Україна

Первинна допомога. Надання первинної допомоги засновано на територіально-дільничному принципі, за яким територія обслуговування певним закладом первинної допомоги розподіляється на зони обслуговування (дільниці) з певною кількістю населення. За кожною із зон обслуговування закріплено терапевта, педіатра первинної ланки. Українцям із 1989 року надано право вільного вибору терапевта первинної ланки. Однак, якщо теоретично пацієнт має право обирати надавала послуг первинної допомоги, цьому зазвичай перешкоджає дільничний лікар, оскільки таке спричиняє зміни в територіальних межах зони обслуговування та ускладнює відвідування пацієнтів на дому. В Україні чіткої різниці між первинною та вторинною допомогою не існує. Пацієнти можуть звертатися по допомогу до спеціалістів без формального направлення від свого дільничного лікаря, і часто такою можливістю користуються. Така практика повсюди підтримується і терапевтами, оскільки їх послуги сплачуються за фіксованими ставками незалежно від навантаження та продуктивності праці, що не сприяє конкурентній боротьбі за пацієнтів.

Вторинна та третинна допомога. Стаціонарна допомога організована на трьох рівнях: 1) лікарні, що обслуговують сільське населення, оснащені лише базовим обладнанням (3,5 % всіх ліжок); 2) муніципальні та центральні районні лікарні, яким належить 70 % усіх стаціонарних ліжок, потужністю в середньому 200 ліжок та певною спеціалізацією. На додачу міські диспансери надають стаціонарну допомогу з лікування певних хвороб, таких як туберкульоз та хвороби, що передаються статевим шляхом (ХПСШ); 3) обласні та міжобласні спеціалізовані клінічні та діагностичні центри національних дослідницьких інститутів (25 % усіх стаціонарних ліжок). Спочатку засновані для надання високоспеціалізованої медичної допомоги, з часом межі між вторинною та третинною допомогою стають дедалі більш розмитими. Амбулаторна акушерська та гінекологічна допомога надається в жіночих консультаціях, що є частиною пологових будинків чи поліклінік. У жіночих консультаціях надається антенатальна та акушерська допомога, а також щорічний скринінг на виявлення злоякісних новоутворень. Вторинна амбулаторна допомога надається також приватними клініками, однак інформація щодо переліку послуг, які ними надаються, досить обмежена.

Лікарські засоби. 90 % вітчизняних виробників є приватними, а частка ліків вітчизняного виробництва сягає 50 %. Більшість аптек приватизовані. Ціни суттєво зросли, що призвело до недоступності високоякісних, безпечних ліків та медичних приладів. З 2000 року в державних установах охорони здоров'я обов'язковою є закупівля ліків за тендерними процедурами. Також мають місце централізовані закупки, за якими МОЗ закуповує ліки в основному для пацієнтів з особливими потребами. Національний перелік основних лікарських засобів та виробів медичного призначення був затверджений у 2001 році, що визначає основу для мінімального пакета основних найменувань.

Джерела фінансування. Урядові бюджетні кошти залишаються основним офіційним джерелом фінансування охорони здоров'я, з якого майже 80 % покривається з місцевих бюджетів, а залишок – у 20 % із національного бюджету, під відповідним контролем місцевих органів влади та Міністерства охорони здоров'я, та збираються з загального оподаткування та місцевих податків. За Бюджетним кодексом 2001 року, система міжбюджетних трансфертів була запроваджена для балансування диспропорцій між областями та для запровадження субсидій для програм соціального захисту населення. Через брак бюджетного фінансування збільшується надія на фінансування з приватних джерел. Беручи до уваги неофіційні платежі, загальна частка прямих витрат населення сягає 50 % загальних витрат на охорону здоров'я. Добровільне страхування здоров'я (ДСЗ) було легалізоване в 1996 році, воно становить лише 1 % загальних витрат на охорону здоров'я. Мережа неурядових організацій, таких як кредитні спілки, фонди з утрати працездатності, були створені як альтернатива для мобілізації ресурсів у системі охорони здоров'я. Однак фонди втрати працездатності покривають лише незначну частину населення, тому їх вплив на рівень витрат на охорону здоров'я обмежений. Україна отримує фінансування на охорону здоров'я із різноманітних зовнішніх джерел, включаючи допомогу від міжнародних організацій та окремих країн. Однак у цілому діяльність донорських структур незначна і не має значного впливу на загальний обсяг фінансування сектора охорони здоров'я.

Вивчені уроки. З моменту набуття незалежності Україна для досягнення встановлених цілей послідовно створювала законодавчу базу, що характеризується фрагментарністю та складністю з дублюваннями та нечітко визначеними лініями підзвітності, що поєднується з недостатнюю забезпеченістю ресурсами. Незважаючи на наявність багатьох проблем, поступове реформування є можливим. Однак перетворення, що мали місце, не є сталими, оскільки не призводять до структурних перетворень та не сприяють значному покрашенню діючої системи. Також стає зрозумілим, що гострі проблеми в системі охорони здоров'я виникли через неефективність фінансування системи, її планування та регулювання.