< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Націєгенеза та етногенеза

Нагадаємо, що представники об'єктивістського погляду на природу етносу і нації вважають націю вищим етапом етногенези, а точніше, що еволюція людства відбувається за схемою “плем'я – народність – нація”. Натомість і етногенза, і націєгенеза є взаємозалежними, але не пристайними виявами єдиного процесу соціогенези. Бо якщо етногенеза має своїм змістом переважно адаптування соціального до природного, то націєгенеза – адаптування соціального до суспільного.

Яким же чином і з якими наслідками перетиналися ці два процеси у Європі? Справжній їх взаємозв'язок історично здійснювався (мається на увазі передусім Західна і Центральна Європа) у наступних послідовності та змістонаповненні:

1. Етап творення державотериторіальних націй з локалізованими етносами (VIII-XVct.). Завдяки вольовим зусиллям аристократичної верхівки створюються територіальні нації з певними ознаками етнічної та політичної єдності, формується літературна мова. Але суспільство ще не виходить за межі традиційного стану й еволюціонує на засадах множини ще здебільшого локалізованих етнічних спільнот. Адже оскільки господарство ще є значною мірою натуральним, то міжетнічні зв'язки є досить слабкими.

Так, в Іспанії, у запеклій боротьбі проти арабів і берберів (що пізніше отримали загальну назву маврів), у ході Реконкісти (VIII-XVct.), формувалася єдина централізована держава, а разом з нею, на основі кастильського діалекту, – іспанська мова, яка протягом XII-XV ст. перетворювалася на літературну. Етнічне піднесення у цей час виявляло себе тут через з'єднання кастильців, астурійців, андалузців та інших у єдиний іспанський (титульний) етнос, а націєгенеза – через підпорядкування як представників цього етносу, так і каталонців, галісійців, басків та інших єдиній іспанській державі [33, Т. 4, с. 341, 346; Т. 9, с. 239].

У Франції протягом XII – до кінця XV ст. відбувався процес об'єднання незалежних феодальних володінь у єдину централізовану державу, у ході якого французька мова, на основі франсийського діалекту, формувалася (у XIV-XV ст.) як літературна. Цим, з одного боку, закладалося культурне підґрунтя переходу на вищий щабель етногенези: адже тепер етнографічні групи франків, нормандців, валлонів, пікардійців, лотарингців, бургундців та інших починали згуртовуватися у єдиний титульний етнос (щоправда, назва “Франція” фіксується вже у X ст.). З іншого боку, початок націегенези виявляє себе в тому, що охоплення однією державою як представників титульного етносу, так і представників іншоетнічних соціальних спільнот (бретонців, басків, провансальців та ін.) сприяло створенню французької територіальної нації [34, с. 577, 578, 590].

Однак внутрішня єдність тодішніх іспанської і французької націй була ще слабкою.

2. Етап творення держав-націй із взаємозв'язаними етносами (XVI – середина XX ст.). Завдяки розвиткові промисловості, піднесенню міст, боротьбі “третього стану” за соціально- економічні та політичні права, виникненню інтелігенції титульного етносу, яка сприяла форсуванню етноінтеграційних процесів у суспільстві та перетворенню літературної мови на мову загальнодержавного спілкування, постають європейські держави-нації.

Так, протягом XVI-XIX ст. буржуазія французької держави, підірвавши засади королівської влади, створила економічні (загальнофранцузький ринок) та політико-правові (демократичні свободи) основи єдності суспільства, а разом з французькою етнічною інтелігенцією, як ядром народу, – духовно-культурне підґрунтя цієї єдності (загальнофранцузьку культуру і мову загальнодержавного спілкування). Отже, постала французька держава-нація [Там само, с. 578, 579, 590, 591], яка, зокрема, впритул до середини XX ст. утримувала колоніальні території на півночі Африки.

В цілому суттєвими ознаками цього етапу доби європейської націєгенези є, з теоретичного боку, абсолютизація раціонального первня у житті суспільства, оголошення людини господарем природи, а з практичного – зростаючий промислово-індустріальний тиск на екосередовище, руйнування симбіозу соціального з природним.

Що до етногенези, то вона, на цьому етапі доби європейської націєгенези, виявляє себе більшою мірою вже з боку соціальної універсальності і меншою – з боку природних зв'язків. Тобто етноси, що історично сформувались як соціально-природні утворення, все більшою мірою втрачають свій зв'язок із природою, а також сенс піднесеного ставлення до неї. “Панування” соціального над природним і потерпання суспільства від цього дає підстави розглядати кожну з тодішніх європейських держав-націй як чинник і середовище перетворення етносів на своєрідну природно-вихолощену сукупність. Більшість ментальних рис цих спільнот породжується вже не так сільським (близьким до природи), як міським (урбанізованим) способом життя.

Для етногенези другого етапу доби європейської націєгенези характерним є також те, що новопосталі європейські титульні етноси (іспанський, португальський, англійський, французький, голландський, данський), здійснюючи колоніальні загарбання, починають виробляти усвідомлення себе як “вищих рас” відносно колонізованих ними етносів. Відтак європейська націєгенеза, здійснюючи потужний вплив на етногенезу позостаннього світу, накидає йому свої цивілізаційні стандарти.

Маємо зазначити, що, по-перше, етнографічні відмінності у межах французького етносу, особливо між етнічними французами Півночі і Півдня Франції зберігаються й досі; по-друге, етап творення держав-націй для багатьох народів Європи, особливо тих, що набули державності після розпаду СРСР у 1991 р., ще продовжується.

3. Етап творення політичних націй та наддержавного “суспільства розкордонених етносів” (середина XX ст. – донині). На цьому етапі європейської націєгенези адаптування соціального до суспільного виявляє себе у прагненні переходу від обмеженої демократії до повної, до здійснення завдань формування політичної нації, громадянського суспільства, соціальної держави.

Реалізація ж такої потреби на попередньому етапі європейської націєгенези унеможливлювалась тим, що формування єдиної політичної нації передбачає свідому інтеграцію всіх етнічних спільнот як передусім соціальних утворень. Разом з тим, під час творення держав-націй етногенеза, наприклад у Франції, здійснювалася у спосіб, унаслідок якого цивілізація і “висока культура” “говорять” мовою лише титульного етносу. Етнічні ж культури, скажімо, бретонців, басків, корсиканців та інших приречені на занепад і поступове зникнення.

Відтак актуалізується проблема встановлення статусної рівності у міжетнічних відносинах, законодавчого закріплення загальносуспільних соціально-економічних свобод та політичних прав. У результаті в останній третині XX ст. у Західній і Центральній Європі відбувається етнічний “вибух” (=етнічний ренесанс): за етнічну рівність постають у Великій Британії – ірландці, в Іспанії – баски, у Бельгії – фламандці, у Чехословаччині – словаки тощо.

Водночас у Європі формується таке економічне та політико-правове об'єднання, як Євросоюз. Цим відкривається можливість створення наддержавного “суспільства розкордонених етносів”, у якому всі вони опиняться практично в однаково рівних соціально-економічних та політико-правових умовах. Разом з тим, єдність екосередовища змусить вже не поділяти його на “своє” та “чуже”.

Цим етапом, вважаємо, європейська націєгенеза свою історичну місію завершує. Що ж до етногенези, то, “завмерши” десь у середині XX ст. перед перспективою глобалізації практик відриву соціального від природного, вона має “отямитись” і спрямуватись до свого вищого етапу – гармонії вже соціально-суспільного з природним.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >