< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Технології соціальної роботи з особами без постійного місця проживання

Бездомність – явище, притаманне людству на всьому протязі його існування. Але особливо широко воно поширюється в періоди соціальних потрясінь і стихійних лих; воєн, голоду, повеней, землетрусів, кризових процесів в тих чи інших країнах. Нині воно притаманне як розвиненим, так і слаборозвиненим країнам. Не є винятком і Україна.

Безпритульні (бездомні, безхатченки) – це категорія осіб без постійного місця проживання. До них можуть належати особи, які мешкають у не призначених та не пристосованих для проживання місцях, а також особи, які у нічний час проживають у притулку для бездомних. Згідно із "Соціологічною енциклопедією",безпритульність має два значення :"1) відсутність у індивідів або сімей постійного житла, що робить неможливим ведення осілого способу життя, й повноцінне соціальне функціонування; 2) стійкий тривалий стан побутової невлаштованості, що не дає змоги людині задовольнити власні потреби" [193].

Більшість бездомних (70%) – це чоловіки (така статистика простежується не лише в Україні, але й у цілому світі). Переважно, це особи працездатного віку від 30-49 років (54,5%). Старші люди віком від 50 років складають 38 %, молоді – лише 7,5%. Більшість безпритульних мають середню спеціальну – 39%, або середню освіту 28%. З вищою освітою – 17,5% .Більшість бездомних розлучені – 56%, або неодружені – 19%. Одружених – 15%, ще 9% – вдови або вдівці. Тільки незначна частина проживає у громадянському шлюбі.

На проживання більшість безпритульних заробляє за допомогою збору вторинних ресурсів (52%). Серед інших джерел заробітку будівництво та вантажні роботи – 27%, жебракування – 10,5 %, пенсію – 11%.

Більшість безпритульних та бездомних влітку ночують на вулиці – 27%. Така сама кількість – у друзів, знайомих, родичів. 12,5% – у під'їздах і підвалах. На вокзалах ночує 9% бездомних, ще 8% – на дачах, у закинутих будівлях – 6,5, у лікарнях – 5.5%, на горищах 5%, у електричках 2.5%.

Одними з основних причин безпритульності – особистий вибір, в'язниця, проблеми у сім'ї, утрата роботи, махінації з нерухомістю. За оцінками до третини українських бездомних втратили свої домівки через тюремне ув'язнення. Деякі бездомні продали житло чи його незаконно відібрали шахраї. Інші безхатченки потрапляють на вулицю через сімейні негаразди. Найбільше це стосується дітей. Також, безпритульні опиняються на вулиці через втрату роботи. В основному, це люди з провінціальної місцевості, які шукають кращої долі в місті.

Бездомність як соціальна проблема визначається відсутністю у людини "дому", але вона не зводиться лише до наявності помешкання для житла, притулку чи даху над головою. За умови, що соціальні послуги для бездомних спрямовані лише на надання притулку чи місця для ночівлі, вирішення проблеми бездомності неможливе. Бо, маючи дах над головою, дому людина все ж таки не має. Наявність дому дає змогу реалізувати соціальні права, передовсім права на власність. Крім загальних причин, найбільш характерними причинами проблеми бездомності та бродяжництва для багатьох країн уданий час є:

  • – недостатня кількість житла, брак дешевого житла;
  • – безробіття, що обумовлює відсутність засобів для оплати житла;
  • – малоприбуткових багатьох сімей і окремих громадян;
  • – соціальне здоров'я суспільства (наявність душевнохворих, осіб з поведінкою, що відхиляється, наркоманів, алкоголіків;
  • – нездорові відносини в сім'ї; положення осіб, що вийшли з місць заключения);
  • – слабкі можливості реалізації соціальних програм, націлених на надання матеріальної та іншої допомоги малозабезпеченим сім'ям, групам ризику і т.д.

Також доцільно звернути увагу й на ту обставину, що трапляються випадки, коли людина вважає своїм домом саме вулицю. Частка таких людей дуже незначна і становить 1% від загальної чисельності бездомних. Частина з них – це ті, хто в дитячому віці змушені були жити на вулиці й засвоїли відповідних спосіб життя.

Існують різні показники бездомності – від спання на вулиці до життя в тісноті.

У практиці соціальної роботи використають такі визначення:

  • бездомні – ті, що не мають незалежного постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час, живуть у закладах для бездомних;
  • безпритульні – ті, що не мають окремого постійного місця проживання, вони ночують на вулиці, в парках і т.д.;
  • маргінально поселені – ті, що мешкають у непристосованих для житла приміщеннях, незаконно зайнятому житлі, фургонах, або живуть у родичів чи друзів.

Західні дослідники також звертають увагу на проблему "прихованої бездомності". В нашому суспільстві вона може бути пов'язана з проживанням у перенаселеному житлі, гуртожитках, з відсутністю житла у випускників шкіл-інтернатів, проживанням в будинках релігійних громад тощо, і також, як і в попередньому випадку, характеризується високим ризиком втрати житла.

Для дослідження феномену бездомності потрібно мати уявлення про його структуру, а це, в свою чергу, передбачає визначення основних характеристик тих, кого ми називаємо бездомними. Також нагальним залишається питання щодо визначення чисельності бездомних в Україні, бо знайти достовірну інформацію практично неможливо. Тобто, дослідження бездомності в Україні пов'язане з такими проблемами:

  • – труднощами у визначенні терміну "бездомний";
  • –відсутністю достовірної інформації щодо масштабу та географічного поширення бездомності;
  • – відсутністю типологізації бездомності, катетеризації бездомних та безпритульних осіб;
  • – малою кількістю соціальних служб – осередків перебування бездомних, де можна було б збирати інформацію, надавати та вдосконалювати послуги для цієї групи клієнтів, – таких як центри обліку, центри реінтеграції, притулки, "нічліжки", гуртожитки, соціальні готелі тощо;
  • – негативним ставленням громадськості до бездомних.

У вирішенні різноманітних проблем бездомності велику роль відіграють соціальні працівники, особливо ті з них, хто працює у відповідних установах: притулках, центрах соціальної реабілітації, дитячих будинках і т.д.

В успішності соціальної роботи важливим критерієм є духовність і психологічні якості самого працівника. В процесі своєї еволюції соціальна робота прагматизувалася, відходячи від своїх витоків духовності, але тим не менш її визначення зараз представляється як "милосердя +вміння". Не всяка людина зможе працювати соціальним працівником, тим більше на такій невдячній ділянці, як робота з бездомними [63].

Серед безхатченків значну частину становлять діти та колишні ув'язнені. На технологіях соціальної роботи з дітьми, що живуть на вулиці, ми зупинялися в одному з попередніх розділів.

Що стосується інших категорій бездомних, то особливим напрямком соціальної роботи є реабілітаційна діяльність, що полягає у відновленні правового та соціального становища осіб, які відбули покарання у місцях позбавлення волі. Ці люди, отримавши свободу, а з нею і права на самостійний устрій свого життя, часто не мають не тільки житла, а й можливості влаштуватися на роботу [87].

Соціальна реабілітація, як одна із загальних технологій соціальної роботи, спрямована на відновлення не тільки здоров'я, працездатності, але і соціального статусу особистості, його правового положення, морально- психологічної рівноваги, впевненості в собі. В залежності від специфіки об'єкта реабілітації визначаються і методики реабілітаційного впливу, доповнюються відповідними приватними технологіями соціальної роботи.

До бездомних потрібен особливий підхід. Не кожен (навіть соціальний працівник) може працювати з ними (особливо з деякими категоріями).

Від соціального працівника потрібна яскраво виражена комунікабельність. Треба вміти знайти контакт з такими людьми, не принижуючи і не відлякуючи їх. Треба дати їм можливість відчути людське ставлення до себе, не образити, пропонуючи елементарні послуги: нічліг, харчування, медичну допомогу.

З особами без певного місця проживання необхідно проводити також медико-соціальну роботу. Метою медико-соціальної роботи є досягнення максимально можливого рівня здоров'я, функціонування та адаптації осіб з фізичною і психічною патологією, а також соціальним неблагополучиям. Як правило, такі люди опиняються у важкій життєвій ситуації. Важка життєва ситуація об'єктивно порушує життєдіяльність людини: інвалідність, нездатність до самообслуговування у зв'язку з хворобою, похилим віком, бездоглядність, сирітство, конфлікти і жорстке поводження в сім'ї, відсутність певного місця проживання, безробіття.

Також формою роботи з бездомними є вулична соціальна робота.

Вулична соціальна робота – це мобільна форма надання соціальних послуг, що здійснюється групою фахівців поза межами закладів для бездомних громадян. Вулиця – це те місце, де людина без даху над головою працює, харчується, спілкується, спить тощо. її повсякденні потреби зумовлені бажанням вижити, тому всі її дії, перш за все, спрямовані на задоволення базових потреб – їжа, одяг, притулок, безпека тощо.

Вулична соціальна робота полягає у своєрідному посередництві між соціальними службами та бездомними особами. Соціальний працівник, який працює на вулиці, набагато доступніший для бездомного, ніж той, хто працює у кабінеті. У цьому є головний позитив вуличної роботи – вона скорочує дистанцію між клієнтом та соціальним працівником, і в цьому ж її складність.

Виходячи з основної мети вуличної соціальної роботи можна окреслити її завдання:

  • – виявлення та облік бездомних осіб;
  • –надання або організація надання невідкладної допомоги бездомним особам, які опинились у кризовій ситуації, силами патрульної бригади або із залученням відповідних служб міста;
  • – дослідження причин і умов, які спричинюють виникнення та поширення бездомності у даному регіоні;
  • – інформування бездомних осіб про можливість отримання послуг;
  • – сприяння формуванню позитивної громадської думки про бездомних осіб з метою уникнення стигматизації та дискримінації щодо цих осіб;
  • – розроблення плану заходів, спрямованого на профілактику бездомності та надання допомоги бездомним в їх реінтеграції.

Для вирішення цих завдань соціальні працівники:

  • – виявляють та відвідують найбільш вірогідні місця перебування (скупчення) бездомних осіб у районах, районах міст тощо;
  • – надають бездомним особам соціальні послуги (роздача гарячої їжі, гігієнічних наборів (мило, зубна паста і щітка, гігієнічні прокладки, гребінці), необхідний сезонний одяг, білизна тощо);
  • – співпрацюють з органами місцевого самоврядування, місцевими органами виконавчої влади – праці та соціального захисту населення, охорони здоров'я, внутрішніх справ, центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, об'єднаннями громадян, волонтерами, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності стосовно надання бездомним особам комплексу необхідних послуг;
  • – здійснюють моніторинг наявності вільних місць у закладах для бездомних, що діють на території регіону (району, міста) для мотивування та направлення до них бездомних осіб;
  • – направляють інформацію про виявлених бездомних осіб до центрів (відділень) обліку бездомних громадян;
  • – сприяють поверненню в сім'ю або влаштуванню до закладів соціального захисту;
  • – підтримують зв'язок із клієнтами, які покинули вулицю; – вживають профілактичних заходів щодо запобігання поширенню соціально небезпечних захворювань;
  • – проводять інформаційно-роз'яснювальну роботу з бездомними особами щодо можливості отримання ними допомоги;
  • – розповсюджують рекламно-пропагандистську продукцію з адресами закладів, установ, організацій, пунктів тощо, де бездомні особи зможуть отримати послуги;
  • – проводять інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення щодо недопущення дискримінації та стигматизації стосовно бездомних осіб та можливості надання допомоги цій категорії населення;
  • – аналізують основні причини бездомності; визначають цільові групи бездомних осіб, їх основні проблемні питання та потреби;
  • – ведуть звітну документацію з метою оцінки ефективності роботи [87].

Отже, багатоаспектність проблем бездомних потребує постійного їх дослідження, аналізу причин виникнення цих проблем та вимагає об'єднання зусиль різних міністерств та відомств і чіткої координації дій для формування державної політики щодо бездомності, створення превентивних програм для запобігання поширенню бездомності у великих масштабах, що узгоджуватимуться з дослідженнями та програмами подолання бідності в Україні, планування та створення відповідних служб та послуг, враховуючи наявні та потенційні можливості й ресурси як державних, так і недержавних організацій.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >