Зберігаючи етнічне

Важливе місце в усвідомленні етнічного як загальнолюдської цінності посідає ідея про те, що етнічне знаходиться у процесі постійного розвитку, а тому – в процесі змін. Ця ідея не виключає визнання наявності певних констант в історичному бутті етнічного, але, зберігаючи свій головний зміст, вони, ці константи, здебільшого змінюють свою форму. Щоб помітити це, досить звернути увагу на ті зміни, що відбуваються у забарвленні етнічного внаслідок сьогоденної активізації техногенних та урбанізаційних процесів.

Якщо ж такої уважності не виявити, то залишиться із здивуванням спостерігати за мігрантами із села у місто, яких вже “охрестили” етномаргіналами й наділили цілою низкою негативних ознак. Ці люди здаються уособленням поступової загибелі, тобто зникнення того чи того етносу. Тож об'єктивні вияви етнічного немовби зникають, а такий його суб'єктивний (і найважливіший, за загальним визнанням) вияв, як етнічна самосвідомість, навпаки, зростає. Етнічне фіксується емпіричними дослідженнями там, де його, згідно зі старими мірками, вже не повинно було й бути.

Отже, усвідомлюючи етнічне як загальнолюдську цінність, не можна підходити до нього як до чогось сталого, незмінного. Проблема полягає в тому, щоб, з одного боку, зберегти етнічне як таке й особливо – за його сутністю, а з іншого – з розумінням ставитися як до необхідних до тих змін етнічного, яких зазнають його форми. Адже, ясна річ, зупинити урбанізаційні та техногенні процеси неможливо, а відтак неможливо зупинити міграцію сільського населення у міста. А така міграція спричиняє відрив етнофорів від своєї батьківщини, від традиційно- звичаєвої царини, від безпосередніх розгалужених родинних зв'язків, від регулюючого впливу й водночас захисних, інтегруючих функцій свого сільського субетносу взагалі. Тобто, постаючи перед міською субетнічною культурою, вчорашній сільський етнофор значною мірою втрачає матеріальні засади своєї етнічності.

Залишаються, щоправда, такі форми, такі ознаки його етнічності, як рідна мова та самосвідомість, але лише тоді, коли у міській субетнічній культурі не переважають компоненти іншоетнічної культури (як це, зокрема, має місце у багатьох містах Східної, Центральної, Південної України та в Криму). Під впливом згаданого переважання трансформація етнічного ще більш посилюється та ускладнюється.

З іншого ж боку, якщо збереження етнічного розглядати як збереження певного порядку, то все ж не можна не погодитися з думкою А. Уайтхеда про те, що “самого лише порядку замало. Потрібне дещо більш складне. Необхідний порядок, пронизаний новизною” [6, с. 400].

У даному випадку нагальним сьогоденним завданням для людства є створення таких загальних умов, за яких будь-яке етнічне мало б змінюватися так, щоб не втрачати самототожність, і водночас таким чином залишати незмінною свою сутність, щоб не перетворюватися на втілений архаїзм. Мабуть, найбільшу здатність саме такого типу заманіфестував єврейський етнос. Адже, втративши свою етнічну батьківщину, тобто землю предків, втративши зв'язки із землею взагалі, тобто перетворившись на мешканця міст світу, іноді ледве не повністю забувши рідну мову, цей етнос, проте, ніколи не втрачав своєї етнічної ідентичності.

При цьому доречно відзначити, що людство, ставлячись до кожного етносу як до неабиякої цінності, ставлячись обережно й бережливо, має знати про нього, про цей етнос, те, що Гіппократ називав locus minoris – “слабке місце”. Як лікар, він зробив цікаве спостереження. Троє людей перейшли вбрід гірську річку. Отже, всі вони впродовж однакового часу перебували в одній і тій самій крижаній воді. Однак наслідки були не однаковими: в одного з них загострився ревматизм, у другого заболіло горло, у третього відмовили нирки. У кожного з них, як виявилося, було своє слабке місце.

Що стосується “слабких місць” різних етносів, то, скажімо, у малих народів Півночі Росії таким місцем є привласнювальний тип їхнього господарювання, тобто майже повна залежність від навколишнього тваринного та рослинного середовища. За умов непомірної тотальної промислової експансії така залежність виявилася смертельно небезпечною для цих народів-етносів, і вони поступово зникають з поверхні Землі.

“Слабким місцем” такого етносу, як, наприклад, українці, впродовж доволі тривалого часу була їхня бездержавність, колоніальна залежність, через що вони зазнали дуже відчутних спланованих людських утрат, різкого гальмування приросту населення та духовно-культурного розвитку. “Слабким місцем” такого етносу, як курди, є його трагічна розпорошеність по різних державах. Зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.

На додаток до питання про “слабкі місця” етносів не зайве підкреслити, що мають такі місця й етноси, здавалося б, дуже життєстійкі. Адже навіть щонайміцніший кам'яний міст над гірською ущелиною може, як відомо, зруйнуватися лише від звучання якоїсь певної ноти, узятої смичком малесенької скрипки. Що ж до відповідних прикладів з історії, то, мабуть, досить яскравим є той, що його наводить у своїй “Міфології” Нейл Філіп. “Те, що Пісарро разом зі 180 чоловіками зміг підкорити войовничу імперію з населенням в кілька мільйонів, – пише він, – є однією з найбільших загадок історії, з'ясувати яку можна лише з урахуванням міфології інків. Останній імператор інків Атахуальпа (1502-1533), який тільки що переміг у кривавій громадянській війні свого зведеного брата Хуаскара, чекав виконання пророцтва про повернення з-за моря бога- творця Віракоча. Коли він дізнався про висадку іспанців, він був упевнений, що це сам Віракоча та його сини. Коли Атахуальпа зрозумів свою помилку, було вже пізно – він був ув'язнений Пісарро, а іспанці захопили Куско – місто, яке контролювало всю імперію інків” [7, с. 120].

З урахуванням такого і подібних до нього фактів варто визнати, що одного бажання зберігати етноси замало. Необхідно найретельніше вивчати закономірності їхнього функціювання. “На народ, – писав О. Потебня, – можна дивитися як на людське доповнення з боку вищої духовної одиниці, людства, як на неподільне, що йде особливим шляхом розвитку” [8, с. 34].

Наостанок буде правомірним припуститися думки, що щойно запропоноване бачення й розуміння етнічного може стати загальнолюдським не раніше, ніж людство зімкнеться в органічну цілокупність, духовно-душевним здоров'ям якої саме й буде етнічна різноманітність. Якщо уподібнити людство діаманту (цінність якого, як відомо, залежить від кількості його граней), а кожну з його граней порівняти з окремим етносом, то різноманітність етнічного світіння діаманта-людства (а відтак і його самоцінність) триватиме як невичерпна й незменшувана так довго, як довго кожний із сучасних етносів Землі зберігатиме своє неповторне сяяння, тобто – свою самобутність.

Завершити ж розмову про загальнолюдську цінність етнічного можна міркуванням сучасного українського етнополітолога В. Крисаченка, на думку якого “етнічна реальність – то є культурний, цивілізаційний набуток людства. Зрозуміло, що участь кожного з етносів у цивілізаційному процесі є неоднаковою, але нині вже аксіоматичним є знання про унікальність культури будь-якого з них, а тому – і про однаковість аксіологічного сприйняття і місця в Ойкумені набутків кожного народу” [9, с. 353].

Важко з цим не погодитись. Справді, цінність етнічного як джерела духовно-культурного взаємозбагачення народів є неминущою. Проте не менш цінною є можливість духовно-душевних взаємин (розкіш людського спілкування – за Екзюпері), що її містить у собі етнічна багатоманітність людства.