Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

Українські етнополітологи Іван Варзар і Юрій Римаренко у статті під назвою “Етнонаціональне відродження” (“етнічний ренесанс”) до довідникового видання “Етнонаціональний розвиток України” (1993 р.) писали, що “ренесансна "полоса" в еволюції того чи іншого етносу – це час оживлення його історичного менталітету, час вибірково-оціночного погляду народу на самого себе, оживлення історичної пам'яті народу, героїзація минулого, перегляд системи культурного освоєння світу, освіти та виховання” [5, с. 190, 191]. Щодо безпосередньо України, то вони стверджували, що тут відродженню українського етносу “дуже заважає безнадійно застаріле твердження про пріоритет суспільних інтересів перед особистими. По своїй суті це твердження ... є основою "філософії жертовності", підтягування поясів заради загального "світлого майбутнього", що вислизькувало, як лінія горизонту” [Там само, с. 195].

На наш погляд, тотальне придушення особистості у радянські часи насправді нічого спільного не мало з наданням пріоритету суспільним інтересам, бо й саме суспільство було тоді об'єктом придушення з боку партійно-номенклатурної еліти, яка свої вузькоегоїстичні кланові інтереси приховувала за ширмами понять “суспільні інтереси” та “колективні інтереси”. Тож ніяк не можна сприймати такий спотворений суспільно-колективний інтерес за “чисту монету”. Слід враховувати, що у сьогоденній Україні людина може бути особистістю лише як член різних емансипованих соціальних груп, у тому числі й етнічних. Тому твердження про пріоритет суспільних інтересів перед особистими може перетворитися на “безнадійно застаріле” не раніше, ніж людство остаточно втратить ознаки соціальності. Допоки ж такі ознаки є наявними, кожна спроба ствердити пріоритет особистих інтересів (“прав людини”) перед суспільними є насправді засобом статусного підвищення одних соціальних груп суспільства за рахунок інших.

Так, сьогодні ми бачимо, що тодішнє (1993 р.) таврування і брання в лапки “філософії жертовності” було з боку цитованих авторів вочевидь поспішним. Справді, за радянської доби жертовність, яка вимагалася зокрема від українського етносу, не наближала цей етнос до власного (без лапок) світлого майбутнього. То був жертовно-утопічний шлях, жертовність заради чужих для етнічних українців ідей. Проте коли для цих українців нагально потрібною стала жертовність у боротьбі за власну свободу, справжню власну незалежність і власне світле майбутнє, у їхню свідомість була “вкинута” (тими самими ідеологами жертовності заради “світлого майбутнього”) ідея згубності жертовності як такої – у вигляді пріоритету прав людини перед правами етносу, суспільства, нації. Цю ідею безоглядно підтримали тоді й деякі політологи нової України.

Насправді ж, таке протиставлення виявилося не тільки надуманим, а й вельми шкідливим, бо, скажімо, кожний етнічний українець може справді набути права людини не інакше як через ті реальні права, яких набувають етнос і суспільство, до яких він належить, а також та політична нація, у формуванні якої в Україні лідером має бути саме український етнос. Тому вже через чотири роки, тобто в 1997 р. – наступному після прийняття Конституції України, ідея пріоритету прав людини “спрацювала” таким чином, що Юрій Римаренко змушений був констатувати, що в Україні “законодавець досі визнає фактично лише два суб'єкти – державу та частково національні меншини” [6, с. 601]. Отже, український етнос залишився поза увагою українського законодавця. Інакше кажучи, такі соціальні спільноти, як етнічні меншини України, було законодавчо поставлено над такою соціальною спільнотою, як етнічні українці України.

Справедливо тавруючи радянську ідеологію, І. Варзар і Ю. Римаренко відзначали: “Зрештою люди втомилися від необов'язкових слів, від мітингів, вони хочуть простого: щоб чесні, грамотні, гуманні керівники організовували всюди дружну роботу, і лише праця, вільна, творча праця зможе зараз розв уязати багато проблем, враховуючи і міжнаціональні. Кардинальна проблема – це прищеплення потреби до праці, яку ми втратили не лише як свідому, але й інстинктивну. Соціальні утопії відіграли свою ущербну роль і тут, позбавивши людей зацікавленості в продуктивній праці. Довгі роки робилася ставка на ентузіазм та примус” (курсив і виділення автора. – Ред.) [5, с. 195].

Але ж ми бачимо, що сьогодні, у 2015 р., тобто через двадцять два роки після оприлюднення цих думок, вже маємо наслідки таких нових соціальних утопій, як “ринкова економіка”, “правова держава”, “демократичне суспільство”, а разом з ними – “право власності”, “права людини”, “свобода слова”, “свобода пересування” та ін. Одним із жахливих наслідків реалізації цих нових утопій є те, що “чесні, грамотні, гуманні керівники” вщент зруйнували всі основні галузі суспільного виробництва і замість “вільної, творчої праці” Україна потерпає від масового безробіття. Зворотним боком цього наслідку є, своєю чергою, те, що нині за кордоном за різними даними перебуває від 5-ти до 7-ми млн трудових емігрантів – здебільшого селян Західної України [7, с. 111], тобто етнічних українців (див. 8, с. 41, де за даними 2003 р. наводиться цифра у 5 млн осіб; проте за наступні дванадцять років ситуація тільки погіршала). Ці етнічні українці таки перебувають у стані жертовності, але не для своєї Батьківщини, а для чужих батьківщин.

Отже, як можна розуміти, етнічному ренесансові українців в Україні зашкоджує зовсім не “безнадійно застаріле твердження про пріоритет суспільних інтересів перед особистими”, “ідея жертовності заради світлого майбутнього”, а радше продовження новою владою старої радянської політики ігнорування суспільних інтересів, невід'ємною і вагомою складовою яких є й інтереси етнічних українців.

Тож, вважаємо, що право на життя мають не тільки ідея жертовності або ідея світлого майбутнього, а й ідея соціалізму (але не в радянському, а, скажімо, шведському її втіленні) або ідея колгоспів – колективних господарств (але, знову таки, не у радянському її втіленні, а, скажімо, у вигляді ізраїльських кібуців). Однак замість замінити антигуманні практики реалізації ідей світлого майбутнього, соціалізму, колгоспів на гуманні, були відкинуті ці ідеї як такі – з наступною реалізацією хоч і нових, але не менш антигуманних соціальних практик.