ВІКТОР ТЕРЕН (Віктор Васильович Таран) (нар. 1941)

Віктор Васильович Тара́н-Те́рен народився 9 липня 1941 р. в с. Павлиш, Онуфріївського району Кіровоградської області. Український політик та письменник. Народний депутат Верховної Ради України кількох скликань. Член президії Національної спілки письменників України.

З 1959 до 1965 року навчався на радіотехнічному факультеті Харківського авіаційного інституту за фахом інженер-електронник (після чого кілька років працював за фахом), а з 1983 до 1985 року студіював словацьку мову в Братиславському університеті імені Коменського.

Протягом 1978-1994 років був позаштатним кореспондентом газети "Молода гвардія", редактором відділу видавництва "Дніпро", відповідальним секретарем Спілки письменників України, головним редактором журналу "Розбудова держави". Мав виклики в КДБ, у 1971 році вилучався зі Спілки письменників.

Автор збірок: "Причетність" (1969), "Переклик" (1975), "Лінія часу" (1978), "Сполохи" (1983), "Подих степу" (1982), "Тривога і обов'язок" (1985), "Ковила на вітрі" (1991), "Твій день на землі" (2000) та інших, книги повістей і оповідань "Костюмчик до осені" (1989), дитячої книжки "В лісі, в темному горісі" (1984) та інших.

Володіє словацькою та французькою мовами.

Лауреат премій імені Володимира Сосюри, імені Олександра Копиленка, "Благовіст".

ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967)

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його предок, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком – вчителем "школи грамоти". Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913 – в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті "Рада". На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

У 1913-1914 рр. працював у редакції ліберального україномовного журналу "Світло", а після його закриття – в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. був помічником хормейстера в українському театрі Μ. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка "Думка" Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. – капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

З 1923 до 1934 року був співредактором журналу "Червоний шлях" (Харків). Входив до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України "Гарт". 1926 року взяв активну участь у створенні В АПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени "Гарту". З 1929 р. –дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. – член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943-1948 рр. – міністр освіти УРСР. З 1953 до 1959 року – голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР; член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Героя Соціалістичної Праці.

Як поет Π. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т• Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів "Сонячні кларнети" (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (США), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією...

Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у "Сонячних кларнетах" звук подається "забарвленим", колір – "озвученим", зорові образи чергуються зі слуховими.

У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на Π. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар'ян.

Протягом життя Π. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок "Плуг" (1920) і "Вітер з України" (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка "Чернігів" (1931 р.), яка означила його перехід в число "офіціозних" авторів. Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: "Григорій Сковорода" (1939), "Похорон друга" (1942), "Творча сила народу", "Геть брудні руки від України" (1943) та деякі інші.

У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичний працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п'ятнадцятьма).

Помер Π. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.