Застосування процесуального примусу під час проведення освідування

Дотриманню прав громадян у кримінальному провадженні, застосуванню до них заходів процесуального примусу присвячено значну увагу не лише в національному законодавстві України, а й у міжнародно-правових документах з питань здійснення кримінального провадження.

Зокрема, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте та сімейне життя. У цьому документі зазначено, що ніхто не має бути позбавлений свободи інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, яку встановлено законом.

У кримінальному провадженні права і свободи його учасників обмежуються найбільшою мірою як по відношенню до осіб, щодо яких здійснюється кримінальне переслідування (підозрюваних, обвинувачених), так і осіб, залучених в іншому статусі. Адже провадження досудового розслідування невідворотно пов'язане із втручанням у сферу особистого життя людини, застосуванням заходів процесуального примусу і порушенням недоторканності особи, обмеженням її житлових та інших прав і є потенційно небезпечним з позицій законності й обґрунтованості дій державних органів та посадових осіб, які здійснюють кримінальну процесуальну діяльність.

У частині першій статті 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Водночас, у жодній державі світу це право не є абсолютним. Будь-яка, навіть сама демократична правова система, передбачає випадки, коли можливе обґрунтоване і обмежене законодавчими положеннями втручання в особисте та сімейне життя. Боротьба зі злочинністю - одна зі сфер суспільного життя, де не можна уникнути обмеження прав особи. При здійсненні кримінальної процесуальної діяльності постійно виникає дилема: що важливіше - примусити людину до розкриття її особистих і сімейних таємниць чи захистити права особи всупереч інтересам встановлення достовірних даних у кримінальному провадженні.

Тож у разі процесуальної необхідності та відповідно до визначених у статті 241 КПК України законних підстав право особи на свободу пересування й тілесну недоторканність у межах проведення освідування може бути обмежено.

Заходи примусу у кримінальному провадженні спрямовано на забезпечення ефективної діяльності слідчого та повноти збирання доказів під час розслідування кримінальних правопорушень. Досліджуючи примус крізь призму доказування, Ф. М. Кудін відносить освідування до заходів кримінально-процесуального примусу, що забезпечують отримання доказів^[1]. Ми поділяємо думку Б. В. Романюка, що за цих обставин немає необхідності доводити, у який спосіб розглядали б справу, якщо, наприклад, потерпілий у разі завдання йому тілесних ушкоджень відмовився від освідування, а слідчий не мав би права провести його примусово^[2].

Розглядаючи коло осіб, які підлягають освідуванню, доцільно визначитися, до кого саме з них можна застосовувати примус у разі їх відмови від добровільної участі в проведенні цієї слідчої (розшукової) дії. Слушно зазначає І. М. Янченко, що питання проведення примусового освідування пов'язане з необхідністю захисту конституційних прав і свобод учасників кримінального судочинства, а також етичними проблемами під час проведення слідчих та інших процесуальних дій^[3].

Процесуальний примус як різновид державного примусу, на думку А. А. Благодир, є методом кримінально-процесуальної діяльності, що полягає у формувальному нормативно закріпленому впливі визначених державних органів і посадових осіб на правосвідомість суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності незалежно від його волі, бажання, який передбачає для примушуваного загрозу чи дійсне настання невигідних наслідків матеріального, морального чи організаційного характеру з метою забезпечення його належної поведінки і, як наслідок, забезпечення завдань кримінального судочинства. З наведеним визначенням процесуального примусу, запропонованим зазначеною авторкою, можна цілком погодитися.

Звичайно, примусове освідування в кожному конкретному випадку його застосування має бути належно обґрунтованим і мотивованим, визначеним інтересами розслідування й установлення істини, відповідно до основного завдання кримінального провадження.

Задля цього особа у сфері кримінального провадження поставлена в такі умови, що їй часто необхідно визначати лінію своєї поведінки щодо добровільного виконання обмежень, передбачених нормами кримінально-процесуального права^[4]. Цілком зрозуміло, що добровільна згода особи на проведення щодо неї освідування завдає їй менше незручностей як з психологічних, так і з морально-етичних міркувань. Інша ситуація складається в разі примусового освідування, коли особа висловлює свою категоричну незгоду щодо участі у проведенні цієї слідчої (розшукової) дії аж до фізичного опору слідчому, який йому необхідно долати. Тому в кожному конкретному випадку варто ретельно продумати, чи є доцільним саме примусове освідування. За можливості проведення іншої слідчої дії без застосування заходів процесуального примусу й досягнення при цьому бажаного результату з установлення важливих для розслідування фактичних даних під час збирання доказів у кримінальному провадженні цим неодмінно слід скористатися.

У законі нічого не зазначено щодо можливості застосування примусу в разі відмови особи чи ухилення від проведення щодо неї освідування. Тож не дивно, що погляди як науковців, так і практичних працівників із цього питання різняться.

У науці кримінального процесуального права проведення примусового освідування є одним з дискусійних питань. Незважаючи на актуальність цієї проблеми, рівень її розробленості не можна визнати належним.

Зокрема, Ю. Г. Торбін уважає, що оскільки кримінально-процесуальне законодавство не передбачає згоди або незгоди особи, то й можливість її примусового освідування не лише не суперечить закону, а й неминуче випливає з нього^[5]. Натомість, на думку А. А. Благодир, яка не заперечує примусовість під час проведення окремих процесуальних дій, недостатня правова регламентація порядку застосування окремих примусових заходів, передусім тих, які пов'язані з проведенням слідчих дій (примусове освідування тощо), дає підстави в деяких випадках вважати дії працівників органів досудового розслідування такими, що не ґрунтуються на законі^[6].

Інші науковці взагалі заперечують примусовий характер освідування^[7]. Нам видається, що вказана точка зору не відповідає вимогам закону й інтересам досудового розслідування. Якщо погодитися з нею, слід визнати, наприклад, за підозрюваним право відмовитися від освідування, що за браком можливості примусового його проведення не надасть шансу провести цю слідчу (розшукову) дію. Тому кримінальне процесуальне законодавство, установлюючи обов'язковий характер освідування, закріплює, насамперед, необхідність виконання завдань, що стоять перед ним, успішне вирішення яких відповідає інтересам розслідування кримінального правопорушення.

Деякі процесуалісти однозначно відносять освідування до заходів процесуального примусу

^[8]. Проте, на нашу думку, ця позиція підлягає уточненню у зв'язку з такими причинами. Якщо особа повною мірою виконала постанову прокурора й не чинила перепон у проведенні її освідування, про заходи процесуального примусу не йдеться, а такі випадки є непоодинокими у практичній діяльності з розслідування злочинів. Тому питання примусового проведення цієї процесуальної дії може мати місце лише в разі відмови підозрюваного, свідка чи потерпілого від участі в проведенні щодо них освідування аж до фізичної непокори. Натомість у разі якщо суб'єкти кримінального судочинства добровільно виконують свої обов'язки, примус не можна застосовувати, а випадки його застосування необхідно розцінювати як порушення закону.

Вимоги обов'язкового виконання постанови про проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії особами, які підлягають освідуванню, КПК України не передбачає. З огляду на зазначене, Д. Л. Василенко вважає, що примусове проведення іншого виду освідування - судово-медичного - за вказівкою слідчого (письмовою вимогою) неприпустимо. По-перше, застосування примусових заходів оформлювали переважно таким процесуальним документом, як постанова, обов'язковим для виконання, на відміну від вказівки, що має дещо інший процесуальний режим виконання. По-друге, судово-медичне освідування проводять особи, які не вправі здійснювати кримінально-процесуальну діяльність і відповідно застосовувати будь-який примус стосовно інших осіб^[9].

Досліджуючи освідування крізь призму процесуального примусу, І. М. Янченко доходить висновку, що цю слідчу дію може бути проведено примусово за наявності таких умов:

• а) наявність достатніх підстав уважати, що на тілі певної особи, яку необхідно піддати освідуванню, є сліди злочину чи будь-які інші особливі прикмети, що мають значення для кримінальної справи;
• б) особа відмовилася від проведення з нею освідування, але ця слідча дія має необхідне доказове значення для кримінальної справи;
• в) дії під час проведення примусового освідування (зокрема й добровільного) не мають зашкодити здоров'ю особи^[10].

Зазначені цією авторкою умови проведення освідування із застосуванням примусу є слушними, однак деякі з них, на наш погляд, підлягають уточненню. Якщо у кримінальному провадженні виникає необхідність проведення освідування, то слідчий під час прийняття такого рішення потенційно бажає отримати фактичні дані, що мають доказове значення. Проте посадова особа ще не знає, чи виникне необхідність проводити освідування примусово, чи його буде проведено за згодою освідуваної особи. Однак у будь-якому разі, незалежно від того, відмовиться особа від проведення з нею освідування чи ні, ця слідча (розшукова) дія має важливе доказове значення у кримінальному провадженні, її слід неодмінно провести.

Також, на нашу думку, необхідною умовою перед проведенням примусового освідування є попереднє використання слідчим заходів переконання. Кримінальний процесуальний примус - це крайній захід, що має місце, коли інакше неможливо досягнути виконання завдань кримінального судочинства; який можна застосовувати лише у виняткових випадках за наявності передбачених законом підстав, коли вичерпані всі можливості для переконання, роз'яснення необхідності освідування як засобу встановлення істини у кримінальній справі, причому обставини, що слід з'ясовувати, не може бути встановлено за допомогою інших засобів доказування^[11].

Із цього питання слушною є пропозиція Ю. М. Чорноус, яка вважає, що слідчий за обставин кожної слідчої ситуації, коли особа відмовляється від добровільного проведення слідчої дії (зокрема, якщо її провадження пов'язане з обмеженням особистих прав і свобод громадян), має вжити таких заходів: установити психологічний контакт, наголошуючи на розумінні становища, переконанні учасника слідчої дії, демонстрації співпереживання; сформувати впевненість учасника у збереженні таємниці досудового розслідування, гарантуванні безпеки його життя та здоров'я; використовуючи методи переконання, схилити особу до думки про доцільність її добровільної участі в провадженні слідчої дії; застосовувати технічні засоби лише за згодою учасника слідчої дії тощо.

Необхідність застосування правообмежувальних засобів, на думку зазначеної авторки, виникає лише в разі ігнорування зобов'язаним учасником слідчої дії відповідного припису закону, тому що його неналежна поведінка посягає на права та свободи інших учасників кримінального судочинства. До того ж примусові заходи застосовують за обставин крайньої необхідності, коли мета слідчої дії є суттєвою й жодним іншим способом її не може бути досягнуто^[12].

У свою чергу В. М. Тертишник пропонує такі умови застосування примусу: 1) якщо є достатні дані, які дають підстави вважати, що на тілі певної особи є сліди злочину або інші ознаки; 2) якщо їх вивчення та закріплення має незамінне доказове значення; 3) якщо особа відмовилася від добровільного освідування; 4) дії з примусового освідування не мають зашкодити здоров'ю особи, яку піддають освідуванню; 5) під час провадження освідування обов'язковою є присутність лікаря; 6) примусове освідування слід проводити за вмотивованою постановою слідчого і здебільшого з санкції прокурора, за винятком невідкладних випадків^[13].

Узагальнюючи викладені погляди на аналізовану проблему, пропонуємо уточнити умови, за яких проведення освідування можливе із застосуванням процесуального примусу, та віднести до них:

• 1) наявність достатніх підстав уважати, що на тілі певної особи, яку необхідно освідувати, є сліди кримінального правопорушення чи будь-які особливі прикмети, що мають значення для кримінального провадження;
• 2) незважаючи на використання всіх можливих заходів переконання, особа не бажає добровільно пройти освідування;
• 3) під час проведення примусового освідування дії слідчого не мають принижувати честь і гідність особи чи бути небезпечними для її здоров'я.
• 4) під час проведення примусового освідування слідчий, прокурор попереджає присутніх осіб про недопустимість розголошення відомостей про факт, обставини і результати проведення слідчої (розшукової) дії, про що зазначається у протоколі.

У науці кримінального процесуального права розгорнулася дискусія щодо визначення кола осіб, щодо яких можливе застосування примусу під час проведення освідування.

Наприклад, деякі науковці вважають, що як підозрюваний і обвинувачений, так і потерпілий та свідок можуть підлягати освідуванню у примусовому порядку^[14]. Інші категорично заперечують можливість застосування примусу під час освідування потерпілого та свідка, обґрунтовуючи свою позицію тим, що встановлення істини у кримінальній справі не має порушувати законні права та свободи громадян. Також прихильники цієї позиції вважають, що свідки й потерпілі не підлягають кримінальному переслідуванню, вони не вчиняли злочинних дій, не порушували закон, що могло б зрівняти їх зі злочинцями, щодо яких допустимі й бажані примус та ізоляція від суспільства^[15].

Заперечуючи наведену позицію, пропонуємо таке обґрунтування нашого підходу до вирішення аналізованого питання. Освідування - одна зі слідчих (розшукових) дій, проведення якої спрямовано на отримання доказів і фактів, що мають важливе значення для розслідування злочину, установлення й покарання особи, яка його вчинила. Ці факти можуть бути не лише обвинувального, а й виправдувального характеру. Тому заперечення застосування примусового освідування до потерпілого, а подекуди й до свідка, суттєво порушує право підозрюваного на захист. Освідування потерпілого, навіть у разі його відмови від участі в цій слідчій (розшуковій) дії, необхідне під час розслідування зґвалтувань, розбоїв, завданні тілесних ушкоджень та інших злочинів, передусім у тих випадках, коли слідчий має фактичні дані, що можуть свідчити про симуляцію, інсценування події кримінального правопорушення чи обмову з боку потерпілого. Підтвердити або заперечити показання потерпілого про факт учинення злочину й утворені сліди можливо в низці випадків лише шляхом його освідування й огляду одягу. Тому ми поділяємо думку тих авторів, які вважають, що стосовно можливості примусового освідування процесуальне положення обвинуваченого, потерпілого, підозрюваного та свідка є нейтральним^[16].

Обстоюючи цю позицію, І. М. Янченко цілком слушно зазначає, що процесуальні особливості провадження освідування мають бути однаковими незалежно від процесуального статусу особи на час провадження зазначеної слідчої дії. У разі процесуальної необхідності та браку інших можливостей установити факти, які мають суттєве значення для справи, зазначена авторка вважає припустимим проведення примусового освідування стосовно особи як обвинуваченого (підозрюваного), так і потерпілого (свідка)^[17].

Також заслуговує на увагу твердження, що можливість здійснення примусу, яка міститься в нормах кримінального процесуального права, адресована не кожному учаснику кримінального провадження. Вона спрямована лише проти тих, хто не солідарний із правом - його нормами, заборонами, дозволами, і тому прагне ухилитися від виконання своїх процесуальних обов'язків^[18].

Якщо схилятися до думки про недопустимість застосування примусових заходів під час провадження слідчих дій щодо свідка й потерпілого, слушно зауважує Ю. М. Чорноус, виникне ситуація, за якої порівняно з розширенням їх прав необґрунтовано обмежуватимуть права підозрюваного й обвинуваченого. Проте особу вважають невинуватою в учиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України). Тобто статус підозрюваного чи обвинуваченого ще не дає підстав уважати особу винуватою, застосовуючи до неї як до особливої процесуальної особи примус, що не допускають ні до свідка, ні до потерпілого. Ми поділяємо думку, що в такому разі відбуватиметься порушення конституційного принципу рівності громадян (стаття 23 Конституції України) та процесуальної рівності учасників досудового слідства аж до приниження честі та гідності особи.

Інші процесуалісти, допускаючи можливість примусового освідування щодо підозрюваного й обвинуваченого, уважають його примусове застосування до потерпілого та свідка винятком, при цьому пропонують різні умови застосування до них примусу. Зокрема, Г. Пічкальова, з метою посилення гарантій обґрунтованості примусового освідування потерпілих і свідків, запропонувала передбачити в законі можливість їх примусового освідування за санкцією прокурора^[19].

Досліджуючи це питання, В. П. Шибіко зазначає, що освідування потерпілого та свідка зазвичай проводять за їх згодою. Як виняток потерпілого можна освідувати примусово, коли обвинувачений (підозрюваний) заявляє про це клопотання, захищаючись від обвинувачень у вчиненні насильницького злочину, висунутих потерпілим^[20].

Для уникнення примусу щодо потерпілого та свідка Є. Д. Лук'янчиков і Б. Є. Лук'янчиков пропонують під час освідування використовувати метод впливу на цих осіб шляхом роз'яснення значення цієї слідчої дії для поновлення порушених злочином прав і притягнення винного до відповідальності, та звернення до відповідних статей КК і КПК України. Ця позиція є найпоширенішою серед опитаних нами слідчих органів внутрішніх справ України: 292 слідчі (66,2 %) примусовість розуміють як застосування виключно засобів переконання.

Диференційовано підходить до вирішення цього питання Т. В. Садова, на думку якої, освідування підозрюваного й обвинуваченого може бути проведено примусово за ухвалою суду. Крім цього, авторка припускає примус щодо потерпілого та свідка під час освідування, але на різних підставах. Зокрема, примусове освідування потерпілого проводять за наявності обґрунтованої підозри щодо неправдивості його свідчень, якщо є достатні підстави вважати, що проведення примусового освідування виявить фактичні дані для підтвердження або спростування цієї підозри. Свідок може бути освідуваний примусово, якщо є достатні підстави вважати, що на його тілі може бути знайдено сліди злочину або інші докази, що мають значення у справі, а також для оцінювання правдивості його свідчень. Примусове освідування потерпілого й свідка проводять за рішенням суду. На наш погляд, примусове проведення цієї процесуальної дії за участю потерпілого в разі припущення, що на його тілі може бути знайдено сліди злочину або інші сліди, є обґрунтованим. Тому вважаємо доцільним визначити спільні підстави примусового освідування для потерпілого та свідка, незважаючи на суттєву відмінність їх процесуального становища.

Пропозиція передання до компетенції суду прийняття рішення щодо примусового освідування потерпілого та свідка, з одного боку, є однією з гарантій забезпечення конституційного права на особисту недоторканність (стаття 29 Конституції України) і невтручання в особисте та сімейне життя (стаття 32 Конституції України), з іншого - затягуватиме проведення цієї слідчої (розшукової) дії. Цілком слушно зазначає Д. Л. Василенко, що таке вирішення питання буде сприяти інтересам діяльності органів, що здійснюють протидію злочинності, і встановленню істини у справі. Проте цей автор також акцентує увагу на можливості зволікання у проведенні розслідування, оскільки за умови своєчасного та якісного провадження цієї слідчої дії може бути виявлено важливу доказову інформацію^[21].

За результатами нашого анкетування слідчих органів внутрішніх справ України, на питання про можливість здійснення примусового освідування стосовно будь-якої особи, близько половини респондентів (198 осіб - 44,9 %) дали позитивну відповідь, підтвердивши тим самим можливість застосування примусу до будь-якої із зазначених осіб. 151 слідчий вважає, що примус можна застосовувати лише до злочинця, що становить 34,2 % від загальної кількості опитаних. Примусове освідування стосовно підозрюваного та потерпілого пропонує проводити 81 (18,4 %) слідчий. Лише 11 (2,5 %) слідчих узагалі виключають примусовість під час проведення освідування.

У зв'язку із цим корисним є аналіз досвіду реалізації зазначеного положення у кримінальному провадженні інших країн. Наприклад, у частині 3 статті 170 КПЗ Латвійської Республіки регламентовано провадження освідування, якщо випадок є невідкладним і затягування може призвести до втрати доказів або становити загрозу для досягнення мети кримінального процесу. У цьому разі зазначену слідчу дію проводять за згодою прокурора з подальшим повідомленням про це слідчого суддю, але не пізніше ніж на наступний робочий день після освідування та з наданням протоколу слідчої дії й матеріалів, що обґрунтовують необхідність і невідкладність проведення освідування. Суддя здійснює перевірку законності й обґрунтованості освідування. Якщо проведення цієї слідчої дії не було обґрунтованим або провадження було протизаконним, суддя приймає рішення про недопустимість отриманих доказів^[22].

Проблему зволікання з проведенням освідування також спробував вирішити законодавець Республіки Молдова. У частині 1 статті 119 КПК цієї держави передбачено санкцію суду на підставі мотивованої постанови органу кримінального переслідування на проведення освідування щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свідка чи потерпілого в разі їх незгоди на проведення цієї процесуальної дії^[23]. Проте в частині 2 статті 119 КПК Республіки Молдова регламентовано виняток: у разі явного вчинення злочину освідування проводять без санкції судді з подальшим повідомленням і наданням відповідних матеріалів про здійснення цієї слідчої дії (протягом 24 годин) для перевірки законності дій посадових осіб. Уважаємо досвід Республіки Молдова щодо примусового проведення освідування прийнятним для кримінального судочинства України з позиції забезпечення конституційних прав і законних інтересів громадян.

Щодо цього питання розглянемо досвід й інших країн. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 206 КПК Республіки Білорусь примусове освідування можливе щодо підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого в разі вчинення стосовно них тяжкого чи особливо тяжкого злочину за постановою слідчого або дізнавача.

У частині 5 статті 56 КПК Російської Федерації визначено, що свідок не підлягає примусовому освідуванню за винятком випадку, коли це необхідно для оцінки достовірності його свідчень (частина 1 статті 179 КПК Російської Федерації) . Тож примусове освідування за КПК цієї країни можливе щодо підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого та у визначених випадках - щодо свідка за мотивованою постановою слідчого.

Таким чином, аналіз кримінально-процесуального законодавства інших країн свідчить про можливість проведення примусового освідування. Проте правові підстави та коло осіб, щодо яких застосовують примус під час проведення цієї слідчої (розшукової) дії, як і за КПК України, також є недостатньо розробленим.

Визнаючи правомірність примусового освідування, зазначимо, що має право на існування точка зору авторів, які розширюють межі цієї слідчої дії, стверджуючи про можливість примусового хірургічного втручання (наприклад, для вилучення дробинок із тіла освідуваної особи), якщо це не становить небезпеки для життя особи, яка оперує^[24]. Предметом нашої уваги у цьому питанні є розгляд такого освідування з позицій гарантування честі та гідності особи, а також визначення критеріїв небезпеки для її здоров'я.

Так, у статті 241 КПК України недопустимими під час освідування визнані дії, які принижують гідність особи або є небезпечними для її здоров'я. Якщо припустити, що хірургічне втручання пов'язане із застосуванням примусового освідування, то зазначимо, що ці дії неприпустимі в будь-якій слідчій ситуації, за якої проводять освідування. Звісно, примусове освідування не завжди пов'язане із застосуванням фізичного впливу до особи. Якщо його застосовують, то це не має виходити за межі мети та завдання освідування, ображати чи бути небезпечним для здоров'я особи.

При тлумаченні й застосуванні норм кримінального процесуального законодавства слід враховувати вимоги Європейської конвенції з прав людини. Керуючись у цьому питанні практикою вказаного Суду, зазначимо, що примусове хірургічне втручання у тіло особи при освідуванні стоїть на межі порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[25] з позиції нелюдського й принизливого для гідності особи поводження. Так, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини "Яллог проти Німеччини" від 11 липня 2006 року № 54810/00 визнано неприпустимим примусове введення блювотного засобу для одержання доказів наявності у роті або шлунку наркотичних засобів, що трималися там для продажу. Ці дії вважалися такими, що сягнули мінімального рівня жорстокості, достатнього для того, щоб потрапити під дію статті 3 Європейської конвенції з прав людини, тобто відбулося серйозне втручання в право особи на фізичну й психічну недоторканність проти її волі. Крім того, ця процедура визнана такою, що була поєднана з ризиком для здоров'я особи^[26]. Рішення Європейського суду з прав людини у даних випадках орієнтує правоохоронні органи дочекатися, доки речовина (наркотики) вийдуть з організму особи природним шляхом.

Тож, примусове проведення освідування здійснюють як крайній захід, спрямований на збирання та перевірку доказів у кримінальному провадженні, якщо застосовані заходи переконання не забезпечили позитивного результату. Дотримання при цьому процесуальної форми й криміналістичних рекомендацій проведення цієї слідчої (розшукової) дії є запорукою виконання визначених у частині 1 статті 2 КПК України завдань кримінального провадження.

• [1] Кудин Ф. М. Принуждение в уголовном судопроизводстве / Кудин Ф. М. - Красноярск : Изд-во Краснояр. ун-та, 1985. - С. 74.
• [2] Романюк Б. В. Участь у досудовому слідстві спеціалістів, які мають медичні знання / Б. В. Романюк // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. - 2001. - № 5. - С. 212 .
• [3] Янченко І. М. Кримінально-процесуальний примус при провадженні слідчих дій : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Янченко Інна Миколаївна. - X., 2010. - С. 126.
• [4] Благодир А. Обмеження прав особистості у сфері кримінального судочинства / А. Благодир // Підприємництво, господарство і право. - 2011. - № 3. - С. 99.
• [5] Торбин Ю. Г. Криминалистическое исследование тела и одежды подозреваемого в совершении преступления / Торбин Ю. Г. - М., 1971. - С. 56.
• [6] Благодир А. А. Застосування ч. 1 ст. 193 КПК України в практичній діяльності правоохоронних органів / А. А. Благодир // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України : [зб. наук. ст.]. - 2002. - № 10. - С. 128.
• [7] Попов Н. В. Судебная медицина : [учеб.] / Попов Н. В. - М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 19383. - С. 99.
• [8] Кримінальний процес України : [підруч.] / Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. - К : Юрінком Інтер, 2008. - С 377; Кудин Ф. М. Принуждение в уголовном судопроизводстве / Кудин Ф. М. - Красноярск : Изд-во Краснояр. ун-та, 1985. - С. 74.
• [9] Василенко Д. Л. Обмеження окремих прав громадян під час досудового провадження : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Василенко Дмитро Леонідович. - К., 2008. - С. 75.
• [10] Янченко І. М. Кримінально-процесуальний примус при провадженні слідчих дій : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Янченко Інна Миколаївна. - X., 2010. - С . 134.
• [11] Петрухин И. Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение. Общая концепция . Неприкосновенность личности / Петрухин И. Л. ; [отв. ред. И. Б. Михайловская]. -М. : Наука, 1985. - С 143-144.
• [12] Чорноус Ю. М. Слідчі дії: поняття, сутність, напрями розвитку та удосконалення : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Чорноус Юлія Миколаївна. - К., 2005. - С. 149.
• [13] Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі України : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.09 / Тертишник Володимир Митрофанович. -Дніпропетровськ, 2010. - С 277.
• [14] Стахівський С. М. Слідчі дії як основні засоби збирання доказів : [наук.-практ. посіб.] / Стахівський С. М. - К. : Атіка, 2009. - С 32; Чаплинський К. О. Тактичне забезпечення проведення освідування / К. О. Чаплинський // Вісн. Акад. митної служби України. (Серія "Право"). - 2011. - № 1 (6). - С 167.
• [15] Антонов И. А. Нравственно-правовые критерии уголовно-процессуальной деятельности следователей / Антонов И. А. - СПб. : Изд-во "Юридический центр Пресс", 2003. - С 167; Маринів В. Правові засади освідування особи / В. Маринів // Вісн. прокуратури. - 2003. -№ 12 (30). - С 72; Строгович М. С Курс советского уголовного процесса: в 2 т. / Строгович М. С. - М. : Наука, 1970. - Т. 2. - С 126.
• [16] Освидетельствование в советском уголовном процессе : [моногр.] / Жалинский А. Э. -Львов, 1964. - С. 29.
• [17] Янченко І. М. Освідування як самостійна слідча дія з ознаками кримінально-процесуального примусу / І. М. Янченко // Вісн. Харк. нац. ун-ту внутр. справ. - 2008. -№ 43. - С. 126 .
• [18] Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе / И.Л.Петрухин. - М.: Наука, 1989. - С. 66.
• [19] Пичкалева Г. Нравственный аспект принудительного освидетельствования потерпевших / Г. Пичкалева // Социалистическая законность. - 1976. - № 3. - С. 64.
• [20] Михеєнко М. М. Кримінальний процес України / Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. -К. : Либідь, 1999. - С 254.
• [21] Василенко Д. Л. Обмеження окремих прав громадян під час досудового провадження : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Василенко Дмитро Леонідович. - К., 2008. - С. 74.
• [22] Уголовно-процессуальный закон Латвийской Республики / Biznesa informacijas birojs. -Riga, 2007. - 212 c.
• [23] Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова : [Электронный ресурс]. - Режим доступа: legislationline.org/ru/documents/section/criminal-codes.
• [24] Советский уголовный процесс : [учеб.] / под ред. Б. А. Викторова. - М. : Изд-во Высш. шк. МВД СССР, 1979. - С. 102.
• [25] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (Зі змінами та доповненнями, внесеними Протоколом 11 від 11 травня 1994 року, Протоколом № 14 від 13 травня 2004 року). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
• [26] Макбрайд Д. Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес / Джерелі Макбрайд. - К: „К.І.С.", 2010. - С. 175.