“Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

Специфіка сучасних демографічно-міграційних процесів в Україні

Сучасна демографічна ситуація в Україні підпадає під назву “катастрофічна депопуляція”. Адже упродовж багатьох років смертність в Україні перевищує народжуваність. У зв'язку з цим достатньо навести той факт, що, належачи до 30-ти країн світу з найчисленнішим населенням, Україна єдина серед них, починаючи з 1980 р., не збільшила, а зменшила чисельність свого населення (табл. 1.1. – створена на основі: 3, с. 274; табл. 5. 2).

Таблиця 1.1

Динаміка зростання населення країн світу (1950-2002 pp.)

Цей процес не припиняється: населення нашої країни дедалі скорочується. Так, якщо за результатами Всеукраїнського перепису населення у грудні 2001 р. населення України становило 48, 9 млн осіб, то згідно з даними Державного комітету статистики України, станом на 1 жовтня 2010 р., чисельність населення України становила вже 45, 8 млн осіб. За січень-вересень 2010 р. народилося 373,6 тис. дітей, померло 525,9 тис. осіб. Природне скорочення склало 152,3 тис. осіб [9]. “Згідно з даними Демографічного звіту ООН за 2007 р., в Україні зафіксовано найнижчий у світі природний приріст населення... Україна на одному з перших місць у Європі за смертністю, до того ж ... з 1950 р. в Україні кількість людей віком понад 60 років зросла вдвічі. ... Якщо ситуація кардинально не зміниться, то вже у 2030 р. українців буде 39 млн” [4, с. 628].

На додаток до означених велетенських демографічних небезпек Україна потерпає від постійного зростання еміграції людей працездатного віку, що відчутно погіршує ситуацію на вітчизняному ринку праці та економічне становище країни. Це при тому, що сучасна трудова еміграція з України не є результатом перенаселення у сільській місцевості і нестачі внаслідок цього вільних для оброблення земель. Щоправда, був час, коли чинник перенаселення таки діяв в Україні, але – більше ніж сто років тому, на межі ХІХ-ХХ ст. Причому він діяв так, що вже “в останні роки існування Російської імперії українці посідали третє місце серед етносів цієї держави за кількістю вибулих до Нового світу (після євреїв та поляків)” [7, с. 58].

Однак звернімося до визначень-констатацій відомого сучасного англійського соціолога Ентоні Гідденса: “Імміграція (в'їзд людей у країну для постійного проживання) і еміграція (процес, у ході якого люди залишають одну країну, щоби оселитися в іншій), коли вони сполучаються, то створюють моделі глобальної міграції, що з'єднують країни, звідки виїжджають мігранти, із країнами, до яких вони прямують” (курсив автора. – Ред.) [10, с. 232]. На нашу думку, така констатація є вельми загальною і більш прийнятною для випадку, коли дослідник перебуває в умовах, скажімо, Англії, яка вже давно, принаймні з часів освоєння Нового Світу, не знає, що таке масова еміграція. Стосовно ж сучасної України прийнятнішими були б констатації, у яких відбивалися б власне українські специфічні міграційні реалії. А ці реалії такі, що вони радше підпадають під умовне визначення “міграційний феномен сполучених посудин ”.

Передусім маємо на увазі з'єднуючий ланцюжок, дещо довший за той, про який пише Е. Гідденс. Адже реалізація проекту під назвою “Незалежна Україна” (що триває вже 24 роки) призвела до того, що, з одного боку, населення України скоротилося (порівняно з 1989 р., коли було зафіксовано 52 млн жителів) на 6 млн осіб; водночас, з другого боку, за кордоном на сьогодні, як зазначалося, перебуває за різними даними від 5-ти до 7-ми млн трудових емігрантів-українців. З третього боку, “вивільнений життєвий простір” України у співвідношенні майже 1 : 1 заповнюють іммігранти-іноземці. Так, у 2005 р. Україна прийняла 6,8 млн іммігрантів [4, с. 627).

Отже, через сьогоднішню Україну протягаються ланцюжки, які з'єднують країни Азії і Африки, з яких виїжджають мігранти в напрямку України, із країнами, скажімо, Європи, до яких прямують українці внаслідок економічного “витискування” їх з власних земель, що вивільняються ними під афро-азійських іммігрантів. Один із таких ланцюжків може виглядати, наприклад, так: В'єтнам – Україна – Португалія. Саме сукупність таких ланцюжків й називається “міграційним феноменом сполучених посудин”.

Як відомо, в умовах сьогодення така ситуація не спостерігається в жодній країні Західної, Південної або Центральної Європи. Отже, є всі підстави констатувати, що загальносвітові міграційні процеси, здійснюючися як один із виявів глобалізації, зокрема для України постають як еміграційно-імміграційна проблема. Тому досвід західніших від України країн, які такої проблеми не мають, постає для України як не зовсім показовий.

Міграційна ситуація в Україні є не ординарною, а радше унікальною. Україну робить водночас і реципієнтом, і донором щодо трудової міграції, гадаємо, та обставина, що вона (Україна) зазнає руйнації, будучи початково (у 1991 р.) країною із досить високим рівнем технічної озброєності, інтелектуального і наукового потенціалу, загальної культури і освіти населення тощо. Україна є не слаборозвиненою країною, а країною із вкрай низьким рівнем політичних свобод, соціальної захищеності трудящих та економічної справедливості. Тому не випадково “основною причиною виїзду за кордон 6 із 10 мігрантів назвали низький рівень оплати за відповідну роботу в Україні” [4, с. 627].

Окрім всього, Україна є також транзитною територією для вихідців із слаборозвинених країн Азії та Африки, які прямують до Західної і Центральної Європи. Тобто проект “Незалежна Україна” має чітко виражене еміграційно-транзитерно- імміграційне забарвлення. Таке його бачення значно підсилюється і закріплюється реадмісією, яка є наслідком реагування Заходу на явище нелегальної трудової імміграції, від якої сьогодні потерпають усі країни-реципієнти Західної, Південної і Центральної Європи і яка, втім, є не такою вже й стихійною, як могло б здатися на перший погляд. Цей процес є досить організованим. Як зауважує Е. Гідденс, “операції з іммігрантами- нелегалами перетворилися на одну з таких галузей організованої злочинності у Європі, яка розвивається найшвидше”. При цьому “щорічно до країн ЄЄ контрабандою ввозиться 400000 осіб” [10, с. 246].

Про що ж йдеться? Насамперед про те, що природною реакцією на посилення нелегального імміграційного тиску є прийняття тими країнами Європейського Союзу, які найбільше його відчувають, спеціальних імміграційних законів та укладення відповідних міжнародних угод. При цьому основним в імміграційній політиці країн ЄЄ є власні інтереси і передусім – збереження національної ідентичності.

Маємо зазначити, що свою проблему нелегальної імміграції країни ЄЄ вирішили з Україною майже на капітулятивному для нашої країни рівні, а саме: 27 жовтня 2006 р. у Гельсінкі Президент України Віктор Ющенко та тодішній міністр закордонних справ Борис Тарасюк парафували, тобто попередньо підписали на саміті “Україна-ЄС” Угоду про так звану реадмі- сію, згідно з якою наша держава зобов'язалась приймати назад від країн ЄС тих нелегальних іммігрантів (а йдеться про сотні тисяч осіб!), які перетнули українські західні кордони, прямуючи транзитом до країн ЄС. (До речі, однією з основних причин того, що Україна по відношенню до країн ЄС постає як чи не основна країна-транзитер нелегальних іммігрантів переважно з країн, що розвиваються, є так звана “прозорість” східних кордонів України). 18 червня 2007 р. в Люксембурзі тодішній міністр закордонних справ Арсеній Яценюк підписав цю Угоду остаточно. 15 січня 2008 р. Верховна Рада ратифікувала Угоду про реадмісію 226 голосами “за”. Дата початку дії означеної угоди – 1 січня 2010 р. [11, с. 86].

Зрозуміло, що у розглянутій ситуації ЄС значною мірою вирішує свою проблему нелегальної імміграції за рахунок України, яка, підписавши таку угоду, діяла всупереч своїм національним інтересам, зокрема (на відміну від країн ЄС) всупереч завданням захисту української політико-національної ідентичності. До того ж є певність, що країни ЄС повертатимуть за цією угодою тільки тих “нелегалів”, які їм не потрібні. Відтак Україна отримуватиме назад баласт Європи, що осідатиме в ній (в Україні) як у донній частині “міграційних сполучених посудин”.