Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

Головна причина таких сучасних негативних “зигзагів” всесвітньої етногенези, як зникнення малих етносів, – це псевдораціональна індустріально-промислова експансія в екологічні простори етносів-автохтонів. Ми приєднуємося до точки зору В. Степанова, яка полягає в тому, що “нинішнє загострення міжнаціональних відносин, кризові явища у розвитку самосвідомості й культури етносів це лише один з виявів зруйнування рівноваги між етносом та його природним, соціальним і культурним середовищем” (12, с. 39]^[1]. Та деструктивних змін зазнають на сьогодні не лише малі народи. Є підстави констатувати дедалі ширше діючу тенденцію розмивання етнічної специфіки взагалі. Докорінною причиною, що породжує цей результат, є знов-таки індустріально-промислове зростання, яке викликає численніші міграційні потоки з яскраво вираженим урбанізованим забарвленням.

Такі потоки мають як ендоетнічну, так і екзоетнічну спрямованість. У першому випадку розмивання етнічної специфіки постає у вигляді якогось “самозменшення” етносу. У другому – має місце утворення етнодисперсних груп з наступною поступовою їх асиміляцією. Загалом же обидва потоки мігрантів уливаються в доволі об'ємний масив своєрідних соціально- етнічних маргіналів, неперервно збільшуючи його. При цьому, якщо взяти до уваги, з одного боку, наприклад, той факт, що “від 1917 по 1983 рік кількість городян зросла у 6 разів при зростанні загальної кількості населення (СРСР. – О. Н.) у 1,5 раза” [13, с. 13], а з іншого – ту думку, що “асиміляційний процес повною мірою може, ймовірно, реалізовуватися лише впродовж життя кількох генерацій” [14, с. 140], то треба погодитися з тим висновком, що маргіналізація є невідворотною. Але, усвідомивши цей факт, суспільство, тим не менш, не повинно фатально-пасивно його сприймати.

Від етнофора-індивіда до етнофора-індивідуальності

На початкових етапах соціогенези ранньолюдський індивід був включений у локально-замкнені, вельми нечисленні спільноти, що були природними формами відособлення й відчуженого протистояння решті подібних людських об'єднань. Індивід доби цивілізації локалізований вже у соціальній групі, яка сама є лише одним з елементів складної й численної суспільної системи. Природно-історичною межею, кордоном такої системи найчастіше є етнос або інтегрована група етносів.

Отже, етноси виникають, з одного боку, як соціальні форми природно зумовленого відособлення, а з іншого, за своїм соціальним змістом, – як вияви історично зумовленої інтеграції.

У цьому й полягає майже споконвічний сенс етногенези як феномену соціогенези. Тому важливо наголосити, що етноси в межах соціогенези не унікальні, а універсальні, проте водночас вони не одноманітні, а багатоманітні, тобто їхня соціально-історична цінність полягає в унікальності породжуваних ними форм і локальних змістів. Своєю універсальністю етноси спрямовані до загальнолюдської всеєдності, водночас своєю унікальністю вони репрезентують органічно-гармонійну багатоманітність цієї всеєдності.

Вільно припустити, що етногенеза змістовно становить реалізацію етносами головного вектору, історичної місії соціогенези, яка полягає в тому, щоб піднести людину як індивіда від симбіозу з природою у формі напівтваринної залежності від неї, від одиничності, обмеженості й примітивності родоплемінного буття, кревних зв'язків і стосунків – через достатньо широку відкритість, повноту пульсування й цивілізованість відносно замкнених, але інтенсивно взаємодіючих суспільних утворень, кожне з яких виросло на своїх єдиних для нього господарчо-економічних, державно-політичних і духовно-культурних засадах і забезпечує розвиненість людини як особистості, при дедалі виразніше окреслюваній, проте, дисгармонії соціуму та біогеосфери – до безмежної відкритості соціальних зв'язків і стосунків, до безмежної повноти інтелектуального й духовно-культурного взаємообміну, до всеєдності всіх головних царин суспільного життя на підставі принципів са- мореалізації, до саморегулятивного й органічного симбіозу з природою у формі феномену соціобіосфери, які забезпечують у сукупності саморозкриття й самоствердження людини в усьому багатстві її індивідуальності й надають їй статус космічної істоти.

Отже, можна бачити, що етногенеза – це історично рухливий процес, породжуваний наростанням, поглибленням соціальності, а також об'єктивно закономірний результат розвитку цивілізаційних процесів у їх взаємодії з культурогенезою (однак нерідко – й у протистоянні їй). Тому, з одного боку, “соціальні спільноти, й у певному розумінні як стрижневі – національні (тут національне автори практично ототожнюють з етнічним. – О. Н.), це життєво необхідна універсальна форма. За її допомоги людина здобуває соціальну захищеність, цілісність, цивілізованість свого "Я"” (виділення й курсив автора. – Ред.) [15, с. 28].

Проте, як і будь-яке інше явище, етнічне у своєму саморозвитку поступово переростає свою власну необхідність і починає втрачати традиційну стабільність. Адже, як слушно вважає А. Уайтхед, “треба визнати, що існує міра стабільності, яка несумісна з цивілізацією” [16, с. 271]. З досягненням цієї міри метаморфоз починають зазнавати як носії традиційної стабільності, так і цивілізація, що їх містить у собі.

З іншого боку у це означає ту межу, коли не просто з'являється індивід, що повстає проти роду, подібно до того індивіда, яким був М. Бердяев [17, с. 8, 9, 35, 49, 50, 70], але коли саме родове життя стає несумісним із соціально-замкненим індивідом. Водночас – це межа перетворення проблеми соціальної захищеності особистості на проблему потреби у становленні інтелектуально й духовно розкріпаченої індивідуальності. Власне кажучи, сама людська історія “починається з виявлення суперечності між індивідом та родом й усвідомлюється з часом як завдання піднесення індивіда над соціальною системою та етнічною культурою, як вихід особистості в духовний універсум і здобуття нею самовсталеності” [18, с. 4].

• [1] Див. докладніше: Степанов В. В., Сусоколов А. А. Экология этноса / В. В. Степанов, Λ. Λ. Сусоколов // Homo. – 1990. – Мі? 5; /Рывкина Р. В., Косалс Л. Я., Ковалкина К. А. Малочисленные народы Севера СССР: итоги жизни в империи и перспективы / Р. В. Рывкина, Л. Я. Косалс, К. А. Ковалкина // Социол. исследования. – 1992. – № 4. – С. 37 45.