Національність” – це етнічна чи державна належність?

Неоднозначною є до сьогодні і ситуація із поняттям “національність”? Так, згідно із радянською ідеологічною догмою, існували така “історична, соціальна та інтернаціональна спільність людей”, як радянський народ, таке політичне утворення, як радянська держава, але єдиної радянської нації не було. Натомість безпідставно декларувалося, що союзні радянські республіки були державами, а їхні титульні етноси мали поставати як державні нації. Тому й належність до цих, так би мовити, “націй” трактувалася як “національність”. Наприклад, у монографії М. Морозова “Нации в социалистическом обществе” читач весь час наштовхується на такі словосполучення, як “трудящих всіх національностей” [36, с. 7, 122, 129, 163], “радянських людей будь-якої національності” [Там само, с. 8], “людьми різних національностей” [Там само, с. 163, 172, 173].

Відповідно до сьогоднішніх уявлень про націю, за радянських часів у паспортах “громадян некорінних національностей республік” [Там само, с. 129], скажімо, у росіян, білорусів, узбеків, естонців та інших, які проживали на теренах УРСР, у графі “національність” мав би поставати запис “українець”. Але не поставав. І саме тому, що УРСР не була державою, а її населення не було нацією. Насправді у Радянському Союзі поняття “національність” вживалося як тотожне поняттю “етнічна належність”. Яскравим свідченням цього є ідеологема, згідно з якою у межах СРСР “об'єдналися понад 100 націй і народностей” [Там само, с. 7]. Тут знову мусимо апелювати до колишнього радянського паспорту, в якому графи “народність” не було, а була єдина для всіх громадян СРСР графа “національність”. Отже, хтось був етнічним українцем, і це була його “національність”, а хтось був етнічним коряком або евенком, і це теж була його “національність”.

Однак і за умов незалежної України у деяких наукових виданнях ще практикується “змістонаповнення” поняття “національність” у сенсі “етнос”, “етнічна меншина”, як-от: “Держава і культура України можуть здійснитися лише як результат творчих зусиль національностей країни, які поважають і визнають історію, мову, самобутність українського народу” (курсив автора. – Ред.) [21, с. 27]. У світлі висловлених зауважень анахронізмом видається вживання у преамбулі Конституції України поняття “громадян всіх національностей” у смислі “громадян, належних до всіх етнічних груп”. З іншого боку, не досить науково коректною виглядає й практика вживання поняття “національності” як синоніму поняття “нації”.

Разом з тим варто би зауважити, що сьогодні, при вивченні етнонаціональної проблематики відчувається, так би мовити, термінологічний тиск не тільки радянської доби. Певні впливи здійснюються і з західного “боку”. Проте їхній вектор зовсім інший. “Підпорядкованість етнічного громадянському, – пише

А. Шевченко, – знайшла своє відображення у ряді західноєвропейських мов, у яких похідне від терміна “нація” слово “національність” розуміється саме як громадянство (наприклад, в англійській – nationality, у французькій – nationalite') .... Терміни, які зазвичай використовуються для позначення громадян держави безвідносно до їхньої етнічної належності, приміром, “французи”, “іспанці”, а останнім часом дедалі частіше в такому сенсі й “українці”, є в дійсності не етнонімами, а політонімами, тобто означають не етнічну належність, а підданство, громадянство” [37, с. 69], тобто – державну належність.