Соціальна відповідальність освіти та науки

Представники ЮНЕСКО, європейських університетів у публікаціях останніх років висвітлюють проблеми розвитку університетської освіти як складової частини системи вищої освіти у XXI столітті. Серед них [172, с. 15]:

– масовизація вищої освіти;
– інтернаціоналізація;
– фінансова криза університетів і шляхи виходу із неї;
– диверсифікація вищих навчальних закладів;
– проблеми якості вищої освіти;
– новітні технології навчання й проблема відкритості й конкурентоспроможності університетів;
– вирівнювання національних освітніх систем і роль університетів у цьому процесі;
– удосконалення управління;
– соціальна відповідальність університетів [172, с. 291-292].

Проблема соціальної відповідальності вищої освіти, на жаль, не

стала предметом сучасних досліджень у галузі філософії й соціології освіти, а також історії та теорії педагогіки вищої школи.

Під соціальною відповідальністю вищої освіти у цій роботі розуміємо відповідальність вищих навчальних закладів, зокрема, університетів як соціального інституту перед суспільством за результати і якість своєї професійної діяльності.

У середні віки в основу класичного університету були покладені такі цінності і принципи, як свобода; автономія; освіта, заснована на християнському світогляді; повага до людської індивідуальності; національні цінності; соціальна і інтелектуальна елітарність. У подальшому розвитку ці риси стали характеристиками "ідеального університету", а сама модель класичного університету зазнала змін, виникли національні моделі університетів (наприклад, американська, англійська, французька та ін.). Найбільш розповсюдженою у світі стала гумбольдтовська модель університету, основною ознакою якої є поєднання дослідницької і навчальної діяльності.

Аналіз проблеми соціальної відповідальності вищої освіти неможливий без вивчення чинників, які найбільшою мірою вплинули на розвиток університетських моделей у XX і XXI століттях [177, с. 35]. Найважливішими факторами змін у функціонуванні класичних університетів є глобалізація, інтернаціоналізація, масовизація вищої освіти, проблема фінансування університетів, використання нових технологій навчання. Якщо говорити про тенденції розвитку вищої освіти, які є викликами останнього часу й виявляються найбільш суперечливими з точки зору відповідності сучасних університетів принципам і цінностям ідеальної класичної моделі, то необхідно назвати прагматизацію вищої освіти, виникнення сервісної функції вищої освіти і ринку освітніх послуг, стихійну комерціалізацію освітніх і наукових процесів та ін. Крім зазначених тенденцій для України, як і для інших пострадянських країн, актуальною є проблема масової "університетизації" системи вищої освіти, збільшення кількості вищих навчальних закладів і, відповідно, кількості студентів, і, як наслідок, девальвації значущості як вищої освіти взагалі, так і університетського диплому, зокрема.

Дослідники історії й теорії вищої освіти аналізують нові моделі університетської освіти, зокрема, моделі "академічного університету", "інноваційного університету", "університетського регіонального комплексу", "дослідницького університету", які докладно розглянуті у монографії В.С. Савчука і М.В. Полякова [177]. В умовах загальносвітової кризи, зменшення обсягів державного фінансування, університети вимушені шукати інші шляхи стабілізації свого фінансового становища. Тому у кінці минулого століття у Європі почали виникати моделі "підприємницького" або "інноваційного" університету.

"Інноваційний університет – це університет підприємницького типу, для якого основними видами діяльності є наукова і освітня діяльність на основі інноваційних технологій і принципів управління. Головними профільними ринками для вузу підприємницького типу є ринок освітніх послуг і продуктів, ринок праці і ринок наукомістких розробок і послуг" [177, с. 35]. Модель "академічного університету" передбачає інтеграцію фундаментальної науки і вищої освіти. Прикладом реалізації цієї ідеї вважається дуже відомий у другій половині XX ст. Московський фізико-технічний інститут. Нова модель "дослідницького університету", Положення про який затверджено в Україні 17 лютого 2010 року, інтегрує в собі риси інноваційної і академічної моделей: "Дослідницький університет – національний вищий навчальний заклад, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм" [171].

Соціально справедлива ідея диференціації університетів за рівнем їх інноваційності й наукового потенціалу, особливо в умовах збільшення їх чисельності й масовизації вищої освіти, містить у собі небезпеку її девальвації, викликану високим рівнем корупції у державі. Свого часу за подібних умов в Україні відбулося певне обезцінення звання "національного університету".

До нових університетських моделей відноситься модель "корпоративного університету", що передбачає надання освіти перш за все персоналу певних фірм і корпорацій. Розвиток такої моделі вищої освіти має небезпеку недооцінки фундаментальних досліджень, гуманітарних наук, культурологічних програм класичних університетів. У країнах СНД запроваджується модель "регіонального університетського комплексу", яка дозволяє більш ефективно враховувати особливості, потреби і можливості певного регіону при формуванні його освітньої політики. У системі вищої освіти Франції така ідея реалізована у формі регіональних академій.

До нових моделей альтернативної освіти XXI ст., яка не передбачає безпосереднього контакту викладача і студента, відноситься модель "відкритого університету". В Україні така ідея найбільш реалізована у формі заочної освіти, що поряд з багатьма соціальними перевагами отримання вищої освіти в умовах її масовизації і демократизації, містить багато проблем, пов'язаних з невисоким у більшості випадків рівнем якості фахової підготовки, девальвацією якості знань і освітнього процесу, корупцією, тощо. Альтернативна освіта розвивається у напрямку "дистанційної освіти" і "віртуальних університетів". В умовах українського освітнього простору розвиток цього напрямку освіти передбачає вирішення цілої низки правових, економічних, інформаційно-технологічних проблем, що є обов'язковою умовою забезпечення не тільки можливості, але і якості вищої освіти, отриманої у такий спосіб.

Входження України у Болонський процес актуалізувало проблему створення, збереження і розвитку національних українських університетів. Сутність цієї проблеми в діалектиці процесів глобалізації й націоналізації вищої освіти в Україні. Ідея національного університету базується на національно-культурному фундаменті його діяльності. Відомий дослідник у галузі вищої освіти Т. Хюсен зазначає, що "університет грає суттєву роль у виявленні і збереженні культурно-історичної самобутності" [218, с. 37].

Соціальна відповідальність вищих навчальних закладів пов'язана з тим, що саме в системі вищої освіти формується інтелектуальна еліта нації. Фахівці з вищою освітою є показником освіченості, цивілізованості країни, її професійного, наукового потенціалу і конкурентоспроможності. Дотепер невирішеною залишилась проблема, про яку ще 10 років тому писала Ліна Костенко: "Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилось, що по ту сторону завіси нас немає. Україну небагато знають, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й до сих пір" [126, с. 21-22].

На жаль, стрімкий процес девальвації значущості і якості вищої освіти в Україні призвів до того, що випускники університетів не відповідають багатьом вимогам до фахівців з університетською освітою, сформованим ще за радянських часів. Соціально відповідальна вища освіта має забезпечити високий рівень реалізації не тільки традиційних – навчальної і дослідницької функцій, але і нових – інноваційної і підприємницької. В умовах українського суспільства особливу увагу треба надати виконанню соціально відповідальної функції вищої освіти.