Національна свідомість

Щодо національної свідомості, то тут передусім необхідно наголосити, що нація відрізняється від етносу і за характером походження, і за засобами поставання, і за формами усвідомлення. Тому, на відміну від етнічної свідомості, специфіка національної свідомості полягає в тому, що вона є не так соціокультурним, як політико-правовим феноменом.

Змістовно національна свідомість – це знання і розуміння індивідами й соціальними групами того, що являє собою сучасна політична нація взагалі; яке значення вона має для власного народу; яку роль у її формуванні відіграють і яке місце у її функціонуванні посідають держава, суспільство, етнічні та інші соціальні групи; усвідомлення того, що означає бути водночас, з одного боку, етнофором, а з іншого – громадянином, політичним патріотом.

Функціонально національна свідомість – це здатність громадян (як політично активних індивідів) серед всієї множини соціальних зв'язків, відносин, дій “впізнавати” й виокремлювати ті, які є індикаторами рівня перетворення суспільства на громадянське, держави – на соціальну, народу – на націю.

На особливу увагу заслуговує та обставина, що певне розуміння дослідниками природи нації зумовлює відповідне розуміння ними й сутності національної свідомості. Так, сучасний український етнофілософ В. Жмир, займаючи по суті примордіалістську позицію щодо природи нації, вважає, що “національну свідомість слід розглядати як вищий шабель порівняно з етнічною”, яка постає “як компонент національної свідомості”, а для останньої “центральною є ідея національної держави (реальної чи постульованої)” [1, с. 104; див. с. 97 поз. 1].

Поза сумнівом, така позиція цілком відповідає на сьогодні вже застарілій концептуальній схемі “рід – плем'я – народність – нація”, але ніяк не кореспондується із сучасним розумінням нації як політико-правового феномену. В. Жмир веде мову радше про вищий щабель етнічної свідомості, тобто про свідомість того (зазвичай – титульного) етносу, який досяг рівня високої політичної активності і виборює власну державу (коли її ще немає). Така свідомість, у кращому випадку, може мати назву націоналістичної (у позитивному розумінні цього терміна), але ніяк не національної.

Адже лише у разі, якщо титульний етнос країни виборов власну державу, його інтелігенція разом із патріотичною інтелігенцією решти етнічних спільнот розпочинає двоєдиний процес одночасного формування політичної нації і вироблення національної свідомості. І тоді, дійсно, “початкове вирішення “ми” через національну ідеологію набуває інституціоналізованої завершеності у формі “ми в нашій державі” [Там само].