< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Модернізаційні проекції на імідж і бренд України

Модернізацію навздогінного типу вчені розглядають як поступове долучення країн, що не належать до західної історичної традиції, до процесу будівництва ефективної держави. Цей процес охоплює як внутрішні реформи (забезпечення прав людини, захист власності, свободу пересування, верховенство закону), так і зовнішні нормативні зобов'язання (прихильність до прийнятих міжнародних норм, правил і практик).

Модернізаційний дискурс має стати тим ресурсом, за допомогою якого Україна отримає серйозні дивіденди як у процесі інтеграції в міжнародне співтовариство, так і в процесі реформування країни. У цьому розділі аргументовано, що інформаційна активність стала одним із найважливіших складників процесу реалізації державної влади, а також необхідним елементом успішної модернізації політичної системи та її інститутів.

Основними питаннями інформаційно-комунікаційного забезпечення політичної модернізації України, які потребують вирішення, є недостатній рівень інформування суспільства про проведені реформи і негативний внутрішній і зовнішній імідж Української держави. У розділі зроблено висновок про те, що успіх політичної модернізації українського суспільства безпосередньо залежить від правильно організованого інформаційно-комунікаційного забезпечення, одним із найважливіших складників якого є створення позитивного іміджу держави.

Імідж, так чи інакше впливаючи на громадську думку, спонукає суспільство до активних дій, тому слід використовувати засоби масової комунікації для формування громадської думки в країні, створювати нові канали комунікації для побудови позитивного іміджу України як усередині держави, так і за кордоном. Доведено, що успішний "продаж" іміджу держави можливий лише за умови ефективного поєднання сучасних інформаційно-комунікаційних і політичних технологій.

Охарактеризовано у розділі загальні закономірності, притаманні становленню національного брендингу загалом, а також особливості, властиві формуванню бренда України. На основі аналізу наявних технологій брендингу та співвідношення понять "імідж" і "бренд" сформульовано концептуальні пропозиції і рекомендації організаційного характеру щодо подальших напрямів наукового дослідження і практичного впровадження національного брендингу.

Роль політичної модернізації у формуванні іміджу України

В останні роки заклики до модернізації країни дедалі частіше звучать на рівні владних структур і політичної еліти. Не випадково послання Президента України В. Ф. Януковича Верховній Раді України 2011 р. так і називається: "Модернізація України – наш стратегічний вибір".

Модернізація належить до числа академічних концептів, які здобули широку популярність у політичному дискурсі. Р. Інглхарт слушно зазначає: "Модернізація є насамперед процесом, у ході якого зростають економічні та політичні можливості даного суспільства: економічні – за допомогою індустріалізації, політичні – за допомогою бюрократизації. Модернізація володіє великою привабливістю завдяки тому, що вона дає змогу суспільству рухатися від стану бідності до стану багатства. Відповідно, ядром процесу модернізації є індустріалізація; економічне зростання стає домінантною соцієтальною метою, а домінантну мету на індивідуальному рівні починає визначати досягнута мотивація. Перехід від доіндустріального суспільства до індустріального характеризується “всепроникною раціоналізацією всіх сфер суспільства” (за М. Вебером), приводячи до зсуву від традиційних, зазвичай релігійних, цінностей до раціонально-правових цінностей в економічному, політичному і соціальному житті" [156, с. 20].

У наші дні термін "модернізація" знову активно обговорюють в українському суспільстві. Для більшості сучасних досліджень характерна широка різноплановість підходів до визначення цього поняття. Невипадково деякі дослідники вважають за краще говорити про "модернізації" у множині. Відзначимо деякі загальні підходи до трактування цього поняття. Під модернізацією часто розуміють процес побудови сучасної держави-нації, який має три варіанти розвитку. Перший – формування відповідних демократичних інститутів і управлінських практик як обов'язкового і навіть ключового компонента модернізації. Другий – зміни за допомогою авторитарного правління, яке маскується поняттям "консервативна модернізація"; цей варіант обґрунтовують на основі прикладів невеликих територіально компактних країн (Сінгапур), або великих, що викликають загальний інтерес, але поки що не можуть слугувати зразками ні інноваційної економіки, ні сталого розвитку. Третій варіант – розгляд модернізації поза контекстом "авторитаризм – демократія" (технократичний, постполітичний підхід знімає цю дихотомію як нерелевантну) [106, с. 76]. Тобто модернізація – це вдосконалення технологій, що призводить до технологічного прориву.

У такому підході не враховано ту обставину, що технологічний розвиток внутрішньо пов'язаний із суспільним середовищем, здатним до самовідтворення, впровадження та використання технологій. Техніка і кожен спостережуваний в історії технологічний уклад є в своїй основі соціальним явищем. За всієї важливості технологічної модернізації, слід визнати, що вона детермінується певним типом суспільства, яке прийнято називати суспільством модерну [246, с. 156]. Цзунси Коу щодо цього висловлює таку думку: "Суспільство модерну, на відміну від середньовічного суспільства, характеризується наявністю різноманітних систем соціалізації людини і механізмів соціальної комунікації. Модернізація як процес, заснований на таких системах і механізмах, приводить до формування культурно однорідного і принципово солідарного суспільства. Тому модернізацію слід розуміти як процес створення базових систем соціалізації і механізмів соціальної комунікації, які утворюють скелет сучасного суспільства" [208, с. 43].

Об'єктом нашого дослідження є політична модернізація, суть якої становлять: кардинальне оновлення механізмів влади, формування в середовищі еліти модернізаційно орієнтованої групи однодумців, об'єднаної спільністю ідеології і розв'язуваних завдань; зростання питомої ваги "технократів" у структурі влади; становлення системи жорсткої кадрової відповідальності на основі публічних і транспарентних критеріїв результативності роботи; налагодження механізмів ротації кадрів і вертикальних соціальних ліфтів [233, с. 106]. У політологічному словнику політичну модернізацію визначено як процес трансформації суспільства, який супроводжується формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією і розширенням політичної участі, поширенням демократичних цінностей і норм, властивих розвинутим країнам, у країнах менш розвинутих [325, с. 365].

У сучасному розумінні, що спирається на досягнення світової суспільно-політичної думки в осмисленні досвіду модернізаційних процесів різних країн, політична модернізація в розгорнуто-політо- логічному вимірі, на думку українського політолога В. Горбатенка, означає: 1) комплекс науково-методологічних засобів пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з адекватністю розкриття на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава – міжнародна система, держава – громадянське суспільство, держава – особистість, суспільство – особистість, індивід – індивід та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії шляхом органічного поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи постійно й успішно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей; диференціацію політичної структури, орієнтованої на створення ефективної інстітуціонально-рольової системи; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної і ціннісної систем суспільства [86, с. 14].

О. Новакова обґрунтовує трактування політичної модернізації як процесу формування, розвитку та розповсюдження політичних інститутів, практик, здатних забезпечувати виконання головної функції політичної системи – інтеграції, ціледосягнення, відтворення власного культурного зразка та адаптованості до провідних викликів сучасності [284, с. 5].

Модернізовані суспільства – це суспільства, що завершили громадянську трансформацію. Це суспільства, в яких саме громадяни з їхніми потребами, інтересами і цінностями визначають політичне та економічне життя, створюють закони, забезпечують їх виконання через систему своїх інститутів і стежать, щоб не було порушень. Тобто модернізація передбачає насамперед формування соціально, економічно і політично активного суспільства [85, с. 54].

Найважливішим суб'єктом модернізації, що генерує інноваційні цілі, має бути правлячий клас, який володіє відповідним інтелектом, високими моральними якостями. Саме від політичного класу, розуміння ним державних інтересів, його здатності і готовності взаємодіяти з громадянським суспільством залежать характер, масштаб і глибина демократизації та модернізації в Україні.

Поряд із політичним класом найважливішим суб'єктом модернізації є рядові громадяни. Одна з основних відмінностей сучасного суспільства від традиційного полягає у високому рівні залученості громадян у політику, а також наявності політичної системи сучасного типу, яка становить комплекс політичних інститутів, що сприяють розширенню участі громадян у модернізаційних процесах. Модернізаційні процеси ефективно протікають лише в сприятливому інституційному середовищі, орієнтованому на включення громадян у суспільне життя.

Потреба і ступінь залученості громадян у політику завжди залежать від багатьох факторів, але головним є можливість самореалізації, причетності до прийняття значущих рішень і успішної зміни соціального статусу. Ситуація в українському суспільстві, яка склалася натепер, характеризується непрацюючими демократичними моделями стратифікації та соціальної мобільності, неефективною державною молодіжною політикою, що робить практично неможливим формування патріотично налаштованого і політично активного нового покоління. Тому дуже важливо, щоб усі модернізаційні процеси відбувалися в умовах дієвого управління, основаного на демократичних принципах і механізмах. Вони, у свою чергу, залежать від ефективності функціонування політичних інститутів.

З точки зору модернізації, зазначає І. Дмітрачков, метою політичного розвитку є формування нового типу взаємодії влади і суспільства, створення соціальних і політичних механізмів, що дають змогу більшій частині населення впливати на прийняття політичних рішень [115, с. 4]. Зазначеної мети в Україні не досягнуто. Саме на це звертає увагу Ю. Віденко: "Незважаючи на двадцятирічний період у нас немає незалежного розвитку України, який у політичному та науковому дискурсах майже скрізь розглядається як “демократична трансформація”, питання політичної модернізації та впровадження незалежного громадянського контролю за діяльністю всіх гілок влади, її підзвітності громадськості та, більш широко, можливості громадянського залучення до процесу прийняття політичних рішень досі не втрачають своєї актуальності" [30, с. 45].

За С. Хатінгтоном, демократична трансформація – це процес, згідно з яким громадська та політична система набувають демократичних атрибутів; він може відбуватися як в авторитарних, так і в демократичних країнах; найчастіше кінцева мета цього процесу – встановлення демократії [469, с. 15].

Формування політичного простору України у взаємодії з різними учасниками міжнародних відносин можливе лише на базі спільних інтересів і цінностей, єдиних норм і правил поведінки, які фактично встановлюють партнерство та виключають застосування подвійних стандартів. Отже, згідно з європейською традицією політичного мислення, ітися має про модернізацію соціальних інститутів і політичних практик. Модернізаційний процес як такий передбачає оновлення значної частини соціально-політичних інститутів. У цьому сенсі модернізація по-європейськи передбачає радикальні заходи для боротьби з корупцією, підвищення ступеня прозорості й підзвітності в різних сферах (від військового будівництва до енергетичних проектів), стимулювання активності громадянського суспільства, реформу судової та освітньої систем, децентралізацію політичного життя на принципах місцевого самоврядування. Інакше кажучи, модернізація України – це легітимація нею європейського (і, в широкому сенсі, західного) нормативного порядку та добровільне слідування йому.

Виступаючи з нагоди 416-ї річниці з дня народження українського політичного, церковного і освітнього діяча Петра Могили, віце-прем'єр України, екс-глава МЗС К. Грищенко зазначив, що досягнення України на шляху впровадження європейських принципів і стандартів дасть їй змогу завоювати особливу роль у регіоні Східної Європи. "...Ми отримуємо хороший привід згадати, що Україна не просто була першою в Східній Європі країною зі своїм університетом, але стала в XVII–XVIII століттях джерелом поширення провідних європейських гуманістичних ідей у всьому регіоні", – сказав він. К. Грищенко нагадав, що саме вихованці Києво- Могилянської колегії на чолі з Феофаном Прокоповичем стали головними ідеологами модернізації за європейським зразком Російської держави часів Петра Великого, саме у них навчався відомий російський просвітитель Михайло Ломоносов [95].

У посланні Президента України В. Ф. Януковича Верховній Раді України 2011 р. "Модернізація України – наш стратегічний вибір" було сформульовано основні напрями політичної модернізації України. На рівні політичних інститутів – посилення представницьких органів влади з одночасним зміцненням механізмів громадського контролю. На рівні відносин між органами влади і громадянським суспільством – підвищення відкритості та прозорості влади, удосконалення механізмів участі громадськості в розробленні, ухваленні та реалізації управлінських рішень, механізмів громадського контролю. На рівні політичної культури – подолання патерналістського комплексу в ставленні громадян до влади, становлення активістського типу політичної культури з одночасним зростанням у середовищі представників влади та управління почуття відповідальності за результати своєї діяльності [254].

Найважливішою умовою модернізації є адаптація масової свідомості до сучасних політичних інститутів. Слід зазначити, що масова свідомість пострадянських країн, у т. ч. й України, завжди мала схильність оцінювати сучасні інститути відповідно до західних зразків і очікувати результатів модернізаційних змін у вигляді відтворення західної моделі політичного розвитку. Традиційно вважається, що масова свідомість – найінертніша сфера життєдіяльності соціуму. Проте періоди різких, революційних перетворень зазвичай супроводжуються істотними змінами в масовій свідомості, заміщенням одних ціннісних домінант іншими. Крім того, тепер уже не викликає сумнівів, що радикальні зміни в економіці, політиці, системі державного управління потребують ціннісного обґрунтування, що система цінностей, яка формує основу світогляду людей, може бути і чинником, який прискорює розвиток, і бар'єром на шляху такого розвитку.

Інституційні перетворення стають справді незворотними тільки тоді, коли вони сприйняті суспільством і закріплені в системі цінностей, на які це суспільство орієнтується. Ліквідація колишніх недемократичних структур, яка відбувається в процесі демократичного транзиту, аж ніяк не передбачає одночасних інституційних змін. Формування демократичних політичних змін означає створення демократичних систем з парламентами, партіями, відкритими виборами, самостійними гілками влади та незалежними судовими процедурами, повною гласністю та ін. [347, с. 67]. При цьому їх створення має відбуватися не просто шляхом прямого запозичення демократичних механізмів з політичних систем демократичних країн. Воно повинно бути зумовлене культурними та історичними традиціями, політичним та економічним станом суспільства, соціальними і ціннісними факторами. Як зазначає російський учений Ю. Дорожкін, про розвиток демократичного процесу слід говорити в тому випадку, "якщо цінності демократії стають безумовно домінуючими в менталітеті населення, а влада виявляється все більш чутливою до громадської думки, вибудовується правова держава, відбувається самообмеження влади, з'являється громадянське суспільство, що народжує культуру демократії" [120, с. 12].

Соціально-політичні реформи, розпочаті в Україні наприкінці 90-х років XX ст., зародили надію громадян на можливість поступового перетворення країни на сучасну демократичну державу. За минулі два десятиліття політичної модернізації Українська держава помітно змінилася. Було досягнуто деяких важливих політичних та економічних свобод (права голосу, гласності, свободи преси, невтручання держави в приватне життя, можливості приватних ініціатив). За деякими параметрами українська система влади стала нагадувати західні: політичний плюралізм, децентралізація влади, вибори як форма впливу на державну політику, закріплення в Конституції політичних прав і свобод громадян.

Однак, погоджуючись, що за вказаний період у країні відбулися деякі позитивні зміни, доводиться визнати, що бажаних результатів не було досягнуто. Через це значна частина населення розчарована демократією, ефективністю здійснення політичного курсу, до якого країна на початку 90-х років перейшла з ентузіазмом. Зовнішній каркас влади найчастіше лише камуфлює її внутрішній зміст і реальні механізми. Значну роль продовжують відігравати неформальні практики, такі як сервілізм, корупція, що виникають поза конституційними рамками. Як і раніше, виконавча влада прагне до концентрації в своїх руках усього обсягу повноважень за рахунок порушення прерогатив парламенту і зневаги до судової системи. Державні інститути залишилися слабкими, що зумовило невдачу багатьох реформ [397, с. 27].

У чому ж причина невдач реформування українського суспільства? Ю. Шайгородський справедливо вказує на те, що основним гальмом українських реформ є внутрішній фактор: неконсолідованість еліт, корумпованість суспільства, перманентна нецивілізована боротьба фінансово-економічних і політичних кланів за владу та ін. "У результаті маємо суперечливу політику перетворень, вироблену “самостійно” методом проб і помилок; українська модернізація має наздоганяючий характер; загострилися проблеми національної, політичної ідентифікації суспільства та ін. Українська специфіка розвитку перекреслила світові тенденції як зразок для України, тоді як країни Балтії та Центральної Європи, які мали приблизно однакові стартові умови з Україною, швидко розвивалися й інтегрувалися в НАТО і ЄС" [486, с. 235–236].

Основна проблема сучасної України – це колосальний розрив між народом і владою, відсутність рівноправного діалогу. Не вирішивши її, розраховувати на успіх будь-яких реформ безперспективно. Чиновники не завжди здатні, та й не завжди хочуть вчасно отримати інформацію від суспільства і адекватно на неї зреагувати. Тобто влада не бажає знати, що насправді про неї думає народ (про інфляцію, кризу, корупцію, доходи чиновників, модернізацію, інновації). Народ не знає, що насправді робить і що хоче робити в майбутньому влада. А це означає, що будь-яка ініціатива, як державна, так і громадська, може збільшувати рівень недовіри між владою і суспільством, роблячи подальшу взаємодію ще складнішою. Не буде перебільшенням висновок про те, що неефективність механізмів передавання інформації, підготовки та прийняття рішень – одна з ключових проблем сучасної України, яка безпосередньо загрожує розвитку країни. Причому за своєю гостротою вона перевершує будь-які зовнішні виклики, оскільки робить неможливим адекватне їх розпізнавання і своєчасне реагування на них.

Усе це суперечить принципам інформаційно-комунікаційного процесу в системі демократичної влади, який передбачає комунікаційну взаємодію "керуючих" і "керованих", точніше – інформаційний обмін між ними. Для забезпечення ефективності управління "керуючі" повинні отримувати всі необхідні відомості про дії "керованої" сторони і, зважаючи на них, залежно від ситуації, що складається, формулювати наступні управлінські рішення, спрямовані на те, щоб реальний стан справ усе більше наближав до поставленої мети. Чим демократичнішим є суспільство, тим більшого значення набуває горизонтальний рівень обміну потоками політичної інформації поряд з панівним комунікаційним потоком, ініційованим державою, інформаційними потребами та пріоритетами громадянського суспільства, що формуються на широкій ціннісній основі [195, с. 16–17].

Як вважає А. Галкін, вихід на шлях інноваційного розвитку можливий лише в умовах політичної системи, в основу якої закладено ефективний зворотний зв'язок (реакція публіки на побачене і почуте) як управлінський механізм. Передавання інформації перетворюється тим самим на комунікацію, взаємний обмін, спілкування з аудиторією. Зворотний зв'язок дає владі змогу своєчасно вловлювати тенденції розвитку суспільних процесів, проводити корекцію управлінських рішень, сприяє формуванню довіри громадян до інститутів представницької демократії [253, с. 125].

Незважаючи на всі зусилля влади створити в очах населення образ стійкої та життєздатної політичної системи України, доводиться визнати, що поки ще вона не стала ефективною, демократичною політико-владною структурою. За даними опитувань, проведених у 2010 р. і в січні 2011 року, більше половини респондентів вважають, що Україна крокує до авторитаризму [280].

Український дослідник Ю. Мацієвський у 2010 р. висловив думку про те, що Україні більшою мірою загрожує не авторитаризм, а бюрократично-адміністративне свавілля, що проявляється у нехтуванні законом державними службовцями різних рангів, зловживанні службовим становищем, збільшенні корупції і звуженні публічної сфери [240, с. 35]. Нині, після дворічного домінування безальтернативної влади, можна сказати, що загрожує і те, й інше.

Як відомо, ЗО вересня 2010 року Конституційний Суд України визнав неконституційним закон "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (т. зв. політреформа 2004 р.) у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і прийняття. Отже, Конституційний Суд України визнав неконституційною політичну реформу 2004 р., у результаті прийняття якої Україна перейшла на парламентсько-президентську форму правління. Підсумком повернення України до президентської республіки стало відновлення контролю над ключовими інститутами держави, олігархами і опозицією. Звузився простір свободи слова і погіршилися умови діяльності ЗМІ. Все це позначилося і на стані громадської думки населення України. Дослідження, проведене з 22 березня по 1 квітня 2012 року (напередодні старту парламентської виборчої кампанії) компанією Research & Branding Group, з'ясувало, що дві третини (63%) жителів України оцінювали політичну ситуацію в країні як загалом нестабільну і лише кожен десятий (9%) дотримувався протилежної точки зору [351].

Результатом політичної модернізації в Україні мають стати реальний поділ влади, створення правових та інституційних гарантій діяльності опозиції, незалежність суду і ЗМІ, демократизація влади, реальне дотримання принципів правової держави. Політична система повинна забезпечувати стабільний розвиток і динамічну рівновагу між інтересами всіх політичних груп. Вона має бути здатною реагувати на імпульси, що виходять як ізсередини, так із зовні, за рахунок прямих і зворотних зв'язків між керуючими і керованими. Природно, що держава, якій вдається ефективно вирішувати завдання політичної модернізації, здобуває позитивний імідж в очах власного населення і міжнародної громадськості.

Оскільки суб'єкти та органи демократичної влади існують для задоволення потреб громадян, при прийнятті стратегічних рішень вони повинні брати до уваги думку принаймні більшості громадян. Внаслідок цього реалізація масштабних державних і локальних муніципальних програм багато в чому залежить від рівня їх підтримки широкою громадськістю, суспільно-політичними організаціями, групами інтересів та ЗМІ.

Для того щоб модернізаційні ініціативи та програми були сприйняті українцями, необхідно з'ясувати, що саме населення розуміє під модернізацією і як воно уявляє її цілі та завдання в Україні. Тільки програми, які відповідають запиту українців на модернізацію загалом і певну роль держави в цьому процесі зокрема, зможуть отримати підтримку населення, а значить, поліпшити внутрішньополітичний імідж України.

Забезпечення цієї підтримки – перше завдання комунікацій органів влади (government relations, GR) як специфічної форми політичної комунікації. Соціальні суб'єкти підтримують або осуджують дії влади, зокрема виходячи зі своїх уявлень про ідеальну владу. Зміст же образу чинної влади залежить насамперед від інструментальної та комунікаційної діяльності конкретних суб'єктів і органів влади. Формування позитивного іміджу влади і відповідно позитивної громадської думки про неї – друге завдання [271, с. 168].

Отже, щоб політична модернізація була успішною, необхідний широкий суспільний консенсус щодо найважливіших питань політичного життя. З точки зору ефективності функціонування громадської думки як соціального інституту, здатного ініціювати багато змін у практичній політиці держави, можна оцінювати і сам рівень розвитку демократії. Громадська думка є індикатором встановлення політичного ладу, виразником суперечностей і очікувань, що стосуються стану демократії в державі. Проте в Україні склався такий тип суспільної системи, в основі якого лежить ефективність влади, а не ефективність власності. Механізми взаємодії держави і суспільства ще не склалися, зберігається відчуження влади від суспільства і суспільства від влади.

За таких умов важливого значення набуває процес формування іміджу держави, який має спонукальний, діяльнісний характер для всього суспільства. Позитивний імідж країни може викликати почуття патріотизму, мобілізовувати суспільство на вирішення різних проблем, у т. ч. й на модернізацію всього суспільного життя [132, с. 17]. Однак на сьогодні не запропоновано жодної програми модернізації, яка могла б стати основою справді масової ідеології. Без реальної участі більшості населення модернізація нездійсненна. Сильні патерналістські настрої, слабкий розвиток структур громадянського суспільства перешкоджають розвитку соціальної активності.

Модернізація має передовсім забезпечити перегляд соціального контракту, спрямований на зростання відповідальності громадян. Порядок делегування повноважень має не залежати від поточної політичної кон'юнктури, а визначатися довгостроковими інтересами всього суспільства. Владні практики слід деполітизувати, зробити прагматичними. Замість абстрактного прагнення до демократії як такої, коли вона стає лише предметом політичних суперечок, потрібно бачити в ній імператив ефективного управління, що реалізується на всіх рівнях, у всіх галузях людської діяльності.

За умови грамотної реалізації наявного іміджевого потенціалу політичної модернізації Україна має всі можливості для того, щоб стати демократичною та економічно розвиненою країною. Необхідними елементами реалізації цього потенціалу є політична модернізація, стійке економічне зростання, ефективна соціальна політика, інноваційний шлях розвитку, поліпшення демографічної ситуації.

Виконання зазначених умов стане реальністю, якщо всі державні інститути об'єднають свої зусилля, а орієнтиром у цьому може стати формування позитивного іміджу як усередині держави, так і в міжнародному просторі. О. Дубае справедливо вважає, що позитивне сприйняття України у світі може значною мірою сприяти успіху здійснюваних соціальних і економічних реформ. "Сьогодні завдання державного будівництва вимагають реалізації кроків, спрямованих на формування позитивного ставлення до Української держави. Це дасть можливість скорегувати поведінку зарубіжних країн – потенційних партнерів та інвесторів України, – сформувати сприятливий клімат у вирішенні найважливіших політичних і економічних завдань розвитку держави" [123, с. 181].

Як зазначає Л. Аділова, призначення іміджу як інструменту управління полягає в налагодженні інтеракцій між суб'єктом і об'єктом. Тому імідж можна розглядати як інструмент досягнення конкретної мети і концептуальний продукт, змодельований з урахуванням соціально-політичних, національних, культурних особливостей країни [5, с. 79]. Оскільки імідж не може значно відхилятися від стану суспільства, завдання конструювання сприятливого іміджу – створити пріоритети розвитку самого суспільства [84, с. 3]. Пріоритетом українського суспільства є успішна політична модернізація.

Для державної структури імідж має важливе функціональне і статусне значення, оскільки він є показником рівня довіри до неї населення і критерієм оцінювання суспільством ефективності управлінської діяльності та загалом здійснених державою перетворень. Він фіксує ступінь відповідності дій державних органів вимогам та очікуванням конкретних соціальних груп і всього соціуму. Отже, імідж значною мірою детермінує поведінку громадян стосовно державних структур і, зокрема, їх співробітників [296, с. 1]. Це особливо актуально з огляду на ставлення українців до чинної влади. Соціологічне дослідження "Зовнішньополітичне становище України: електоральна оцінка", проведене компанією "Нью імідж маркетинг груп" (Харків) з 27 квітня по 8 травня 2012 року, показало, що українські виборці стали гірше ставитися до чинної влади. Так, на питання "Чи змінилося Ваше ставлення як громадянина до чинної української влади за останній рік?" 44,2% респондентів зазначили зміну свого ставлення в гірший бік. У 41,8% громадян ставлення до влади не змінилося, і лише у 10,8% воно покращилось. 3,2% респондентів не змогли відповісти на це питання [303].

Є. Шевченко виокремлює такі фактори позитивного впливу на імідж України: стабільність поведінки суспільства, високий рівень національної толерантності, поміркований національний характер; історія країни, самобутня культура; наукові досягнення світового значення; поширення інформації про перспективні галузі української економіки (наприклад, літакобудування, суднобудування, виробництво ракетної та космічної техніки, інтелектуальні системи та унікальні високі технології); туризм, спорт [493, с. 120]. Гадаємо, в сучасних умовах для поліпшення іміджу держави цих факторів недостатньо. У цьому переліку не названо фактор, який особливо цінують у сучасному світі, – рівень демократизації суспільства в державі.

Неодноразово про свої очікування реального просування демократії в Україні заявляли США і Євросоюз. Директор політичного планування державного департаменту США Дж. Салліван зазначив: "Ми озвучили це публічно, державний секретар Клінтон озвучила це у своїх листах керівництву України. Ми абсолютно чітко позначили, що готові підтримувати реальний рух у напрямку демократизації в Україні, і поки цього не відбудеться, ми будемо продовжувати висловлювати незгоду. Ми дуже прозорі і постійні у нашій політиці щодо цього" [55].

Як випливає із щорічного звіту Міжнародної неурядової організації Freedom House за 2012 р., Україна опинилася серед країн, де в 2008–2012 рр. відбулося найбільше зниження показників демократії. Freedom House називає три причини цього: погіршення якості проведення парламентських виборів, збільшення тиску уряду на опозицію, а також "мовний" закон, який, на думку організації, захищає права російськомовної частини населення, ігноруючи інші, менш чисельні національні меншини. "Разом з Росією,

Нікарагуа, Пакистаном, Парагваєм, Нігером і рядом інших Україна увійшла до групи “частково вільних” країн" [333].

Науковці виокремлюють універсальні характеристики, що впливають на формування позитивного сприйняття держави всередині країни. Це передовсім рівень соціального самопочуття громадян. Ключовою складовою тут є оцінка особистого майбутнього в контексті перспектив розвитку держави. Це означає, що політичні реформи безглузді без економічних реформ і не можуть бути самостійною метою модернізації. Слід зазначити, що створення соціально-економічних передумов сприяє консолідації тих верств суспільства, які зможуть створити суспільний запит на демократизацію.

Виступаючи на засіданні Комітету з економічних реформ, Президент України В. Янукович визначив завдання влади – забезпечення рівня зарплат громадян не нижче, ніж у сусідніх країнах: "Наш з вами обов'язок–досягти рівня забезпеченості наших людей не менше наших сусідів з порівнюваною економікою. Сьогодні ми з вами відстаємо, і ми повинні про це з вами говорити". Він зажадав від Кабінету Міністрів, щоб у державному бюджеті на 2013 р. було передбачено підвищення соціальних стандартів. "Ніякого відкату назад не буде. Ми будемо проводити цю політику незалежно від політичної кон'юнктури, не під вибори. Підвищення соціальних стандартів відбуватиметься також і в 2014, і в 2015 роках", – наголосив В. Янукович [509].

Завдання це досить складне, зважаючи на те, що досі не погашена заборгованість по заробітних платах. У зв'язку з цим Президент України В. Янукович, виступаючи на засіданні Комітету з питань економічних реформ, зажадав від Кабінету Міністрів активізувати роботу з погашення цієї заборгованості: "Залишається болючим питання заборгованості з виплат зарплати. Ми знизили приблизно на третину цю заборгованість за ці роки, але цього мало". Президент зазначив, що заборгованість із зарплат натепер становить 1,5 млрд грн. За даними Державної служби статистики, на 1 серпня 2012 року розмір невиплачених зарплат збільшився на 2,5% порівняно з 1 липня до 968,040 млн грн [508].

Політична система має бути побудована на принципах самоорганізації, які сприяють генерації інноваційних процесів. Однак інноваційні ідеї, цілі, стратегії не лежать на поверхні, вони потребують матеріальних вкладень та інтелектуальних зусиль. Народження інноваційної ідеї – найважливіший елемент інноваційного процесу як основи модернізації. Інноваційний тип розвитку передбачає перехід до суспільства, яке здатне динамічно змінюватися, створювати політичні та соціальні стимули для розробки, освоєння і впровадження нових технологій, використовуючи відповідні їм форми організації виробництва і трудових відносин. "Ті, хто щиро прагнуть до інноваційного розвитку, зазвичай мають при цьому на увазі формування специфічної інноваційної економіки, яку становлять три взаємозалежних напрями. Перший – створення технологічних, економічних, соціальних і політичних передумов для подальшого інноваційного ривка. Другий–докорінна інноваційна модернізація вже існуючого матеріального виробництва. І третій – створення принципово нових інноваційних сфер діяльності [158, с. 58].

Криза 2008–2010 рр. показала, що одним із найперспективніших методів не тільки виходу з неї, а й прориву на міжнародній арені є інноваційна політика країни і прогресивні механізми її впровадження. Використання знань, передових технологій та кадрів високої кваліфікації дає змогу, як свідчить, наприклад, досвід Великої Британії, забезпечити стабільність розвитку національної науки та економіки, в т. ч. й за рахунок розвитку середніх та малих підприємств, що позитивно впливає на імідж країни, її інвестиційну привабливість і конкурентоспроможність [479, с. 94].

З огляду на це актуалізується питання про суб'єктів інноваційного розвитку на надіндивідуальному рівні й про необхідність створення та стимулювання інституцій, соціальних і економічних умов, сприятливих для розвитку креативних практик. Ідеться передовсім про стимулювання інноваційної економіки, наукового потенціалу та різних форм соціальної творчості [463, с. 88]. За наявними даними, більше половини населення (55,1%) згодні з думкою про те, що в подоланні економічної кризи однією з вирішальних умов має стати широке використання інноваційних технологій. Тільки 11,2% опитаних не згодні з цим, а 15,9% не змогли відповісти. Однак респонденти висловлюють сумнів у готовності населення до цього: 25,6% вважають, що населення країни готове до впровадження інноваційних технологій, тоді як 30,1% впевнені, що не готове, а 28,9% вагалися з відповіддю. Ще більші сумніви в суспільстві виникають з приводу здатності уряду запровадити ці технології: всього 14,5% опитаних вважають, що уряд готовий прийняти програму широкого використання інноваційних технологій, однак 38,7% гадають, що уряд не готовий, і 29,5% не змогли відповісти [353, с. 155].

У списку найбільш інноваційних країн планети, оприлюдненому агентством Bloomberg, Україна опинилася на 42 позиції з 50 можливих. Інноваційність країни вимірювали за сімома критеріями. Серед них: інтенсивність дослідних і конструкторських робіт (R & D), рівень розвитку високих технологій, кількість дослідників, рівні продуктивності праці та освіти, ефективність промисловості й патентна активність. Україні за ступенем інтенсивності досліджень дісталося 37-ме місце, продуктивності праці – 69-те, концентрації високих технологій – 47-ме, кількості вчених – 39-те, продуктивності промисловості – 34-те, рівнем освіти – 6-те, а патентної активності – 17-те. Перше місце в рейтингу дісталося США, на другій сходинці – Південна Корея, третє місце зайняла Німеччина, четверте – Фінляндія, а п'ятою стала Швеція. Україна стоїть між Грецією (41) і Болгарією (43). Росія на 14-му місці списку, а Польща – на 30-му. У кінці списку опинилися Південна Африка (50), Білорусь (49) і Македонія (48). Поряд з цим журнал The Economist представив рейтинг країн, що володіють найбільшим потенціалом у середньостроковій перспективі. У цьому списку Україна займає один із найнижчих рядків, випередивши тільки Кенію і Нігерію [438].

Україна має високий рівень інтелектуального капіталу, багату культурну спадщину, унікальне природне середовище. А значить – величезний потенціал щодо поліпшення якості життя. Однак ефективність використання цього потенціалу залишається під питанням. Головними причинами неефективності, на наш погляд, є слабка сприйнятливість соціальних інститутів до стратегій інноваційного розвитку, низький рівень довіри за межами малих соціальних груп. Розрив між уявленнями про ресурсний потенціал України і якістю життя її населення, між можливостями розвитку і потребами людей підкріплюється даними про соціальну диференціацію і бідність. У підсумку надлишкова нерівність і супутні їй соціальні проблеми підтримують інерцію негативного бачення перспектив нашого розвитку, яку лише частково стримують показники економічного зростання.

Отже, реалізація іміджевого потенціалу політичної модернізації відкриває додаткові можливості презентувати модернізаційний потенціал Української держави з позитивного боку, сприяє збереженню соціальної стабільності всередині країни і розвитку міжнародного співробітництва.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >