ДМИТРО ТКАЧ (1912-1993)

Робітник, моряк, воїн, письменник. Народився в селі Орлик на Полтавщині в сім'ї столяра. У голодні 1920-ті роки, не дочекавшись батька, який разом з односельцями вирушив у пошуках шматка хліба для своєї родини, восьмирічний Дмитро теж залишив рідну оселю й довгий час мандрував з такими ж безпритульними, як сам, аж поки не пристав до артистів цирку-шапіто. Згодом один родич взяв хлопчика за пастушка ще й віддав його до школи. І захотілося школяреві-пастушку розказати про пригоди своїх попутників-вуркаганів. Так народилося перше оповідання. Родич, який був знайомий з Григорієм Епіком, вирішив показати відомому письменникові це оповідання і самого автора. Але в цей час Епіка в Харкові не було, і хлопчикові випало постати перед очі Івана Сенченка. Він уважно прочитав оповідання і порадив малому авторові "не випускати пера з рук".

Після закінчення семирічки Дмитро Ткач працював горновим і пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, потім був працівником заводської багатотиражки. Ще була служба у Військово-Морському Флоті, навчання у Криворізькому вчительському інституті.

А ще була війна. Від першого й до останнього її дня він воював на морі та на суші. Команда корабля "Шторм" пам'ятає, як командир відділення радистів старшина Дмитро Ткач виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під свист ворожих куль відновив зв'язок. Спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайний, він викликав симпатію в моряків. Та найбільше його любили за те, що писав морські оповідання й повісті.

Війна торкнулася своїм холодним крилом усіх братів Дмитра Ткача. Найстарший, Іван, командував артилерійською батареєю. Дійшов аж до Берліна, розписався на стіні рейхстагу, та вже в самому Берліні був тяжко поранений. Довго лікувався в різних госпіталях, але так і помер від ран. Другий брат, Микола, пройшов війну польовим фельдшером. Разом із хірургами повертав життя солдатам та офіцерам. З війни повернувся без плеча. А з наймолодшим братом Олександром, який був льотчиком, Дмитрові судилося зустрітися на війні. Брати обмінялися декількома словами, і це була їхня остання зустріч. Олександр загинув в одному з повітряних боїв.

Тому не дивно, що тема війни у творчості Дмитра Ткача посідає вагоме місце. Не обминули наслідки війни й самого письменника – він занедужав на невиліковну хворобу очей. Та своє життя Дмитро Васильович прожив гідно, засіявши його добірним зерном творів для дітей і дорослих.

ВАЛЕНТИНА ТКАЧЕНКО (1920-1970)

Народилася Валентина Данилівна Ткаченко в містечку Корюківка на Чернігівщині в родині робітника. Після Харківського технікуму культполітпросвіти, відчувши потяг до літератури, вступила до Київського університету на філологічний факультет. Добра, привітна, комунікабельна, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед поетів-початківців, які шанобливо ставилися до її літературних обдарувань.

Але і в її життя увірвалася війна. Разом із біженцями пробиралася на схід. Знайшла притулок у Саратові, де працювала на радіостанції ім. Т. Г. Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. За невтомну роботу в роки Другої світової Валентина Ткаченко нагороджена медалями "Партизану Вітчизняної війни 2-го ступеня", "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.".

Після війни поетеса працювала редактором у республіканському радіокомітеті, пізніше – у видавництві "Молодь".

А ще багато подорожувала. Білорусія, Причорномор'я, Прибалтика, Болгарія, Німеччина, Франція... Усе бачене і пережите лягало віршами на папір. Та де б не була поетеса – у Карпатах серед гуцулів, в болгарських другарів чи в білоруських сябрів – їй усюди вчувався плескіт Дніпровської хвилі й шепіт Чернігівських лісів.

Валентину Ткаченко вважають поетесою краси природи, краси кохання (хоч її любовну лірику пронизує і гострий біль, особливо після того, як розпалася власна сім'я), людського добра, жіночості. Де б вона не виступала – у гуртожитках, у бібліотеках, у червоних кутках, – допізна тривали задушевні та щирі розмови.

Декілька збірок Валентина Данилівна присвятила дітям. Найкращу серед них – "Маму дуже я люблю" (1949) – було відзначено на Всесоюзному конкурсі.

Останню збірку "Обриси" після смерті поетеси оформив її син Роман.