російської Федерації)[36], Республіки Білорусь (частина 1 статті 206 КПК)[37], Республіки Узбекистан (стаття 144 КПК)[38]. У частині 2 статті 119 КПК Республіки Молдова регламентується проведення освідування органом кримінального переслідування лише в разі наочного вчинення злочину з подальшим повідомленням судді[39]. У США, де освідування як самостійну процесуальну дію не визначено, а охоплено поняттям "особистий обшук", відповідну процесуальну дію щодо поверхневого огляду тіла людини, огляду її рук, відібрання зразків волосся, вилучення доказів із рота проводять без отримання ордера[40].

На наш погляд, рішення про проведення освідування, що фіксується у відповідній постанові, має приймати особа, яка проводить розслідування. Саме цей підхід забезпечить економію часу та є ефективним у кримінальному провадженні. Натомість, якщо особа, яка проводить розслідування, буде звертатися до іншої посадової особи за дозволом на проведення освідування, це спричинить затягування часу, що може призвести до втрати доказів. Звернення за відповідним дозволом убачається за доцільне лише за необхідності проведення примусового освідування, ураховуючи гарантування під час застосування заходів процесуального примусу законних прав осіб, інтересів яких стосується ця процесуальна дія. Тож винесення за КПК України постанови про проведення освідування виключно прокурором, на наше переконання, не відповідає вимогам практики, призводить до затягування часу проведення цієї слідчої (розшукової) дії та нічим себе не виправдовує.

Ураховуючи викладене, пропонуємо частину 2 статті 241 КПК України викласти в такій редакції: "Освідування здійснюється на підставі постанови слідчого, прокурора та, ..." і далі за текстом. Зазначаючи в запропонованих нами змінах про постанову прокурора, маємо на увазі випадки, коли прокурор особисто проводить слідчі (розшукові) дії в межах досудового розслідування, користуючись при цьому, відповідно до частини 2 статті 36 КПК України, процесуальними повноваженнями слідчого.

Кримінальне процесуальне законодавство України, регламентуючи проведення освідування, використовує поняття "оголення особи", але не розкриває значення цього терміна щодо цієї слідчої (розшукової) дії. За цих умов оголення освідуваної особи, як слушно зазначає І. А. Тітко, є оцінним поняттям, яке слід розуміти як закріплене в нормі кримінального процесуального права поняття, зміст якого не містить чітко визначеної, завершеної системи ознак, що зумовлює необхідність його конкретизації в кожному окремому індивідуально визначеному випадку на розсуд правозастосовувача.

Від конкретного визначення зазначеного терміна, на думку цього автора, залежить стать учасників аналізованої слідчої дії та вид освідування (слідче або медичне). Застосування поняття "оголення особи" передбачає наявність оцінки - правозастосовної діяльності суб'єкта кримінального процесу, спрямованої на наповнення оцінного поняття конкретним нормативним змістом на підставі свого внутрішнього переконання, керуючись власною правосвідомістю, об'єктивним стандартом оцінного поняття та особливостями конкретного випадку, і встановлення відповідності між ознаками оцінного поняття та життєвої ситуації, до якої має бути застосовано кримінально-процесуальну норму

[41].

Значення поняття "оголення особи" ми з'ясовували під час анкетування практичних працівників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України. Зокрема, на питання про те, у разі якого оголення тіла освідування має проводити слідчий однієї статі з освідуваною особою, близько половини слідчих (207 осіб - 46,9 %) не визначилися з конкретною позицією та відповіли, що за будь-якого. 125 слідчих (28,3 %) уважають, що за умови, якщо таке оголення в присутності особи протилежної статі порушуватиме принцип етичності; на думку 26 слідчих (5,9 %), якщо освідувана особа про це клопоче; лише 83 слідчі (18,8 %) визначили поняття оголення тіла у кримінально-процесуальному значенні як оголення інтимних місць.

У науці кримінального процесуального права побутує думка, що оголення верхньої частини грудей або спини, рук до самого передпліччя та ніг до колін не слід прирівнювати до оголення прихованих частин тіла особи. З точки зору В. І. Громова, присутність слідчого під час такого освідування слід визнати обов'язковою, адже безпосереднє спостереження з боку слідчого під час установлення кожної фактичної у справі обставини є необхідним в інтересах вирішення справи[42].

Не погоджуючись із цією позицією, Л. В. Винницький та І. М. Янченко освідування, яке супроводжується оголенням, пропонують розуміти як огляд, під час якого здійснюють оголення тих частин тіла, які традиційно приховано одягом.

Однак кожна людина, залежно від родинного виховання, традицій місцевості, національних укладів, має власне уявлення щодо місць, які слід приховувати одягом. У кожному конкретному випадку визначення поняття "оголення особи" матиме певні критерії. Тому на традиційність у цьому питанні, на наше переконання, спиратися не можна. Уважаємо за доцільне залишити визначення питання щодо оголення тіла особи прерогативою слідчого й освідуваної особи в кожному конкретному випадку. Саме так урегулював це питання законодавець, передбачивши в частині 2 статті 241 КПК України згоду особи, яку освідують, на проведення цієї слідчої (розшукової) дії, що супроводжується оголенням тіла, слідчим певної статі. Водночас у будь-якому разі оголення тіла, закритого одягом, перед слідчим протилежної статі не має порушувати принципу етичності, принижувати людську гідність освідуваної особи.

У цьому контексті слушною є цікава пропозиція В. В. Логінової про доповнення закону нормою, яка дозволяла б освідуваній особі заявляти клопотання про відвід понятих і спеціалістів від участі в проведенні освідування, пов'язаного з оголенням тіла, якщо є підстави вважати, що вони негативно ставляться до освідуваної особи й можуть розголосити обставини, що стосуються її особистого життя[43]. Додамо, що доцільним є внесення цієї пропозиції не лише щодо освідування, яке супроводжується оголенням особи, а й щодо всіх інших слідчих (розшукових) дій, під час проведення яких можуть залучати понятих та спеціалістів. Зазначене положення доцільно визначити в частині 1 статті 79 КПК України, у якій унормовано питання заявлення відводу спеціалісту, перекладачу, експерту, секретарю судового засідання. Ураховуючи, що серед цих учасників кримінального провадження не йдеться про понятих, пропонуємо доповнити назву цієї статті після слів "експерта" словом "понятого" і далі за текстом, а частину 1 статті 79 цього Кодексу після слів "експерт", "експерта" відповідно словами "понятий", "понятого".

  • [1] Садова Т. В. Обмеження прав і свобод у кримінальному судочинстві України та держав англо-американської правової системи в контексті міжнародних стандартів : моногр. / Садова Т. В. ; [за ред. доц. С. М. Смокова]. - Івано-Франківськ, Надвірна : ЗАТ "Надвірнянська друкарня".
  • [2] Энциклопедии и словари [Электронный ресурс].- К. : CD - вид-во "Media Group", 2012. - 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. - Систем. вимоги : Pentium-226 ; 32 Mb HAM ; CD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. - Назва з титул. екрану.
  • [3] Энциклопедии и словари [Электронный ресурс].- К. : CD - вид-во "Media Group", 2012. - 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. - Систем. вимоги : Pentium-226 ; 32 Mb HAM ; CD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. - Назва з титул. екрану.
  • [4] Кузьмічов В. С Криміналістика : навч. посіб. / В. С Кузьмічов, Г. І. Прокопенко ; за заг. ред. В. Г. Гончаренка, Є. М. Моісеєва. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - С 208.
  • [5] Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі) : [підруч.] / Салтевський М. В. -К : Кондор, 2005. - С 335.
  • [6] Шепитько В. Ю. Криминалистика : [курс лекций] / Шепитько В. Ю. - X. : ООО "Одиссей", 2006. - С. 158.
  • [7] Шеремет А. П. Криміналістика : навч. посіб. для студ . вищ. навч. закл. / Шеремет А. П. -К. : Центр учбової л-ри, 2009. - С. 260.
  • [8] Белкин Р. С. Тактика следственных действий / Р. С. Белкин, Е. М. Лифшиц. - М., 1997. - С. 79.
  • [9] Стахівський С. М. Поняття і система слідчих дій / С. М. Стахівський // Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства : вибрані твори. — К. : Бізнес Медіа Консалтинг, 2010. — С. 228.
  • [10] Черненко А. П. Кримінально-процесуальна регламентація слідчих дій : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Черненко Анатолій Павлович. — X., 2004. — С. 75.
  • [11] Чорноус Ю. М. Слідчі дії: поняття, сутність, напрями розвитку та удосконалення : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Чорноус Юлія Миколаївна. — К, 2005. — С. 29.
  • [12] Сафронов С. О. Методика розслідування умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень / Сафронов С О. - X., 2003. - С . 120.
  • [13] Торбин Ю. Г. Понятие освидетельствования и тактика его производства / Ю. Г. Торбин // Вестн. криминалистики. - 2005. - № 1. - С. 56.
  • [14] Жалинский А. Э. Освидетельствование в советском уголовном процессе : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Жалинский Альфред Эрнестович. - М., 1963. - С. 14.
  • [15] Сизова З. Поняття і класифікація повторних слідчих дій / З. Сизова // Юридична Україна. -2007. - № 7. - С. 91.
  • [16] Басиста І. В. Кримінальний процес України : [навч. посіб.] / Басиста І. В., Галаган В. І., Удовенко Ж. В. - К. : Центр учбової л-ри, 2010. - С 138.
  • [17] Кримінальний процес України : [підруч.] / Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. - К : Юрінком Інтер, 2008. - С. 304.
  • [18] Курочка М. Й Кримінальний процес України: Досудове провадження : навч. посіб. / [Курочка М. Й, Гришин Ю. О., Литвинчук О . Г, Шадлер В. В.]. - Луганськ, 2012. - С. 181.
  • [19] Сизова З. Поняття і класифікація повторних слідчих дій / З. Сизова // Юридична Україна. - 2007. - № 7. - С. 93.
  • [20] Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань : наказ Генерального прокурора України "Про Єдиний реєстр досудових розслідувань" від 17 серп. 2012 р. № 69 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : gp.gov.ua/ua/pd.html?_m=puЫications&_t=rec&id=110522.
  • [21] Лук'янчиков Є. Д. Освідування і право особи на недоторканність / Є. Д. Лук'янчиков. Б. Є. Лук'янчиков // Часопис Нац. ун-ту "Острозька академія". (Серія "Право"). - 2011. -№ 1 (3). - 15 с. [Електронний ресурс] - Режим доступу : http ://nbuv.gov.ua/e-journals/Choasp/2011_1/11lydonn.pdf.
  • [22] Петров М. И. Криминалистика. Ответы на экзаменационные вопросы : учеб. пособие для вузов / Петров М. И. - [4-е изд., стер.]. - М. : Экзамен, 2009. - С. 182.
  • [23] Великий тлумачний словник сучасної української мови [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. К. ; Ірпінь : ВТФ "Перун", 2005. - С. 1146.
  • [24] Великий тлумачний словник сучасної української мови [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. К. ; Ірпінь : ВТФ "Перун", 2005. - С. 1522.
  • [25] Торбин Ю. Г. Тактика проведения освидетельствования : [метод. рек.] / Торбин Ю. Г. -М, 2001. - С. 5.
  • [26] Янченко I. М. Кримінально-процесуальний примус при провадженні слідчих дій : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Янченко Інна Миколаївна. - X., 2010. - С. 122.
  • [27] Андрианова Ю. С. Освидетельствование по делам о преступлениях против личности (процессуальные, криминалистические и психологические аспекты) : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "Уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность" / Ю. С. Андрианова. - Л., 1986. - С. 13; Винницкий Л. В. Теория и практика освидетельствования на предварительном следствии (по материалам Казахской ССР) : [учеб. пособие] / Винницкий Л. В. - Караганда, 1982. - С. 12-16; Грамович Г. И. Проблемы теории и практики эффективного применения специальных знаний и научно-технических средств в раскрытии и расследовании преступлений : автореф. дис. на соискание ученой степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.09 "Уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность" / Г. И. Грамович. - К., 1989. - С. 28; Калинкин Ю. А. Участие в уголовном судопроизводстве лиц, обладающих специальными познаниями : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "Уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность" / Ю. А. Калинкин. - М., 1981. - С. 14; Торбин Ю. Г. Освидетельствование подозреваемого на предварительном следствии : [учеб. пособие] / Ю. Г. Торбин, Е. В. Баранов ; под ред. Г. Г. Зуйкова. - К. : НИ и РИО КВШ МВД СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1981. - С. 7.
  • [28] Колмаков В. П. Следственный осмотр / Колмаков В. П. - М. : Юрид. лит., 1969. - С. 121.
  • [29] Романюк Б. В. Сучасні теоретичні та правові проблеми використання спеціальних знань у досудовому слідстві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза" / Б. В. Романюк. - К, 2002. - С 12.
  • [30] Бондаренко О.О. Проблемні питання судово-медичного освідування у кримінальному процесі / О.О Бондаренко // Право і Безпека. - 2010. - № 3 (35). - С 170.
  • [31] Мельник А. П. Моральні та правові аспекти освідування у кримінальному процесі / А. П. Мельник // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 20 квіт. 2012 р. / [редкол. М. И Курочка, О. І. Левченков, В . І. Галаган та ін.] ; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - Луганськк : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2012. - С. 539.
  • [32] Махов В. Н. Использование знаний сведущих лиц при расследовании преступлений : [моногр.] / Махов В. И. - М. : Изд-во РУДН, 2000. - С. 71.
  • [33] Сафронов С. О. Методика розслідування умисного заподіяння тяжкого і середньої тяжкості тілесних ушкоджень : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза" / С О. Сафронов. - К., 1999. - С 13-14.
  • [34] Правила судебно-медицинского определения степени тяжести телесных повреждений : приказ Министерства здравоохранения СССР от 11 дек. 1978 г. № 1208 "О введении в практику общесоюзных "Правил судебно-медицинского определения степени тяжести телесных повреждений" [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http ://economics.kiev. ua/download/ZakonySSSR/data02/tex13927.htm.
  • [35] Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень : наказ Міністерства охорони здоров'я України від 17 січ. 1995 р. № 6 "Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України" [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http ://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0248-95.
  • [36] Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации : [Электронный ресурс]. - Режим доступа: legislationline.org/ru/documents/section/criminal-codes.
  • [37] Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь : по состоянию на май 2012 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http ://pravo.kulichki.com/vip/upk/.
  • [38] Уголовно-процессуальный кодекс Республики Узбекистан : по состоянию на июнь 2012 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http ://fmc.uz/legisl.php?id=k_ug_pr_17.
  • [39] Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова : [Электронный ресурс]. - Режим доступа: legislationline.org/ru/documents/section/criminal-codes.
  • [40] Садова Т. В. Обмеження прав і свобод у кримінальному судочинстві України та держав англо-американської правової системи в контексті міжнародних стандартів : моногр. / Садова Т. В. ; [за ред. доц. С. М. Смокова]. - Івано-Франківськ, Надвірна : ЗАТ "Надвірнянська друкарня", 2011. - С 142.
  • [41] Тітко І. А. Нормативна сутність оцінних понять в кримінально-процесуальному праві України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Тітко Іван Андрійович. - X., 2009. - С. 65-66.
  • [42] Громов В. И. Дознание и предварительное следствие: Методика расследования преступлений: Осмотр места преступления / Громов В. И. - М. : ЛексЭст, 2003. - С. 184.
  • [43] Логінова В. В. Особливості проведення освідування при розслідуванні тілесних ушкоджень / В. В. Логінова // Вісн. Луган. держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - 2008. -Спец. вин. № 5. - Ч. 3. - С. 122.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >