< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Іміджева політика України у внутрішньополітичному вимірі

Для всебічного аналізу іміджевої політики у внутрішньополітичному вимірі необхідно насамперед з'ясувати сутність поняття "внутрішньополітичний імідж" України, аргументувати взаємозалежність внутрішньополітичного і зовнішньополітичного іміджу України.

Процес політичної модернізації, здійснюваний в Україні, передбачає особливу увагу до регіонів як самостійних адміністративно-територіальних утворень з власними політичними інститутами, структурами та акторами, які значною мірою визначають зміст і динаміку політичних процесів. Враховуючи, що імідж держави формують локальні іміджі, імідж регіону набуває особливого значення. Отже, одним із завдань цього дослідження є аналіз факторів формування іміджу провідних регіонів України.

Внутрішньополітичний імідж держави в уявленнях української громадськості

Імідж держави охоплює і зовнішньополітичну і внутрішньополітичну складові. Імідж держави відіграє важливу інформаційно-виховну роль для громадян держави, передовсім для підростаючого покоління. На думку Н. Качинської, імідж держави виконує такі внутрішні функції: зміцнює і зберігає солідарність у суспільстві та запобігає соціально-класовим конфліктам, допомагає владній еліті зберігати обраний шлях розвитку суспільства та держави і залишатися при владі; формує позитивний настрій населення в період здійснення активних соціальних змін [181, с. 11].

Відомий дослідник іміджу Росії Е. Галумов запропонував таку структуру внутрішнього іміджу: "образ російської демократії, імідж влади, імідж російської економіки, імідж збройних сил РФ, зовнішньополітичний імідж Росії, імідж інформаційної політики держави та ін." [80, с. 26]. Внутрішній політичний імідж державної влади – це результат впровадження в масову свідомість сконструйованих образів суб'єктів політики за допомогою технологій політичної реклами, пропаганди і політичного PR, що використовуються в засобах масової інформації [245, с. 8].

Позитивний імідж держави впливає на її позиції не лише за її межами, а й всередині неї. Причому, поряд з тим, якою держава є насправді, не менш важливе значення має те, як її зображують. Мета іміджу держави полягає в тому, щоб забезпечити легітимність її політики як в очах власних громадян, так і світової громадськості.

Внутрішній імідж держави – це те, що думають про неї її громадяни. Однак громадяни – неоднорідна маса. Це і експерти, які формують свою думку на основі спеціальних знань, і звичайні громадяни (з різним рівнем освіти), думка яких складається з їхніх вражень, які формуються не тільки на основі власного життєвого досвіду, а і за допомогою засобів масової інформації та комунікації. Розглянемо, що ж думають про Українську державу і ті, й інші.

У процесі експертного опитування, проведеного Центром Разумкова з 16 по 30 листопада 2011 року (опитано 102 експерти з числа народних депутатів України, представників центральних і регіональних органів виконавчої влади, державних і неурядових дослідницьких структур, вищих навчальних закладів у Києві та регіонах України, ЗМІ). Були отримані такі відповіді.

Україна – маловпливова європейська держава, яка перебуває в пошуку свого місця у світі. З такою характеристикою згодні або частково згодні 75% опитаних українських експертів. Водночас значна їх частина характеризує Україну або як державу "буферної зони" між Європою та Азією (64%), або як країну, що перебуває під впливом Росії (63%), або як невпливову країну "третього світу" з невизначеною зовнішньою політикою (49%).

Нині Україна не має надійних зовнішніх гарантій незалежності, суверенітету і територіальної цілісності. Таку думку поділяють більшість (65,7%) респондентів. Найважливішими для України є відносини з Росією, США, Польщею, Німеччиною, Китаєм. У такій послідовності експерти відзначили п'ятірку найбільш пріоритетних країн-партнерів. У сфері зовнішньої політики пріоритетним є європейський напрям (відносини з країнами ЄС). З такою думкою частіше погоджуються представники експертних кіл України (4,8 балів за п'ятибальною шкалою). Також, на їх думку, важливим є розвиток контактів з державами СНД (4,1), країнами Північної Америки (3,9) і Азіатсько-Тихоокеанського регіону (3,6). Нинішні відносини України з ЄС, РФ і США є нестабільними. Таку позицію поділяє більшість респондентів. При цьому експерти оцінюють контакти України з Індією, Китаєм, Бразилією переважно як "хороші" [502].

На думку експертів, опитаних Центром Разумкова з 10 по 14 жовтня 2011 року, зовнішня політика України не забезпечує позитивного міжнародного іміджу країні, впливу та авторитету у світовому співтоваристві. Так, експертам запропонували за 5-бальною шкалою, де п'ять – вищий бал, оцінити, якою мірою зовнішня політика України забезпечує різні напрями. На їх думку, мир і стабільність у регіоні зовнішня політика офіційного Києва забезпечує на 3,2 бали; безпеку країни, її суверенітет, територіальну цілісність – на 2,9; розвиток відносин з ЄС – на 2,8; розвиток відносин з РФ – на 3; розвиток відносин зі США – на 2,6; інтеграцію у світовий економічний простір – на 2,9; інтеграцію України у світовий інформаційно-культурний простір – на 2,6. Крім того, спрощення візових режимів для громадян, оптимізацію процедур прикордонного контролю зовнішня політика Києва забезпечує на 2,9 бала. Позитивний міжнародний імідж країни, вплив і авторитет у світовому співтоваристві оцінено на 2 бали; розвиток взаємовигідних партнерських відносин з країнами-сусідами – на 3; захист громадян України за кордоном – на 2,3; сприятливі зовнішні умови для розвитку суспільства, держави, національної економіки, підвищення рівня конкурентоспроможності країни – на 2,3 бали [497].

Що стосується думки звичайних громадян про свою державу, то, як з'ясувалося, в українському суспільстві переважає амбівалентне ставлення до громадських та державних інститутів. За результатами опитування населення України, проведеного Центром соціальних досліджень "Софія" з 22 по 30 березня 2011 року, у всіх областях, АР Крим, містах Київ і Севастополь (загалом було опитано 2022 респонденти у віці від 18 років і старше), соціологи дійшли висновку, що в українському суспільстві домінує стримане, в міру критичне ставлення до своєї країни – без зайвого пафосу і фанатизму. Більшість (55,4%) опитаних вважають Україну "звичайною країною, не кращою і не гіршою за інші". Пишаються Україною і вважають її найкращою у світі лише 17,8% респондентів. Практично стільки само (18,1%) жалкують про те, що їм доводиться жити в цій країні.

Громадська думка адекватно оцінює рівень економічного розвитку України серед інших країн світу. Більшість (56,3%) опитаних зараховують Україну до "відстаючих" країн (ця думка узгоджується з міжнародними рейтингами). Кожен п'ятий (19,3%) респондент вважає, що Україна належить до "найбільш відсталих країн світу". Водночас практично стільки само (20,4%) опитаних зараховують Україну до "країн-середняків". Українські громадяни здебільшого песимістично оцінюють перспективи своєї країни щодо передових позицій у рейтингу економічного розвитку. Дві третини (69,9%) опитаних вважають, що Україна "скоріше за все не зможе" через десять років увійти до двадцятки економічно найбільш розвинутих країн світу. Вірять ("скоріше за все зможе") у таку перспективу 17,2% респондентів. Деякі (1,8%) навіть вважають, що "Україна вже зараз входить до двадцятки економічно найбільш розвинутих країн" [447].

За результатами опитування, проведеного компанією Research & Branding Group з 3 по 13 серпня 2012 року, більшість українців (62%) оцінює економічне становище як погане, як середнє – 30%, як хороше – 5%, ще 3% не змогли відповісти. За даними опитування, 62% українців не задоволені своїм життям, 33% – задоволені, а 5% не змогли відповісти. Ступінь задоволеності життям майже не змінився за останні два роки – у серпні 2010 року були не задоволені життям 60%, а задоволені – 36% [104].

Яскравим індикатором патріотизму і реального ставлення до своєї країни є готовність виїхати на постійне місце проживання за кордон. Третина (34,1%) опитаних вказали, що, якби дозволили обставини, вони переїхали б в іншу країну на постійне місце проживання. Тільки близько половини (55,1%) респондентів однозначно сказали "ні, не переїжджав би". Ще 10,8% опитаних не змогли відповісти на запитання, що теж свідчить про певну незадоволеність життям. Аналіз показує, що чим молодший респондент, тим частіше він виявляє бажання виїхати з країни. Серед молоді віком 18–29 років показник готовності до еміграції становить 50,4%, а у віковій групі 30–39 років – 42,4%. Отже, серед вікової групи, від якої залежить майбутнє України, кожен другий допускає можливість еміграції [447].

Ключові складові позитивного іміджу держави – позитивне світосприйняття людей, їх готовність сприймати завдання національного розвитку як особисті імперативи, здатність поєднувати відкритість до глобальних викликів із самоповагою і дбайливим ставленням до власної національної культури, традицій та історичного досвіду. Однак конструювання іміджу своєї держави поки що не є важливим для громадян України. Це явище в науковій літературі пояснюють з погляду поведінкової економіки, згідно з якою суспільства з орієнтацією на цінності виживання (термін Р. Інглхарта) розвиваються в ситуації ненадійності умов життя і низького рівня добробуту. Населення цих країн відчуває небезпеку від іноземців, не вітає етнічного розмаїття та культурних змін. Невизначеність викликає у них невпевненість щодо умов виживання. Щоб максимізувати передбачуваність, люди орієнтуються на абсолютні правила і засвоєні норми. У громадян таких країн рівень міжособистісної довіри і довіри до влади вельми низький [52, с. 16].

Відповідно до теорії Р. Інглхарта, президента Асоціації всесвітнього дослідження цінностей, в ментальності людей у розвинутих країнах (передусім США) відбулися радикальні зміни, пов'язані зі зростанням рівня та якості життя. У результаті дослідження Р. Інглхарта з'ясувалося, що в бідних країнах на першому місці матеріальні цінності, – економічна і фізична безпека та соціальний комфорт. У багатих країнах ці умови є природними для життя людини, і тому тут превалюють уже інші цінності: якість життя, самореалізація, участь у політичних, громадських, екологічних рухах. Отже, в розвинутих країнах на першому місці перебувають постматеріальні цінності. Р. Інглхарт вважає: зростає багатство країни, і, відповідно, на зміну матеріальним цінностям приходять постматеріальні, більш гуманістичні [156, с. 9]. Слід зазначити, що таке твердження збігається з пірамідою потреб А. Маслоу, який розділяє "матеріальні" (фізіологічні) і "постматеріальні" цінності, переважання яких відображає стадію загального економічного і соціального розвитку суспільства.

За результатами згаданого вище опитування населення України, у масовій свідомості серед суспільно значущих цінностей пріоритетне місце посідають "стабільність", "справедливість", "порядок" і "матеріальний достаток". Саме на ці цінності вказали більше половини опитаних, оскільки вони викликають позитивні почуття. Базові ліберальні цінності – "права людини", "свобода", "праця" і "успіх" – на другому місці рейтингу. Вони викликають позитивну реакцію приблизно у чверті респондентів. Ключова цінність лібералізму – "демократія" – близька лише 11,3% опитаних. Цінності, які становлять основу західного консерватизму – "церква і релігія", "патріотизм", "нація", "держава" – увійшли до "третьої черги" рейтингу. В ієрархії суспільно значущих цінностей серед аутсайдерів опинилися "самоврядування" і "підприємництво", які в розвинутих країнах формують базис суспільного устрою.

Про домінування патерналістських настроїв також свідчать дані, які характеризують уявлення українців про соціальну справедливість. Більше половини (57,1%) опитаних вважають, що держава має підтримувати соціальну справедливість у суспільстві, забезпечуючи матеріальний добробут громадян і не допускаючи великих розривів у доходах. Менше половини (39,3%) респондентів виступають за те, що соціальна справедливість має забезпечуватися шляхом створення рівних умов для діяльності громадян, гарантуючи при цьому дотримання законів. Отже, переважна більшість українських громадян, незалежно від віку, статі, рівня освіти та професії, вважає роль держави у розв'язанні соціальних проблем пріоритетною.

Є також об'єктивні причини патерналізму: значна частина населення, чиї доходи прямо залежать від держави (т. зв. бюджетники), змушена розраховувати на державну підтримку. У такій самій ситуації і соціально незахищені верстви населення. Отже, неможливість самостійно змінити рівень і якість свого життя розвиває у громадян патерналістські установки. Вони не готові розраховувати на власні сили в подоланні економічних труднощів і відчувають потребу в державному патерналізмі, вважаючи, що суспільство має гарантувати громадянам задоволення основних потреб. Саме ця група, яка становить нині основну масу в системі вертикальної стратифікації суспільства, і є базовою групою підтримки патерналізму.

Патерналізм є благодатним ґрунтом для формування в Україні авторитарних установок. Значна частина (38,1%) опитаних "скоріше погодилися б", щоб заради наведення в країні порядку були обмежені деякі громадянські права. Противників таких заходів значно більше (51,6%), але вони не становлять переважної більшості серед респондентів [447].

Згідно з даними "Європейського соціологічного дослідження – 2009", за показником задоволеності тим, як працює демократія, Україна посідає в рейтингу європейських країн одне з останніх місць, дещо випереджаючи Болгарію. Український показник (2,52 бала за 10-баль- ною шкалою) слід інтерпретувати як "не задоволений". Навіть у Туреччині аналогічний показник є вищим (3,9 бала).

Серед жителів європейських країн найменша кількість громадян України (16,8%) висловила готовність заборонити політичні партії, що виступають проти демократії. Аналогічний показник нижчий тільки в Росії (13,9%); у Німеччині він становить 37,8%, у Польщі – 38,7%, в Туреччині – 41,9% [447].

Українські соціологи Є. Головаха та А. Горбачик, які проаналізували результати "Європейського соціального дослідження", дійшли висновку, що українські громадяни більше, ніж громадяни інших європейських країн, демонструють прихильність до таких цінностей, як "безпека", "комфортність", "збагачення", "влада", "традиція", і менше – до таких, як "відкритість до змін", "самостійність", "доброзичливість". "Для людей з таким ціннісним симптомокомплексом характерні потреба в державному захисті, консерватизм і безініціативність, поєднані з жагою влади і збагачення. Такі риси визначають переважно традиціоналістську свідомість, яка не властива сучасній цивілізованій європейській людині" [447]. У суспільствах, де переважають такі цінності, мало інтересу викликають глобальні проблеми, а вирішення повсякденних тактичних питань є необхіднішим, ніж побудова довгострокових стратегій розвитку. Те саме стосується і проблеми іміджу держави. Громадяни вважають, що нагальні економічні проблеми значно актуальніші, ніж проблеми іміджу.

Директор соціологічної служби Центру Разумкова А. Биченко зазначав, що в списку актуальних тем, які найбільше хвилюють українців, на першому місці економічні проблеми. Згідно з дослідженням, розвитком демократії в суспільстві, забезпеченням прав і свобод людини стурбовані трохи більше 10% громадян. Найактуальнішими темами громадяни вважають подолання безробіття (за це висловилися 59,3% опитаних), подолання кризи в економіці, економічне зростання (51,8%), підвищення загального рівня зарплат, пенсій, стипендій (51,5%), зниження цін (43,3%), соціальний захист малозабезпечених (40,5%), поліпшення медичного обслуговування (40%), боротьба з корупцією (39%). За припинення політичних репресій, свободу для лідерів опозиції висловилися всього 18,6% респондентів; за реформу правоохоронної системи, за справедливе правосуддя –18,6%; за розвиток демократії в суспільстві, можливість для людей впливати на владу – всього 13,2% респондентів. Забезпечення прав і свобод людини, свободу слова, мітингів вважають актуальним всього 10,2% опитаних. Звідси висновок: "Як і в останні роки, найважливішими для людей залишаються економічні проблеми, також серед головних – боротьба з корупцією та медичне забезпечення. Це три блоки проблем, які вже тривалий час різною мірою є найважливішими для українців" [304].

Пріоритетним напрямом розвитку країни більшість українців (39,8%) вважають відновлення промисловості та сільського господарства. Про це свідчать дані соціологічного дослідження "Регіональна толерантність, ксенофобія і права людини в 2012 році", проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на замовлення Інституту прав людини, протидії екстремізму і ксенофобії (IHRPEX) [451].

Звідси випливає, що одним із шляхів розв'язання проблеми формування конструктивного іміджу держави є зміни в ментальності та системі цінностей громадян. В іншому разі ніяка іміджева політика держави не матиме позитивного ефекту [52, с. 17]. Не можна не погодитися з думкою про те, що в суспільстві переможе той ідеал, який знайде підтримку в більшості населення. "Мислення у сфері політики здійснюється переважно за допомогою схем співвіднесення інформації, що надходить, з наявними стереотипами, переконаннями, установками і т. ін. А значить, виникає необхідність не тільки докладати зусилля з формування іміджу держави, відповідного уявленням громадян, але і працювати над умонастроями людей, формувати в суспільстві реалістичне сприйняття держави, виховувати готовність нести моральну відповідальність за себе і свою долю" [49, с. 14].

Не з усіма викладеними тезами щодо суспільств з орієнтацією на цінності виживання можна погодитися. Наприклад, з тим, що громадяни лише цих країн не вітають етнічного розмаїття та культурних змін. Згідно з даними дослідників Європейського єврейського конгресу та ізраїльських соціологів, світова фінансова криза спричинила відчутне зростання ксенофобських настроїв і відродження антисемітських стереотипів у Європі. Опитування, проведені в Німеччині, Іспанії, Великій Британії, Польщі, Угорщині, Австрії та Франції, показали, що третина респондентів покладають відповідальність за нинішню кризу саме на членів єврейської громади, а 41% опитаних у країнах ЄС впевнені, що вплив єврейських бізнесменів у світовій економіці надто великий.

Експерти вказують і на низку жорстких антиміграційних заходів, прийнятих в Італії під натиском крайніх правих. Схожі настрої спостерігаються в Іспанії та у Великій Британії. Там, крім мігрантофобських настроїв, зафіксований і різкий сплеск антисемітизму, найбільший за останні чверть століття.

Несподіваним для дослідників стало зростання антисемітських інцидентів у країнах Скандинавії. Йдеться про спробу замаху на молодих ізраїльтян у датському торговому центрі, варварські руйнування на єврейських кладовищах у Норвегії та Швеції, які вказують, на думку експертів, на певну тенденцію: "Радикальні ліві рухи в Швеції дуже активні, а поліція не втручається, ховаючись за ліберальним законодавством, – зазначає колишній посол Ізраїлю в цій країні Цві Мазель. –Але я впевнений, що влада країни має проявляти більше відповідальності. Адже вже тепер, на думку багатьох, ультраліві рухи і радикальні ісламісти впливають на формування громадської думки в Швеції". З проявами антисемітизму та ксенофобії Європейський Союз має намір боротися прийняттям низки певних законодавчих норм. Але цього, за словами О. Кваснєвського, екс-президента Польщі та голови Європейської ради з толерантності і взаємоповаги, мало, і об'єднана Європа має активніше працювати над просуванням ідей толерантності серед громадськості [211].

За результатами соціологічних досліджень, українці основними загрозами для своєї країни вважають безробіття та економічний занепад. До того ж чверть населення побоюється свавілля влади. Як повідомляє соціологічна група "Рейтинг", п'ятірку найбільших загроз для країни, на думку українців, формують: зростання безробіття (назвали 44% респондентів), економічний занепад країни (41%), свавілля влади (25%), деградація населення (20%) і погіршення медичного забезпечення (20%). Далі в рейтингу загроз розмістилися екологічні катастрофи (17%), зростання злочинності (16%), знецінення гривні (15%), розкол країни (13%), можлива втрата незалежності (11%) і масова міграція українців за кордон (10%).

Серед тенденцій експерти відзначають зниження побоювань громадян щодо економічних загроз: так, порівняно з попереднім дослідженням (березень 2011 року) у громадян України знизилося відчуття загрози економічного занепаду (з 53 до 41%). "Дещо зменшилися побоювання щодо зростання безробіття (з 47 до 44%), хоча в Центрі та Донбасі відчуття загрози навпаки зросло, а також скрізь, крім Заходу, зменшилися страхи щодо знецінення гривні (з 23 до 15%)", – наголошено в повідомленні групи "Рейтинг". Крім цього, соціологи з'ясували, що менше 10% українців вважають, що Україні загрожують погіршення рівня освіти, демографічна криза, антиконституційний переворот, загроза громадянської війни, втрата контролю над українською ГТС. При цьому близько 3% респондентів вважають, що над Україною нависла військова загроза з боку Росії і тероризм; 1% бояться військової загрози з боку Заходу і лише 3% опитаних українців не відчувають жодної з названих загроз [449].

Загалом причини політичного невдоволення українських громадян зводяться до елітистської за характером української моделі демократії, яка ігнорує прояви ініціативної участі громадян і намагається локалізувати цю участь виборами. Уся система представництва громадянських інтересів, по суті, фактично витиснута із структури державного управління. Корупція пронизує всю систему державних та громадських відносин.

Отже, формування позитивного іміджу Української держави всередині країни ускладнюється скромними результатами внутрішньої політики, існуванням таких негативних явищ, як відчуження влади від народу, корупція, низький рівень економіки, високий рівень безробіття, неефективний соціальний захист, ненадійність правоохоронних органів як інституту, покликаного захищати права і свободи громадян.

З огляду на ситуацію в Україні можна виділити такі основні тенденції внутрішньої політики держави: погіршення соціально- економічної ситуації; зниження популярності президента й уряду та рівня довіри до влади загалом; а також авторитету парламентаризму, посилення виконавчої влади, вибіркове правосуддя, роз'єднана опозиція. Погіршення соціально-економічної ситуації в Україні спричинене високими цінами на енергоносії і необхідністю уряду виконати боргові зобов'язання 2013 р. Крім цього, поки що не вдається відновити співпрацю з МВФ, що унеможливлює отримання чергового траншу кредиту. Економічні проблеми і низька соціальна підтримка уряду створюють несприятливі умови для здійснення реформ в Україні.

Імідж і авторитет влади та її легітимність в оцінках населення визначаються передусім соціальним становищем громадян, дотриманням їхніх прав і свобод [130]. Е. Соловйов і А. Смирнов вважають: "Жодна найуспішніша акція, яка формує зовнішній імідж, не може компенсувати невирішеність внутрішніх проблем" [406, с. 19]. Найважливішою складовою позитивного іміджу країни залишається динаміка якості життя. Не випадково в останні десятиліття одним із найбільш значущих показників діяльності влади, основним порівняльним показником розвитку країн стає рівень життя населення. Чим краще живе населення країни, чим більше зроблено у ній для поліпшення умов життя, тим більшу повагу і вплив має глава цієї держави, тим привабливішою є така країна для співпраці і тим вона надійніша для утворення різних економічних і політичних союзів [513, с. 1]. Поліпшення умов життя розглядається і в теорії модернізації як головний критерій її успішності [538, с. 57]. На сьогодні соціальна складова іміджу України складається з уявлень про фантастичну соціальну нерівність, високий рівень смертності, неефективну систему охорони здоров'я, поширення алкоголізму та наркоманії.

Особливої гостроти соціальні проблеми в Україні набули у зв'язку з проведенням ліберальних реформ, коли пріоритетним напрямом було створення ринкового господарства, що припускає підтримку великого бізнесу, внаслідок чого було порушено найважливішу функцію соціальної сфери – збалансоване врахування інтересів усіх соціальних верств, перерозподіл коштів на користь соціально вразливих груп населення, соціально справедливий розвиток систем охорони здоров'я та освіти та ін. Усе це негативно позначилося на житті переважної більшості населення країни. Це зумовило необхідність радикальної модернізації системи соціальної політики та зміцнення соціальної держави (відповідно до ст. 1 Конституції України), що уможливить забезпечення гідного рівня і якості життя для більшості українських громадян.

За результатами дослідження, проведеного вченими Інституту соціології НАН України, в 2012 р. 51% українських громадян були незадоволені своїм становищем у суспільстві і лише 19% – задоволені. Щодо 2013 р., то тільки 15% населення вірять, що життя більш* менш налагодиться, а 51% вважають, що ніякого поліпшення не відбудеться. Заданими соціологів, у 2012 р. упевненості у власному майбутньому не вистачало 72% населення (для порівняння, в 2010 р. її не вистачало 64% населення). У сприйнятті власного майбутнього у людей превалює надія – за неї висловилися 51% населення; у 28% опитаних превалює оптимізм. Однак у 29% переважає тривога, у 18% – розгубленість, у 15% – страх. А коли люди думають не про своє майбутнє, а про майбутнє країни, то надія переважає тільки в 47%, оптимізм в 20%, а тривога – в 35% і страх у 17% [37].

Згідно з даними, опублікованими німецькою страховою компанією Allianz у своєму останньому звіті "Світове багатство 2012 року", Україна на 49 сходинці серед 52 країн у рейтингу за рівнем доходів громадян. У 2011 р. власність середньостатистичного українця становила 928 євро (без урахування кредитів). Найбагатшими виявилися швейцарці. Власність одного громадянина в грошовій формі (без урахування споживчих кредитів) у 2011 році в середньому становила 138 тис. євро. На другій сходинці – Японія (93 тис. євро), на третій – США (90,4 тис. євро), на четвертій – Бельгія (68,5 тис. євро), на п'ятій – Голландія (61,3 тис. євро). Найбіднішими виявилися громадяни Індонезії (467 евро), Казахстану (539 євро) та Індії (643 євро). У Литві доходи громадян минулого року становили 1,4 тис. євро, в Росії – 1,55 тис. євро, в Колумбії – 1,56 тис. євро, в Туреччині – 1,66 тис. євро. Дія складання рейтингу аналітики компанії відібрали 52 країни світу, чий ВВП разом становить 90% загального світового ВВП (431].

Причиною відсутності інтересу українського населення до формування іміджу держави є також і невдоволення політикою уряду, деякими політичними інститутами і лідерами. За даними соціологічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, українці ставляться до сучасної Української держави вельми критично, оскільки схвалюваною для них є лише така держава, для якої пріоритетні інтереси – це інтереси народу. 47% українців вважають, що діяльність Верховної Ради спрямована передовсім на захист представників великого капіталу; 36% – на захист ділків тіньового бізнесу та керівників органів державного управління. 17% українців переконані, що цей орган працює на захист інтересів громадян України загалом. Відповідно до соціологічного опитування 75% громадян України иезадоволені рівнем роботи парламенту; 12% вважають його задовільним, решта не визначилися. Лише 11 % українців вважають український парламент незалежним від Президента.

Таку позицію українців заступник генерального директора Центру Разумкова Юрій Якименко пов'язує насамперед з кризою парламенту в Україні. На його думку, український парламент добровільно позбувся важливих функцій і перетворився на несамостійний орган. Саме тому більшість громадян України переконана, що від нового складу парламенту не варто чекати якихось особливих змін. Подібну думку висловлюють і експерти. Так, згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова 10–15 серпня 2012 року (опитано 2 тисячі респондентів у віці від 18 років у всіх регіонах України). Було з'ясовано, що 85% не очікують нічого позитивного від нового складу ВР. Йшлося про скасування пільг для депутатів, державних службовців, прокурорів, суддів та ін. (450).

В Україні очевидним є відчуження людини від держави, політичних інститутів і механізмів прийняття рішень, спостерігається недовіра до влади і офіційної політики, апатія і цинізм. Так, у процесі опитування, проведеного Центром соціальних і маркетингових досліджень "СОЦИС" у грудні 2011 року в усіх регіонах України (було опитано 4000 осіб), з'ясувалося, що на питання щодо наслідків реформ для різних категорій населення більшість опитаних відповіли, що становище поліпшиться, насамперед у депутатів Верховної Ради (76,6%), членів кабінету Міністрів (74,4%), депутатів місцевих рад (67,3%), суддів і прокурорів (64,9%). Близько половини респондентів припускають поліпшення становища керівників місцевих органів влади (50,6%) і працівників державного управління (5,2%). Стосовно інших категорій населення в суспільстві домінують або невизначеність, або переконання в тому, що їхнє становище внаслідок реформ погіршиться [353, с. 159–160].

Наведені дані засвідчують недовіру українського суспільства до більшості структур та інститутів держави. Майже дві третини громадян України вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку. Це підтверджують і результати опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова наприкінці квітня 2013 року. Згідно з даними цього опитування, такої думки дотримуються 65,7% респондентів. Тільки кожен шостий (16,8%) упевнений в правильності розвитку ситуації в Україні. Вагалися з відповіддю 17,5% опитаних. На думку громадян, найгостріші, першочергові проблеми у країні – це низькі зарплати і пенсії (68,4%), розвиток економіки (61,6%), безробіття (58,6%), зростання цін (46, 2%), високий рівень корупції (36,4%), низька якість медичного обслуговування (32,7%) [494]. Серед інших значущих проблем респонденти відзначали неефективність дій влади, її нездатність проводити реформи, поганий стан комунального господарства, доріг і загалом інфраструктури, житлові проблеми, проблеми судової системи, свавілля співробітників правоохоронних органів.

Поліпшення іміджу держави є відображенням довіри до органів державної влади. Активна політика держави з поширення інформації про свою діяльність (за допомогою піару) дає змогу залучити на свій бік більшу кількість громадян. Ймовірність зміни думки в бажаному напрямку є тим вищою, чим більше довіри до себе викличе комунікатор. Довіра ґрунтується на експертних здібностях, тобто здатності точно формулювати проблему; враженні про правдивість інформації, що передається, внаслідок вільного володіння матеріалом. Ефективність впливу поданої інформації значно підвищується, якщо комунікатор висловлює погляди, близькі конкретній аудиторії. Те, як вона сприймає мовця, може вплинути на її ставлення до повідомлення [216, с. 38]. Ю. Нісневич вважає, що підвищити рівень довіри до влади можливо за умови, якщо завданням державної інформаційної політики буде не лише інформування населення, а й стимулювання прямого діалогу влади з громадськістю, "ініціатором якого повинна виступати сама державна влада" [282, с. 23].

Досвід розвинутих країн показує, що домогтися довіри до влади можливо методами узгодження інтересів та координації різних груп населення в процесі вироблення спільної лінії та стратегії дій. Інноваційні технології передавання даних в мережах мобільного зв'язку активно сприяють створенню нових перспективних моделей взаємодії держави і громадян (наприклад, m-Government). Ця технологія надає державі безцінний досвід миттєвого зворотного зв'язку на плановані або вже організовані соціальні ініціативи і дає змогу забезпечувати безпеку несиловими методами. У Норвегії, наприклад, таким способом організується сплата податків громадянами. У Швеції безробітні отримують повідомлення про вакансії на свій мобільний телефон. А Чехія, Велика Британія і Швейцарія вже мають досвід голосування виборцями за допомогою мобільного телефона [174, с. 17].

Влада, яка організовує взаємодію з громадянами у такий спосіб, отримує унікальний шанс підвищити довіру громадян до своїх дій. Враховуючи, що згідно з недавнім дослідженням компанії Research & Branding Group в Україні мобільний телефон є у 89% людей і кожен дев'ятий українець (11%) користується двома або більше стільниковими пристроями [102], можна припустити, що такий зв'язок у перспективі сприятиме залученню, налагодженню та використанню в Україні нових форм політичних комунікацій.

Стимулювання з боку органів влади перенесення відносин із суспільством у віртуальне середовище зумовлює зародження засадничо нових зв'язків і в політичному просторі. Виходить, що характер комунікацій не менше ніж економічні й політичні чинники визначає сучасні соціальні структури та їх динаміку. Формування на цій основі широких комунікаційних зв'язків доступності громадян до інформації про процеси прийняття політичних рішень дасть змогу політичній еліті, по-перше, захистити суспільство від бюрократичного свавілля державних чиновників, а по-друге, істотно розширити можливість громадян та елементів громадянського суспільства ефективно впливати на органи державної влади [144, с. 150].

Політологи і психологи наголошують на важливості політичної інформації, розрахованої на певного індивіда чи певну соціальну групу. Відповідно ідеї, які наповнюють зміст іміджу України, мають емоційно зачіпати кожного громадянина. Розраховувати на те, що політичні та маркетингові технології здолають проблему, не варто, оскільки "символічний капітал культури неможливо штучно сконструювати: сила його символічного впливу полягає в тому суспільному резонансі всередині країни, який транслюється зовні енергетикою національної культурної єдності. Саме в цьому полягає магічна місія слова культури, багаторазово підхопленого мільйонами і сьогодні безпрецедентно посиленого масовими комунікаціями. Тому звернення до архетипів і кодів культури є важливою частиною іміджевої стратегії, саме ці архетипи мають підказати центральні слогани іміджевої концепції" [52, с. 37].

Відомий фахівець у сфері маркетингу Дж. Кунді вважає, що емоційні цінності нині замінюють фізичні характеристики і стають фундаментальними при впливі на ринок [530]. Негативний імідж будь-якого соціального інституту негативно позначається на ставленні до нього з боку суспільства, а без довіри до органів державної влади та управління не можна очікувати ефективності від політичної модернізації, яка тепер відбувається в Україні.

У будь-якій країні, незалежно від рівня її демократичності та економічного розвитку, знайдеться певна кількість людей, які не довіряють державі. Проте в країнах, що перебувають у транзитивному стані, рівень довіри громадян до державних інститутів, посадових осіб і держави загалом значно нижчий, ніж у країнах з розвинутим демократичним устроєм. І це зрозуміло, адже за роки радянської та пострадянської влади громадяни не раз розчаровувалися в діяльності органів державної влади і правоохоронних структур.

В Україні загальний рівень довіри населення до держави є вкрай низьким (2,58 бали за 11-бальною шкалою), що підтверджується вищевказаною тезою. Згідно з даними репрезентативного загальноукраїнського опитування, проведеного у грудні 2011 року, найчастіше українці відзначають повну відсутність довіри до держави – третина опитаних (27,9), а приблизно половина оцінюють її рівень у діапазоні від 0 до 2. Водночас опитані невисоко оцінюють і рівень довіри держави до громадян (в середньому 2,68). Більшість громадян упевнені, що держава їм зовсім не довіряє (24,1% опитаних). Близько половини респондентів визначають рівень довіри держави до них в діапазоні від 0 до 2. При зіставленні розподілів відповідей на обидва запитання помітна істотна відмінність у кількості тих, хто не визначився з відповідями: щодо оцінки рівня довіри держави до громадян – таких на 8,9% більше, ніж при оцінці власної довіри до держави.

Показники рівня довіри до різних інститутів і посадових осіб також низькі: найвище середнє значення, яке дещо перевищує середнє значення шкали, було зафіксовано тільки щодо церкви (6,13). Визначаючи рівень довіри до неї, респонденти найчастіше вибирали його максимальне значення (21,3% опитаних). Наступними за рівнем довіри громадян є ЗМ1 та громадські організації – середні значення показника для них становить 4,7 і 3,61, найбільш поширена оцінка його рівня "5" (відповідно 23,9% і 17,1% респондентів). Приблизно так само, як і громадським організаціям, українці довіряють органам місцевої влади (у середньому – 3,41), однак для громадських організацій значно вищою є частка тих, хто не визначився з оцінкою довіри до них. Для решти (чотирнадцяти) соціальних суб'єктів середні значення показника довіри коливаються в діапазоні від 1,94 (до Верховної Ради України) до 2,81 (до політичної опозиції) [232, с. 38–39].

За даними опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом "Демократичні ініціативи", кількість громадян, які підтримують Президента Віктора Януковича, знизився утричі. У серпні 2012 року главу держави підтримували лише 13% українців (у травні 2010 року було майже 40%), не підтримували – 47% (у травні 2010 – 23%). Ще гірша ситуація з парламентом і урядом. Повністю підтримують діяльність першого – 4%, другого – 7%; не підтримують – 54 і 48% відповідно. Крім того, 65% громадян країни впевнені, що всі гілки влади залежні, а незалежний ні від кого і ні від чого тільки Президент. Залежним Януковича від законодавчої влади вважають тільки 9%; від виконавчої або судової – по 4%. На думку більшості або відносної більшості громадян, усі гілки влади залежать від президента: і уряд (63%), і парламент (52%), і судова влада (42%). У тому, що суд в Україні незалежний, як йому і належить бути, впевнені лише 23% громадян. 14% вважають суд залежним від виконавчої влади, 13%–від парламенту. 72% громадян не почуваються себе господарями своєї держави; такими вважають себе тільки 17%. Більшість (59%) громадян не бачать сьогодні в Україні своєї соціальної перспективи, бачать – 30% [117].

Успішна демократизація створює ефективні політичні та економічні інститути, які викликають довіру у громадян, і як наслідок, зростання політичної участі. Разом з тим недовіра до влади всіх рівнів не означає "голого заперечення". Більше того, вона "містить величезний позитивний, конструктивний потенціал. Нині його квінтесенція – прагнення до вироблення нової, мережевої, переважно горизонтальної системи відносин у суспільстві, між людьми та їх об'єднаннями. У цій системі держава, безумовно, зберігається, але роль і місце її стають обмеженими [287, с. 111]. Переважаючим є погляд, що в посткомуністичних країнах рівень довіри громадян до політичних інститутів апріорі не може бути високим, адже, як вважають деякі дослідники, політичні інститути комуністичної епохи повністю себе дискредитували в очах більшості населення.

Слід погодитися з тим, що суть питання стосовно довіри чи недовіри людей до влади та її структур полягає в тому, наскільки соціально-економічні та політичні очікування і реальна ситуація в країні відповідають передвиборчим деклараціям та іншим обіцянкам влади. "Довіра – це настання своєрідного ефекту від результатів виконаних владою або окремими людьми передвиборних та інших обіцянок, а недовіра – це настання ефекту або неминучий наслідок “втрачених ілюзій”" [255, с. 8].

Відсутність позитивних зрушень в економіці викликає дедалі більше розчарування громадян в існуючій політичній системі. Зростає недовіра до всіх найважливіших державних, політичних і суспільних інститутів і водночас – політична апатія. Громадяни втрачають інтерес до політичної діяльності, яка перетворилася на заняття для еліти. Це вже зрозуміли і державні чиновники.

Реформи, ініційовані Президентом і реалізовані Кабінетом Міністрів, приносять розчарування населенню і спричинюють недовіру в нього до влади. На цьому наголосив мер Донецька, голова Донецької міської організації Партії регіонів Олександр Лук'янченко під час конференції Донецької обласної організації партії регіонів (30.03.2013). Іноді, зазначав він, рішення центру шкодять територіальним громадам міст і селищ. І навів приклад, що протягом першого кварталу 2013 року державне казначейство 50 днів “не оплачувало рахунки життєдіяльності міст, селищ і сіл. За цим долі й добробут наших людей”" [257].

На наш погляд, довіру громадян, враховуючи їх сумний досвід, можна завоювати лише завдяки конкретним справам, спрямованим на поліпшення життя людей. Адже кожній людині, незалежно від її політичних поглядів і релігійних переконань, притаманне бажання поліпшити своє життя, як у матеріальному, так і в духовному аспекті. Тому такими високими є очікування громадян країни, які десятиліттями недоотримують від держави матеріальні блага у вигляді зарплати і пенсій.

Очевидним є той факт, що без довіри до влади жодних серйозних перетворень в країні навряд чи варто чекати. Формування відносин довіри суспільства до політичної влади, забезпечення підтримки політичного курсу, і, як наслідок, – успішна реалізація заходів, ініційованих владою, є настільки значущими, що іноді засобами політичного піару спеціально створюється потік структурованих і взаємозалежних політичних подій з метою досягнення сприятливих відгуків у пресі. Усе це має пряме відношення до створення іміджу держави [271, с. 234).

Щоб забезпечити підтримку здійснюваної політики, необхідний реальний дієвий діалог між владою і суспільством. Для цього необхідний зворотний зв'язок між суспільством і державою. Підвищення рівня підтримки влади можливе, на думку О. Новакової, за таких умов: досягнення балансу та конструктивної співпраці між гілками державної влади; активна та систематична підтримка контактів влади з населенням; проведення роз'яснювальної роботи щодо програмних цілей розвитку суспільства; підсилення ролі інституціональних методів досягнення цілей та чітке дотримання прийняття норм і правил політичної поведінки; сприяння організації контролю громадськості за діяльністю органів державної влади; розвиток та закріплення демократичних цінностей у суспільстві та правової культури населення [284, с. 13].

Крім того, важливим фактором підтримки влади населенням є рівень його обізнаності з процесом і характером здійснюваних реформ. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, громадяни не обізнані про деякі реформи, ініційовані урядом, та їх наслідки для різних категорій населення, а отже, страждає внутрішній імідж держави; з іншого боку – чиновники не обізнані про зміст і характер уявлень громадськості про проведені реформи, а значить, не можуть ефективно коригувати першочерговість упровадження реформ та їх спрямованість на різні категорії населення.

За соціологічними дослідженнями, про пенсійну реформу в Україні поінформована переважна більшість населення – 73,9%; про реформу податкової системи, прийняття податкового кодексу– 32,5%; про реформу виборчої системи – 22,85%; про реформу охорони здоров'я – 20,9%; про реформу вищої освіти – 16,1%; про реформу середньої освіти – 12,8%; про реформу житлово-комунального комплексу – 11,4%; про реформу зайнятості та оплати праці (боротьба з безробіттям) – 8,85%; про реформи, спрямовані на підтримку вітчизняного виробника – 4,1%; про ініціативу уряду щодо впровадження інноваційних технологій та відкриття нових виробництв знають лише 2 із 15 опитаних [353, с. 152–155]. Оцінюючи залежність ступеня обізнаності населення про реформи від ефективності їх інформаційно-комунікаційної підтримки, слід враховувати, що поінформованість населення про реформи найбільшою мірою залежить від рівня освіти: що вищий є рівень освіти, то вища обізнаність про реформи. Особливо це стосується податкової реформи, реформ у системах охорони здоров'я, середньої та вищої освіти, ЖКК.

Однак, незважаючи на нібито благі цілі проведених реформ, поки що відгуки населення про них негативні. Це можна пояснити тим, що населення не має довіри до ЗМІ, а також недостатньою поінформованістю людей про зміст і цілі реформ. Звідси висновок, що внутрішній імідж України є переважно негативним. Щоб змінити його на краще, Україні варто скористатися зарубіжним досвідом налагодження політичних комунікацій між органами державної влади й населенням.

Проведений О. Поповим аналіз політичних комунікацій зарубіжних органів влади показав, що вони не лише публікують інформацію про свою діяльність, а й активно впроваджують інтерактивні формати комунікації з основними цільовими аудиторіями. При цьому зарубіжні органи влади позиціонують себе як компанії-партнери громадян, а не як представники влади, що забезпечує розвиток значно тісніших зв'язків із громадськістю. Основним методом здійснення ними інформаційної роботи є взаємодія за допомогою інтернет-технологій та прямих комунікацій з цільовими аудиторіями. О. Попов зазначає, що закордонні органи влади змінюють модель комунікаційної репрезентації за рахунок створення більш складних, динамічних і різноманітних інструментів взаємодії з основними суб'єктами [329, с. 5].

Зміни сприйняття образу держави дослідив І. Кисельов у роботі "Образи держав у міжнародних відносинах: механізми трансформації". Трансформації образу держави, на його думку, відбуваються тоді, коли вона сміливо відмовляється від стійких, але вже непрацюючих образів. Поступове засвоєння свіжої інформації не починається доти, доки нові уявлення не змінять колишні. Процес зміни способу самоствердження держави зазвичай розпадається на три стадії. На першій – суб'єкт отримує інформацію, яка не узгоджується з існуючою, але не надає їй великого значення. Потім обсяг цієї інформації збільшується, але колишній спосіб продовжує структурувати реальність. Після того як кількість суперечливих фактів досягає певної межі, настає третя стадія, пов'язана з формуванням нового образу. І. Кисельов вважає, що зміна уявлень громадськості про державу можлива лише в екстремальних ситуаціях, а саме – в умовах війни, державного перевороту, терористичного акту державного масштабу тощо. У той же час усталені стереотипи в підсвідомості громадськості зберігаються [191, с. 50].

Внутрішній імідж України формується через призму її зовнішнього іміджу, який охоплює роль у міжнародній політиці, відносини з іншими державами тощо. Наприклад, якщо здійсняться плани українського уряду перетворити Україну до 2025 року в нетто-експортера газу, це, безумовно, позитивно позначиться не лише на зовнішньому іміджі держави, а й на внутрішньому. Про газові плани розвитку України заявив міністр енергетики України Е. Ставицький на щорічному енергофорумі в Австрії у 2013 р.: "Ми плануємо до кінця поточного року на додаток до вже діючих двох УРП укласти ще мінімум чотири. В результаті через чотири-п'ять років інвестори зможуть почати експорт українського газу до Європи, а до середини наступного десятиліття Україна може стати нетто-експортером газу [437]. Цей проект ("європейський хаб") зміцнить партнерські відносини України з європейськими центрами сили і стане локомотивом розвитку для цілого ряду українських регіонів і суміжних галузей.

Отже, в сучасних умовах інформаційної прозорості суспільства внутрішньополітичний і зовнішньополітичний іміджі держави тісно переплетені і взаємопов'язані. Щоб домогтися поваги у світі, необхідно створити насамперед сприятливу ситуацію всередині держави [242, с. 15–16].

У зв'язку з цим необхідно постійно відслідковувати громадську думку, яка є своєрідним барометром внутрішнього саморозвитку позиціонування держави.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >