Безпека взаємодії організму людини з навколишнім середовищем

Людина як природний організм

Кожна людина є живим організмом, складною біоенергетичною системою, життєдіяльність якої забезпечується на фізіологічному, психічному та соціальному рівнях.

Організм – відкрита біологічна саморегулювальна система, яка обмінюється з навколишнім середовищем речовиною та енергією, самоа/дтворюєгься і пристосовується до змін умов.

Як і всі живі організми, людина використовує поживні речовини і кисень, а також виділяє у навколишнє середовище продукти метаболізму, воду, вуглець.

Біологічна система людини має різні рівні – молекулярний, надмолекулярний (органели клітин), клітинний, тканинний, органний, організменний. Усі вони взаємопов'язані та взаємодіють.

Основною структурною і функціональною одиницею організму є клітина. Однотипні клітини, об'єднані загальною функцією, будовою і походженням, утворюють тканини. За морфофункціональними властивостями в організмі людини виокремлюють епітеліальну, сполучну, м'язову та нервову тканини. Комплекс тканин, об'єднаних загальною функцією, структурою і розвитком, утворює орган – частину організму, яка виконує специфічну, характерну лише для неї функцію. Сукупності органів формують системи органів. Розрізнять такі системи: опорно-рухову, кровоносну, дихальну, харчову, нервову, сечостатеву, ендокринну (залози внутрішньої секреції). Системи органів утворюють організм.

В організмі людини і тварини взаємопов'язану роботу всіх органів і фізіологічних систем забезпечує нейрогуморальна регуляція, що здійснюється через вплив нервової системи і активних біологічних речовин, що містяться в крові, лімфі, тканевій рідині.

Людина, як і всі природні істоти, має тіло, утворене з підсистем органів, які формують єдину структурно- функціональну систему. Вона через численні зв'язки та процеси забезпечує обмін речовин та енергії з природним середовищем.

Основою життєдіяльності людини є обмін речовин (метаболізм), зумовлений двома протилежними процесами: асиміляцією – засвоєнням речовин, що поступають із навколишнього середовища, і утворенням складних сполук із простих, які стають частиною біологічних структур або відкладаються у вигляді запасів; дисиміляцією – розпадом складних органічних сполук на простіші.

Джерелом енергії в клітинах і тканинах загалом є окиснення білків, жирів і вуглеводів до неорганічних і простих органічних сполук (води, вуглекислоти, сечовини). Енергія може утворюватися також за рахунок анаеробних реакцій, тобто без використання кисню.

Тканини, органи і системи проходять складний шлях розвитку та формування, причому кількісні та якісні зміни відбуваються постійно і безперервно, але нерівномірно (табл. 2.1, 2.2, 2.3).

Життєво важливою властивістю організму є його здатність адаптуватися (пристосовуватися) до умов зовнішнього середовища. Забезпечують адаптацію функціональні або структурні зміни, спрямовані на збереження сталості внутрішнього середовища організму.

Гомеостаз (грец. homoios – подібний і stasis – стояння) – відносна сталість внутрішнього середовища організму людини (крові, лімфи, тканинних рідин) і стійкість основних фізіологічних функцій (кровообігу, дихання, терморегуляції, обміну речовин).

Таблиця 2.1

Характеристика "стандартної" людини віком 20–30 років

Таблиця 2.2

Склад тіла "стандартної" людини

Таблиця 2.3

Водний обмін "стандартної" людини

Коливання великої кількості показників гомеостазу в певному діапазоні свідчать про те, що живий організм – динамічна система, здатна адаптуватися до конкретних умов існування. Можливості пристосування обмежені певними параметрами (наприклад, температура тіла – 36–37 °С; вміст глюкози 3,3–3,5 моля/л). Відхилення головних показників гомеостазу від норми свідчить про важку хворобу.

Кров, лімфа і тканева рідина омивають тканини та клітини організму. Кров має рідку консистенцію, вона вільно переміщується кровоносними судинами і виконує транспортну, захисну, дихальну, терморегуляційну, трофічну та екскреторну функції.

Як відкрита біологічна система організм людини безперервно взаємодіє з навколишнім середовищем.

Реактивність (лат. re – зворотність дії і activus – діяльний) – здатність організму відповідно реагувати на впливи зовнішнього середовища.

За походженням розрізняють індивідуальну реактивність, зумовлену спадково набутими чинниками, а також умовами, в яких організм розвивався, харчуванням, кліматичним поясом, умістом кисню в атмосферному повітрі тощо; групову реактивність, спричинену зовнішніми впливами. Реактивність залежить від статі (жінки стійкіші до гіпоксії, крововтрати, голодування), віку (ранній дитячий вік характеризується низькою реактивністю, найвища вона у зрілому віці, найнижча – у старості). За формами прояву виокремлюють підвищену (гіперергія), понижену (гіпоергія), видозмінену (дезергія) реактивність.

З реактивністю організму пов'язана резистентність.

Резистентність (лат. resistens – протидіючий) – стійкість організму до дії патогенних факторів.

Реактивність і резистентність відтворюють основні властивості живого організму. Значний або тривалий вплив зовнішнього середовища може зруйнувати функціональну систему, спричинити структурно-фізіологічні порушення і, як наслідок, хворобу людини або зміну в неї спадковості.

Отже, людина, як і кожна жива істота, є природним організмом, який діє і розвивається відповідно до біологічних законів.