Політична нація як цінність українського народу

Практично-ціннісний рівень національної свідомості передбачає розуміння того, що український народ, який, набувши зовнішніх ознак політичної незалежності у вигляді передусім власної державності, постав перед необхідністю вирішення двох нагальних завдань – формування громадянського суспільства і консолідації у політичну націю – сучасну націю європейського ґатунку. За одним із визначень, суспільство – це “системне утворення, що постає як історично змінна форма життєдіяльності людей, котра виявляє себе у функціонуванні і розвитку соціальних інститутів, організацій, спільностей і груп, окремих індивідів” [24; с. 665].

При цьому маємо підкреслити, що засадовим для створення власне громадянського суспільства (як, до речі, і для консолідації народу у політичну націю) є соціальний інститут місцевого самоврядування. На сьогодні конституціоналізації цього інституту в Україні заважає такий атавізм радянської доби як своєрідне “двовладдя” – влада місцевих рад і влада місцевих адміністрацій. Перша з цих влад є номінальною, друга ж – реальною, бо презентує собою жорстко створювану (у спосіб призначення посадових осіб) президентську владну вертикаль. І допоки таке становище зберігатиметься, просування України в напрямі демократичних перетворень залишатиметься лише бажаним. Адже реальне самоврядування передбачає виборність на більшість реально-владних посад у межах регіонів (областей), міст, селищ, сіл – як це робиться, приміром, у США. Без цього демократичні суспільство і нація є неможливими.

У контексті порушеного питання доцільним вважаємо припущення, що народ України, торуючи шляхи до демократії, не долатиме всі ті історичні перепони, що вони поставали свого часу перед сучасними цивілізованими суспільствами. Враховуючи досвід цих суспільств, наш народ цілком здатний розбудувати сучасну державу і сформувати власну націю. При цьому, щоб повернутись до світу обличчям власного суспільства, український народ, у процесі розбудови держави, повинен “пе- реформатувати” себе, створивши нові власні соціальні інститути, громадські організації і т. ін.

Отже, цінність політичної нації для українського народу полягає в тому, що вже сама ідея створення такої нації, ставши дієвою, змушує народ прагнути єдності, цілісності й добробуту, підніматися над етнічними, релігійними, ідейними, соціально-демографічними та іншими відмінностями, виборювати самоврядовуваність, громадянське суспільство, соціальну державу, виплекувати у собі гордість, самопошану і, що є найголовнішим, – національно-патріотичне почуття “Ми”.

Висновки

Наші висновки та припущення є наступними.

• 1. Етнічне лише тоді постає як практична цінність, коли воно демонструє здатність, з одного боку, зберігати свою незмінно-впізнавану сутність, а з іншого – “скидати” із себе мінливі, конкретно-історично зумовлені форми.
• 2. Етнічне має набагато більшу історичну сталість, ніж це уявлялося досі; воно існує не тільки у тих виявах, що “лежать на поверхні” і можуть бути зафіксовані безпосередньо; етнічному притаманні також приховані, глибинні сенси існування.
• 3. Консерватизм етносів на сучасному етапі розвитку людства стає необхідною і єдиною рятувальною силою щодо понівеченої природи та духовно-душевних цінностей самого ж людства.
• 4. Етнічне не є втіленням жорсткої окремішності, але воно несумісне також з одноманітністю на зразок “єдиної американської нації” або “радянського народу”. Тому як органічний наслідок американського етнічного ренесансу й постала сучасна американська, етнічно плюральна політична нація.
• 5. Етнізація, являючи собою стрижень процесу соціалізації індивіда, закладає основи його духовної стійкості, душевного здоров'я та особистісної цілісності. Видається, що формою соціального є етнічне, а змістом – загальнолюдське. При цьому якщо соціалізація є процесом входження індивіда у створене соціальне та опановане природне середовище, то етнізація є специфічним приєднанням до загальнолюдського, а також засобом набуття індивідом переважно духовно-душевних якостей.
• 6. Нарешті, цінність етнічного полягає у його здатності виконувати такі основні соціальні функції:
  • • на загальнолюдському рівні – розвиваючо-збагачувальну;
  • • на спільнотно-суспільному рівні – компенсаторно-захисну;
  • • на індивідуально-особистісному рівні – регулятивно-обмежувальну та стабілізуючо-зберігальну.