Обґрунтування необхідності соціальної активності бізнес-структур

Розвиток соціальної відповідальності бізнесу в українських умовах має свою специфіку. Вона обумовлена тим, що Україна – особлива, не схожа ні на яку іншу країна, в якій проживає багатонаціональний народ з величезним культурним спадком і життєвим досвідом, що передається з покоління в покоління.

Слід також зазначити, що особливості прояву соціальної відповідальності бізнесу в Україні пов'язані з відображенням різних, не завжди узгоджених поглядів на суспільний устрій, на те, як повинен функціонувати суспільний устрій в країні між бізнесом, суспільством і владою. Через це нерозуміння виникає невизначеність у розподілі ролей і сфер відповідальності між бізнесом, суспільством і державою. Як наслідок, з'являються суттєві диспропорції і неузгодженість дій різних суспільних груп, що працюють над вирішенням завдань соціально-економічного розвитку країни. Ситуація ускладнюється ще й неефективністю державних механізмів регулювання, а також практичною відсутністю цивілізованих механізмів громадського тиску і на бізнес, і на владу.

Незважаючи на те, що український бізнес за останні 10 років подолав значний шлях по усвідомленню важливості реалізації принципів соціальної відповідальності, залишається ще безліч невирішених проблем. Так, наприклад, багаторівневу і багатопланову модель соціальної відповідальності можуть дозволити собі тільки великі корпорації. Дрібний і середній бізнес в меншій мірі готовий до постійних соціальних інвестицій. Однак він, згідно з даними останніх соціологічних досліджень, готовий епізодично брати участь у благодійній діяльності. Проте, система здійснення соціальної відповідальності в сучасній Україні ще не досконала. Перешкодою цьому служать такі обставини:

– недосконалість Податкового кодексу України [5], який суттєво звузив можливості для благодійної й добровольчої діяльності як бізнесу, так і некомерційного сектора;
– відсутність законодавчої бази;
– так звана добровільно-примусова благодійність або адміністративний рекет, коли регіональні та муніципальні влади чинять тиск на бізнес з метою фінансування того чи іншого "соціально значимого" проекту;
– неефективність соціальних та благодійних корпоративних програм через слабку організаційну та кадрову підготовку відповідних служб;
– неефективність багатьох "офіційних" некомерційних організацій, які існують під патронажем державних органів влади.

Таким чином, гостро назріла необхідність використання єдиних принципів соціальної відповідальності бізнесу перед усім суспільством, у розумінні значимості проведеної соціальної політики підприємства як необхідної умови його "прийняття" всіма групами бізнес- структур, а, отже, і всім суспільством. Для України цей шлях тільки починається. Українські бізнес-кола, з одного боку, роблять спроби розробки індивідуальних підходів до соціальної відповідальності, впровадження міжнародних принципів прозорості, екологічної безпеки, трудових відносин, підтримки спільноти. З іншого боку, вони змушені будувати свою соціальну відповідальність в умовах кризового стану соціальної сфери українських регіонів.

У цій ситуації виходом може бути розробка таких підходів до соціальної відповідальності бізнесу, які були б засновані на загальноприйнятих міжнародних принципах соціальної відповідальності, але з іншого боку, пропонували б форми здійснення політики соціальної відповідальності з урахуванням особливостей України та специфіки розвитку тієї чи іншої бізнес-структури.

Спробуємо уточнити причини, за якими необхідно розвивати і зміцнювати відносини бізнесу і державних органів влади. Для цього спочатку уточнимо саме визначення бізнесу. У сучасних умовах під бізнесом розуміється ініціативна економічна діяльність, здійснювана за рахунок власних або позикових коштів на свій ризик і під свою відповідальність, яка головними цілями отримання прибутку і розвиток власної справи. Разом з тим сучасному бізнесу притаманна орієнтація не тільки на прибуток. В якості результату може виступати і задоволення від досягнутого, що виражається у нематеріальних вимірах. Як правило, воно є супутнім ефектом по відношенню до отриманого прибутку.

З точки зору управління бізнес – це система господарювання, яка заснована на ризикової та інноваційної діяльності, що охоплює процес відтворення в цілому або якусь його частину, з метою отримання підприємницького доходу [210, с. 47]. Цілком очевидно, що без зв'язків, заснованих на відносинах взаємної залежності бізнесу і державних органів управління, реалізація даних властивостей бізнесу утруднена в силу того, що для цього необхідні відповідні зовнішні умови. Створити такі умови сам бізнесмен не в змозі, оскільки ці функції закріплені за державою.

Вищезазначене дозволяє сформулювати поняття зв'язків бізнесу з державою як відносини взаємної залежності, що базуються на природних властивостях бізнесу і специфічних функціях держави щодо створення умов для функціонування підприємництва, спрямовані на задоволення потреб суспільства за рахунок Їхньої спільної діяльності.

Враховуючи роль бізнесу в задоволенні потреб суспільства, можна стверджувати, що виконання державою своїх соціально- економічних функцій неможливе без ефективно функціонуючого бізнесу. Це являє собою важливу умову формування господарських відносин та альянсів між бізнесом і державою. Іншою важливою умовою є те, що бізнес не може розвиватися ефективно без допомоги, без сприяння держави. Це обумовлено рядом причин.

По-перше, розвиток ефективно функціонуючого бізнесу в Україні знаходиться на початковій стадії, що об'єктивно вимагає створення певних соціально-економічних умов, що забезпечують його становлення. Створення виробничо-господарських структур приватного бізнесу потребує формування первинного капіталу, здатного забезпечити стабільність відтворювального процесу, а також є необхідність у субсидіях, дешевому кредиті, різного роду пільгах, які може надати тільки держава.

По-друге, виробничо-господарська система, одним з центральних елементів якої є підприємства бізнесу, побудована на основі поділу праці, а також повноважень і прав прийняття господарських рішень, обумовлених приватною власністю на умови і результати виробничої діяльності. У силу цього ефективне функціонування мільйонів приватних господарюючих суб'єктів може бути забезпечене тільки в умовах політичної та соціальної стабільності, при дотриманні загальноприйнятих "правил гри" у сфері їх діяльності, що також забезпечується державою.

По-третє, сучасна виробничо-господарська система характеризується конкуренцією, при якій малий і середній бізнес перебувають у менш сприятливих умовах порівняно з великим. Тому малий і середній бізнес потребує сприяння держави у забезпеченні сприятливого для нього конкурентного середовища, умов кредитування, фінансування, доступу до результатів науково-технічного прогресу, отриманні інформації, а також підготовці необхідних кадрів.

По-четверте, ефективне функціонування підприємств бізнесу багато в чому залежить від ступеня розвитку інфраструктури ринкового господарства, що забезпечує необхідні умови для раціональної та ефективної організації виробництва та зв'язків виробників із споживачами. Без сприяння держави неможливе створення і розвиток виробничо-господарської (транспорт, зв'язок, енергетика), фінансової (банківська система) і безпосередньо ринкової складової інфраструктурного комплексу.

В останні роки представники українських ділових кіл, усвідомлюючи свою соціальну відповідальність, роблять конкретні кроки з її системної практичної реалізації. Створюються громадські комітети з її реалізації, відпрацьовуються різні моделі соціального партнерства державних, громадських і комерційних структур, приймаються різні звернення та документи, спрямовані на консолідацію дій різних бізнес-структур, державних органів і суспільства в цілому.

В силу своєї початкової стадії розвитку соціальна відповідальність, як і раніше, продовжує бути орієнтованою на ближнє коло стейкхолдерів – держава, власник і персонал. Більш широке коло зацікавлених сторін (місцеві спільноти, постачальники та ін.) поки не є системною ознакою. Це відбувається здебільшого через те, що в Україні основними рушійними силами процесів впровадження СВ є поки ще незначна кількість найбільш "просунутих" компаній, або великих компаній, створених у результаті процесу приватизації. Споживачі і громадяни, в силу нерозвиненості сучасних цивільних організацій і традицій публічних дій, не роблять істотного впливу на бізнес. Однак, у міру розвитку ринку і дорослішання суспільства, відбувається залучення в орбіту соціальної відповідальності місцевих громад, споживачів та інших стейкхолдерів.

Дуже важливою віхою в конкретизації своїх взаємин із зацікавленими сторонами з'явилося формулювання і офіційне представлення своєї позиції з актуальних питань розвитку соціальної відповідальності комітету Асоціації менеджерів. Члени Асоціації менеджерів, які представляють співтовариство τοπ-менеджерів провідних українських, зарубіжних, а також міжнародних компаній і організацій, викладають свою позицію з найбільш злободенних проблем розвитку соціальної відповідальності.

До числа найбільш виражених напрямів соціальної активності бізнесу в Україні відносяться: утримання і розвиток соціальної інфраструктури як всередині компанії, так і за її межами; розвиток освіти; надання медичних та рекреаційних послуг своїм працівникам; підтримка соціально незахищених верств населення: ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, сиріт, малозабезпечених та ін; підтримка розвитку дітей та молоді; програми, спрямовані проти поширення наркоманії та алкоголізму; спонсорування культурних і спортивних заходів; будівництво храмів тощо.

Як показує практика розвинених країн, соціально-економічний розвиток досягає стійких темпів при солідарних зусиллях держави і бізнесу. В об'єднанні таких зусиль зацікавлене все суспільство. Саме тому узгодження інтересів держави і бізнесу становить ключову задачу національної соціально-економічної політики.

На основі багатовікових традицій в розвинених країнах Заходу сформувалася досить складна система регламентації взаємин і ролей приватного, державного та недержавного секторів. Дана збалансована система функціонує як саморегульований механізм, в якій за кожною з сторін закріплені свої власні права та обов'язки, що роблять Їх, з одного боку, самостійними, а з іншого боку, взаємозалежними.

У нашій же країні такої системи поки немає, нам слід вибудовувати взаємини між бізнесом і державою на основі створення надійного механізму діалогу між ними. Державним органам доцільно створити і розвивати інституційні основи такого діалогу, здійснити перехід від безсистемних, позитивних дій і неформалізованих практик залучення бізнесу в громадські інтереси до створення постійно діючих та інституційне оформлених практичних механізмів такої взаємодії. Для того, щоб бізнес вкладав гроші в соціальні проекти, влада повинна переконати його прозорістю своїх дій і відповідальністю перед суспільством у вирішенні соціальних проблем. Той бізнес, який буде соціально відповідальним, бере участь у благодійності, повинен мати особливе до себе ставлення з боку держави і суспільства.

З нашої точки зору, плідну участь бізнес-структур у багатьох напрямках життєдіяльності суспільства можна забезпечити двома способами:

1) жорстке регулювання діяльності бізнесу в рамках чинного комерційного, податкового, трудового та екологічного законодавства;
2) самостійна діяльність бізнесу під впливом спеціально розроблених стимулів і пільг.

У першому варіанті, держава встановлює певний "коридор взаємодії" між бізнесом і суспільством, в якому державні механізми нарівні з цивільними структурами створюють необхідні умови для участі бізнесу в житті суспільства. У другому варіанті, держава виробляє ефективні механізми пільгового стимулювання бізнесу до участі в прогресивному суспільному розвитку. Який з цих шляхів вибрати в якості стратегічної лінії розвитку взаємовідносин між бізнесом і державою – покаже майбутнє. Однак, на наш погляд, більш прогресивним є другий підхід при якому бізнес самостійно, виходячи зі своїх фінансових можливостей і специфіки функціонування на конкретному етапі свого розвитку, буде визначати ступінь і параметри участі в соціально важливих для суспільства та інших зацікавлених сторін програмах.

Найчастіше соціальна активність бізнес-структур проявляється в тому регіоні, де вони знаходяться і де здійснюється основна їх діяльність. В Україні для опису соціальної активності бізнесу на навколишній території поки відсутній єдиний термін. Найчастіше використовуються такі поняття, як "бізнес в місцевому співтоваристві", "відносини компанії з місцевим співтовариством" або ж "регіональна соціальна політика". При цьому під місцевим співтовариством розуміється група людей, яка проживає на єдиній території [96, с. 158]. Місцеве співтовариство конкретної бізнес-структури передбачає територію, на якій розташовується основне її виробництво або ж офіс. Залежно від розміру бізнес-компанії воно може обмежуватися одним районом міста, містом в цілому, районом, областю.

Практично всі компанії відзначають значимість взаємодії з місцевим співтовариством. Тим не менш, дослідження показують суттєві розбіжності у пріоритетах вибору учасників взаємодії на території присутності компанії. Там, де ця взаємодія обмежена контактами з адміністрацією регіону (міста, району), місцеве співтовариство безпосередньо ототожнюється з місцевою владою, яка монопольно виступає представником його інтересів. Підключення до діалогу представників груп соціальних інтересів розширює не тільки розуміння інтересів спільноти, а й арсенал інструментів взаємодії, з'являються форми багатостороннього діалогу тощо. У кожному разі найважливішим завданням залишається виявлення потенційних партнерів – представників громадянського суспільства і стимулювання зростання числа таких партнерів за напрямками, які є значущими для самого бізнесу.

Багато бізнес-структур, що мають свої підприємства в регіонах, вже активно здійснюють фінансування соціальних програм в партнерстві з регіональною владою та органами місцевого самоврядування. Особливо це важливо там, де є містоутворююче підприємство, і міський бюджет формується в основному з даного джерела. Оскільки державні структури на місцевому рівні відчувають нестачу бюджетних коштів, вони змушені залучати кошти з недержавних джерел, насамперед від приватного капіталу.

У переважній більшості зовнішні корпоративні соціальні програми спрямовані на розвиток місцевого співтовариства, ведення сумлінної ділової практики, природоохоронну діяльність, а також на зміцнення репутації та іміджу корпорації.

При цьому під соціальними програмами компанії розуміється добровільно здійснювана діяльність у соціальній, економічній та екологічній сферах, яка носить системний характер, пов'язана з її місією і стратегією розвитку бізнесу і спрямована на задоволення запитів різних сторін, зацікавлених у діяльності компанії [210, с. 145].

Українська практика соціальної відповідальності, а також передовий зарубіжний досвід дозволяють виділити основні інструменти реалізації соціальних програм на регіональному рівні (рис. 4.3):

1. Соціальні інвестиції як найбільш "молодий" і найбільш перспективний інструмент, який характеризується довгостроковим, планомірним і послідовним діями.
2. Благодійність – добровільна діяльність громадян та юридичних осіб за безкорисливої (безоплатної або на пільгових умовах) передачі громадянам або юридичним особам майна, у тому числі грошових коштів, безкорисливого виконання робіт, надання послуг, надання іншої підтримки.

Інструменти реалізації соціальних програм на регіональному рівні

Рис. 4.3. Інструменти реалізації соціальних програм на регіональному рівні

3. Благодійні фонди, які можуть бути створені як однією людиною, так і групою осіб. Корпоративний фонд створюється на засоби бізнес-компанії, а фонд місцевого співтовариства створюється за рахунок коштів регіонального бюджету, бізнесу та збору пожертвувань від населення.
4. Гранти – кошти або інше майно у разі, якщо їх передача (отримання) відповідає таким умовам: гранти надаються на безоплатній та безповоротній основах українськими фізичними особами, некомерційними організаціями, а також іноземними і міжнародними організаціями та об'єднаннями за переліком таких організацій, затверджується Урядом України, на здійснення конкретних програм у галузі освіти, мистецтва, культури, охорони здоров'я населення, охорони навколишнього середовища, захисту прав і свобод людини і громадянина, передбачених законодавством України, соціального обслуговування малозабезпечених і соціально незахищених категорій громадян, а також на проведення конкретних наукових досліджень.
5. Піклування. Згідно з чинним українським законодавством створювати піклувальні ради повинні тільки некомерційні організації, зареєстровані в формі фонду.
6. Пайове фінансування – форма адресної фінансової допомоги, яка полягає у спільному фінансуванні соціальних програм. Даний інструмент дозволяє ефективно і оперативно реагувати на потреби суспільства у вирішенні соціальних проблем, шляхом залучення додаткових ресурсів, коли можливостей одного з учасників виявляється недостатньо.
7. Соціально відповідальний маркетинг – форма адресної фінансової допомоги, яка полягає у використанні відсотка від продажів конкретного товару або послуги на проведення соціальних програм підприємства.
8. Делегування співробітників підприємства – залучення на принципах добровільності співробітників підприємства в соціальні програми зовнішньої спрямованості через безоплатне надання одержувачам часу, знань, навичок, інформації, контактів і зв'язків співробітників.
9. Соціальний бюджет – фінансові кошти, що виділяються підприємством на реалізацію власних соціальних програм.
10. Соціальний консалтинг е невід'ємною частиною філантропічного ринку та послуги його необхідні в тій чи іншій мірі для всіх учасників благодійної діяльності.
11. Спонсорська допомога. Спонсор – особа, шо надала кошти або забезпечило надання коштів для організації та (або) проведення спортивного, культурного або будь-якого іншого заходу, створення і (або) трансляції теле- чи радіопередачі або створення і (або) використання іншого результату творчої діяльності [210, с. 74].

Безумовно, що в сучасних умовах у реальній практиці використовуються лише кілька з перерахованих інструментів реалізації соціальних програм, спрямованих на розвиток зовнішнього середовища. Справа в тому, що на регіональному рівні управління у бізнесу поки ще немає цілеспрямованої стратегії побудови ефективного механізму взаємодії з суспільством, корпоративна благодійність ще не стала складовою частиною стратегії більшості бізнес-структур, які ще не повною мірою усвідомлюють і використовують потенційні вигоди своєї соціальної активності.

В Україні поки шс існує ряд перешкод для подальшого розвитку ефективних відносин корпорацій і суспільства, що ускладнюють взаємодію бізнесу, суспільства та державних органів влади на муніципальному рівні управління. Це, насамперед: відсутність необхідної інституційної та законодавчої бази; відсутність у бізнесу і держави узгодженої соціальної політики; слабка участь у висвітленні позитивного досвіду більшості ЗМІ, особливо державного рівня, що не сприяє розвитку корпоративних і регіональних соціальних програм.

Важливе значення для бізнес-структури, яка починає працювати в конкретному регіоні, є вибір стратегії у взаємодії з місцевим співтовариством. При цьому визначення можливих сфер перетину інтересів підприємства та місцевого співтовариства починається з оцінки потреб підприємства.

Далі з'ясовуються погреби місцевого співтовариства також на основі трьох тинів інформації. Кількісна інформація дозволяє описати місцеве співтовариство і його потреби, якісна – дає можливість виявити ставлення спільноти до компанії, стратегічна – визначає загрози і можливості по відношенню до компанії, які виходять від місцевого співтовариства.

З'ясування потреб підприємства і місцевого співтовариства не мас ніякої цінності, якщо отримана інформація не використовується для розробки стратегії підприємства в місцевому співтоваристві. Американський вчений Едмонд Бурк [228, с. 185] пропонує розглядати три можливих стратегії:

1) Побудувати відносини довіри в місцевому співтоваристві;
2) Відштовхуватися від потреб місцевого співтовариства і намагатися на нігх реагувати;
3) Розробити програми, які відповідають потребам компанії і місцевого співтовариства.

Суть першої стратегії полягає в тому, то підприємство викриває і постійно поповнює своєрідний трастовий рахунок у місцевому співтоваристві. Мета стратегії полягає в тому, щоб, вибудовуючи відносини з ключовими гравцями на місцевому ріпні, створити своєрідний резерв довіри місцевого співтовариства. Підприємство поповнює свій трастовий рахунок і при необхідності використовує його в кризових ситуаціях. У цій моделі важливе визнання психологічного контракту між компанією і місцевим співтовариством. Такий контракт існує завжди, потрібно виявити (іноді приховані) очікування один одного і оформити (нехай усно) угоду сторін. Потрібно розуміти: коли ми з'ясовуємо очікування місцевого співтовариства, ми не підписуємось під зобов'язанням вирішити псі проблеми. Ми принаймні визнаємо, що вони існують.

Суть другої стратегії полягає в необхідності прояву реакції з боку' підприємства на ті чи інші проблеми, що виникають у місцевому співтоваристві. Деякі з них виникають "завдяки" рішенням на державному рівні, інші проблеми можуть бутті пов'язані • діяльністю бізнес-компаній. Наприклад, скорочення обсягів виробництва веде до виникнення проблеми зайвих робочих рук. Напевно. бізнес змусять про не подумати і робітники, і їх сім'ї, і місцева влада. Прогноз можливих зовнішніх соціально пов'язаних загроз в наших умовах представляється досить складним, тому що потрібно аналіз як місцевої ситуації та можливих змій політики на державному рівні, так і можливих соціальних наслідків діяльності самого підприємства.

Суть третьої стратегії полягає в програмній діяльності підприємства для створення відносини довіри з боку місцевого співтовариства. Отже, враховуючи світову практику при формуванні політики зміцнення взаємин з місцевим співтовариством слід діяти поетапно:

1) аналіз потреб;
2) розробка стратегії;
3) розробка проектів.

Виокремимо ряд факторів, які впливають на формування регіональної соціальної стратегії українських бізнес-структур.

1. Масштаби підприємства. Від великого підприємства завжди очікують більше. Але і рівень домовленостей з владою і гарантій від влади вище.
2. Галузева приналежність. Підприємства сировинного сектора більш уразливі в питаннях екології. Очікування від цієї сфери соціальної відповідальності та пов'язані з цим ризики досить високі. Часто саме ці підприємства стають лідерами в створенні інноваційних механізмів регіональної соціальної політики.
3. Соціально-економічний стан території. Певною мірою соціальна політика підприємства визначається потребами регіону, в тому вигляді, як вони транслюються місцевою владою або населенням. Часто соціальна діяльність бізнесу спрямована на вирішення актуальних проблем територій, що збігаються з запитами самих підприємств.
4. Рівень "вкоріненості" в регіоні. Стратегія підприємства на території в умовах експансії націлена на придбання (захоплення) активів. Після цього вона починає забезпечувати мінімальні або достатні соціальні гарантії для співробітників, і лише потім – замислюватися про сталий розвиток в регіоні і вкладатися в стратегічні проекти в сфері освіти, культури, спорту.
5. Існуючі моделі відносин з владою в регіоні. В умовах залежності бізнесу від влади його готовність до цивілізованих стандартів більш формалізованих відносин може наштовхуватися на стійку неприязнь регіональної влади. У цих умовах бізнес змушений або погоджуватися з існуючою моделлю відносин, або намагатися поступово змінювати ситуацію.
6. Ступінь зрілості керівництва підприємства. Роль особистості в історії відносин підприємства з місцевою владою велика. Запропонувати і провести усвідомлену модернізацію на рівні стратегії, розробити нові принципи і пріоритети під силу сильному лідерові. Ризики такого рішення завжди великі.

У своїй регіональній політиці українські підприємства, як показує практика, поступово переходять від реактивної до проактивної, а ряд підприємств успішно демонструє навіть інтерактивний підхід.

До реактивним форм можна віднести прямі перерахування до бюджету на соціальні потреби, безпосередню підтримку соціальних установ, перерахування грошей в позабюджетні фонди, фінансування будівництва або ремонту соціально значимих об'єктів.

До проактивним форм можна віднести угоди про соціальне партнерство, розробку комплексних програм соціально-економічного розвитку територій, підвищення ефективності фінансування галузей соціальної сфери, проектну діяльність та впровадження конкурсних механізмів.

Інтерактивні форми в українських умовах можуть включати участь бізнесу в роботі фондів місцевих громад, що виконують функцію місцевого розвитку, створення реально діючих громадських рад та інших інституційних форм роботи на території присутності, коли підприємство свідомо створює або підтримує особливий клас некомерційних організацій – соціальних брокерів.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зауважити, що всі наведені вище стратегії соціальної активності підприємств засновані на зарубіжному досвіді. Українська практика показує, що елементи цих стратегій, форми і методи соціальної роботи бізнесу на місцевому рівні вже застосовуються українськими підприємствами. Різні стратегії не суперечать, а можуть доповнювати один одного або ж включати інші в якості елементів. Але все ж стратегія означає розробку одного напрямку розвитку і концентрації всіх ресурсів підприємства і місцевого співтовариства на цьому напрямку.