ОСНОВИ ЛІСІВНИЦТВА

Лісове господарство – це галузь матеріального виробництва, основні функції якої полягають у вивчені і обліку лісів, їх відновлені, охороні від пожеж, шкідників і хвороб, регулюванні лісокористування, контролі за використанням лісових ресурсів. В основі функціонування галузі лежить лісівництво.

Лісівництво – це прикладна наука про життя лісу, методи його вирощування і покращення, підвищення продуктивності лісових насаджень.

Виступаючи як наукова основа лісового господарства, лісівництво включає два великі напрями:

• • прикладне лісівництво – розділ лісівництва, що вивчає методи вирощування і покращення лісових насаджень, підвищення їх продуктивності, теорію рубок, спрямованих на поліпшення продуктивності і водоохоронно-захисної ролі лісостанів тощо;
• • лісознавство – це вчення про ліс як цілісну систему, сукупність знань про природу лісу, його основні компоненти.

Знання з прикладного лісівництва необхідні для розробки і впровадження науково обгрунтованих методів ведення лісового господарства. Це практична частина науки, яка базується на лісознавстві і розробляє практичні питання, що охоплюють лісову селекцію та насінництво, вирощування посадкового матеріалу, створення та вирощування лісових культур, охорону лісів від пожеж, хвороб і шкідників, механізацію лісогосподарського виробництва, експлуатацію різноманітних лісових ресурсів. Частково ця інформація наведена в розділі 10.

Лісознавство можна розглядати як розділ фітоекології, що вивчає лісові екосистеми, адже даний напрям лісівничої науки вивчає:

• • відношення деревних порід та й інших складових лісу до екологічних факторів (абіотичних та біотичних);
• • формування специфічних екологічних умов у лісових біоценозах;
• • взаємодію між собою компонентів лісових біогеоценозів;
• • вплив лісових насаджень на навколишнє середовище;
• • поширення різних типів лісів на планеті;
• • формування лісових угруповань на конкретних територіях в залежності від певних умов існування.

Ліс – це один з основних типів рослинного покриву на планеті, що складається з сукупності деревних, чагарникових, трав'янистих та інших рослин, а також тварин і мікроорганізмів, які впливають один на одного, взаємодіють між собою і навколишнім середовищем.

Ліси – одна з найважливіших складових частин біосфери, вони зростають на всіх континентах, крім Антарктиди. За даними FAO (Продовольчої і сільськогосподарської організації) ООН ліси вкривають майже ЗО % суші Землі і займають понад 3,4 млрд, га поверхні планети. Крім того, до цієї площі слід віднести ще 1,7 млрд, га земель, які зайняті деревною та чагарниковою рослинністю. Більше половини лісів планети сконцентровано в чотирьох країнах: Росії – 22 %, Бразилії – 16 %, Канаді – 7 %, США – 6%.

Ліс виступає як глобальний акумулятор живої речовини, що впливає на кисневий і вуглецевий баланси. Найбільш великі лісові регіони світу “виробляють” біля 50 % кисню, який надходить до атмосфери. Лісу, як біогеоценозу, властивий своєрідний тип обміну речовини та енергії між усіма його компонентами. Середня щорічна продуктивність тропічних дощових лісів складає 28 т/га, мішаних лісів помірного поясу – 10 т/га. Завдяки значній тривалості життя дерев біомаса лісу у десятки разів перевищує біомасу інших типів рослинності. Середня кількість деревної біомаси на гектар лісів планети складає 109 т/га. Максимальної величини цей показник зафіксований для Південної Америки – до 355 м3/га (Гватемала). У лісах Центральної Європи середня деревна біомаса на 1 га сягає до 286 м3 (Австрія).

Ліс – явище географічне. Простежується зональний розподіл лісів по земній поверхні у напрямку з півдня на північ, що вказує на залежність лісової рослинності від клімату, і в першу чергу, від надходження на поверхню Землі сонячної енергії. Спостерігається також більш дрібний перерозподіл лісів у напрямку з заходу на схід, що також пояснюється кліматичними факторами. Кількісною характеристикою поширення лісів є лісистість.

Лісистість – це відношення площі лісів до загальної площі території.

В Україні лісистість досить низька (15,7 %) і дуже нерівномірна за фізико-географічними зонами (табл. 16. 1). Найбільшої величини даний показник сягає у Карпатах (40,5 %), Гірському районі Криму (32%) і на Поліссі (26,1 %), а найменший – у Лісостепу (12,2%) і Степу (3,8 %). Як бачимо лісистість територій зменшується у напрямку з півночі на південь. Подібна закономірність спостерігається і при пересуванні з заходу на схід. Як вже відмічалося, лісистість нашої держави досить низька у порівнянні з іншими країнами Європи (табл. 10. 3).

Ліс – це біогеоценоз, який складається з великої кількості компонентів, пов'язаних між собою і взаємообумовлених. Так, деревні породи та інші вищі рослини весь час знаходяться в залежності від ґрунту, атмосфери, тваринного світу і мікроорганізмів. Хімічний склад грунту, його волога і фізичні властивості впливають на ріст, розвиток деревних порід, на їх плодоношення, на технічні властивості деревини, на їх відновлення, на ріст і розвиток іншої рослинності. В свою чергу, рослинність визначає якість і кількість органічної речовини в ґрунті, впливає на його фізичні та хімічні властивості. З впливом лісу тісно пов'язаний підзолистий процес, внаслідок якого формуються кислі підзолисті ґрунти. Корені деревних порід, глибоко проникаючи у ґрунт, створюють кращі умови для аерації та водопроникності ґрунтових горизонтів, змінюють їх вологоємкість, покращують структуру, інтенсивно поглинають поживні речовини з глибоких ґрунтових горизонтів. Між ґрунтом та рослинністю весь час відбувається кругообіг. З різних шарів грунту у надземну частину рослин виносяться хімічні елементи, які потім повертаються до грунту у вигляді рослинного опаду.

Таблиця 16.1

Характеристика лісистості України

Лісам властива тенденція до морфологічної та біологічної стійкості на основі саморегуляції. Виражається це в тому, що вони протягом тривалого часу зберігають свої типові риси. Наприклад, окремі типи лісів Колхіди (Росія, Грузія) – каштанові, дубові, букові ліси, ліси з сосни піцундської – існували ще у третинному періоді. Але стійкість лісу не означає його статичність. Навпаки, ліси слід розглядати як природну динамічну саморегулюючу систему. У ній безперервно йде обмін речовин, циркуляція потоків енергії, відбувається процес оновлення, проходять зміни росту і розвитку всіх компонентів, диференціація дерев і деревостанів тощо. Ліс постійно змінюється як у просторі, так і у часі.

В залежності від походження, ліси бувають:

• • природними – виникають з насіння або шляхом вегетативного розмноження на відкритих територіях, на яких ліс зник внаслідок стихійних природних явищ (пожеж, буреломів, вітровалів, поширення шкідників і хвороб) та діяльності людини;
• • штучними – створюються людиною практично на тих же територіях що і природні.

Природні ліси займають основні площі на планеті. Вони бувають корінними та похідними.

Корінні ліси – це ліси, які дуже тривалий час розвиваються на одному місці без заміни однієї деревної породи іншими.

Вони довговічні, здатні до самовідновлення, складаються із деревних порід, біологічні властивості яких найбільш повно відповідали у минулому і відповідають нині клімату, грунтам, водному режиму. Подібні ліси утворюють основні лісотвірні породи – дуб, бук, ялина, сосна та інші.

Похідні ліси – це ті, які змінені під впливом стихійних сил або діяльності людини.

Вони виникають, наприклад, після значних пожеж, вирубки лісу. На місці відмічених вище довговічних лісів виникають недовговічні з берези, осики, граба. Похідні ліси здатні повертатись до стану корінних у результаті природної зміни деревних порід або завдяки господарським заходам. Деревостани вегетативного походження створюються із порості від пенька, а насіннєвого – з насіння. Перші, за звичай, менш продуктивні ніж другі. На Україні значна частина дубових лісів Лісостепу та Степу є вегетативного походження, внаслідок чого характеризуються меншою продуктивністю ніж насіннєві.

Штучні ліси висаджуються людиною і потребують постійного догляду за собою. В Україні близько 60 % лісів є штучно створеними. Саме з появою штучних лісів пов'язане виникнення лісівництва. Це пояснюється необхідністю отримання людиною величезної кількості деревини для різних цілей, які в окремі періоди розвитку цивілізації істотно змінювались. Розвиток техногенної цивілізації призвів до того, що запасів деревини, які давали природні ліси, стало недостатньо. Підвищена потреба у деревині, необхідність її отримання поблизу населених пунктів (це значно здешевлювало вартість), вимоги до деревини певних порід, конкретних розмірів – все це стало потужним поштовхом розвитку штучних лісів. Лісівництво забезпечує наукові основи створення лісових насаджень, розробку методів їх вирощування і експлуатації, а це, в свою чергу, призводить до необхідності вивчення природи лісів.

Перші наукові роботи з окремих питань лісівництва з'явились у Західній Європі у XVIII столітті. Так, відомий шведський вчений К. Лінней написав книжку “Hortus Cliffortianus (Опис саду Кліффорда)”, де виклав деякі основи лісорозведення. Французький дослідник Дюамель дю Монсо присвятив багатотомну працю висвітленню багатьох напрямів лісогосподарської діяльності. Значний внесок у розвиток лісівництва внесли німецькі вчені. Ф. Пфейль у своїх роботах наголошував на необхідності врахування біологічних особливостей деревних порід при проведенні лісогосподарських заходів, Г. Гартиг розробив класичну схему чотирьохприйомної поступової рубки, Р. Котти створив перше керівництво з вирощування лісу. В Росії перші роботи з лісівництва пов'язані з іменем М. В. Ломоносова. Саме він звернув увагу на взаємозв'язок лісу та грунту. В подальшому відомі праці Ф. Г. Фокеля, А. Г. Болотова, В. М. Татіщева, С. П. Крашеніннікова, А. А. Нартова, М. В. Шелгунова, А. Ю. Теплоухова, К. Ф. Тюрмера, A. Р. Варгаса де Бедемара, О. Ф. Рудзкого, Д. М. Кравчинського, Ф. К. Арнольда, В. Я. Добровлянського, М. К. Турського тощо. Значним етапом у розвитку лісівництва стали роботи Г. Ф. Морозова. Його ідеї та результати досліджень знайшли своє концентроване вираження у класичній роботі “Вчення про ліс” (1912 р.), яка, власне, була сукупністю лекцій, що автор читав студентам. Наукові напрацювання основних розділів даної праці – “Вступ до біології лісу”, “Біологія лісових порід. Вчення про лісівничі властивості деревних порід”, “Біологія насаджень. Вчення про лісівничі властивості насаджень”, “Біологія типів насаджень. Порівняльна оцінка факторів лісоутворення”, “Динаміка і систематика лісу” – широко використовуються і донині у практиці ведення лісового господарства і при підготовці фахівців-лісоводів.

В Україні початок степового лісорозведення, що особливо важливо для такої малолісної держави, пов'язують з діяльністю В. Є. Граффа, який працюючи лісничим Велико-Анадольського лісництва (нині Донецька область), саме тут розпочав роботи зі створення лісового масиву площею 157 га. Значення цієї роботи полягає в тому, B. Є. Графф не лише створив насадження, але і розробив принципи та технології створення лісів у степу – на території, невластивій для лісових екосистем. Нині Велико-Анадольське лісництво займає площу 2700 га. Крім того, в Україні відомі роботи зі створення лісів, які проводили І. Данилевський і А. Легкоступа на Слобожанщині (Харківська і Сумська обл.), В. Ломиковський – на Полтавщині, В. Скаржинський – на Херсонщині, Е. Головкевич – на Галичині, В. Огієвський – на Сумщині, В. Дубровинський – на Рівненщині тощо. Великий вклад у розвиток лісівництва зробив український вчений Г. М. Висоцький. Цілеспрямовані, комплексні дослідження з питань степового лісорозведення зробили його класиком не лише лісівництва, але й кліматології, гідрології, грунтознавства. Саме ім'я цього видатного лісовода носить Український науково-дослідний інститут лісівництва і агролісомеліорації. Основи української лісотипологічної школи, порівняльної екології рослин заклав відомий вчений П. С. Погребняк. Крім того, він обгрунтував гіпотезу походження степів як наслідок впливу ценологічного фактору, вивчав особливості кругообігу речовин у грунтах під листяними лісами, створив вчення про природу родючості лісових ґрунтів.

При проведені науково-дослідних робіт у лісових екосистемах частіше предметом досліджень є їх певний компонент або частина компонентів. При цьому досліджується їх стан, значення, взаємозв'язки та взаємовплив, динаміку під впливом тих чи інших чинників.

Лісова рослинність широко поширена на Земній кулі у різноманітних її регіонах, зростає навіть у екстремальних умовах тундри та пустелі, тому вона характеризується великим розмаїттям. У процесі еволюції у дерев виробились і генетично закріпились специфічні пристосування до умов середовища, до співжиття з іншими рослинними, а також тваринними організмами. У дослідників не виникає сумнівів при віднесенні тих чи інших рослин до лісової рослинності, але досить часто викликають суперечки при класифікації рослинних угруповань і віднесенні частини їх до лісів. Основним критерієм віднесення того чи іншого деревного угруповання до лісу є ступінь зімкнутості крон.

Зімкнутість пологу деревостану – це відношення суми площ горизонтальних проекцій крон дерев (без врахування їх перекриття) до загальної площі деревостану, яке виражається в відсотках або долях одиниці.

Існує дві методики визначення того є дане рослинне угруповання лісом чи ні. Так, у розвинених країнах до лісів відносяться угруповання у яких зімкнутість деревного ярусу не менше 20 %, а в країнах, що розвиваються, – не менше 10 %. Таким чином, за останньою оцінкою до лісів відносяться площі зайняті деревною та чарниковою рослинністю у лісотундрі або саванах. За матеріалами FAO лісистість Африки становить 21,4% (до речі, це вище, ніж в Україні), оскільки до лісів віднесені площі саван. Інші джерела оцінюють лісистість цього континенту лише у 7,5 %. Частина дослідників вважають, що, скажімо, ліси саван не є у прямому сенсі лісами, оскільки вони дуже зріджені, дерева в них низькорослі та ростуть на фоні розвинутого трав'янистого покриву. До аргументів на користь цього відносять також той факт, що у таких угрупованнях не створюється специфічне лісове середовище. Загалом, подібні території займають проміжне місце між зімкнутим лісом і безлісими територіями. В Україні лісові насадження, зімкнутість яких менше 40 %, вважаються рідинами. Вони потребують або реконструкції, або доповнення, або вирубання та створення повноцінних лісових культур.

Формуючись під впливом кліматичних умов, лісова рослинність істотно їх змінює як в самому лісі, так і на прилеглих територіях. В першу чергу змінюється режим освітлення, адже до поверхні ґрунту у лісі доходить у 3 – 20 раз менше сонячної радіації, ніж на відкритих площах. Внаслідок цього під наметом деревних порід температура повітря та випаровування вологи з поверхні грунту влітку значно нижчі, а вологість повітря вища на 9 – 15 %, ніж на відкритій місцевості. Крім того, у лісі спостерігається менше промерзання ґрунту взимку, нижча швидкість вітру, більше накопичення снігу та більш повільне танення його навесні. Ці та інші фактори призводять до формування специфічного лісового середовища.

Лісове середовище – це сукупність умов, в яких існують лісові організми, що формується під впливом дерево-чагарникової рослинності, яка значно трансформує природні умови в межах зайнятої лісом території.

Штучно створену алею або невелику групу дерев не слід вважати лісом, оскільки при цьому не створюється специфічне лісове середовище. Вплив таких деревних насаджень на навколишнє середовище дуже обмежений. Тут відсутні лісові мохи, лишайники, ґрунтові організми, комахи, тварини. Найчастіше у складі рослинності переважають нелісові види чагарників і трав'янистих рослин, спостерігається задерніння ґрунту. Дерева у таких угрупованнях розвиваються за типом, що властивий вільнозростаючим (рис. 16. 1). У лісі, скажімо, поширена у багатьох природних зонах України сосна звичайна характеризується великою висотою (до 40 – 45 м), рівномірно звуженим до верху стовбуром, добрим очищенням від гілок, розміщеною на верхівці стовбура кроною. Сосна, яка виросла вільно має невелику висоту (10 – 12 м), живі гілки розташовані вздовж всього стовбура, а діаметр стовбура різко зменшується знизу до верхівки. Останній тип розвитку властивий соснам в алеях або невеликих групах.

Навіть той, хто є не фахівцем в лісовому господарстві, прогулюючись лісом, відмічає у ньому деякі відмінності – різні деревні породи, різноманітність видового складу рослин, різний вік дерев, деяка їх загущеність або, навпаки, зрідженість тощо. Тому у спеціалістів виникла необхідність у виділені певних ознак, характеристик або елементів лісу, які у сумі характеризують його морфологію (будову). Найголовнішими з них є:

• • насадження – лісовий фітоценоз, елементарна, відносно однорідна ділянка лісу, яка зайнята деревної і супутньою їй лісовою рослинністю;
• • деревостан – сукупність дерев, що утворюють відносно однорідну ділянку, основний компонент насадження;
• • підріст – молоде покоління деревних рослин під наметом лісу або на лісосіках, яке здатне вийти у перший ярус насадження, замінюючи собою материнський деревостан;
• • підлісок – чагарники та окремі низькорослі деревні породи, які з певних причин (біологічних і кліматичних особливостей) не здатні досягти першого ярусу деревостану,
• • живий надгрунтовий покрив – це трав'янисті рослини, напівкущі, мохи, лишайники, які вкривають грунт під наметом лісу, на лісосіці або згарищі;
• • підгін – деревні породи та чагарники, які приймають участь у створенні умов для покращення умов росту деревних порід деревостану;
• • відпад – частина дерев, які відмерли внаслідок

внутрішньовидової та міжвидової конкуренції;

• • позаярусна рослинність – сукупність різних рослин (ліан, мохів, лишайників), які зростають або розміщаються у різних ярусах деревостану;
• • лісова підстилка – надґрунтове утворення, яке формується під наметом лісу з опаду (листя, шпильки, гілки, кора, плоди, мертві залишки лісової рослинності) наземних ярусів лісового біоценозу;
• • ризосфера – товща грунту, яка пронизана кореневими системами лісових рослин.

Рис. 16.1. Відмінності у формі та розмірах дерев, що виросли у лісових насадженнях (а) і відкритому місці (в)

Основним компонентом будь-якого лісу є деревостан, яких, у свою чергу, має свої ознаки:

• • походження;
• • склад;
• • форма;
• • вік;
• • бонітет;
• • повнота;
• • зімкнутість;
• • густота;
• • тип лісу.

Деревостани за походженням можуть бути природними (вегетативними і насіннєвими) і штучними.

Склад деревостанів визначається основними деревними породами. Вони бувають:

• • чисті – такі, що утворені однією деревною породою;
• • мішані – складаються з двох і більше основних деревних порід. Скажімо, на Поліссі України в деяких екологічних умовах

зростають чисті природні та штучно створені соснові насадження. Вважають, що мононасадження менш стійкі до хвороб, шкідників лісу та антропогенного впливу. Але при правильному ведені лісового господарства вони більш продуктивніші, ніж мішані. Природні насадження на всіх континентах найчастіше утворені мішаними деревостанами. В зоні тайги в Євразії поширені мішані хвойно- дрібнолисті ліси, що характеризують зміну похідних дрібнолистих лісів (березняків, осичників) корінними шпильковими (сосняками, ялинниками). Хвойно-широколистяні мішані ліси утворюють перехідну зону від шпилькових порід тайги до широколистяних лісів. Вони поширені на рівнинах і у нижньому поясі гір з помірним вологим кліматом у Євразії і Північній Америці.

У лісівництві, розглядаючи ліси як географічне явище, за складом їх поділяють на шпилькові та листяні, останні, в свою чергу, поділяються на дрібнолистяні і широколистяні. Шпилькові ліси - це ліси з переважанням у їх складі хвойних деревних порід. Вони поширені, в основному, у північній півкулі. Більша їх частина відноситься до холодної зони – тайги, яка простягається по півночі США, Канади, Скандинавського півострова та Росії. Відносно рідко невеликі площі шпилькових лісів зустрічаються у рівнинних і гірських районах Росії, Західної Європи, Центральної і Південної Америки, Австралії. Дрібнолистяні ліси утворюються, головним чином, березою, вільхою, осикою, тобто деревними породами з дрібним листям. Вони поширені у лісовій зоні, менше – у лісостепу. Вони займають проміжне положення між шпильковими та широколистими лісами. Останні утворені, головним чином, буком, дубом, рідко липою, грабом, тобто породами з широким листям. Широколистяні ліси поширені у Європі, Азії, Північній Америці. Вони утворюють підзону гірських лісів і знаходяться між хвойними лісами – на півночі і степом, середземноморською та субтропічною рослинністю – на півдні. Склад деревостану відображають формулою, в якій деревні породи позначають буквами, а їх участь у складі цифрами, які виражають відсоток цих дерев у масі деревини. За існуючою номенклатурою:

• • С – сосна, Д – дуб, Г – граб, Б – береза, Ос – осика;
• • 1 – 10 %, 2 – 20 %, 3 – 30 % і так далі.

Наприклад, 10С – чистий сосновий деревостан, 8С2Б – насадження із 80 % сосни і 20 % берези.

За формою деревостани бувають одноярусні та багатоярусні (одно-, двох-, трьохярусні). Світлолюбні деревні породи (сосна, модрина, береза) частіше створюють одноярусні деревостани, а тіньовитривалі (ялина, ялиця, бук) можуть бути як простими (одноярусними), так і складними (двохярусними).

Основою для виділення другого ярусу є середня висота дерев, яка повинна бути нижчою на 20 % ніж у першого.

Вік деревостану є важливим показником, який розкриває етапи розвитку дерев – його онтогенезу. У лісівництві виділяють класи віку, один клас віку може дорівнювати 5, 10 і 20 рокам. Для порід, що ростуть швидко (вільхи, берези, осики), використовують 5-річні періоди, для тих, що ростуть повільні, – 10-річні, а для тих, що дуже повільно, – 20-річні. В Україні для всіх порід вживаються 10-річні класи віку. Крім того, розрізняють певні вікові фази розвитку деревостанів. Наприклад, для сосни звичайної:

• • молодники – перша фаза розвитку, яка триває протягом першого і другого класів віку (до 20 років). Характеризуються змиканням крон, створенням лісового середовища, початком диференціації дерев;
• • жердняки – деревостани віком від 20 до 40 років.

Характеризується інтенсивним ростом дерев у висоту та очищенням від гілок, швидкою диференціацією та відмиранням відсталих у рості дерев;

• • середньовікові деревостани – віком 40 – 70 років. Характеризуються уповільненням росту у висоту, зниженням інтенсивності диференціації дерев, збільшенням приросту за діаметром;
• • пристигаючі деревостани - віком 70 – 80 років.

Характеризується значним уповільненням приросту у висоту, слабкою природною диференціацією, значним приростом за масою;

• стиглі деревостани – віком понад 80. Відбувається поступове затухання приросту у висоту та за діаметром.

Бонітет деревостану – це показник продуктивності, який залежить від умов зростання (клімату, грунту).

Чим кращі умови, тим вищий бонітет. Бонітет визначається за спеціально розробленим для конкретної деревної породи таблицям, в основі яких лежить середня висота деревостану у певному віці. Спочатку було визначено п'ять класів бонітету – I, II, III, IV, V, які в наступному були доповнені Ia, Іb, Vа, Vb. Перший клас бонітету означає, що деревостан має дуже добрий розвиток, значну висоту, п'ятий, навпаки, найменшу висоту у тому ж віці.

При співставленні різних деревостанів однієї деревної породи можна помітити, що одні з них густіші, а інші дещо зріджені.

Повнота деревостану – це ступінь щільності стояння дерев, що відображає, у певній мірі, ступінь використання ними простору.

Визначається повнота деревостану як відношення суми площі перетину дерев на висоті 1,3 м від поверхні ґрунту на 1 га до площі до перетину дерев із спеціальних таблиць ходу росту (нормальних насаджень). Виражається повнота у відносних одиницях від зріджених деревостанів (0,1 – 0,2 – 0,3) до високоповнотних (0,9 – 1,0). Це дуже важливий показник, який дозволяє визначити стан деревостану, оцінити запаси деревини, намітити лісогосподарські заходи. Так, у лісівництві визначено, що при повноті нижче 0,4 насадження є зрідженими і потребують спеціальних заходів щодо покращення їх стану (підсадка дерев, реконструкцію тощо).

Дуже близьким до повноти є така ознака деревостану, як зімкнутість деревного намету. Тіньовитривалі деревні породи (бук, липа) формують більш зімкнуті насадження, ніж світлолюбні (береза, модрина). Зімкнутість залежить від виду деревних порід, їх віку, умов зростання, природних зон. У практиці ведення лісового господарства цей показник використовується для проектування рубок догляду за лісом.

Густота деревостану – це щільність заселення площі деревами, яка визначається кількістю дерев на 1 га з урахуванням їх товщини.

Цей показник має значення при проектуванні і створенні лісових культур.

В класифікаційному поділі лісу тип лісу розглядається як основний таксон лісової типології. Це кліматична форма типу лісорослинних умов.

Тип лісу – це сукупність ділянок лісової площі, однорідних за лісорослинними умовами і потенційною продуктивністю та родючістю.

Даний лісівничий термін аналогічний екологічному поняттю “едатоп”. Для кожного типу лісу характерні особливий флористичний склад, певні біотичні взаємовідносини, специфічні закономірності його зародження і розвитку.

Всі відмічені вище елементи лісових насаджень і показники деревостанів так чи інакше характеризують закономірності росту та розвитку лісів протягом тривалого періоду їх існування. Процеси росту і розвитку відбуваються у певному оточенні, при цьому і рослини і умови середовища знаходяться у нерозривному поєднанні. Однак, умови навколишнього середовища не завжди оптимальні для росту і розвитку. Наприклад, у зімкнутих насадженнях сосна інтенсивно росте у висоту, але, при цьому, у більш пізньому віці утворює насіння. У фазі молодняку вона швидко зростає у висоту, але значно повільніше за діаметром. З віком сосна уповільнює приріст у висоту і збільшує його за діаметром. Ці особливості лежать в основі лісогосподарських заходів по вирощуванню соснових насаджень. Лісівники створюють густі насадження і проводять їх зрідження після 40 років.

Інтенсивний ріст і розвиток деревостану призводить до диференціації дерев за висотою. З часом вона посилюється і вже у молодому віці можна помітити дерева різної висоти з різним ступенем розвитку, що дозволило лісівнику Г. Крафту розробити спеціальну класифікацію дерев у насаджені (Розділ 9).

До найважливіших питань лісознавства і практичного лісівництва відноситься вчення про зміни деревних порід.

Зміна деревних порід – це процес зміни на одній і тій же площі одних деревних порід іншими.

Ці зміни можуть бути наслідком природного розвитку лісової рослинності (автогенні зміни) або результатом зміни умов їх існування чи самої рослинності внаслідок коливання клімату, діяльності людини, катастрофічних факторів (екзогенні зміни).

Автогенні зміни деревних порід відбуваються дуже повільно. Вони обумовлені складними суперечливими процесами у лісових біогеоценозах. Механізмом зміни деревних порід є витискання одних видів іншими у процесі міжвидової боротьби за існування. Наприклад, світлолюбні береза, сосна, дуб, осика змінюють тіньовитривалі ялину, ялицю, липу у тих випадках, коли ґрунтові умови і умови зволоженості сприятливі для їх розвитку. Іноді тривале зростання на певній площі однієї деревної породи призводить до змін умов існування, що, в кінцевому результаті, сприяє заміні цієї породи іншою. Наприклад, подібні зміни спостерігаються у рівнинній тайзі з надлишковим зволоженням. Внаслідок тривалого зростання у таких лісах ялини під її наметом відбувається поступовий розвиток довгомошних і сфагнових мохів, потім заболочення і зміна ялини сосною або березою.

Найбільш поширеними і добре помітними є екзогенні зміни деревних порід. Серед них тривалими і масштабними є зміни деревних порід внаслідок зміни клімату. За даними пилкового аналізу подібна зміна широколисто-шпилькових лісів шпильковими була спричинена загальним охолодженням і зволоженням клімату, що спостерігалося на території європейської тайги Росії у четвертинному періоді. Сучасний клімат цієї території є сприятливим для зростання шпилькових порід. Особливо різко помітні екзогенні зміни деревних порід відбуваються внаслідок діяльності людини та природних катастроф. Як правило, вони призводять до заміни корінних насаджень похідними. У тайзі Росії часто застосовують суцільні концентровані рубки корінних насаджень сосни, ялини, ялиці, модрини. Легке насіння берези, сірої вільхи, осики переноситься на величезні відстані, тому ці деревні породи швидко заселяють лісосіки. Крім того, дані деревні породи характеризуються постійним інтенсивним плодоношенням та вегетативним розмноженням, а їх численне насіння має добру схожість. Все це забезпечує їм перевагу у захваті оголених від корінних насаджень територій. Аналогічні зміни відбуваються після лісових пожеж (природного або антропогенного походження), буреломів, масового нападу шкідливих комах.

Лісівництво, як наука про екологію лісу, є важливою складовою лісового господарства. Лише на основі знань про особливості росту та розвитку лісових культур можна створити продуктивні лісові насадження для забезпечення потреб сучасної економіки в деревині.