Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

Власне кажучи, якщо опиратися на цілком слушне визначення змісту етнічного ренесансу, що його дає український етнополітолог Олександр Майборода, то етнічний ренесанс в Україні справді відбувається. Цей вчений пише: “Зміст етнічного ренесансу полягає у так званій політизації етнічності, тобто в згуртуванні етнічних груп навколо своїх лідерів і їх переході від питань збереження національної самобутності до вимог участі в органах влади і в розподілі суспільного продукту” [1, с. 440]. Отже, етнічні меншини України безперечно знаходяться в стані етнічного ренесансу, переконливим свідченням чого є хоча б той факт, що нині у нашій країні функціонує близько 1800 громадських об'єднань етнічних меншин, 39 з яких мають всеукраїнський статус [12, с. 6].

Дещо по-іншому складається ситуація для етнічних українців України. Накинувши молодому українському суспільству викривлену ідею прав людини, спричинивши масову трудову (переважно моноетнічну) еміграцію, вчорашні ідеологи “світлого комуністичного майбутнього”, які вже довгі роки перебувають при владі у незалежній Україні, практично унеможливили процес ментально-культурного відродження етнічних українців України.

Щоправда, необхідно визнати, що масова трудова еміграція української людності безумовно сприяє розширенню кругозору, звільненню від провінціалізму, набуттю ознак модерності. Для самої ж України “грошові перекази трудових мігрантів становлять значний інвестиційний потенціал” [7, с. 223]. Але водночас масова трудова еміграція істотно поглиблює процеси депопуляції (зокрема внаслідок переходу частини трудових мігрантів у статус постійних емігрантів), спричиняє до руйнування традиційної нуклеарної сім'ї (адже 69,2 % трудових мігрантів-українців є одруженими [див. Там само, с. 99]), веде до зміни етнічного складу українського народу і тим деформує його ментальність.

Іншим наслідком є суттєве послаблення ментальних зв'язків зі своїм етнічним середовищем (адже, як уже зазначалося, “нелегали” – це переважно сільські чоловіки із Західних областей України). Справа в тому, що етнічні українці- “нелегали” (які складають більшість серед усіх трудових емігрантів з України) змушені надовго відмовлятися від поїздки на батьківщину через побоювання втратити роботу. Однак, оскільки “природа не терпить порожнечі”, місце сільської української ментальності може заступити “заробітчанська” ментальність. Як слушно вважає професор О. Хомра, “повсякденна практика зарубіжних заробітків насичена негативними образами трудової та й просто життєвої поведінки у значно більшій мірі, ніж вдома, а це має негативний вплив на світогляд мігрантів” [Там само, с. 109].

Ось деякі дані, що репрезентують такий вплив. Наприклад, однакові запитання, пов'язані з можливими діями заради заро- блення великих грошей, ставилися українським трудовим мігрантам, а також їхнім співвітчизникам, які ніколи не залишали батьківщину з метою заробітку Співвідносні результати відповідей такі: готовність діяти поза межами закону – 33,5 % проти 26,2 %; готовність обманути будь-кого – 26,4 % проти 21,0 %; готовність жертвувати своїм чесним ім'ям і репутацією порядної людини – 20,9 % проти 12,6 %; готовність жертвувати гарними стосунками з найближчими людьми (батьками, чо- ловіком/дружиною, дітьми) – 17,6 % проти 8,4 % [13, с. 37]. Звідси випливає, що не менш як 2/3 українських трудових мігрантів залишилися морально стійкими, але викликає стурбованість сама негативна тенденція.

Отже, у світлі викладених фактів, нині навряд чи можливо вважати ренесанс українського етносу реальністю. Ситуація радше нагадує етнічний декаданс.

Висновки

У сьогоднішньому світі, який постійно поповнюється новими національними державами:

1) колишні міжетнічні стосунки, що були внутрішніми для колоніальних імперій або держав-конгломератів, тепер висуваються на рівень міжнаціональних;
2) водночас колишня майже непомітна присутність етнічних меншин на територіях певних країн, що були бездержавними, тепер набуває характеру внутрішньодержавної етнополітичної напруги;
3) проте і в тих державах, які не зазнали жодних територіальних змін, “бацила” ідеї етнічної рівності або збуджує етноменшинну й етногрупову свідомість (наприклад, у фламандців в Бельгії, у басків в Іспанії, у курдів чи то в Турції чи то в Іраку), або й зумовлює певні етнополітичні зміни (як от введення в Канаді, на вимогу франкомовних квебекців, французької мови як другої державної);
4) сьогоднішні великомасштабні міграційні рухи у світі призводять до помітних деформацій етнічного складу держав Західної Європи та Північної Америки, а щодо такої держави, як Україна, то й взагалі набувають характеру жахливої етнічної інтервенції. Цілком зрозумілим є той факт, що поява у певній країні, тим більш не такій великій як, скажімо, США, значних іншоетнічних людських мас, здатна певним чином деформувати не тільки соціально-економічну сферу життя нації- держави, а й сфери культурну, духовну, навіть – політичну, здатна створити небезпечну криміногенну ситуацію і т. ін.

Таким чином, можна констатувати, що в умовах сьогодення етнонаціональна проблематика в усьому світі, а в Україні особливо, вельми загострюється, актуалізується, привертаючи до себе увагу багатьох дослідників різного, особливо соціогуманітарного, фаху, спонукаючи до появи нових напрямів наукових досліджень. І серед цих досліджень важливе місце посідає етнічна соціологія, “попит” на яку постійно зростає.