Психологічний аспект самосвідомості

Інший аспект самосвідомості, психологічний, – це усвідомлення індивідом себе як суб'єкта тієї самої спільної діяльності, але в якій він, задовольняючи потреби інших, передовсім прагне задовольнити свої власні потреби, “перетворюється на умову реалізації або актуалізації самого себе” [8, с. 102]. При цьому очікуваний продукт саме так покладеної діяльності є її мотивом і метою. Тут індивід постає перед собою як відносно відособлена, автономна величина, як певний мікрокосм, як певна сукупність унікальних біопсихічних та інтелектуально- духовних якостей, як самоцінність, урешті-решт – як індивідуальність. Проте це – усвідомлення не своєї одиничності, а своєї особливої цінності для “свого” соціального цілого, усвідомлення свого осібного шляху й особливого призначення у загальному поступі цього цілого.

Особистісно-індивідуальнісний вимір самосвідомості

Самосвідомість індивіда, будучи усвідомленням свого “Я”, формується як соціолого-психологічний компендіум з об'єктивною зумовленістю. Вона є ідеальним відбитком закономірностей розвитку самого людського суспільства. Справа в тому, що суспільство у своєму розвиткові однаково потребує і генералізації, і типізації, і індивідуалізації соціальних індивідів як елементів своєї структури. Тому, звичайно, правильним буде стверджувати, “що примітивнішим є людське співтовариство, то менш у його членів виражене почуття власного Я. Воно розчинене у відчутті колективного Я. У процесі розвитку суспільства особисте Я дедалі більше із нього викристалізовується” [9, с. 146].

Певна річ, що у реальній (а не умоглядній) історичності суспільство завжди й типізувало, й індивідуалізувало. Тому є сенс виокремлювати історичні форми обох процесів, які в глибинах ретроспективи могли бути й слабко вираженими, й своєрідно виявленими. Адже давно відомо, що можна дивитися, але не бачити. Дуже важливо, як дивитися. При зміні кута зору можна, ймовірно, виявити, що суспільство, будучи зацікавленим в автономізації своїх індивідів, все ж намагалося, піклуючись про свою стабільність, утримувати відповідні прагнення у певних історично мінливих верхніх межах. Водночас суспільство, піклуючись і про свій розвиток, намагалося “видобувати” надміру консервативно налаштованих індивідів з-під нижніх меж історичної сучасності, підштовхуючи їх у напрямі більшої автономії. Тим самим суспільство немовби зобов'язувало одну частину своїх індивідів утримувати рівень історично сучасних особистостей, а іншу – не сягати за межі соціально прийнятних індивідуальностей.

Власне кажучи, вважає провідний сучасний російський вчений, ректор МДУ ім. М. Ломоносова В. Садовничий, “вся історія цивілізації зобов'язана своїм прогресом людям, які були відхиленням від загальноприйнятих до них норм” [10, с. 29]. Тобто нормальне життя і розвиток суспільства без індивідуальностей неможливі, але у заохоченні останніх (як, утім, і в їх обмеженні) потрібна розумна міра. “Ясна річ, – пише К. Юнг, – суспільство має незаперечне право захищатися від суб'єктивізму, який виходить за межі, але якщо воно само складається винятково з людей, позбавлених індивідуальності, воно виявляється беззахисним від свавілля елементів, які ні на що не зважають” [11, с. 30]. Нині й у цивілізованих країнах не стільки вільні індивідуальності (з їхнім “суб'єктивізмом, який виходить за межі”) загрожують суспільству, скільки суспільство загрожує їм. “І якби самовсталеність особистості не була предметом таємної туги багатьох людей, вона б не мала жодних шансів моральнісно й духовно пережити колективне пригноблення” [Там само, с. 26].