< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ОСНОВИ ДИДАКТИКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Сутність процесу навчання у вищій школі

Цілеспрямована і планомірна підготовка майбутніх фахівців різного профілю у вищих навчальних закладах є основним завданням процесу навчання. Розв'язуючи його, вищі навчальні заклади водночас досягають і загальної цілі, яка передбачає всебічний розвиток студентів, виховання активних і свідомих громадян України.

Дидактика як галузь педагогіки вищої школи

Термін "дидактика" запровадив у науковий обіг німецький педагог Вольфганг Ратке (1571–1635), який назвав свій курс лекцій "Короткий звіт із дидактики, або Мистецтво навчання Ратихія". У такому самому значенні вжив його і чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592– 1670), який опублікував у 1657 р. в Амстердамі свою працю "Велика дидактика", що представляє універсальне мистецтво навчання усіх усьому. Дидактику вищої школи слід розглядати не як окрему науку, а як розділ педагогіки вищої школи, який вивчає питання змісту, методів, форм і технологій підготовки майбутнього фахівця в умовах вищого навчального закладу.

Дидактика (грец. didaktikosповчальний) вищої школигалузь педагогіки вищої школи, яка розробляє теорію освіти і навчання у вищих навчальних закладах, а також виховання у процесі навчання.

Як педагогічна дисципліна дидактика оперує загальними поняттями педагогіки: "виховання", "педагогічна праця", "освіта" тощо. Однак як теорія освіти і науки вона послуговується власними поняттями. До них належать "навчання", "викладання", "зміст освіти", "форми", "методи навчання" та ін.

Навчання розглядається дидактикою як об'єкт вивчення і як об'єкт конструювання. З огляду на це виокремлюють науково-теоретичну і конструктивно-технологічну функції дидактики (В. Попков і А. Кожухов). Науково-теоретична функція полягає у вивченні, систематизуванні та узагальненні педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні, поясненні на основі психологічних закономірностей і механізмів пізнавального, психомоторного розвитку особистості. Конструктивно- технологічна функція дидактики – це розроблення змісту, ефективних методів, прийомів і засобів навчання, конструювання навчальних технологій. Вона допомагає з'ясувати, як, враховуючи об'єктивні закономірності пізнавального розвитку студентів, організувати навчальний процес для забезпечення його максимальної ефективності; які форми, методи і засоби є оптимальними в конкретних ситуаціях; якими принципами і правилами слід керуватися викладачу та ін.

Сучасна дидактика вищої школи спрямована на забезпечення ефективної підготовки майбутніх фахівців. Цьому мають сприяти такі методологічні підходи (В. Лозова):

  • – особистісний, який полягає у визнанні особистості як продукту соціального розвитку, носія культури, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу. Він передбачає опору на природний процес саморозвитку, самореалізацію, самоствердження, створення для цього відповідних умов;
  • – діяльнісний, спрямований на організацію діяльності суб'єкта, яка б забезпечувала його активність у пізнанні, праці, спілкуванні, саморозвитку;
  • – системний, який орієнтує на визначення навчання як цілеспрямованої творчої діяльності його суб'єктів, мета, завдання, зміст, форми і методи якої взаємопов'язані;
  • – гуманістичний, який передбачає духовно-особис- тісну спрямованість кожного навчального предмета, формування відносин між студентами, викладачами й студентами на основі поваги, довіри, чуйності, доброзичливості, уваги, співчуття, віри у можливості людини;
  • – ресурсний, що зосереджений на питаннях організації навчання, орієнтованого на виявлення і розвиток потенційних можливостей кожного студента;
  • – синергетичний (грец. synergos – той, що діє разом), який полягає в здійсненні самореалізації і саморозвитку особистості на основі постійної взаємодії із навколишнім середовищем, яка сприяє формуванню нових якостей особистості;
  • – аксіологічний (грец. ахіа – цінність), який забезпечує вивчення явищ з метою виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв'язувати завдання гуманізації суспільства, в якому людина є найвищою цінністю;
  • – компетентнісний (лат. competentis – належний, відповідний), що передбачає аксіологічні, мотиваційні, рефлексивні, когнітивні, операційно-технологічні та інші результати навчання, які відображають розширення не тільки знань, умінь і навичок, а й досвіду емоційно- ціннісного ставлення до дійсності.

Міжнародний департамент стандартів навчання та освіти розглядає поняття "компетентність" як здатність кваліфіковано й успішно реалізовувати діяльність, виконувати завдання або роботу. При цьому воно охоплює знання і навички, що дають змогу особистості ефективно здійснювати функції, спрямовані на досягнення певних стандартів у професії або діяльності. Компетентність оцінюють за такими показниками: знання, вміння, навички, навчальні досягнення.

Професійну компетентність спеціаліста визначають ціннісні орієнтації, мотиви його діяльності, розуміння себе та навколишнього світу, сталі взаємини з людьми, здатність до розвитку свого творчого потенціалу.

Найважливішими завданнями дидактики вищої школи є:

  • – розкриття педагогічних закономірностей, що діють у межах освіти і навчання, і використання їх з метою вдосконалення навчального процесу у вищій школі;
  • – розроблення теорії вищої освіти;
  • – конструювання (модернізація) освітніх технологій;
  • – удосконалення змісту підготовки фахівців різних профілів (визначення оптимальних шляхів, вибір методів, форм, технологій навчання).

За Р. Піоновою, сучасні концепції та програми розвитку вищої освіти передбачають:

  • 1) досягнення фундаментальності знань, що є основою освіти і навчання у вищих навчальних закладах і забезпечується шляхом фундаменталізації знань з усіх дисциплін загальнонаукової, загальнопрофесійної та спеціальної підготовки студентів. Основними ознаками фундаментальних знань і змісту освіти повинні бути забезпечення цілісності сприйняття наукової картини світу, розкриття суті фактів у галузі професії і спеціальності; розвиток здатності до синтезу знань із різних галузей; забезпечення високого рівня універсальності, що сприяє розумінню і поясненню суті, взаємозв'язків фактів і явищ з різних галузей науки і практики;
  • 2) підвищення рівня інтелектуалізації змісту вищої освіти, найбільш перспективними й ефективними напрямами якого за теперішніх умов є використання сучасної методології, що відображає характер і динаміку науково- філософського прогресу; забезпечення єдності системного стилю мислення і моделюючого пізнання; розвиток інтуїції, асоціативного мислення;
  • 3) створення умов для розвитку творчої самостійності студентів шляхом формування здібностей і вмінь творчої інноваційної діяльності, що охоплюють формулювання і перевірку гіпотези основної мети виконуваної роботи; пошук адекватних засобів і способів розв'язання педагогічних завдань підвищеної складності; широку варіативність способів дій; стимулювання розвитку фантазії, вміння виокремлювати загальні ознаки в різних педагогічних явищах, помічати суттєві відмінності в подібних ситуаціях завдяки використанню синтезу й аналізу;
  • 4) забезпечення готовності майбутніх спеціалістів до самостійного розв'язання професійних завдань стратегічного характеру відповідно до рівня і профілю навчання, для чого необхідно розвивати у студентів готовність і вміння самоосвіти (планування, загальні прийоми самоосвітньої діяльності, володіння методами пошуку і використання сучасної інформації); озброювати їх методологією ефективного пошуку рішень науково-дослідних і педагогічних завдань; розвивати сміливість та ініціативу при ознайомленні з психологічними і педагогічними явищами, відповідальність і наполегливість у вирішенні конфліктної ситуації;
  • 5) розширення змісту екологічної освіти, за якої обов'язковою складовою підготовки студентів повинно стати оволодіння фундаментальними природничо-науковими, правовими та іншими знаннями екологічної безпеки і природоохоронної діяльності; формування екологічної відповідальності і відповідного світобачення; розвиток почуття прекрасного через сприйняття природи і навколишнього світу;
  • 6) поглиблення гуманітарного напряму вищої освіти з урахуванням профілю і спеціалізації професійної підготовки студентів.

Будучи теоретичною наукою, дидактика вищої школи водночас займається формуванням дидактичних відношень в педагогічній практиці. Йдеться про дидактичні знання. Вони, а також їх творче застосування сприяють формуванню педагогічної майстерності викладача вищої школи. Просте вивчення, засвоєння і використання педагогічного досвіду інших викладачів – необхідна, але недостатня умова педагогічної творчості, а просте копіювання навіть найунікальнішого досвіду без знання об'єктивних закономірностей педагогічного процесу може призвести до негативних результатів.

Отже, найнадійнішим шляхом удосконалення педагогічної майстерності викладача вищої школи є дидактичне осмислення свого викладацького досвіду і звернення до дидактики як галузі знань, що є основним орієнтиром у питаннях навчання у вищій школі.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >