< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Ландшафтно-геохімічні та кліматичні умови українського полісся

Поле радіоактивного забруднення на етапі первинного випадіння радіонуклідів формувалося під впливом таких ландшафтних чинників, як будова рельєфу, склад рослинного покриву, густота гідрографічної мережі та способи господарського використання території [84].

Українське Полісся є фізико-географічною провінцією зони змішаних лісів Східноєвропейської рівнини і з заходу на схід простягається більш як на 750 км, а з півночі на південь на 150–180 км. Полісся характеризується низовинним рельєфом, широкими заболоченими річковими долинами, позитивним балансом вологи, пануванням дерново-підзолистих і болотних ґрунтів, які сформувалися переважно на піщаному субстраті, високим рівнем ґрунтових вод, значним поширенням соснових лісів з домішкою широколистяних порід. Типовою особливістю є велика мозаїчність природно- територіальних комплексів, що ускладнює сільськогосподарське використання регіону [196].

Клімат Полісся – помірно континентальний з теплим і вологим літом та м'якою хмарною зимою. Середні температури січня змінюються із заходу на схід від -(4,5–5) до -(7–8) °С. Середні температури найтеплішого місяця – липня – коливаються від +17 до +19 °С. Тривалість періоду із середньодобовою температурою вище 0 °С становить 240–260 діб. Вегетаційний період триває від II декади квітня до III декади жовтня.

Серед рівнинних територій України Полісся є найбільш зволоженим атмосферними опадами. В середньому за рік тут випадає 600–700 мм опадів. Стійкий сніговий покрив найчастіше встановлюється у II декаді грудня і утримується 90–100 діб. Висота снігового покриву змінюється від 13–15 см на заході до 30–35 см на сході. Природне випаровування з поверхні ґрунту та рослин становить на заході близько 450, на сході – 400 мм. Кількість опадів перевищує природне випаровування, і тому Полісся має позитивний баланс вологи. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході.

Геологічна будова Полісся дуже неоднорідна внаслідок розташування регіону в межах різних геоструктур Східноєвропейської платформи: на заході – в межах Галицько-Волинської западини; в центрі – Українського щита і його схилів; на сході – Дніпровсько-Донецької западини та схилу Воронезького кристалічного масиву. Таке геоструктурне положення регіону відбивається на сучасних природних умовах, тому в межах цих геоструктур поліські ландшафти мають типові відмінності.

У рельєфі Поліської низовини головну роль відіграють річкові долини, водно-льодовикові, моренно-водно-льоловикові і моренні рівнини, частково моренно-горбистий рельєф і денудаційні форми на корінних (докембрійських і крейдових) відкладах. Моренно-водно-льодовикові, озерно-льодовикові та алювіальні рівнини однакові за висотою, формою поверхні, літологією поверхневих та підстилаючих відкладів. Це обумовлює строкатість ґрунтово-рослинного покриву і, як наслідок, неоднорідність ландшафтно-геохімічних умов.

Основний рівень рельєфу Київського та Житомирського Полісся вздовж західного сліду радіоактивного забруднення складають моренно-водно-льодовикові рівнини з абсолютними висотами понад 120 м, створені пластовою мореною дніпровського віку (щільні, в'язкі, сильно опішанені валунні суглинки) та дрібнозернистими, добре відсортованими водно-льодовиковими пісками потужністю 0,8-2,5 м. Тут на дерново-підзолистих ґрунтах різного ступеня оглеєння поширені соснові з домішкою дуба ліси, частину яких виведено й замінено сільськогосподарською рослинністю. На відселених територіях, унаслідок припинення господарської діяльності, сільськогосподарські землі перейшли в стан перелогів. Нині на них відновлюється зональна рослинність.

На фоні слабкохвилястої моренно-водно-льодовикової рівнини помітно здіймаються Чистогалівське кінцево-моренне пасмо та Овруцький ерозійно- денудаційний кряж. Перше являє собою принаймні два ланцюги кінцево- моренних височин з пологими (2–4°) і спадистими (4–6°) схилами, розділені сідловинами і пониженнями. Височина складена валунними суглинками напірної морени, які відрізняються більш легким механічним складом, ніж пластова морена. Пасмо також перекрито водно-льодовиковими пісками, але потужність їх не перевищує 0,5-0,8 м. Для Чистогалівського кінцево-моренного пасма характерні дерново-підзолисті пилувато-пішані ґрунти без ознак оглеєння під сосняками штучного походження та перелогами на місці орних земель.

Для Овруцького кряжа характерне густе яристо-балкове розчленування. Це високий “острів” горбисто-увалистої рівнини лісостепового вигляду, складеної лесоподібними суглинками на моренній та кристалічній основі, з сірими лісовими легкосуглинистими ґрунтами орними, з фрагментарно збереженими грабово-дубовими лісами. Переважання лесових ерозійно-денудаційних ландшафтів з яристо-балковим розчленуванням, темно-сірими лісовими й чорноземними легкосуглинистими ґрунтами характерно також для територій південного сліду радіаційного забруднення.

Для пластової моренно-водно-льодовикової рівнини характерна велика кількість безстічних заболочених западин діаметром 0,3-0,5 км і більше. На Чистогалівському кінцево-моренному пасмі заболочені западини трапляються значно рідше, проте поширені незаболочені западини з еродованими схилами.

Середній рівень рельєфу досліджуваної території складають надзаплавні тераси р. Прип'ять та її приток. Субгоризонтальні поверхні надзаплавних терас представлені потужними, добре відсортованими давньоалюніальними пісками з прошарками супісків і суглинків. Фронтальні, добре дреновані ділянки терас з вирівняною та горбистою поверхнею характеризуються сосняками-зеленомохівниками та біломохівниками на дерново-слабопідзолистих піщаних ґрунтах. Гірше дреновані центральні частини терас, вкриті сосняками-чорничниками та довгомохівниками на дерново-підзолистих оглес них піщаних ґрунтах. Тилові підсхилові частини надзаплавних терас зайняті великими болотами з торф'яно-болотними ґрунтами на низинних торфах потужністю 0,8-1,5 м і більше.

Нижній рівень рельєфу складають заплави р. Прип'ять та її приток, які мають три висотних рівні. Низькі нахилені заплави складені сипучими алювіальними пісками, вкриті заплавними дерновими слабкорозвинутими ґрунтами під піонерними угрупованнями та заростями шелюги. Високі заплави характеризуються сегментно-гривистим рельєфом. Вони складені шаруватим піщано-суглинковим заплавним алювієм, на якому сформувалися заплавні дернові піщані ґрунти під сухотравно-злаковими луками у міжгривних пониженнях.

Третій висотний рівень – дуже високі заплави, що виходять з-під рівня затоплення. Вони складені алювіальними пісками із заплавними дерновими опідзоленими піщаними ґрунтами під сосняками-зеленомохівниками. Заплави частково розорані, їхні заболочені тилові частини частково меліоровані [83, 85].

Середня густота річкової мережі дорівнює 0,29 км • км-2; найбільша – на заході, в басейні р. Горинь (0,50 км • км-2), найменша – на сході (0,16 км × × км-2). Середній модуль стоку дорівнює 3,5 дм3 • с-1 • км-2. Водоносні горизонти, що приурочені до антропогенових відкладів, широко використовуються. Глибина їх залягання залежно від рельєфу, потужності відкладів і наявності водотривкого шару змінюється від 0,5-1,5 до 4–8 м. Підземні води антропогенових відкладів частково живлять річки, мала глибина їх залягання сприяє заболоченню земель.

Заболоченість Полісся зумовлена характером рельєфу, геологічною будовою, кліматичними умовами, гідрогеологічними особливостями і гідрологічним режимом. Найпоширенішими є низинні болота, які живляться річковими водами. Найбільш заболоченим є Волинське Полісся.

Особливістю ґрунтового покриву Полісся є значна строкатість, зумовлена рельєфом і характером ґрунтотвірних порід, глибиною залягання ґрунтових вод. Ґрунти сформувалися переважно на безкарбонатних піщаних і супіщаних відкладах легкого механічного складу в умовах значного зволоження під мішаними лісами з густим трав'янистим покривом. У таких умовах сформувалися дерново-підзолисті ґрунти різних механічного складу, ступеня оглеєності і підзолистості, а також болотні ґрунти. На “лесових” островах трапляються сірі та темно-сірі лісові ґрунти.

Природна рослинність Полісся представлена лісовими, лучними і болотними видами, яких налічується понад 1500. Сосна займає 64 % вкритої лісом території, береза – 11,7, дуб – 10,7, вільха – 7,6, осика – 1,6, граб – 0,4 %.

На більшій частині території Полісся переважають сосново-дубові ліси (субори) з орляково-злаковим та орляково-чорничним різнотрав'ям на родючих ґрунтах піщаного та супіщаного, зрідка суглинистого складу з близьким заляганням до поверхні морени або крейдових відкладів. На більш родючих ґрунтах розвиваються сосново-дубово-грабові ліси (сугрудки), в трав'яно-чагарниковому ярусі яких багато видів, властивих широколистяним лісам.

Дубово-грабові ліси (груди) ростуть на дерново-підзолистих суглинкових або сірих опідзолених ґрунтах, мають добре розвинений підлісок.

Вільшняки поширюються на знижених вологих та сирих ділянках з дерново-підзолисто-глейовими ґрунтами.

Луки займають значні площі і є важливими природними кормовими угіддями. Суходільні луки низькопродуктивні та характеризуються незначним поширенням. Низинні луки приурочені до понижених, добре зволожених ділянок. Основними тут є щучникові, молініеві, дрібноосокові угруповання з переважанням осоки.

Заплавні луки займають великі площі в заплавах приток Дніпра та Прип'яті. В заплавах малих річок переважають болота. До цих луків приурочені різнотравно-злакові, різнотравно-дрібноосоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угруповання.

Характерним елементом природи Полісся є болота. Середня заболоченість становить 8 %, оторфованість коливається від 11 (Волинське Полісся) до 1,2% (Житомирське Полісся).

Із торфових боліт поширені здебільшого низинні, трапляються перехідні та частково верхові. Найрізноманітніший і багатий рослинний покрив мають низинні болота, які перебувають в умовах доброго водно- мінерального живлення в заплавах річок або на межиріччях. Тут переважають безлісі осокові, осоково-сфагнові та підсушені злаково-осокові угруповання. Верхові болота розташовані, звичайно, серед пісків в улоговинах на межиріччях або на піщаних терасах, зрідка в притерасних частинах долинних боліт в умовах поганого мінерального живлення, у зв'язку з чим рослинний покрив їх дуже бідний та одноманітний. Для них характерний суцільний сфагновий покрив, низькорослі пригнічені соснові дерева. З трав'янистих рослин та чагарників тут ростуть лише кілька видів – пухівка, багно, буяхи, кремена, журавлина, росичка, а на дуже зволожених місцях – шейхцерія, очеретянка.

Перехідні болота мають суцільний сфагновий покрив, на них переважають лісові сосново-березово-сфагнові угруповання.

На слабкозакріплених пісках поширені здебільшого злаково-різнотравні угруповання. Рідше піски вкриті пригніченими покривленими сосонками. Знижені ділянки цілком укриті вересовими пустищами.

В.С. Давидчук та співавт. [82–85, 374] розробили на ландшафтній основі низку карт умов міграції радіонуклідів, за якими територію ЗВіЗБ(О)В віднесено до кислого та кислого глейового класу міграції радіонуклідів. Типізація території проведена за такими чинниками: змив, інфільтрація, транзит та акумуляція.

За поєднанням ландшафтних чинників стоку переважну частину радіаційно забруднених територій Українського Полісся зараховано до площ з абсолютним переважанням інфільтрації над поверхневим стоком. Виведення земель з-під господарського використання, припинення функціонування меліоративних систем обумовлюють відновлення характерних для цієї території болотних ландшафтів, підвищення рівня ґрунтових вод, що призводить до підсилення ролі інфільтраційної складової стоку у водній міграції радіонуклідів.

Близько половини запасів 137Cs і 90Sr на території ЗВіЗБ(О)В зосереджено на позазаплавних водозборах, які за сукупністю ландшафтних чинників характеризуються мінімальною схильністю до поверхневого стоку.

Кліматичні та ландшафтно-геохімічні чинники самоочищення

Рис. 3.3. Кліматичні та ландшафтно-геохімічні чинники самоочищення

Заплави р. Прип'ять та її приток, де знаходиться решта запасів 137Cs і 90Sr, є потенційно найнебезпечнішим джерелом винесення радіонуклідів за межі ЗВ не лише під час екстремально високих повеней 1–5 % забезпеченості, а й у разі звичайних повеней 40–50 % забезпеченості, як, наприклад, взимку 1992 р. та влітку 1993 р.

Отже, фізико-географічні чинники відіграють визначальну роль у формуванні поля радіоактивного забруднення та латеральних потоків радіонуклідів і винесенні їх за межі відчужених територій (рис. 3.3).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >