< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ФЛОРЕНТІЙСЬКА ПЛАТОНОВА АКАДЕМІЯ

Платонова академія в Кареджі - об'єднання італ. літераторів і філософів-гуманістів неоплатонічного напряму.

Виникнення інтересу до Платона та неоплатонізму в Італії пов'язано з поширенням контактів італ. гуманістів з візантійськими вченими з 20-30-х років XV ст. Особливу роль відіграла діяльність візантійського філософа Плетона (Георгій Геміст Пліфон, бл. 1360— 1452), який створив у грец. місті Містра своєрідну Платонову школу. Його учнем там був І грек Віссаріон Нікейський (1403-1472), який став фактичним архітектором Флорентійської унії 1439 (за що отримав сан кардинала і лат. патріарха Константинополя), а також - могутнім покровителем Платонових студій в Італії. Плетон також був учасником Флорентійського собору і підписання унії, і під час перебування у Флоренції, користуючись покровительством фактичного правителя Козімо Медичі, виступав з лекціями, в яких доводив перевагу Платона над Арістотелем (трактат "Про те, чим відрізняється Арістотель від Платона"). У трактаті "Закони" (пізніше спаленому

Константинопольським патріархом Геннадієм Схоларієм) пропагував "еллінську теологію" неоплатонічно-пантеїстичного спрямування.

Під впливом ідей Плетона Козімо Медичі вирішив відтворити у Флоренції Платонову академію. У 1459 він подарував віллу ді Кореджі молодому вченому Марсіліо Фічіно, який захоплювався читанням Платона в оригіналі, із зібранням рукописів давньогрец. авторів. Фічіно розпочав перекладацьку роботу, одночасно очоливши гурток шанувальників Платона, які проводили дискусії на віллі ді Кореджі протягом більше трьох десятиліть. Фічіно як глава Ф. П. а. жваво листувався із гуманістами, богословами, іншими освіченими людьми різних країн, пропагуючи вчення Платона. З Плановою академією були пов'язані відомі гуманісти і митці (Крістофоро Ландіно, Сандро Боттічеллі, Поренцо Медичі та ін.), серед яких особливо слід відзначити Піко делла Мірандолу. Ф. П. а. не була офіційною академічною установою — це був своєрідний клуб з рисами вченого семінарія і релігійної секти, але сповнений суто ренесансного життєвого свята, любові до усього прекрасного і піднесеного.

Ренесансні платоніки трактували Платона у неоплатонічному дусі, еклектично поєднуючи його вчення також з арістотелізмом, піфагореїзмом, мотивами східної думки, та зберігаючи суттєві елементи схоластичної теології. Так, платонізм Віссаріона живився візантійською традицією, Піко делла Мірандола студіював євр. кабалу, Фічіно звертався до архаїчних містичних культів. З Платона більше брали ірраціональні складники його вчення, вбачаючи в ньому теософа і окультиста. На чільне місце ставили Платонову теорію любові, переплітаючи її з християнським вченням про любов Бога і до Бога.

Ф. П. а. була не єдиною в Італії - в 1460-і рр. виникли також академії в Римі і Неаполі. Гуманістичні академії стали новим типом вчених співтовариств, які відрізняла від університетського корпоративізму свобода розвитку думки і звертання до різних філософських традицій. Розквіт Ф. П. а. закінчується у сер. 1490-х рр. з падінням правління Медичі і антиренесансними реформами Дж. Савонароли, хоча формально вона проіснувала до 1532.

Г. Є. Аляєв

ФОМА АКВІНСЬКИЙ

див. Тома Аквінський.

ФОМА КЕМПІЙСЬКИЙ

див. Тома Кемпійський.

ФРАНЦИСК АССІЗСЬКИЙ

(1181/1182—1226) — засновник нового духовного руху і чернечого Ордену в християнстві, де головним свідченням про Благу Вість вважались не тільки особисті самовдосконалення і духовні подвиги, але втілений ідеал життя Христа, усвідомлений як повсякденне Служіння звичайній людині з метою повернення Творцю його творіння.

Походить з родини заможного купця П'єтре Бернардоне. З чотирнадцяти років (після недовгого навчання в школі) вчиться купецькій справі, яку поєднує з написанням віршів і мріями про лицарські подвиги. Бере участь у повстанні городян Ассізи проти дворянства, потрапив у полон. Згодом, радикальні зміни в його свідомості круто змінили життя Ф.А. Він стає монахом, який свою подвижницьку діяльність починає з відбудови старих каплиць, догляду за прокаженими, проповіді апостольства і євангельської бідності. З однодумцями створює громаду, члени якої займались місіонерською діяльністю. У 1209/1210 з благословення папи Інокентія III був заснований Орден Францисканців (Орден міноритів, або "молодших братів" - найбідніших і найсмиренніших у порівнянні з відомими на той час чернечими орденами), що дозволило їм проповідувати в церквах, а згодом - з університетських кафедр. Так невелика спільнота перетворилась протягом декількох років на потужну силу, метою якої було спасіння безсмертної людської душі. Місіонерська діяльність нового Ордену дісталась навіть Єгипту, де у 1219 стояла армія хрестоносців. На відміну від існувавших лицарських орденів, де монахи були воїнами, що намагались звеличити могутність Церкви і християнських держав, Ф.А. був переконаний, що шлях людини до Христа має бути вільним, за допомогою благословення і самовідданого, безкорисного служіння, чим надав нового змісту чернечому руху.

За десять років кількість францисканців зросла до десяти тисяч, і Ф.А. надихнув своїх прихильників на створення не тільки чоловічого ордену, але й жіночого (св. Кларою у 1212), а згодом і Третього ордену, що поєднав мирян (1221) і мав широке розповсюдження та велике морально-соціальне значення. У 1228 (після смерті) Ф. А. було зараховано до лику святих.

Серед творів, що залишив Ф. А., слід відзначити "Статути" (дві редакції Статуту Францисканського Ордену; фрагменти Статуту св. Клари (для заснованого жіночого францисканського ордену); "Ерміторій" - Статут для монахів, що стомились від тяжкої праці по догляду за прокаженими, або служіння в миру, і вдалися до споглядацького способу життя; "Напучування", серед яких "Благословення брату Льву: Розповідь про істинну і досконалу радість"; "Послання", "Заповіти", "Молитви" і "Гімни", що славлять Бога та Його творіння (наприклад, "Гімн брату Сонцю").

Серцевиною вчення Ф.А. є любов до Христа і наслідування Йому. Ф.А. вважав все, що створене Богом: і людина, і тварина, і природа взагалі - прекрасно, бо пов'язано з Ним, тому заслуговує на співчуття і любов. Тому заповідь про любов до ближнього перестала бути лише красномовством: "Те монахи мертвы от буквы, кто не хочет следовать духу буквы божественной, но хочет лучше узнать только слова и объяснять другим. И те животворимы духом буквы божественной, кто всякое знание, которое имеет или стремится приобрести, относит не к телу, но воздает это слову и примеру всевышнего Господа Бога, Какового есть всякое благо" (Св. Франциск Ассизский. Наставления // Соч. — М., 1995. - С. 61). Хоча підґрунтям подвигу в житті монаха вважається зречення від земних благ і особистого щастя, у Ф.А. воно не перетворювалось на зневагу до світу, навпаки, тут було співчуття до всього живого, особливо до того, що потребує допомоги: "Блажен раб, который столько же любит брата своего, когда тот немощен и не может ему помочь, сколько, когда тот здоров, чтобы помочь ему" (там само. - С. 71). Служінням францисканці викорінювали у себе "жорстокосердіє" і, навпаки, виховували терпіння, очікування, формували розуміння і переживання відчуття "істинної і досконалої радості": "Блажен раб, который поучение, обвинение и обличение от другого принимает так же кротко, как от себя самого. Блажен раб, который, порицаемый, благосклонно успокоится, почтительно уступит, смиренно покается и охотно повинуется. Блажен раб, который не скор в самооправдании и смиренно принимает осуждение и порицание в грехе, когда он не повинен" (там само. - С. 69). У "Заповіті" братам своїм він наголошує, щоб вони завжди любили і поважали господиню нашу святу бідність і завжди лишались відданими святій матері Церкві. Все це змінювало внутрішній стан францисканців, накладаючи відбиток на їх світовідчуття, чим сформувало специфічне ставлення до всього оточуючого. їх вчитель заповідав їм з радістю, вдячністю Богу нести своє служіння: "Блажен тот монах, который не находит приятности и радости ни в чем, кроме священнейших речей и деяний Господа и ими наставляет любить Бога с весельем и радостью" (Св. Франциск Ассизский. Наставления/ Соч. — С. 69). Прийдешнім поколінням Ф. А. заповів євангельські ідеали простоти, відмови від приватної власності, смирення, любові до людини і дбайливого ставлення до створеного Богом світу.

Ф. А. мав вплив не тільки на світогляд і релігійне життя, але й передбачив і надихав культуру Відродження, її поетів і живописців.

ШАРТРСЬКА ШКОЛА

(990 - поч. ХІІІ ст.) - центр гуманітарних наук, "пристановище ясної розумності".

Засновником школи був франц. схоласт Фульбер (поч. 1028), наприкінці життя - єпископ Шартра. Він заклав спосіб специфічного мислення, яке протягом століть культивувалось в її стінах. Це мислення визначали зразкова та істинна виразність. Його послідовник Беренгар Турський застосував метод "ясної розумності" до церковних догматів. То було підґрунтя для розробки проблеми універсалій. Розквіту Ш. ш. зазнала в XII ст. Серед найвизначніших постатей, що очолювали Ш. ш. у цей період, були Бернар Шартрський та Тьєррі Шартрський. Ґільом де Конш (бл. 1080 - 1154), Гільберт Порретанський (1085/90-1154), Іоанн Солсберійський (1125-1180) вчились і деякий час викладали в ній. Поряд з культивуванням семи вільних мистецтв (відомими як трівіум і квадрівіум), що було характерним для усіх шкіл ранньої схоластики, у Ш. ш. вперше в Європі звернулись до античного філософського і наукового доробку з метою вивести їх оригінальний зміст. Захоплення платонізмом, особливо діалогом "Тімей" (у лат. перекладі), внесло певні новації в християнській світогляд діячів Ш. ш. Так, для натурфілософських положень було характерним визнання самосущого буття матерії і виникнення світу шляхом упорядкування і оформлення хаотичної матерії (Бернар Шартрський). Беренгар Турський під впливом "Діалогу" і вчення про еманацію дав своє розуміння картини світу. Тьєррі Шартрський наполягає на двох початках речей: Бог як початок єдності і матерія як умова множинності, але матерія не співвічна Богу, проте, виходить з єдності і повертається до неї. Порівнюючи "Тімен" з Книгою Буття, він тлумачить початок божественного творення як оформлення чотирьох матеріальних елементів: вогонь і повітря, вода і земля. Ґільом де Конш також виводить свої онтологічні ідеї з платонівського "Тімея", проте продовжує їх розробку на тлі сучасної йому філософської думки і природничих теорій. Під впливом "Тімея" Тьєррі і Ґільом намагались ототожнити Світову Душу Платона зі Святим Духом, прагнучи підкреслити творчу активність Бога як Духа, що "носився над водами". Проте, під натиском ортодоксів, Ґільом відмовився від запропонованої теорії. У свою чергу, інтерес до емпіричних знань висунув проблему адекватного метода дослідження, що привело до відродження ідей арістотелізму, публікації невідомих у схоластичній Європі розділів його твору "Органон" -"Топіка" і "Перша аналітика". На підставі висновків "Аналітик" Ґільберт Порретанський доводить індуктивне походження вихідних принципів наукового знання. Поділяючи позицію реалістів у поглядах на універсали, теоретики Ш. ш. більше схилялись до поміркованого реалізму і концептуалізму.

Протягом трьох століть Ш. ш. була одним із центрів філософської і наукової думки середньовічної Європи, але з появою ун-тів її вплив значно зменшується.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >